Інформологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Інформологія — узагальнена назва наук про інформацію. Термін «інформологія» походить від латинського informatio — пояснення, виклад, тлумачення, поняття і грецького λογοζ — слово, знання, вчення.

Об'єктом дослідження інформології є інформація. Інформація — це відображення заміни дискретного значення енергетичного процесу в контурі керування пристрою керування іншим дискретним значенням, зокрема — тим самим (В. П. Камша).

Аксіоми інформології[ред. | ред. код]

1. Інформація є лише там, де функціонують пристрої керування.

2. Інформація зберігається і передається тільки на матеріальному носії.

3. Інформація має ідеальний характер.

4. Інформація має різні форми.

Базові закони інформології[ред. | ред. код]

Закон 1: на отримання інформації будь-яка кібернетична система витрачає не менше деякої мінімальної кількості енергії.

Закон 2: кількість інформації, яку отримує кібернетична система в процесі розпізнавання після прийняття певного сигналу, дорівнює логарифму при основі m від кількості варіантів вибору, що передували розпізнаванню.

Закон 3: що меншою є ймовірність завершення якогось випробування з певним результатом, то більше інформації для будь-якої кібернетичної системи несе саме цей результат, і навпаки.

Закон 4: будь-які сигнали, отримані кібернетичною системою, впливають на цю систему.

Теоретична інформологія[ред. | ред. код]

До теоретичних проблем інформології зараховують такі питання:

  • Філософські напрями у вивченні інформації
  • Історія інформаційного розвитку суспільства
  • Методологічні основи інформології
    • Визначення інформації
    • Аксіоми інформології
    • Базові закони інформології
    • Одиниці вимірювання кількості інформації
  • Особливості класичної (імовірнісної) та некласичних концепцій інформології
  • Загальні питання кодування інформації
  • Повідомлення як носій інформації та будова повідомлення
  • Загальні питання передачі інформації
  • Носії інформації (загальні питання)
  • Загальні (фундаментальні) властивості інформації

Прикладна інформологія[ред. | ред. код]

До прикладної інформології зараховують: теорію інформації — information theory (застосування інформології до кібернетики), інформатику — informatics (застосування інформології до комп'ютерної техніки та програмування), теорію масової інформації (застосування інформології до ЗМІ й журналістикознавства), інформаційні вимірювання мови (застосування інформології до лінгвістики), науково-технічну інформацію — scientific information (застосування інформології до науково-технічної літератури), представлення знань — knowledge science (застосування інформології до теорії штучного інтелекту), інформаційні вимірювання в генетиці — bioinformatics (застосування інформології до генетики), пошук інформації — information retriaval (застосування інформології до документознавства, зокрема до бібліотекознавства, архівознавства, баз даних, в том числі й інтернет), а також ціла низка інших аналогічних застосувань: в суспільствознавстві (питання інформаційного суспільства — information society), доступності інформації (information access), інформаційного менеджменту (information managment), інформаційної безпеки (information secyrity), інформаційної будови (архітектури) різних об'єктів (information architecture) та ін. Цей перелік розділів прикладної інформології є неповним і постійно розширюється.

Філософські напрями інформології[ред. | ред. код]

Антропоцентричний підхід виник першим й в історичному плані складався стихійно. Його сутність полягає в тому, що здатністю отримувати, створювати, зберігати, передавати інформацію володіє лише людина завдяки, зокрема, тому, що володіє мовою. На такій основі ґрунтується, наприклад, Закон України «Про інформацію». З позиції ж іншого підходу — кібернетичного (див. нижче) — в цьому законі інформацією називають лише соціальну інформацію, відкидаючи наявність інформації в рослинному й тваринному світах, а, тим більше, в неживій природі.

Атрибутивний підхід до інформації склався наприкінці XIX ст. у фізиці. Одним із тих, хто започаткував його, був видатний фізик Дж. Максвелл, який на атомному рівні досліджував кількість енергії, що потрібна для отримання інформації (наприклад, обсягом в один біт). У рамках цього підходу наявність інформації приписують будь-якій матерії, а, отже, не тільки живій, а й усій неживій природі. Ґрунтується цей підхід на тому, що матерія має певну будову, тобто певну структуру своїх елементів, яка й несе певну інформацію.

Кібернетичний підхід до інформації виник у кінці 40-х років XX ст. Його авторами є Н. Вінер та К. Шеннон. Цей підхід передбачає, що інформація є лише там, де функціонують кібернетичні системи, тобто там, де відбуваються процеси керування. Згідно з цим підходом у самій неживій природі інформація не передається, проте в ній мають місце процеси відображення як передумова для виникнення інформації. Поряд із цим інформація може передаватися і в неживій природі за умови, якщо її фрагменти утворюють кібернетичну систему (наприклад, у створеному людиною пристрої керування літаком — автопілоті, комп’ютері тощо). Як різновиди кібернетичних систем цей підхід розглядає клітини живих організмів, людину, суспільство тощо.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Камша В. П., Камша Л. С., Камша Ю. В. Про кібернетику другого етапу НТР // Складні системи і процеси. 2010. № 1 (17). С. 25-41.
  • Партико З. В. Теорія масової інформації та комунікації. Л.: Афіша, 2008. 290 с.
  • Partyko, Z. V. The modern paradigm of information science: Informology // Automatic documentation and mathematical linguistics. Translations of selected articles from nauchno-tekhnicheskaia informatsiia. 2009. Vol. 43. № 6. P. 311-320.

Див. також[ред. | ред. код]