Каролінзький мінускул

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Взірець рукопису 10 століття, Вульгата Луки 1:5-8.

Каролінзький мінускул  — різновид середньовічного письма. Ним послуговувались приблизно між 800 і 1200 роками при написанні книжок, християнських та нерелігійних текстів, навчальних посібників упродовж Каролінзького Відродження. Цей шрифт далі розвився в готичний і вийшов з ужитку, проте за часів Італійського Відродження постав за основу для нових шрифтів.

Виникнення[ред.ред. код]

Сторінка тексту (folio 160v) Каролінзького Євангелія (British Library, MS Add. 11848), написано каролізьким мінускулом. Текст з Вульгати Луки 23:15-26.

На відміну від капітального каролінзького письма, що вийшло з капітального римського, каролінзький мінускул постав з унціального письма та його курсивного різновиду, увібравши також риси «острівного» письма, що ним послуговувались в Англії й в Ірландії. Цей вид письма утворився певною мірою завдяки діяльності імператора франків Карла Великого. Імператор дуже цікавився освітою й наукою, як каже Ейнгард, його біограф:

Temptabat et scribere tabulasque et codicellos ad hoc in lecto sub cervicalibus circumferre solebat, ut, cum vacuum tempus esset, manum litteris effigiendis adsuesceret, sed parum successit labor praeposterus ac sero inchoatus.

« Він також пробував писати, тримаючи таблички й аркуші під підголівком у своїй постелі, аби в години дозвілля приміг привчити руку писати літер; однак, не почавши у вік поправний цих зусиль, а надто пізно, вони не мали успіху.  »

Хоч Карл ніколи й не був повністю письменний, але він чітко усвідомлював вагу письменності й уніфікованого письма в урядуванні. Карл запросив англійського вченого Алквіна Йоркського керувати школою (Палатинською Академією) при палаці й скрипторієм у своїй столиці Ахені від 782 до 796. Додержуючись бажання Карла щодо уніфікації регіональних різновидів письма, а також щодо заміни меровінзького, що вже стало важким для читання, Алквін створив нове, зручніше письмо. Згодом, цей вид письма дістав назву, що походить від ім’я Карла латиною –Carolus Magnus.

Характеристика[ред.ред. код]

Каролінзький мінускул мав одноманітні, скруглені форми знаків, що чітко розрізнювались, а найголовніше, були легко читані. Великі літери були розбірні й виразні, встановлено правила написання, що перше не були впорядковані, як от прогалини між словами. Загалом каролінзьке письмо мало менше лігатур, аніж інші тогочасні різновиди письма, але в широкім вжитку були амперсанд (&), ae (æ), rt, st (st/ſt) і ct. Літера d часто мала унціальну форму, з похиленим уліво горішнім виносним елементом («хвостиком»). Виносні елементи зазвичай грубіші угорі.

За часів Карла, в ранній період існування каролінзького письма, наприкінці 8 – початку 9 століття, форма літер різнилася значною мірою по різних краях. У цей період вживалась унціальна форма літери «а», схожа зі здвоєнною с (сс), трапляється знак питання, як і в беневентськім письмі того ж часу. Каролінзький мінускул зазнав розквіту в 9 столітті, коли він уніфікувався в усіх краях, де був поширений, а регіональні відмінності зменшились. З’являються сучасні знаки як от «s» і «v» (на відміну від «довгого s (ſ)» і «v»), а виносні елементи літер після погрубшання вгорі скінчуються трикутовим клином. По 9 столітті каролінзький мінускул поволі занепадає й з 10 по 11 століття набуває притаманних готичному письму форм. Виносні елементи починають хилитися вправоруч.

Поширення[ред.ред. код]

Нове письмо поширилось Східною Європою, найбільше на теренах, що зазнали впливу імперії Каролінгів, але також і за її межами, про що свідчить манускрипт 10 століття, відомий як фрейзінзькі уривки. Це є найстаріший писаний латиницею текст слов’янською мовою, а саме словенською, що в нім застосовано каролінзький мінускул.

У Швейцарії каролінзький мінускул застосовувався у вигляді реційського й алеманського письма. Написані реційським мінускулом рукописи мали тоненькі літери, на кшталт острівного письма, з літерами «а», «t» й лігатурами як «ri», що наближає це письмо до візіготського й беневентського. Алеманський мінускул, вживаний на початку 9 століття, зазвичай мав ширші, вертикальні літери, порівняно з реційським.

В Австрії й Німеччині літери мали овальну форму, були дуже тоненькі й похилені вправоруч, маючи риси унціального письма, як от «d» з похиленим вліворуч хвостиком, і «m» з «n», що мали прямі простовисні (вертикальні) початкові риски.

На півночі Італії, монастир у Боббіо вживав каролінзький мінускул починаючи з 9 століття. Поза сферою впливу Каролінгів нове письмо зазнало протидії з боку Римської Курії. В Англії й Ірландії каролінзький мінускул не застосовувався до церковних реформ середини 10 століття. В Іспанії утримувалось візіготське письмо, а на півдні Італії беневентський мінускул у лангобардськім герцогстві Беневенто аж до 13 століття.

Роль у культурнім наступництві[ред.ред. код]

Впродовж каролінзького відродження розшукали й переписали новим розбірливим письмом численні римські тексти, до того часу вже майже забуті; це дало змогу зберегти класичні твори Овідія, Цицерона, Віргілія. Більшість наших сучасних знань про класичну літературу походить саме з написаних у каролінзьких скрипторіях копій (списків) з творів-джерел.

У середньовічну добу готичне письмо заступило каролінзький мінускул, але згодом гуманісти епохи Відродження перейняли каролінзький мінускул для створення нових шрифтів, як от антиква. З цієї причини сучасні маленькі літери латинської абетки мають саме такий вигляд як ми його знаємо, тобто відтворюють каролінзький мінускул, великі ж літери походять від капітального письма.

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]