Перейти до вмісту

Ільф і Петров

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Ілля Ільф та Євген Петров, 1932. Фото Єлеазара Лангмана.

Ільф і Петров — радянські письменники- сатирики Ілля Ільф (справжнє ім'я — Ієхіел-Лейб Арійович Файнзільберг; 1897—1937) таі Євген Петров (справжнє ім'я — Євген Петрович Катаєв; 1902—1942). Уродженці міста Одеси. Автори спільно написали знамениті романи «Дванадцять стільців» (1928) та «Золоте теля» (1931). Дилогія про пригоди «великого комбінатора» Остапа Бендера витримала безліч перевидань, не тільки російською мовою.

Бібліографія

[ред. | ред. код]

У 1925 році відбулося знайомство майбутніх співавторів, і з 1926 року розпочалася їхня спільна робота, яка спочатку полягала у написанні тем для малюнків та фейлетонів у журналі «Сміхач[ru]» та обробці матеріалів для газети «Гудок». Першою значною спільною роботою Ільфа і Петрова був роман «Дванадцять стільців», опублікований в 1928 році в журналі «Тридцять днів[ru]» і в тому ж році виданий окремою книгою.. Роман мав великий успіх. Він примітний безліччю блискучих виконання сатиричних епізодів, характеристик і подробиць, що стали результатом актуальних життєвих спостережень.

За романом з'явилося кілька оповідань і повістей («Світла особистість», 1928, «Тисяча і один день, або Нова Шахерезада», 1929); у цей же час письменники розпочали систематичну роботу над фейлетонами для «Правди» та «Літературної газети». У 1931 році був опублікований другий роман Ільфа і Петрова — «Золоте теля», історія подальших пригод героя «Дванадцяти стільців» Остапа Бендера. У романі представлена ціла галерея дрібних людей, охоплених жадобою наживи та пристрастями, які існують «паралельно великому світу, в якому живуть великі люди і великі речі».

У 1933 році Ільф і Петров на борту крейсера «Червоний Кавказ» як кореспонденти «Правди» брали участь у закордонному поході загону кораблів Чорноморського флоту, що йшли з дружнім візитом у відповідь до Неаполя.[1][2]

У 1935—1936 роках письменники здійснили подорож по США, результатом якої стала книга «Одноповерхова Америка» (1936). В ній вони задокументували свої пригоди з притаманним їм гумором, а також виклали власні враження про людей, життя та устрій американського суспільства. І не приховували схвальних відгуків відносно того, що їм сподобалося.

У 1937 році Ільф помер, а видані після його смерті «Записні книжки» були одностайно визнані критиками видатним літературним твором. Петров пережив Ільфа на 5 років, обидва прожили лише по 39 років. Петров після смерті співавтора написав низку кіносценаріїв (разом з Георгієм Мунблітом), п'єсу «Острів світу» (опублікована в 1947) та «Фронтовий щоденник» (1942). У 1940 він вступив до Комуністичної партії і з перших днів війни став військовим кореспондентом «Правди» та «Інформбюро». Загинув у червні 1942 року в авіакатастрофі. Нагороджений орденом Леніна.

Твори

[ред. | ред. код]

Ільфом і Петровим у співаторстві були написані:

У 1932 — 1937 роках Ільф і Петров писали фейлетони для газет «Правда», «Літературна газета» та журналу «Крокодил». У 1935—1936 роках вони здійснили подорож по США, результатом якої стала книга «Одноповерхова Америка» (1937). Творчу співпрацю письменників перервала смерть Ільфа в Москві 13 квітня 1937 року.

