Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/КАТОРГА, каторжні роботи

КАТОРГА, каторжні роботи. Каторжні роботи в Російській імперії. Масове використання в СРСР примусової праці засуджених і адміністративно репресованих. Покарання засуджених до примусової фізично важкої праці на користь держави практикувалося ще у Стародавньому світі (зокрема, в Рим. імперії при спорудженні водогонів; див. Рим Стародавній), однак використання для означення такої практики грец. терміна κάτεργα (каторга) набуло певного поширення тільки в більш пізні часи, а стало по-справжньому унормованим лише в Російській імперії. В законодавстві СРСР, за винятком неопублікованого указу Президії ВР СРСР від 19 квіт. 1943, поняття «каторга» не вживалося, тому визначення практики використання в СРСР примусової праці засуджених як К. не є коректним у юридичному сенсі, однак цілком прийнятне в історичному сенсі (у строгому юридичному значенні мова може йти лише про масове використання тоталітарною д-вою «примусової праці засуджених і адміністративно репресованих»).

Словом κάτεργον (множина — κάτεργα) греки назвали велике гребне судно з трьома рядами весел (див. Каторга, весельно-вітрильне судно; у більш пізній час такі судна іменували також галерами); це слово було похідним від поєднання префікса κάτα... (означає рух униз, посилення, протидію) зі словом εργον (робота) й буквально означало «робота внизу», тобто в нижніх ярусах гребних суден. У значенні покарання термін «каторга» вперше з’являється в пізні середні віки, це було пов’язано з тим, що у багатьох країнах тоді практикувалося використання праці полонених чужинців на військ. суднах-галерах, яких ставало все більше й більше. Людей, які поверталися з неволі на батьківщину і які на чужині змушені були працювати веслярами на каторгах, досить часто називали «каторжними». Зокрема, таке іменування було поширеним серед донських козаків і зрідка вживалося запорожцями (див. Р.Каторжний).

У 16—17 ст. у Франції й Англії засуджені до примусових робіт на користь д-ви (такі роботи тут, однак, не називалися каторжними) виконували найважчу роботу в портах і копальнях. У 17—19 ст. у Франції засудження до таких робіт почали поєднувати із засланням до спеціальних колоній (зокрема, до тяжких робіт і заслання були засуджені учасники Паризької комуни 1871). У Великій Британії в 19 ст. до тяжких робіт і заслання були засуджені учасники чартистського руху, а в 20 ст. — Дублінського повстання 1916.

У Росії історія засудження до тих чи ін. робіт на користь д-ви бере початок з 17 ст. Так, з освоєнням Сибіру, покарання у формі вигнання (воно було поширеним у давнину, але мало місце і в 16 ст. — «выбитіе изъ земли вонъ») стали замінювати засланням на колонізацію нових земель (згідно з «Уложением» 1648 таке покарання отримала значна кількість категорій засуджених). Збереглася також записка 1688 А.Вініуса, адресована Посольському приказу, в якій міститься пропозиція застосовувати робочу силу засуджених до ув’язнення для греблі на кораблях. Практикувалися кілька видів примусових робіт: служба для покараних, приписка до посадських тяглих людей (див. Посадські люди), заслання на ріллю та заслання для добування соболів. За такими засудженими здійснювався нагляд, але працювали вони здебільшого «вільно». Так тривало до запровадження заслання з обов’язковою підневільною працею. Ця форма покарання набула поширення за царя Петра І. 1691 своїм указом він замінив смертну кару за деякі злочини на заслання до важких робіт. Саме за його правління підневільна праця засуджених отримує в Росії назву «каторга». Вперше цей термін був ужитий в указі від 24 листоп. 1699 стосовно «веневських» (з м. Венєв, нині місто РФ) посадських людей, які були засуджені за крадіжку грошей, що повинні були б надходити до казни: «...бить вместо смерти кнутомъ... и послать въ ссылку въ Азовъ съ женами и детьми, и быть имъ на каторгахъ въ работе». Починаючи з 1703 сфера застосування праці засуджених розширюється. Деяких засланих (каторжан) до Азова перевели до Санкт-Петербурга для робіт з облаштування міста і порту. Ін. засуджених направляли на спорудження каналів, доріг і копалень Уралу та Сибіру. Військ. статут 1716 передбачав К. як засіб покарання військовослужбовців. Вона поділялася на довічну та строкову. Строкові роботи виконувалися або у фортецях, або у робітних будинках (для жінок — у ткацьких будинках).

Тривалий час у системі покарань Російської імперії каторжні роботи не мали визначеного юрид. статусу. Вони застосовувалися або як додаткове покарання, або як замінник ін. покарань. Після видання імп. Єлизаветою Петрівною указів 1753—54 «довічне заслання» і «безперервна примусова або каторжна праця» (замість смертного вироку) посідають першість серед ін. видів покарань.

За правління імп. Катерини ІІ поряд із засланням до каторжних робіт застосовувалося заслання без каторжних робіт, однак чіткого унормування цих видів покарань не існувало. 1765 дворяни (див. Дворянство) отримали право відправляти на К. належних їм кріпосних селян (див. Кріпацтво).

