Агентивність
У соціальній науці агентивність визначається як здатність людей діяти незалежно та робити власний вільний вибір. Навпаки, структура — це чинники впливу (такі як соціальний клас, релігія, стать, етнічна приналежність, здібності, звичаї тощо), які визначають або обмежують агента та його рішення. Обговорюється вплив структури на агентивність — незрозуміло, якою мірою дії людини обмежені соціальними системами.
Агентивність — це незалежна здатність чи спроможність діяти за власним бажанням. На цю здатність впливає структура когнітивних переконань, котру людина сформувала як підсумок власного досвіду, сприйняття суспільством та індивідом, укладів та обставин навколишнього середовища та обставини, в якому вони народжуються. Незгода з мірою своєї агентивності часто викликає суперечки між сторонами, наприклад, батьками та дітьми.
В Американському журналі соціології, агентивність також було визначено як тимчасово вбудований процес, який охоплює три різні складники: ітерацію, проєктивність та практичну оцінку. Кожен з цих елементів є складовими частинами агентивності в цілому. Вони використовуються для окремого вивчення різних аспектів агентивності, щоби зробити висновки про більш широке уявлення. Елемент ітерації агентивності, стосується вибіркового відновлення минулих моделей думок та дій. Таким чином актори виконують рутинні дії у відповідь на типові ситуації, які допомагають їм підтримувати ідентичність, взаємодію та інститути з плином часу. Проєктивна складова стосується процесу уявлення можливих майбутніх траєкторій дій, пов'язаних з надіями, страхами та бажаннями актора на майбутнє. Остання складова, практично-оціночний елемент, передбачає здатність людей приймати практичні та нормативні судження серед альтернативних можливих дій у відповідь на подію, вимогу або ситуацію, що розвивається в даний час.
Історія[ред. | ред. код]
Загальна концепція агентивності існує з часів Просвітництва, коли велися суперечки про те, чи свобода людини виражалася через визначальну раціональність або дії, було засновано на нормах моралі. Джон Лок стверджував, що свободу засновано на особистій зацікавленості. Його відмова від прив’язки до традиції та теорії суспільного договору, призвела до уявлення агентивності як здатності людини формувати обставини, в яких вони живуть. Жан-Жак Руссо досліджував альтернативне уявлення про цю свободу, визначивши її як моральну волю. Між раціонально-утилітарним і нераціонально-нормативним вимірами дій, до яких звертався Іммануїл Кант, існувала роздвоєність. Кант розглядав свободу як нормативно обґрунтовану індивідуальну волю, керовану категоричним імперативом. Ці ідеї послужили відправною точкою для занепокоєння щодо нераціональних, орієнтованих на норму дій в класичній соціологічній теорії, протилежних від поглядів на раціональну визначальну дію. Ці визначення агентивності залишалися здебільшого незаперечними до XIX століття, коли філософи почали стверджувати, що вибір, який люди роблять, продиктований незалежними від них силами. Наприклад, Карл Маркс відзначав, що в сучасному суспільстві люди контролюються буржуазними ідеологіями; Фрідріх Ніцше стверджував, що людина робить вибір, виходячи з власних егоїстичних бажань, або "волі до влади" і, як відомо, Поль Рікер додав Фрейда — як третього члена "школи підозри", який враховував несвідомі детермінанти людської поведінки.