Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ — н.-д. установа в складі Національної академії наук України. Розташов. у Києві. Ств. 1936 (23 лип. 1936 — рішенням ЦК КП(б)У; 27 лип. 1936 — постановою Президії АН УСРР) як Ін-т історії України на базі низки каф-р і комісій АН УСРР та Ін-ту історії України Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Од 2 берез. 1953 — Ін-т історії АН УРСР; з 21 листоп. 1990 — Ін-т історії України АН УРСР (з 1991 — Ін-т історії України АН України, від 1994 — Ін-т історії України НАН України).

У перші роки мав у своєму складі 3 сектори: історії України епохи феодалізму; історії України епохи капіталізму й імперіалізму; історії України рад. періоду. В передвоєн. роки в ін-ті поряд з досвідченими фахівцями О.Оглоблиним, М.Петровським, Н.Полонською-Василенко, Є.Сташевським, чл.-кор. АН УРСР С.Юшковим працювало чимало молодих дослідників, зокрема, К.Гуслистий, В.Дядиченко, Ф.Лось, М.Марченко, О.Слуцький, М.Супруненко, Ф.Шерстюк. Під час сталінських (див. Й.Сталін) репресій 1930-х рр. чимало співробітників ін-ту постраждало, а К.Гребенкін, В.Гуристримба, Т.Скубицький, Г.Слюсаренко, Є.Сташевський, М.Трегубенко — загинули. В перші ж роки діяльності ін-том було підготовлено кілька праць. 1937 опубліковано 1-й вип. «Нарисів з історії України» (усього було видрукувано 6 вип.: вип. 1—4, 8, 11; 1937—44); 1940 побачила світ «Історія України: Короткий курс»; 1939 видано 1-й том «Історії України в документах і матеріалах» (усього видрукувано 3 т.; 1939—46); 1942 опубліковано «Нарис історії України»; 1943 — «Історію України, т. 1» та 1-й т. «Наукових записок Інституту історії АН УРСР» (всього видрукувано 13 т.; 1943—60) та ін.

1940 створено відділ ін-ту у Львові (кер. — І.Крип’якевич), 1946 цей відділ був ліквідований, а його кер. переведений до Ін-ту історії України в Києві на посаду ст. н. с. 1951 відділ було відновлено в складі новоств. Ін-ту сусп. наук АН УРСР (від 1993 мав назву Ін-т українознавства ім. І.Крип’якевича АН України; від 1994 — Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України).

Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 Ін-т історії України евакуйовано до м. Уфа (нині столиця Республіки Башкортостан, РФ), де він разом з Ін-том археології увійшов на правах від. історії та археології до складу Ін-ту сусп. наук АН УРСР. 12 черв. 1942 на базі відділів історії й археології Ін-ту сусп. наук створено самостійну одиницю — Ін-т історії й археології АН УРСР (у серп. 1943 разом з ін. установами АН УРСР переведений до Москви). Реевакуйований до Києва 25 берез. 1944. 17 лип. 1944 Ін-т історії України АН УРСР відновлено як самостійну наук. установу. Тоді він мав у своєму складі 4 відділи: 1) історії феодалізму, 2) історії капіталізму, 3) історії рад. періоду, 4) археографії. На 1 січ. 1945 у його штаті було 13 наук. співробітників, у т. ч. 3 д-ри, 7 канд. наук.

17 трав. 1944 датований меморандум дир. Укр. філіалу Ін-ту Маркса-Енгельса-Леніна при ЦК ВКП(б) (див. Інститут історії партії при ЦК Компартії України — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС) Ф.Єневича «Про недоліки в роботі Інституту історії України Академії наук УРСР». В документі стверджувалося, що вченими-істориками «зроблено багато», зокрема вивчені джерела і факти історії України, насамперед до 1917 р., тобто до Жовтневого перевороту у Петрограді 1917, організувалася в наук. відношенні група кваліфікованих істориків України. Водночас наголошувалося, що «наукової історії України, навіть наукової історії її окремих періодів, немає». Пояснювалося це тим, що історики, поборюючи соціологічні схеми істор. школи М.Покровського, впали в ін. крайність. Замість виокремлення найістотніших фактів в історії України   співробітники ін-ту, мовляв, брали буквально всі факти, обмежуючись поверховим описом, за яким не видно основного, вирішального в історії України.