Після 1939 року твори тривалий час не перевидавалися. У 1947 році, за «вимогами трудящих», а фактично з санкції Сталіна, письменників посмертно піддали остракізму, зарахували до «безрідних космополітів» і незабаром офіційно заборонили перевидавати, в 1949 році вилучили з бібліотек і передали в спецхрани книги «Дванадцять стільців» і «Золоте теля», а також «Одноповерхову Америку», звинувачені в «одурманенні радянської людини». Заборону було скасовано у 1956 році у зв'язку з хрущовською відлигою.[4][5]

Зібрання творів Іллі Ільфа та Євгена Петрова у п'яти томах було повторно (після 1939 року) видано 1961 року Держвидавництвом художньої літератури. У вступній статті до цієї збірки творів Д. Й. Заславський писав: «Доля літературного співтовариства Ільфа і Петрова незвичайна. Вона зворушує й хвилює. Вони працювали разом недовго, усього десять років, але в історії радянської літератури залишили глибокий, незабутній слід. Пам'ять про них не тьмяніє, і любов читачів до їхніх книг не слабшає. Широкою популярністю користуються романи „Дванадцять стільців“ та „Золоте теля“.

Романи

[ред. | ред. код]

Історія створення першого з написаних прозаїками роману — „Дванадцять стільців“ — за десятиліття настільки обросла легендами, що, за зауваженням літературознавців Михайла Одеського та Давида Фельдмана, певного моменту стало складно відокремити правду від вигадки. Біля витоків можливої містифікації стояв Євген Петров, який опублікував у 1939 році спогади, згідно з якими Катаєв-старший запропонував йому та Ільфу підготувати рукопис, за яким метр, який грає в Дюма-батька, міг би згодом „пройтися рукою майстра“. План здався співавторам цікавим, і в серпні (або на початку вересня) 1927 вони приступили до роботи,[6] Перша частина була написана протягом місяця, до січня 1928 завершено весь роман[7]: „Падав сніг. Чинно сидячи на санчатах, ми везли рукопис додому… Чи надрукують наш роман?“.[8] Практично одразу розпочалася його публікація на сторінках журналу „Тридцять днів“; твір друкувався з продовженням аж до липня.[7]

Майже ту саму версію виклав у „Моїй алмазній короні“ й Валентин Катаєв, який доповнив історію „Дванадцяти стільців“ спогадами про те, як він, поставивши перед своїми „літературними неграми“ творче завдання, поїхав на Зелений мис. Туди співавтори періодично надсилали телеграми, просячи консультацій з різних питань, проте у відповідь отримували короткі депеші зі словами: „Думайте самі“. Повернувшись восени до Москви, Катаєв познайомився з першою частиною, відмовився від ролі Дюма-батька, передбачив ще не дописаному твору „довге життя та світову славу“, а платою за ідею попросив присвятити йому роман і піднести з першого гонорару подарунок у вигляді золотого портсигара. Обидві ці умови були виконані.[9]

На думку Одеського та Фельдмана, історія, створена Петровим та Катаєвим, дуже суперечлива, особливо якщо взяти до уваги редакційно-поліграфічні можливості 1920-х років. Від моменту надходження будь-якого рукопису до редакції до його затвердження до друку — з урахуванням обов'язкових цензурних вердиктів — зазвичай минало багато тижнів; настільки ж тривалими були й друкарські роботи [10]. Як припускають літературознавці, публікація роману в січневому номері „Тридцяти днів“ могла відбутися за умови, що співавтори ще восени почали надсилати рукописи до журналу частинами. Не виключено, що завідувач редакції Василь Регінін, який був знайомий з Катаєвим ще з одеських часів, а також відповідальний редактор Володимир Нарбут погодилися опублікувати твір авторів-початківців без попереднього знайомства з текстом[11]; гарантом у цьому випадку виступав сам Валентин Петрович.[12]

Євген Петров, який після смерті Ільфа підготував спогади про їхню спільну роботу, напевно знав подробиці справжньої історії „Дванадцяти стільців“, однак не міг їх викласти, тому що засновник журналу „Тридцять днів“ Володимир Нарбут, який дав „путівку в життя“ молодим літераторам, у 1936 році був оголошений „ворогом народу“ й заарештований; його ім'я увійшло до числа „незгадуваних“ осіб.[13] За десять років до загибелі, у 1928-му, Нарбута було знято з усіх посад.[14] Можливо, ця обставина вплинула на ситуацію, пов'язану з виходом у світ наступного роману Ільфа і Петрова: журнальна публікація „Золотого теля“ у 1931 році була перервана, цензура назвала другу частину дилогії про Остапа Бендера „пасквілем на Радянський Союз“, вихід окремої книги затягнувся на три роки.[15]

