Теорія балки Ейлера-Бернуллі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вібруюча скляна балка може бути змодельована як консольна балка з масою на кінці.

Теорія балки Ейлера-Бернуллі (також класична теорія балки)[1] — це спрощена лінійна теорія пружності, що дає можливість розрахувати несучу здатність та деформацію балок. Вона може застосовуватися у випадку невеликих деформацій балок, що знаходяться під поперечним навантаженням. Таким чином, це окремий випадок теорії балки Тимошенко, що не враховує деформації зсуву та застосовується для тонких балок. Вперше вона була сформульована близько 1750 року, проте не була застосована у великому масштабі аж до початку будівництва Ейфелевої вежа та Оглядового колеса наприкінці 19 століття. Після цих успішних демонстрацій, вона швидко стала наріжним каменем інженерії та інструментом реалізації Другої промислової революції.

Після цього були одаткові розроблені інші інструменти аналізу, такі як теорія пластин та аналіз методом скінченних елементів, але простота класичної теорії балки робить її важливим інструментом у науці, особливо у проектуванні споруд та машинобудуванні (механіка).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Timoshenko, S., (1953), History of strength of materials, McGraw-Hill New York


Фізика Це незавершена стаття з фізики.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.