Установі закидалися важливі хиби або недостатнє висвітлення певних проблемних питань, а саме: 1) зовсім не висвітлена політ. історія до часів Київської Русі; 2) невпорядковано висвітлено питання виникнення й оформлення нації української; 3) частина істориків додержується помилкового твердження про «приєднання Галичини до Польщі»; 4) історики вживають неточну термінологію, а саме: 1-й, 2-й і 3-й поділи Польщі (див.: Поділи Польщі 1772, 1793, 1795). Ця «стара, затаскана і цілком неправильна» термінологія має бути замінена новою, науковою. Застосування ж застарілої термінології грає на руку керівникам польс. еміграційного уряду на кшталт ген. В.Сікорського, який заявив, що СРСР продовжує політику Катерини II й здійснив   4-й поділ Польщі; 5) однобічно характеризується Укр. козац. держава 16—17 ст., історики не дотримуються вказівок Ф.Енгельса, що «тенденція до створення національних держав, яка виступає все ясніше і свідоміше, є одним з найістотніших важелів прогресу в середні віки», й не розкрили внутр. (політ., екон. і культ.) мотивів виникнення Укр. козац. д-ви. Вони не підкреслили, що виникнення Укр. козац. д-ви в ті часи було прогресивним кроком вперед порівняно з попередніми литов. та шляхетсько-польс. порядками в Україні; 6) однобічно висвітлена причина приєднання України до Росії (Моск. царства). Критик вважав, що акт 1654 (див. Березневі статті 1654) був «не початком союзу українського і російського народів, а політичним і юридичним оформленням фактично існуючого союзу цих народів на протязі віків, у свій час штучно розірваного іноземними окупантами»; 7) недостатньо висвітлено питання про дві дореволюційні Росії (офіц. реакційну й демократ.); 8) помилкове ототожнювання укр. націоналізму з нац. обличчям укр. народу; 9) недостатньо вмотивована перемога соціаліст. революції в Україні; 10) недостатньо висвітлюється історіографія України; та ін.

9 черв. 1944 Всесоюзний к-т у справах вищої школи при РНК СРСР підтвердив своє довоєнне рішення про надання вченій раді ін-ту права приймати до розгляду кандидатські дис. й присудження на основі захисту наук. ступеня канд. істор. н. зі спеціальностей «Історія України» та «Історія СРСР».

29 серп. 1947 ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки й незадовільну роботу Інституту історії АН УРСР». У цій постанові Ін-тові закидалися «серйозні помилки й грубі спотворення», «залишки буржуазно-націоналістичних поглядів» у працях окремих співробітників і поряд з цим ставилося «бойове завдання» — підготувати марксистсько-ленінський «Короткий курс історії України». 1950 ін-т мав 8 відділів: 1) історії феодалізму; 2) історії капіталізму; 3) історії рад. сусп-ва; 4) військ.-істор.; 5) історії країн нар. демократії; 6) історіографії й фондів; 7) всесвітньої історії й міжнар. відносин; 8) археографії. В дусі настанов ЦК КП(б)У 1947 був підготовлений двотомник «Історія Української РСР» (т. 1 — 1953; т. 2 — 1956; доопрацьоване вид. — 1957). У зв’язку з відзначенням 300-ліття приєднання України до Рос. д-ви було підготовлено зб. документів «Воссоединение Украины с Россией» (т. 1—3, Москва, 1953), написано тексти до колективної монографії «Визвольна війна 1648—1654 рр. і возз’єднання України з Росією» (Київ, 1954) та ін.

Наприкінці 1955 в ін-ті було 6 відділів: 1) історії рад. сусп-ва; 2) історії капіталізму; 3) історії феодалізму; 4) історії країн нар. демократії; 5) всесвіт. історії й міжнар. відносин; 6) археографії. 1960 від. історії рад. сусп-ва розділено на два: 1) історії Великої Жовтневої соціаліст. революції і громадян. війни; 2) соціаліст. і комуніст. буд-ва. В рамках офіц. рад. ідеології і методології історії, але на ґрунтовній джерельній базі здійснювалося дослідження історії національної революції 1648—1676 (О.Апанович, В.Голобуцький, К.Гуслистий, О.Компан, К.Стецюк, Ф.Шевченко); Гетьманщини (В.Дядиченко); козацтва (В.Голобуцький); соціально-екон. розвитку та революц. рухів в Україні 18 — поч. 20 ст. (І.Гуржій, М.Лещенко, Ф.Лось, Д.Мишко, Г.Сергієнко, І.Слабєєв, Ф.Ястребов та ін.). Добу української революції 1917—1921 вивчали І.Ганжа, І.Компанієць, А.Лихолат, М.Рубач, О.Слуцький, М.Супруненко та ін.