Пояснюючи багаторічний успіх обох романів, літературознавець Юрій Щеглов зазначав, що дилогія Ільфа та Петрова — завдяки широті охоплення картин радянського світу — є своєрідною „енциклопедією російського життя“ 1920—1930-х років, а створена співавторами багатошарова панорама, зібрана з сотень фрагментів, утворює полотно під умовною назвою „Весь Союз“.[16] Підтримуючи цю тезу, Ігор Сухих писав: „Іншої настільки розгорнутої, колоритної картини радянської реальності… у нашій літературі, здається, немає“. При цьому обидва твори зазнали в різний час численних літературознавчих інтерпретацій: їх називали „класикою радянської сатири“, настільною книгою шістдесятників, антиінтелігентським памфлетом нових Растіньяків, „літературним дайджестом“.[17] Вперше шахрайські романи Ільфа та Петрова як антиінтелігентські памфлети розглянула вдова Осипа Мандельштама Надія Яківна, а потім у своїй праці „Русофобія“ І. Р. Шафаревич, які побачили в особі Васісуалія Лоханкіна злу карикатуру на дореволюційну інтелігенцію, а в авторах романів — представників „малого народу“ („антисистеми“). Так, Шафаревич писав: „Мені здається, настав час переглянути й традиційну точку зору на романи Ільфа та Петрова. Це аж ніяк не кумедне висміювання вульгарності епохи НЕПу. У м'якій, але чіткій формі в них розвивається концепція, що становить, на мій погляд, їхній основний зміст. Дія їхніх творів нібито розгортається серед уламків старого російського життя, у романах фігурують дворяни, священики, інтелігенти — всі вони зображені як якісь безглузді, нечистоплотні тварини, що викликають огиду й відраза. Їм навіть не приписуються якісь риси, за які можна було б засудити людину. Натомість на них ставлять штамп, який має на меті саме зменшити, а то й знищити, відчуття спільності з ними як з людьми, відштовхнути від них суто фізіологічно: одного зображують голим, із товстим обвислим животом, вкритим рудим волоссям; про іншого розповідають, що його б'ють за те, що він не вимикає світло у вбиральні… Такі істоти не викликають співчуття, їхнє винищення — щось на кшталт веселого полювання, де дихається на повні груди, обличчя палає і ніщо не затьмарює задоволення.“ Але крім жертв російського німця-меноніта Остапа Бендера (він називає себе в романі „Золоте теля“ проклятим менонітом) висміюються він сам, єврей Михайло Самуелевич (у першому виданні — навіть Мойсеєвич) Паніковський, поляк Адам Козлевич, а не лише росіяни Васисуалій Лоханкін і Шура Балаганов. Автори, навпаки, показують, що в їхніх антигероях багато хороших рис, а шахраями вони стали внаслідок обставин, наприклад, репресій, що обрушилися на сім'ю інтелігента Остапа Бендера, на відміну від Лоханкіна, який закінчив гімназію.[18] Більше того, Ільф і Петров завершили роман „Золоте теля“ весіллям Остапа та Зосі Синицької, що ознаменувало утворення нової осередку товариства будівників соціалізму. Лише дзвінок авторам „з найвищих ешелонів ВКП(б)“ про те, що Бендер серед будівників соціалізму не потрібен, змусив їх терміново написати той фінал роману, який ми знаємо. Головним читачем усіх трьох друзів — І. Ільфа, М. А. Булгакова, Є. Петрова — у ВКП(б) був особисто І. В. Сталін.[19]

Повісті, цикли новел

[ред. | ред. код]

Багато ідей, що виникли під час роботи співавторів над „Дванадцятьма стільцями“, не втілилися в їхньому першому романі. Водночас творча енергія молодих літераторів потребувала виходу. Тому влітку 1928 року Ільф і Петров розпочали написання сатиричної повісті „Світла особистість“. Вона була створена в надзвичайно стислі терміни — всього за шість днів — і являла собою історію про перетворення Єгора Карловича Філюріна, канцеляриста комунальної служби міста Піщеслава, на людину-невидимку. Якщо в першому творі співавторів загальна картина світу була в цілому близькою до реальної, то в другому авторську іронію доповнив фантастичний гротеск. У результаті виникло вигадане місто, життя в якому була влаштована абсурдно: місцева пельменна машинка виробляла по три мільйони пельменів на годину, пищеславський клуб „заріс“ колонами, наче лісами, а в центрі стояла кінна статуя природознавця Тимірязєва.[20]