Певного упорядкування каторжні роботи набули за правління імп. Павла І. В імператорському указі від 13 листоп. 1797 йшлося про 3 категорії каторжних робіт: у копальнях (Нерчинськ, Єкатеринбург); на суконній фабриці (Іркутськ); у фортецях.

У кінці 18 — на поч. 19 ст. відбулася реорганізація К. в Сибіру. 1806 ревізійна комісія по Сибіру сенатора І.Селіфонтова виявила грубі порушення в організації заслань і каторжних робіт у краї. Це стало приводом для розмежування заслань і К. 1822 імп. Олександр І підписав «Устав о ссыльных», у ньому каторжні роботи були визначені як більш тяжке покарання, ніж заслання та поселення і були поділені на довічні та строкові (до 20 років). Після відбуття К. засуджений переходив до розряду поселенців.

«Уложение» 1845 та закон від 15 серп. 1845 містили визначення К. як міри покарання, що в системі покарань іде одразу після смертної кари. Каторжні роботи диференціювалися за строками та рівнем тяжкості (копальні, фортечні і заводські; проте на практиці засуджені до певного виду каторжних робіт, за їх відсутності, відбували покарання у сибірських в’язницях для каторжан).

Разом з тим практикувалося «засудження» кріпаків до каторжних робіт як постачання різним держ. відомствам дешевої робочої сили. Після ліквідації кріпацтва заг. кількість каторжан істотно зменшилася.

1864 припинилося направлення каторжних на фортечні роботи, що було зумовлено як скороченням такого роду робіт, так і визнанням чиновниками військового відомства того факту, що робота каторжних є низькопродуктивною. Останнє стосувалося робіт і на буд-ві фортець, і на військ. з-дах та ф-ках (керівники багатьох ф-к і з-дів всіляко відмовлялися від «послуг» каторжан, оскільки їм потрібні були фахові робітники). Водночас значно зменшилися масштаби використання праці каторжан на копальнях, це було пов’язано із закриттям нерчинських робіт, а також негативним досвідом карійських копалень.

18 квіт. 1869 був виданий закон, що скасував систему «Уложений». Відтепер до Сибіру направлялися лише каторжани із Сибіру та зауральської частини Пермської та Оренбурзької губерній. Засуджені до К. в ін. регіонах імперії відбували покарання в каторжних в’язницях. Їхній устрій, за спогадами колишніх арештантів, мало чим відрізнявся від устрою звичайних в’язниць, хоча режим утримання в них був дещо суворішим, при цьому ув’язнені виконували різні за тяжкістю каторжні роботи.

11 груд. 1879 у Рос. імперії розпочалася чергова реорганізація системи покарань. У ході змін було, зокрема, скасовано поділ К. за видами робіт. Водночас семирівневий поділ за терміном покарання зберігався, засуджених до каторги позбавляли громадян. прав і власності, по закінченні терміну покарання засудженого відправляли на заслання. Праця каторжан застосовувалася на з-дах Кабінету Його Величності, на буд-ві Сибірської та Амурської залізниць, на о-ві Сахалін тощо.

На поч. 20 ст. у Російській імперії діяло кілька каторжних в’язниць: Шліссельбурзька (див. Шліссельбурзька фортеця), Нерчинська, Олександрівський централ, Ілецька, Тобольська, Новоборисоглібська, Новобілгородська (дві останні в Харківській губернії).

У берез. 1917 Державна дума Російської імперії ліквідувала К.

Станом на січ.—берез. 1917 у місцях позбавлення волі Рос. імперії перебували 155 тис. осіб, із них каторжан — 36 тис. Тимчасовий уряд обрав курс на лібералізацію репресивної системи. Зокрема, було ліквідовано таку міру покарання, як заслання на поселення. Навесні 1917 у 700 місцях позбавлення волі залишилося 40 тис. осіб. Центр. орган пенітенціарної системи отримав назву Головне управління місцями ув’язнення (ГУМУ).

1918, невдовзі після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917, Нар. комісаріат юстиції РСФРР розпустив ГУМУ, запровадивши замість нього Центр. каральний відділ (ЦКВ). Місця позбавлення волі стали називати переважно таборами, офіційно їх поділяли на: табори особливого призначення (ТОП, рос. варіант ЛОН — «лагеря особого назначения»), концентраційні табори заг. типу, вироб. табори, табори для військовополонених, табори-розподільники. ТОПи перебували в підпорядкуванні ВЧК, решта таборів — у підпорядкуванні НКВС РСФРР. Керувало таборами Гол. управління примусових робіт (ГУПР). Були сформульовані два принципово нових положення каральної політики: «комуністичне» перевиховання ув’язнених і забезпечення самоокупності місць позбавлення волі.

1922 розпочалася реформа, спрямована на докорінну реорганізацію управління місцями позбавлення волі, які на той час переживали гостру кризу. Заклади, підпорядковані НКВС і Наркомюсту, об’єднувалися в одну структуру — ГУМУ. За ДПУ зберігалася підвідомча йому система місць ув’язнення (в’язниці, політізолятори, управління таборів на Півночі).