Наприкінці 1963 в ін-ті існували відділи: 1) історії соціаліст. і комуніст. буд-ва; 2) історії Великої Жовтневої революції і громадян. війни; 3) досоціаліст. формацій; 4) нової й новітньої історії зарубіжних країн; 5) історіографії й джерелознавства; 6) історії міст і сіл УРСР (ств. 1963 для наук. і наук.-методичного кер-ва підготовкою багатотомного вид. «Історія міст і сіл Української РСР»; 26 т.; 1967—74); 7) історії техніки; 8) історії природознавства (два останніх — у складі новоств. сектору історії техніки і природознавства, кер. — Й.Штокало). 1965  від. історії соціаліст. і комуніст. буд-ва розділено на від. історії комуніст. буд-ва та від. історії соціаліст. буд-ва; від. нової й новітньої історії зарубіжних країн — на від. історії зарубіжних соціаліст. країн та від. нової й новітньої історії. 1966 від. історії досоціаліст. формацій знову розділено на відділи: історії капіталізму та історії феодалізму. 1968 створено від. зарубіжної історіографії; 1969 — від. історії Великої вітчизн. війни Рад. Союзу 1941—45; 1972 — від. історії дружби народів СРСР.

У ті роки були ств. колективні праці, що невдовзі після їх видання були удостоєні Держ. премій. Це «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні», т. 1—2 (1967; Держ. премія УРСР у галузі н. і т., 1969) та «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу», т. 1—3 (1967—69; Держ. премія УРСР у галузі н. і т., 1970). Також були опубл. доопрацьоване вид. «Історія Української РСР» (т. 1—2), «Історія робітничого класу Української РСР» (т. 1—2) та «Історія селянства Української РСР» (т. 1—2; обидві — 1967).  Співробітники ін-ту брали участь у написанні істор. статей до 1-го та 2-го вид. «Української радянської енциклопедії» (1959—65, 17 т.; 1977—85, 12 т.), підготовці «Радянської енциклопедії історії України» (т. 1—4; 1969—72). Вивчалися також питання діяльності УРСР на міжнар. арені, окремі проблеми всесвіт. історії та міжнар. відносин (В.Горбик, П.Калениченко, В.Коваль, І.Кулинич, Л.Лещенко, І.Мельникова, Р.Симоненко, П.Сохань, І.Хміль, І.Черніков, А.Шлепаков та ін.). Розроблялися окремі ділянки історіографії, джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін (М.Брайчевський, І.Гуржій, Я.Дзира, М.Дмитрієнко, М.Котляр, А.Санцевич, В.Сарбей та ін.).

1969 на базі Ін-ту історії АН УРСР було створено Археогр. комісію АН УРСР (її очолив акад. АН УРСР А.Скаба).

1972 «за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами» з ін-ту були звільнені О.Компан, О.Апанович та Я.Дзира (двох останніх поновлено в  ін-ті 1995).

1973 постановою Президії АН УРСР затверджено нову структуру ін-ту, підпорядковану підготовці багатотомної праці «Історія Української РСР» (8 т., 10 кн.; 1977—79): 1) сектор історії України дожовтневого періоду з відділами — історії феодалізму, історії капіталізму, джерелознавства і допоміжних істор. дисциплін; 2) сектор історії соціаліст. буд-ва з відділами — історії Великої Жовтневої соціаліст. революції і громадян. війни, історії соціаліст. буд-ва, історії Великої вітчизн. війни; 3) сектор проблем розвинутого соціаліст. сусп-ва з відділами — історії комуніст. буд-ва, історії дружби народів СРСР, зарубіжної історіографії; 4) сектор історії країн соціаліст. співдружності з відділом історії й міжнар. відносин соціаліст. країн та Ужгород. і Чернів. відділами ін-ту; 5) сектор нової й новітньої історії зарубіжних країн з відділами — нової й новітньої історії країн Європи й Америки, історії країн зарубіжного Сходу; 6) сектор історії науки і техніки з відділами — історії природознавства, історії техніки. 1978 сектори в структурі установи було ліквідовано (за винятком сектору історії природознавства і техніки). Того ж року ін-т став «донором» при створенні Ін-ту соціальних і екон. проблем зарубіжних країн АН УРСР.