Незважаючи на велику кількість комічних ситуацій та популярність теми (у повісті є пародійний натяк на „Людину-невидимку“ Герберта Веллса, який у 1920-х роках, після візиту до Москви, був добре відомий в СРСР), „Світла особистість“ не викликала великого інтересу у критиків і читачів. Співавтори і самі відчували, що повість „виявилася бліднішою за їхній перший роман“; її навіть не включили до чотиритомного зібрання творів Ільфа і Петрова, що вийшло друком у 1938—1939 роках. Повторне видання „Світлої особистості“ відбулося лише в 1961 році.[21]

Ільф та Петров на Гоголівському бульварі

У 1929 році Ільф і Петров розпочали роботу над циклом новел „Незвичайні історії з життя міста Колоколамська“. Фантастичний гротеск, що проявився у „Світлій особистості“ як одна із сторін їхнього творчого почерку, тут посилився „до чорноти“.[22] Серед жителів придуманого ними міста вперше згадувався Васисуалій Лоханкін — трунар, який сіяв серед колоколамців паніку щодо майбутнього кінця світу, потопу „хлябів небесних“. Відтворена письменниками атмосфера комунального побуту нагадувала обстановку у „Воронячій слобідці“ — ця назва разом із прізвищем та ім'ям трунаря пізніше з'явилися в „Золотому теляті“.[23] Ймовірно, розпочинаючи „колоколамський проєкт“, співавтори планували створити радянський варіант „ Історії одного міста“ Салтикова-Щедріна. Однак, за словами літературознавиці Лідії Яновської, „щедрінської сатири не вийшло“.[24] Ільф і Петров зрозуміли це раніше, ніж критики, тому не тільки припинили роботу над циклом, а й навіть не здали до друку всі написані ними новели.[25]

Появі ще одного циклу новел — „Тисяча і один день, або Нова Шахерезада“, опублікованому в журнале „Чудак“ (1929, № 12-22), — передувала реклама: читачам повідомляли про майбутній вихід „казки радянської Шахерезади“, твору Ф. Толстоєвського». Роль казкарки була покладена на діловодку контори із заготівлі кігтів і хвостів Шахеразаду Федоровну Шайтанову, яка, наслідуючи свою «попередницю» з «Тисячі та однієї ночі», розповідає про бюрократів, хамів і пристосуванців. Проте реклама в «Чудаку» обіцяла набагато більшу кількість новел, ніж їх у підсумку виявилося. Співавтори в процесі роботи самі втратили інтерес до свого задуму, і «Нова Шахерезада» стала «твором перехідним». Пізніше, розповідаючи про повісті та цикли новел, створені наприкінці 1920-х років, Євген Петров згадував: "Ми пишемо історію Колоколамська. Шахерезаду. Творчі муки. Ми відчували, що треба писати щось інше. Але що? Підсумком їхніх пошуків стала друга частина дилогії про Остапу Бендера — роман «Золоте теля», куди перемістилися й деякі персонажі «Тисячі і одного дня».[26]

Кіносценарії та водевілі

[ред. | ред. код]

До сценічних жанрів Ільф і Петров почали звертатися в 1930-х роках, роте інтерес до них у співавторів проявився набагато раніше. За твердженням літературознавця Абрама Вуліса, безпосередніми попередниками їх водевілей і сценаріїв були ранні оповідання Петрова, насичені кумедними діалогами і за формою нагадували короткі комедійні п'єси.[27] Пізніше схильність письменників до «візуальних епізодів» проявилася в романі «Дванадцять стільців», багато розділів якого виявилися по-справжньому «кінематографічними».[28] Перша робота співавторів у кінематографі була пов'язана з німим фільмом Якова Протазанова «Свято святого Йоргена», для якого Ілля Арнольдович та Євген Петрович написали інтертитри.[29] Потім вони написали сценарій «Барак», який розповідає про те, як передовик-будівельник Битюгов вирішив взяти «на буксир» відстаючу бригаду. Фільм, знятий Миколою Горчаковим та Михайлом Яншиним, вийшов на екрани в 1933 році під назвою «Чорний барак», проте особливого успіху серед глядачів не здобув; на думку критиків, творці фільму використовували «дещо схематичний підхід до людей і подій».[30]

