Інтонація (музика)
| Інтонація |
Інтонація (лат. intonatio, дослівно — «у тон») у музиці — багатозначне поняття, що в загальному випадку стосується задачі точного відтворення висотного відношення тонів.,
Інтонація у середньовічному хоралі[ред. | ред. код]
Первісно термін «інтонація» використовувався у середньовічному католицькому богослужбовому співі на означення короткої вступної музичної фрази, що передувала вступу хору і полегшувала настройку хору на певну звуковисотність і характер виконання. Перші свідчення такого слововживання сходять до XIII–XIV століть. Так, за Волтером Одингтоном («Сума теорії музики», не пізніше 1316 р.) «інтонація — це звичайний розспів псалмів, пристосований до антифонів»[1]. За Якобом Льєзьким («Дзеркало музики», 1330) «Псалмодійна інтонація — це такий тон або такий післяпсалмовий „Saeculorum“[2], що підходить і початку, і середині, і кінцю епізоду»[3] Інтонація виконувалася солістом (praecentor) і далі підхоплювалася хором (наприклад у частинах ордирарію Меси). Пізніше інтонація виділилася як самостійна невеличка органна настройка, наприклад, у творчості композиторів ренесансу (напр. Джованні Габріелі).
Інтонація як відтворення висоти звуку[ред. | ред. код]
У сучасному музичному виконавстві інтонація як елемент музичної форми не використовується. Замість цього в разі потреби перед виконанням музичного твору хормейстер дає хору настройку. При цьому за терміном інтонація зберіглося значення музично і акустично правильного відтворення висоти звуку. Процес відтворення висоти звуку при цьому називається інтонуванням. Задача чистого інтонування актуальна насамперед для вокалістів, а також для виконавців на інструментах, що не мають фіксованого звукоряду, як, наприклад, струнно-смичкові інструменти.
Інтонація як втілення музичної думки[ред. | ред. код]
У XX столітті починаючи від Б. Асаф'єва інтонація розглядається як глибинний прояв історично мінливої й суспільно детермінованої музичної діяльності індивіда. Інтонація є носієм музичного змісту, що ріднить її з інтонацією у мовленні та вказує на спільність їх походження. В той же час, якщо при мовленні основне смислове навантаження лягає на слово, а інтонування грає допоміжну роль, у музиці інтонації відводиться провідна роль. В цьому розумінні поняття інтонації охоплює комплекс засобів музичної виразнсті — звуковисотних, ритмічних, тембрових та інших, що зумовлюють емоційне і смислове значення для сприймання. На асаф'євськом розумінні цього терміна «інтонація» ґрунтується і поняття «інтонаційної практики», запроваджене Ю. Чеканом для типології сучасного музичного мистецтва.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Intonatio est levis psalmorum modulatio antiphonis aptata. Архів оригіналу за 19 червня 2010. Процитовано 22 листопада 2009.
- ↑ мається на увазі закінчення псалму словами „in saecula saeculorum“ — „і навіки вічні“
- ↑ Psalmodialis igitur intonatio est talis toni vel talis saeculorum super psalmum conveniens principii, medii atque finis observatio. [1] [Архівовано 19 червня 2010 у Wayback Machine.]
Література[ред. | ред. код]
- Інтонування як типологічний чинник музичної композиції: на матеріалі української камерно-інструментальної творчості: навч.-метод. посіб. / Н. Г. Александрова. — Одеса: Астропринт, 2015. — 168 с. — ISBN 966-927-072-6.
Посилання[ред. | ред. код]
- Інтонація // Українська музична енциклопедія. У 2 т. Т. 2. [Е – К] / гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : Видавництво Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, 2008. — С. 243.
- Музыкальный энциклопедический словарь. — М. : «Советская энциклопедия», 1990.
- Юрій Юцевич. Музика: словник-довідник. — Тернопіль, 2003. — 404 с. — ISBN 966-7924-10-6. (html-пошук по словнику, djvu)
|