1982 структуру ін-ту приведено у відповідність до загальноакадемічної, що передбачала такі ланки: відділення — відділ — сектор. Проблемні групи з вивчення історії Київ. Русі та з істор. географії перетворено на сектори відділу джерелознавства і допоміжних істор. дисциплін, а сектор історії природознавства і техніки — на відповідне від-ня. На базі від. історико-краєзнавчих досліджень у лют. 1983 утворено від-ня історико-краєзнавчих досліджень, яке мало забезпечити підготовку багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України».

1985 в ін-ті були 2 від-ня, 14 відділів і 7 секторів; їх підпорядкування було таким: 1) від. історії феодалізму; 2) від. історії капіталізму; 3) від. історії Великої Жовтневої соціаліст. революції і громадян. війни з секторами — історії Великої Жовтневої соціаліст. революції та історії громадян. війни; 4) від. історії соціаліст. буд-ва; 5) від. історії Великої вітчизн. війни; 6) від. історії розвинутого соціалізму з сектором історії к-ри; 7) від. історії дружби народів СРСР; від-ню історико-краєзнавчих досліджень підпорядкувалися два відділи — 8) наук. забезпечення томів «Зводу пам’яток історії та культури України» та 9) істор. краєзнавства; 10) від. джерелознавства та допоміжних істор. дисциплін з секторами — істор. географії та картографії, історії Київ. Русі; 11) від. зарубіжної історіографії та проблем ідеологічної боротьби, до складу якого входив сектор проблем ідеологічної боротьби; 12) від. історії соціаліст. країн і міжнар. зв’язків України з сектором істор. зв’язків України з зарубіжними країнами; від-ня історії природознавства і техніки з двох відділів — 13) історії природознавства та 14) історії техніки.

Серед праць ін-ту цього часу — 6-томник, присвячений істор. зв’язкам укр. народу з білорус., молдов. та рос. народами (1978—82; Г.Брега, А.Зеніна, Н.Комаренко, Ю.Кондуфор, Р.Симоненко, Ф.Шевченко; Держ. премія УРСР у галузі н. і т. 1984); «Історія Києва» (т. 1—3; 1982—86); російськомовний 10-томник «История Украинской ССР» (1981—85) та ін.

1987 було відновлено діяльність Археогр. комісії АН УРСР (її очолив чл.-кор. АН УРСР П.Сохань; 1990—91 на базі комісії створено Ін-т укр. археографії АН УРСР (од 1995 — Інститут української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України).

1990 в ін-ті започатковано дослідження тем: 1) «Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30—40-х — поч. 50-х рр. у контексті розробки проблем регіональної історії: На матеріалах України» (кер. — Ю.Данилюк); 2) «Ради, Центральна Рада, Директорія: Порівняльний аналіз, цілі, методи, лідери протиборствуючих сторін (1917—1920 рр.)» (кер. — Ю.Кондуфор); 3) «Становлення та еволюція Української держави (До кінця XVIII ст.)» (кер. — В.Смолій).

Після здобуття Україною незалежності співробітниками ін-ту були проаналізовані, зокрема, роль і місце України в загально-європ. та світ. істор. контексті впродовж останнього тисячоліття нац. історії (М.Варварцев, С.Віднянський, В.Смолій та ін.); досліджено феномен укр. козацтва (О.Гуржій, П.Сас, В.Смолій, Т.Чухліб, В.Щербак та ін.); вивчено генезу та еволюцію укр. державницької ідеї, практичну реалізацію якої простежено на прикладі нац. революції 1648—76, доби укр. революції 1917—21 та сучасного державотворення (В.Верстюк, С.Віднянський, С.Кульчицький, О.Реєнт, В.Смолій, В.Степанков). Серед вагомих досягнень ін-ту — колективні монографії «Репресоване краєзнавство: 20—30-ті роки» (1991), «Історія України: нове бачення» (у 2-х т.; 1995—96); збірки документів «Чорнобиль: проблеми здоров’я населення» (1995) та «Чорнобильська трагедія» (1996); зб. документів «Українська Центральна Рада» (у 2-х т.; 1996—97); «Все про Україну» (у 2-х т.; 1998); «Нариси з історії дипломатії України» (2001); «Київ: Енциклопедичне видання» (2001); «Уряди України у ХХ ст.» (2001); документальна зб. «Український національно-визвольний рух, березень—листопад 1917 р.» (2003); «Українська культура другої половини XVII—XVIII ст.» (3-й т. п’ятитомника «Історія української культури»; 2003); «Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси» (у 3-х т.; 2004) та ін.