У 1933 році, під час подорожі Європою, Ільф і Петров отримали від французької кінокомпанії «Софар» замовлення на написання сценарію для звукового кіно. Робота, виконана за десять днів, отримала високу оцінку замовника; Ільф у листі до дружини повідомляв, що «сценарій вчора здавали. Він сподобався, дуже сміялися, падали зі стільців». Однак фільм за сценарієм, створеним у традиціях французької кінокомедії, так і не був знятий, а переданий «Софару» рукопис зник. Майже через тридцять років у домашньому архіві одного із співавторів було виявлено її машинописну копію — мабуть, чорнову. Цей текст був відновлений й уперше опубліковано в журналі «Искусство кино» (1961, № 2) під заголовком «Сценарій звукового кінофільму».[31]

Упереджене ставлення Ільфа і Петрова до пародії як елементу літературної гри проявилося в одноактному водевілі «Сильне почуття», надрукованому в журналі «Тридцять днів» (1933 № 5). Історія, вигадана співавторами, з одного боку, є своєрідною варіацією чеховського «Весілля»[32], з іншого — глузливим повторенням власних тем і мотивів. Так, у ній отримує розвиток персонаж «Дванадцяти стільців» Еллочка-людожерка, яка цього разу носить ім'я Рита і прагне стати дружиною успішного іноземця: «Поїхати з ним за кордон! Так хочеться… пожити в буржуазному суспільстві, у котеджі, на березі затоки».[33]

Певні самоповтори помічені і в сценарії до фільму «Одного разу влітку», що вийшов на екрани в 1936 році (режисери Ханан Шмаїн та Ігор Іллінський). Сюжет, в основі якого — подорож Жори та Телескопа на власноруч зібраному автомобілі, — нагадує фабулу «Золотого теля», персонажі якого вирушають назустріч пригодам на «Антилопі Гну». При цьому, незважаючи на безліч курйозних ситуацій, в які потрапляють герої, а також добротну акторську гру (Іллінський зіграв аж дві ролі), картина «Одного разу влітку» не увійшла до списку творчих успіхів співавторів. Критики зазначали, що під час зйомок використовувалися застарілі технології, а тому стрічка «повертає нас до тих часів, коли кінематографія робила свої перші кроки».[34]

У середині 1930-х років Ільф, Петров і Катаєв отримали від мюзик-холу, який гостро потребував оновлення репертуару, замовлення на створення сучасної комедії. Так з'явилася п'єса «Під куполом цирку», яка згодом була майже без змін перенесена в сценарій фільму Григорія Александрова «Цирк».[35] У процесі роботи між Александровим та співавторами виникли розбіжності. У листі, адресованому дирекції «Мосфільму», вони вказували, що через режисерське втручання у сценарій «значно зменшилися елементи комедії, значно збільшилися елементи мелодрами». Після переговорів з керівництвом студії Ільф і Петров, які вважали, що їхній початковий задум було спотворено, попросили прибрати свої прізвища з титрів.[36]

Видання

[ред. | ред. код]
  • Собрание сочинений в четырёх томах. — М.: Советский писатель, 1938—1939.
  • Как создавался «Робинзон». Л.—М., «Молодая гвардия», 1933.
  • Двенадцать стульев. Золотой телёнок. — М.: Советский писатель, 1936
  • Двенадцать стульев. — М.—Л., ЗиФ, 1928.
  • Золотой телёнок. — М.: Федерация, 1933

