Перегляд вихідного коду сторінки Обговорення:Когнітивний дисонанс

{{Вікіпроєкт:Психологія}}
{{Mental-health-week}}
{{Перекладена стаття|ru|Когнитивный диссонанс|Перекладено з російської Вікіпедії.}}

Взагалі-то к. д. — невідповідність бажаного психологічно від дійсности, дісности в уяві суб'єкта.--[[Користувач:Albedo|<font color=maroon face="Kidnap"><b>A&nbsp;l&nbsp;b&nbsp;e&nbsp;d&nbsp;o</b></font>]] [[Обговорення користувача:Albedo|<sup><b><font color=#002001 face="Verdana">®</font></sup></b>]] 18:51, 3 січня 2007 (UTC)

*Когнітивна психологія - Один з провідних напрямів сучасній психології. Когнітивна психологія виникла в кінці 50 — початку 60-х років ХХ століття як реакція на характерне для пануючого в США біхевіорізма заперечення ролі внутрішньої організації психічних процесів. Спочатку головним завданням когнітивної психології було вивчення перетворень сенсорної інформації від моменту попадання стимулу на рецепторні поверхні до отримання відповіді (Д. Бродбент, З. Стернберг). При цьому дослідники виходили з аналогії між процесами переробки інформації у людини і в обчислювальному пристрої. Були виділені численні структурні складові (блоки) пізнавальних і старанних процесів, зокрема короткочасна пам'ять і довготривала пам'ять (Дж. Сперлінг, Р. Аткинсон). Ця лінія досліджень, зіткнувшись з серйозними труднощами у зв'язку із збільшенням числа структурних моделей приватних психічних процесів, привела до розуміння когнітивної психології як напряму, завданням якого є доказ вирішальної ролі знання в поведінці суб'єкта (У. Найссер). При такому ширшому підході когнітивна психологія включає всі напрями, критикуючі біхевіорізм і психоаналіз з інтеллектуалістічеськіх або менталістськіх позиціями (Ж. Піаже, Дж. Брунер, Дж. Фодор). Центральним стає питання про організацію знання в пам'яті суб'єкта, зокрема про співвідношення вербальних і образних компонентів в процесах запам'ятовування і мислення (Р. Бауер, А. Пайвіо, Р. Шепард). Інтенсивно розробляються також когнітивні теорії емоцій (З. Шехтер), індивідуальних відмінностей (Л. Айзенк) і особи (Дж. Келлі, М. Махоні). Як спроба подолання кризи біхевіорізма, гештальтпсихологиі і інших напрямів когнітивна психологія не виправдала надій, що покладалися на неї, оскільки її представникам не вдалося об'єднати розрізнені лінії досліджень на єдиній концептуальній основі.

Когнітивна відповідность теорії - Клас теорій, розроблених в рамках когнітівістського напрями західній соціальній психології в 50-і роки ХХ століття  і що мають на меті дати пояснення співвідношення логічної і алогічної в поведінці людини. Основна ідея всіх теорій когнітивної відповідності полягає в тому, що когнітивна структура людини не може бути незбалансованою, дисгармонійною, якщо ж це має місце, то негайно виникає тенденція змінити цей стан і знов відновити внутрішню відповідність когнітивної системи. Ця ідея по-різному представлена в різних теоріях когнітивної відповідності. 

У теорії структурного балансу Ф. Хайдера, що базується на ідеї відповідності і ідеї атрибуції розглядається полягання збалансованості когнітивної структури людини в ситуації сприйняття їм іншої людини і побудови двох рядів відносин: до цієї людини і до об'єкту, загального для двох партнерів по спілкуванню. У теорії комунікативних актів Т. Ньюкома проводиться думка про те, що засобом подолання дискомфорту, викликаного невідповідністю між відношенням до іншої людини і його відношенням до загального для них об'єкту, є розвиток комунікації між партнерами, в ході якої позиція одного з них змінюється і тим самим відновлюється відповідність. Основна теза теорії конгруентності Ч. Осгуда і П. Танненбаума полягає в тому, що для досягнення відповідності в когнітивній структурі сприймаючого суб'єкта він одночасно змінює своє відношення і до іншої людини, і до того об'єкту, який вони обидва оцінюють. Так, якщо суб'єкт позитивно відноситься до іншого, але негативно — до оцінюваного ними об'єкту, то у разі позитивного відношення другого суб'єкта до об'єкту перший суб'єкт, зменшуючи «негативність» свого відношення до цього об'єкту, зменшує разом з тим і «позитивність» свого відношення до другого суб'єкта. Тут відповідність (конгруентність) відновлюється за рахунок одночасної зміни цих двох рядів відносин і в певних випадках — за рахунок зміни знаку відношення. 

Особливе місце серед теорій когнітивної відповідності займає теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, оскільки в ній розглядається не ситуація виникнення невідповідності при сприйнятті іншої людини, а наявність невідповідності в структурі однієї людини між двома суперечливими «знаннями» (думками, поняттями, переконаннями — «когніциямі») про який-небудь об'єкт. Такий стан називається дисонансом і суб'єктивно переживається також як дискомфорт, від якого людина прагне позбавитися або зміною одного з протіворечащих когнітивних елементів, або виборчим відношенням до інформації, що поступає (сприймаючи лише ту, яка зменшує дисонанс, відкидаючи ту, що збільшує його). У теорії розглядається і такий особливий випадок, як невідповідність між знанням і поведінкою, і тоді засобом виходу з ситуації дисонансу може бути також зміна поведінки. На відміну від конфлікту дисонанс виникає у людини не до, а після ухвалення рішення. Саме в цьому випадку виникає особливий спосіб виправдання вибору: наділ позитивними рисами прийнятої сторони альтернативи і негативними рисами — знехтуваного варіанту. У ряді досліджень показана обмеженість теорії когнітивного дисонансу, обумовлена як відмінністю індивідуальних психологічних характеристик різних людей, так і специфікою різних культур. 

Теорії когнітивної відповідності страждають поряд загальних методологічних прорахунків: неточність у визначенні початкових понять («відповідність», «невідповідність»), абсолютизація потреби у відповідності, що виключає мотивацію до пошуку нового, відмова від обліку реальних суперечностей суспільного середовища як джерела «когнітивних невідповідностей». Проте накопичений в теоріях когнітивної відповідності багатий емпіричний матеріал широко використовується в сучасних концепціях психології соціального пізнання, що розкривають реальні характеристики пізнання соціального світу людиною, що керується не вимогами логіки, а нормами так званої «психологики», що включає в процес пізнання не тільки емоції і упередженість, але і вельми специфічні «евристики», властиві саме буденному пізнанню.