Суттєвими є здобутки установи в дослідженні новітньої історії України, насамперед у вивченні історії укр. революції 1917—21 (О.Бойко, В.Верстюк, В.Волковинський, А.Гриценко, О.Реєнт, Т.Осташко, І.Хміль, О.Щусь та ін.); становлення та функціонування тоталітаризму, здійснення репресій у республіці 1920—50-х рр. (С.Білокінь, Ю.Данилюк, Г.Касьянов, С.Кульчицький, Ю.Курносов, О.Рубльов, П.Тронько та ін.), дисидентських (опозиційних) рухів 1960—1980-х років в Україні (О.Бажан, Ю.Данилюк, Г.Касьянов). Цим питанням, зокрема, присвячено колективні праці «Репресоване краєзнавство: 20—30-ті рр.» (1991), «Політичний терор і тероризм в Україні XIX—XX ст.: Історичні нариси» (2002) та ін. Ґрунтовно досліджені ученими-істориками голод 1921—1923 років в УСРР, голодомор 1932—1933 років в УСРР та голод 1946—1947 років в УРСР, висвітленню яких присвячено монографії, зб. документів і матеріалів, підготовлені спільно з працівниками центр. архівів України (О.Веселова, С.Кульчицький, В.Марочко, О.Мовчан та ін.). Йде робота над висвітленням історії Другої світової війни, зокрема внеску України й українців у перемогу над гітлерівською коаліцією, історії Української повстанської армії, польс.-укр. протистояння на Волині 1943—44 (О.Буцько, Т.Вронська, М.Коваль, С.Кульчицький, О.Лисенко) та ін. Результатом досліджень визвол. боротьби 1940—50-х рр. на західноукр. землях стала колективна праця «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси» (2005).

Важливі результати одержано також при розробці спец. істор. дисциплін: опубл. праці «Нагороди України: історія, факти, документи» (у 3-х т.; 1996) та «Гроші в Україні: факти і матеріали» (1998; Держ. премія України в галузі н. і т., 1999).

Нові підходи до висвітлення історії України відображено в 15-томному вид. «Україна крізь віки» (1998—2000; Держ. премія України в галузі н. і т., 2001).

Структура установи на 1 січ. 2006 була такою: 1) від. історії України середніх віків з центрами — вивчення історії Київ. Русі та вивчення проблем соціальної історії; 2) від. історії України 19 — поч. 20 ст.; 3) від. історії укр. революції 1917—21; 4) від. історії України 20—30-х рр. 20 ст. з центром дослідження геноциду укр. народу; 5) від. історії України періоду Другої світ. війни; 6) від. історії України 2-ї пол. 20 ст.; 7) від. новітньої історії і політики; 8) від. всесвітньої історії і міжнар. відносин; 9) від. укр. історіографії; 10) від. спец. істор. дисциплін; 11) від. історико-краєзнавчих досліджень; 12) від. регіональних проблем історії України; 13) кабінет укр.-грец. відносин; 14) комп’ютерно-видавничий від.; 15) наук.-інформаційний відділ.

На 1 січ. 2006 в ін-ті працювало 137 н. с. (у т. ч. 30 д-рів, серед них — 2 академіки і 6 чл.-кор. НАН України, та 85 канд. наук).

Осн. напрямами наук. досліджень та ін. діяльності ін-ту є: історія України з часів Київ. Русі до сьогодення; Україна в контексті європ. та світ. історії; регіональна історія України; істор. краєзнавство; нац. історіографія та публікація археографічної спадщини; спец. істор. дисципліни; підготовка багатотомних «Енциклопедії історії України», «Зводу пам’яток історії та культури України»; виконання Нац. програми «Реабілітовані історією».