Екранізації творів

[ред. | ред. код]
  1. 1933 — Дванадцять стільців (Польща-Чехословаччина)
  2. 1936 — Цирк
  3. 1936 — Одного літа
  4. 1938 — 13 стільців (Німеччина)
  5. 1961 — Цілком серйозно (нарис Як створювався Робінзон)
  6. 1962 — Дванадцять стільців (Куба)
  7. 1968 — Золоте теля (режисер — Михайло Швейцер)
  8. 1969 — Один з тринадцяти (Італія, Франція)
  9. 1970 — The Twelve Chairs (Дванадцять стільців) (США)
  10. 1971 — Дванадцять стільців (режисер — Леонід Гайдай)
  11. 1972 — Їхали в трамваї Ільф і Петров (за мотивами оповідань та фейлетонів)
  12. 1976 — Дванадцять стільців (4 серії, режисер — Марк Захаров)
  13. 1989 — Світла особистість
  14. 1993 — Мрії ідіота (режисер — Василь Пічул)
  15. 2004 — Дванадцять стільців (Zwölf Stühle) (Німеччина)
  16. 2006 — Золоте теля (8 серій, режисер — Уляна Шилкіна)

Пам'ять

[ред. | ред. код]
  • 3668 Ільфпетров — астероїд головного поясу, відкритий 21 жовтня 1982 року Людмилою Карачкіною і названий на честь тандему письменників.[37]
  • Невеликий пам'ятник Ільфу та Петрову у 2008 році був встановлений у Саду скульптур Одеського літературного музею.
  • Також своєрідною даниною письменникам є «Пам'ятник 12-му стільцю», присвяченій однойменному твору письменників. Він встановлений у самому центрі Одеси, на знаменитій Дерибасівській вулиці.
  • В Одесі на честь письменників у 1980-ті роки було названо вулицю у житловому масиві Таїрова. У 2022 році під час російського вторгнення в Україну в Одесі російською ракетою було вбито вісім мирних жителів, зокрема дружину, тримісячну доньку та тещу одесита Юрія Глодана. Після загибелі родини Юрій Глодан вступив до лав Збройних сил України, де загинув 12 вересня 2023 року. У липні 2024 року в Одесі запропонували перейменувати вулицю Ільфа та Петрова на честь сім'ї Глодан[38][39]. У липні 2026 року це рішення було реалізовано, і вулиця отримала назву вулиця Сім'ї Глодан[40].
  • У місті Кривий Ріг є вулиця Ільфа і Петрова (до 26 вересня 2026 року ця вулиця має бути перейменована[41]).