1923—29 система пенітенціарних закладів СРСР була розширена. Разом з тим було ліквідовано табори примусових робіт, започатковано децентралізацію управління місцями ув’язнення та запроваджено нові схеми примушування до праці, не пов’язані з позбавленням волі.

До кін. 1920-х рр. кер-во СРСР не розглядало ув’язнених як «масову дешеву» робочу силу. Лише влітку 1929, коли в ході реалізації першої п’ятирічки (див. П’ятирічні плани) у країні став відчутним дефіцит трудових ресурсів, уряд СРСР ухвалив рішення про розвиток під егідою ОДПУ системи Гол. управління таборів (ГУТАБ, російський варіант — ГУЛАГ; див. Гулаг), орієнтованої на використання праці ув’язнених. Згідно з цим рішенням засуджені на 3 і більше років переводилися з підпорядкування НКВС союзних республік до таборів, що організовувалися ОДПУ СРСР.

До складу ГУЛАГу входили: виправно-трудові табори (ВТТ), виправно-трудові колонії (ВТК), спецпоселення, що складалися з репресованих, засланих селян і їхніх родин.

В’язні ГУЛАГу активно залучалися до спорудження об’єктів як екон., так і військ.-політ. значення, зокрема: Біломоро-Балт. каналу (ББК) і Байкало-Амурської магістралі (БАМ). На буд-ві ББК 1932 працювали 110 тис. осіб. У серед. 1930-х рр. для створення системи гідротех. вузлів під Москвою у Білбатлазі, Бамлазі, Дмитровлазі було зосереджено половину всіх в’язнів-табірників СРСР — 220 тис. осіб.

На поч. 1935 в СРСР налічувалося більше 1 млн ув’язнених, які утримувалися в таборах, в’язницях, колоніях. На спецпоселенні перебувало 2 млн осіб. Перед початком Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 заг. чисельність в’язнів таборів перевищувала 2 млн осіб, заг. кількість спецпоселенців становила 1 млн осіб.

З початком війни істотно зменшилася чисельність спецпоселенців; це було спричинено тим, що: 1) були законсервовані гідробудівничі, автодорожні проєкти, БАМ тощо, а самі спецпоселенці були достроково звільнені й передані (тільки 1941 — 420 тис. осіб) до Червоної армії (див. Радянська армія); 3) різко погіршилося забезпечення поселенців продуктами харчування, що зумовило зростання їх смертності (лише 1942  померло 350 тис. осіб).

1943 як міра покарання були введені каторжні роботи строком від 15 до 20 років. Відповідно до указу президії ВР СРСР від 19 квіт. 1943 «О мерах наказания изменникам Родины и предателям и о введении для этих лиц, как меры наказания, каторжных работ», НКВС СРСР організував каторжні відділення у Воркутинському та Пн.-Сх. таборах. У них було встановлено спеціальний режим із продовженим робочим днем, в’язнів змушували працювати на тяжких підземних роботах у вугільних шахтах, а також на роботах, пов’язаних з добуванням золота й олова. 1944 у ВТТ утримувалося 5,2 тис. каторжан (у верес. 1947 — бл. 60 тис.).

1944 кількість місць позбавлення волі та чисельність ув’язнених істотно збільшилися. Були створені табори для військовополонених та інтернованих. 1946 у цих таборах утримувалося 2,5 млн осіб. У т. зв. робітничих батальйонах утримувалося 600 тис. репатріантів і 150 тис. інтернованих, у перевірочно-фільтрувальних таборах — 350 тис. осіб.

У повоєнні роки експансія табірно-виробничого комплексу та ступінь його впливу на економіку країни досягли свого піку. 1945 відновилося буд-во БАМ, 1947 розпочалося спорудження широтної полярної магістралі в районі Обської губи (нові порти на Півночі, траса Салехард—Ігарка) тощо.

Зі смертю Й.Сталіна було призупинено виконання низки проєктів пром. та транспортного буд-ва. У січ.—лип. 1953 за амністією звільнили 1,2 млн осіб; заг. чисельність ув’язнених скоротилася до 1,3 млн. Після низки реформувань і перейменувань (1954, 1956, 1959) ГУЛАГ 1960 було ліквідовано.

Література

• Синозберг Г.Б. Каторга, каторжные работы. В кн.: Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона, т. 14. СПб., 1895;
• Гернет М.Н. История царской тюрьмы, т. 1. М., 1960;
• Дворянов В.Н. В сибирской дальней стороне (Очерки истории царской каторги и ссылки, 60-е годы XVIII – 1917 г.). Минск, 1971;
• Иванова Г.М. ГУЛАГ в системе тоталитарного государства. М., 1997;
• Папков С.А. Сталинский террор в Сибири. 1928–1941. Новосибирск, 1997; Система исправительно-трудовых лагерей в СССР. 1923–1960: Справочник. М., 1998.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4. — ISBN 978-966-00-0692-8.

Автор: С.В. Корновенко.; url: http://history.org.ua/?termin=Katorga_roboty; том: 4