Адіхаламані

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Адіхаламані
Піраміда Адіхаламані
Піраміда Адіхаламані
Давньоєгипетський фараон
Правління 205—186 до н. е.
Попередник Аркамані II
Наступник ...-мер...т
Тронне ім'я (преномен): Тітен-ра Сетеп-неджеру
Образ Ра, обранець богів
M23L2
ra nw
D17
nTrZ3n
stp
Власне ім'я (номен): Адіхаламані-анхджет-мері-ісет
Адіхаламані, що живе вічно, улюбленць Ісіди
G39N5
 
iDAX
r
imn
n
anxD&t&N17 stt
H8
mr
Батько Аркамані II?
Народився невідомо
Помер бл. 186 до н. е.
Місце поховання Мерое

Адіхаламані (Адікаламані) (д/н — бл. 186 до н. е.) — цар (коре) Куша в 205186 роках до н. е.

Життєпис[ред. | ред. код]

Ймовірно, був сином царя Аркамані II. Посів трон у 207 або 205 році до н. е. Перша ймовірно дата свідчить про те, що Адіхаламані став співцарем. Про нього відомо з двох джерел — з напису у храмі Амону і Ісіди та на стели в Філах.

Будівництво храму Амона і Ісіди, відомого як Дебод (тепер перевезено до Іспанії) було розпочато єгипетським царем Птолемеєм IV. Втім 205 році до н. е. тут почалося повстання єгиптян, яких підтримав Аркамані II. Адіхаламані продовжив союз з Хурганофором, що став правителем Верхнього Єгипту. В результаті храм перейшов у власність Кушу, цар якого згодом набув чималої ваги в Верхньому Єгипті. На рельєфах цього храму цар Адіхаламані приносить жертви богам Амону, Мут, Осірісу, Ісіді, Гарпократу, Нехбет та Ваджет.

Тоді ж було споруджено стелу в Філах. На ній вибито один з останніх великих текстів кушитських царів, записаних єгипетськими ієрогліфами.

Після смерті Хурганофора в 197 році до н. е. підтримав Шаоннофріса, завдяки чому ще більше посилив владу у Верхньому Єгипті, незважаючи на спроби єгипетського царя Птолемея V його відвоювати.

Помер близько 186 року до н. е. Поховано в піраміді N9 в Мерое. після нього про двох наступних царів нічого невідомо: або почалася боротьба за владу, з чого скористався Єгипет, війська якого відвоювали захоплені кушитами землі. Першим відомим нащадком Адіхаламані є цариця Шанакдахете.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Laszlo Török, Fontes Historiae Nubiorum, Vol. II, Bergen 1996, 590—596, ISBN 8291626014