Директорами ін-ту були: А.Сараджев (1936); С.Бєлоусов (1936—41); чл.-кор. АН УРСР М.Петровський (1942—47); О.Касименко (1947—64); К.Дубина (1964—67); акад. АН УРСР А.Скаба (1968—73); чл.-кор. АН УРСР (від 1991 — АН України, від 1994 — НАН України) А.Шевелєв (1973—78); акад. АН УРСР (від 1991 — АН України, від 1994 — НАН України) Ю.Кондуфор (1978—93). Від груд. 1993 ін-т очолює акад. НАН України В.Смолій. Друкований орган ін-ту (з 1957) — «Український історичний журнал».

Відділами установи публікуються тематичні збірки наук. праць: «Історіографічні дослідження в Україні» (вип. 1—16; з 1968); «Міжнародні зв’язки України: Наукові пошуки і знахідки» (вип. 1—15; з 1991); «Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки» (вип. 1—14; з 1991); «Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика» (вип. 1—8; з 1993); «Історія України: Маловідомі імена, події, факти» (вип. 1—32; від 1996); «Український історичний збірник» (випуск 1—8; від 1997); «Україна в Центрально-Східній Європі» (випуск 1—5; від 2000); «Проблеми вивчення історії Української революції» (вип. 1—2; з 2002); «Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики» (вип. 1—12; від 1997); «Сторінки воєнної історії України» (вип. 1—9; з 1997); «Проблеми історії України XIX — початку ХХ ст.» (вип. 1—9; від 2002); «Соціум: Альманах соціальної історії» (вип. 1—5; від 2002); «Ruthenica» (вип. 1—4; од 2002); «Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки» (вип. 1; від 2005).

Ін-т співробітничає з вітчизн. та зарубіжними установами спорідненого профілю, співпрацює з Мін-вом освіти і науки України в підготовці навч. посібників, хрестоматій; з Держ. к-том у справах національностей та міграції, ін. міністерствами і відомствами України; проводить наук. конф., літні шк. для молодих учених. При ін-ті діють аспірантура та докторантура (держ. замовлення та контракт), спеціалізована вчена рада із захисту канд. і докторських дисертацій.

Література

• Бєлоусов С.М. На історичному фронті України. «Комуніст», 1937, 22 серп.;
• Супруненко М. Інститут історії України в 1938 році. «Вісті АН УРСР», 1939, № 1/2; О научной работе историков Одессы и Киева. «Историк-марксист», 1941, кн. 6;
• Литвин К. Об истории украинского народа. «Большевик», 1947, № 7; До кінця ліквідувати буржуазно-націоналістичні перекручення історії України. «Більшовик України», 1947, № 8; За глубокое научное изучение истории украинского народа. «Вопросы истории», 1955, № 7;
• Крупницький Б. Українська історична наука під совєтами (1920–1950). Мюнхен, 1957;
• Лисяк-Рудницький І. Довкола Міжнародного історичного конґресу у Відні. В кн.:
• Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою: Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. Мюнхен, 1973; Розвиток історичної науки на Україні за роки радянської влади. К., 1973;
• Санцевич А.В., Комаренко Н.В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской ССР, 1936–1986 гг. К., 1986; Принципова політична оцінка. «Радянська Україна», 1990, 19 черв.;
• Коваль М.В., Рубльов О.С. Інститут історії України НАН України: перше 20-річчя (1936–1956 рр.). «УІЖ», 1996, № 6; У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936–1956 рр.): Збірник документів і матеріалів, ч. 1–2. К., 1996;
• Мовчан О.М. Наукові праці, видані поліграфічною дільницею Інституту історії України НАН України. 1988–1997: Анотований бібліографічний покажчик. К., 1997;
• Реєнт О., Лисенко О. «Історичні зошити» (огляд видань Інституту історії України НАН України за останнє 10-річчя). К., 1997; Вчені Інституту історії України: Біобібліографічний довідник. К., 1998;
• Санцевич А.В. Інститут історії України Національної Академії наук України. Історіографічний нарис (до 60-річчя установи). К., 1998; Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України: Наукова діяльність, структура, працівники. Львів, 2001;
• Юркова О.В. Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР (1936–1941 рр.). К., 2001; Бібліографія основних видань Інституту історії України НАН України, 1936–2001. К., 2002;
• Коваль М.В. Політика проти історії: українська історична наука в Другій світовій війні й перші повоєнні роки. «УІЖ», 2002, № 1.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: О.С. Рубльов.; url: http://history.org.ua/?termin=Instytut_ist_Ukr_NAN_Ukr; том: 3