Цікавинки

[ред. | ред. код]
  • Один до одного Ільф і Петров завжди звертались на «Ви».[42]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ «Красный Кавказ» Архівна копія на сайті Wayback Machine. — Дилетант.
  2. ↑ Начало похода (Ильф и Петров). Архів оригіналу за 20 листопада 2022. Процитовано 5 січня 2023.
  3. ↑ Скачать аудиокнигу Ильф Илья. Петров Евгений - Светлая личность. Архів оригіналу за 31 липня 2013. Процитовано 13 січня 2013.
  4. ↑ Виктор_Файтельберг-Бланк. Одесса в эпоху ленинской и сталинской диктатуры Архівовано квітень 7, 2022 на сайті Wayback Machine.. — Одесса: КП ОГТ, 2008. — С. 144.
  5. ↑ Владлен_Сироткин. Сталин: Как заставить людей работать? — М.: Алгоритм, 2004 — С. 126.
  6. ↑ Одесский, 2015, с. 11.
  7. 1 2 Одесский, 2015, с. 12.
  8. ↑ Петров, 2001, с. 152.
  9. ↑ Катаев, 1994.
  10. ↑ Одесский, 2015, с. 12—13.
  11. ↑ Одесский, 2015, с. 14—15.
  12. ↑ Одесский, 2015, с. 19.
  13. ↑ Одесский, 2015, с. 18.
  14. ↑ Одесский, 2015, с. 210.
  15. ↑ Одесский, 2015, с. 221—222.
  16. ↑ Щеглов, 2009, с. 35.
  17. ↑ Сухих И. Н. Шаги Командора // Звезда. — 2013. — № 3 (30 липня). Архівовано з джерела 15 серпня 2016.
  18. ↑ DAZ (17 лютого 2011). Вязь жизни (Заметки о романе Иды Бендер) (рос.). Russian DAZ. Архів оригіналу за 8 лютого 2020. Процитовано 5 січня 2020.
  19. ↑ И. Рейф. «Золотой теленок», «Мастер и Маргарита»: типология массового мышления в тоталитарном обществе. [[Звезда (журнал XX—XXI веков)|Звезда]], 2013, № 2. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 14 квітня 2018. {{cite web}}: символ нерозривного пробілу в |title= на позиції 169 (довідка)
  20. ↑ Яновская, 1969, с. 46—47.
  21. ↑ Галанов, 1961, с. 144.
  22. ↑ Яновская, 1969, с. 55.
  23. ↑ Яновская, 1969, с. 56—57.
  24. ↑ Яновская, 1969, с. 58.
  25. ↑ Яновская, 1969, с. 62.
  26. ↑ Вулис А. З. Примечания // Илья Ильф, Евгений Петров. Собрание сочинений в пяти томах. — М. : Художественная литература, 1961. — Т. 3. — С. 561—562.
  27. ↑ Вулис, 1960, с. 312.
  28. ↑ Вулис, 1960, с. 313.
  29. ↑ Яновская, 1969, с. 176.
  30. ↑ Вулис, 1960, с. 314—315.
  31. ↑ Яновская, 1969, с. 174—176.
  32. ↑ Галанов Б. Е., Ершов Л. Ф. Примечания // Илья Ильф, Евгений Петров. Собрание сочинений в пяти томах. — М. : Художественная литература, 1961. — Т. 3. — С. 538.
  33. ↑ Галанов, 1961, с. 121.
  34. ↑ Вулис, 1960, с. 315.
  35. ↑ Яновская, 1969, с. 177.
  36. ↑ Яновская, 1969, с. 182—183.
  37. ↑ Lutz D Schmadel. Dictionary of Minor Planet Names. — 5th. — Canada : Springer Verlag, 2003. — P. 308. — ISBN 3-540-00238-3. (англ.)
  38. ↑ Ильфа, Петрова, Жванецкого и Пушкина изгнали из Одессы. Как 80 улиц города лишили имен деятелей из СССР и России. Настоящее Время (рос.). 7 серпня 2024. Архів оригіналу за 6 січня 2025. Процитовано 6 січня 2025.
  39. ↑ 30/07/2024 11:09 (30 липня 2024). В Одесі вулицю перейменують на честь Сім'ї Глодан - родини загиблого військового, дружину і доньку якого у квітні 2022-го вбила російська ракета. novynarnia.com (укр.). Процитовано 15 липня 2026.
  40. ↑ Молчанова, Кіра (21 липня 2026). В Одесі вулицю Ільфа і Петрова перейменували на честь родини Глодан, яку вбила російська ракета. Українські Новини. Архів оригіналу за 22 липня 2026.
  41. ↑ Boyko, Olesya (14 липня 2026). У Кривому Розі позбудуться вулиці Ільфа й Петрова (укр.). Процитовано 15 липня 2026.
  42. ↑ Сметанская Ольга. Внучка Евгения Петрова Екатерина Катаева: «Друг к другу Ильф и Петров обращались на «вы» // ФАКТЫ. — Москва. — Вип. 03.07.2012. Архівовано з джерела 22 березня 2014. Процитовано 21 березня 2014. (рос.)

Джерела

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Ільф і Петров
  • Ильф И., Петров Е. Собрание сочинений. — М. : ГИХЛ, 1961. — Т. 1-5.(рос.)
  • Ильф И., Петров Е. "Двенадцать стульев", "Золотой теленок". Комментарии к комментариям, комментарии, примечания к комментариям, примечания к комментариям к комментариям и комментарии к примечаниям. — М. : Новое литературное обозрение, 2005. — 384 с. — ISBN 5-86793-376-8.(рос.)
  • Г. Мунблит, А. Раскин. Сборник воспоминаний об И.Ильфе и Е.Петрове. — М. : Советский писатель, 1963.(рос.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ільф_і_Петров&oldid=48471478