Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІСТОРИЗМ

ІСТОРИЗМ. Уперше термін «історизм» почав вживати нім. історик літ. Ф.Шлегель 1797 у своїх фрагментарних зауваженнях з філології, вказавши на неісторичність «популярної філософії» 18 ст., позбавленої «всіх персональних індикацій». Тим самим він утверджував розуміння історичності всієї дійсності, яка осмислювалась як «індивідуальні» зміни в часі («розвиток»). Нині цей термін означає: 1) заг. методологічний принцип історизму, включений у структуру матеріалістичної діалектики; 2) історизм як духовно-культ. рух 19 ст.; 3) історизм як вид і спосіб істор. думки, що сприяв академічному становленню історичної науки, вирізняючи її пізнавальну стратегію від природничо-наук. В першому випадку в принципі І. виражена ідея загальності та універсальності істор. підходу до аналізу розвитку природи та сусп-ва, тобто необхідність розглядати всі явища з точки зору їх генезису, виникнення, розвитку та подальших змін.

У 1-й третині 19 ст. І. означав історично орієнтоване пізнання індивідуального в його «конкретному часі й просторі», спрямоване на фактологічне емпіричне дослідження («історична школа права»). Власне І. позначав т. зв. переломний час кін. 18 — поч. 19 ст., вирізняючи донаук. етап розвитку істор. науки від наук., який характеризувався появою розвиненої істор. свідомості — становлення різниці та зв’язку між трьома модальностями часу (минуле, сучасне і майбутнє). В ході тривалих сучасних дискусій визначені базові елементи змістовного наповнення поняття І. та його етапи на основі виділення домінуючих тлумачних моделей і методологічного інструментарію в істор. текстах та їхній зв’язок з пануючими історіософськими системами. Так, в «історизмі епохи Просвітництва» виділяють «універсалізм» істор. процесу і оптимістичну теорію прогресу. «Класичний історизм» 19 ст. вказує на ґрунтовну історизацію думки в гуманітарних науках і взаємозв’язок між «розумінням», як її центр. методологічною категорією (на відміну від категорії «пояснення» в природничих науках), та утвердженням поняття раціональної й духовної людини як суб’єкта історії. Т. зв. саморефлектуючий історизм утвердився в теоретико-методологічному дискурсі наприкінці 20 ст. і зосереджується на понятійному апараті істор. науки.  К.Поппер на основі різниці в пізнавальній стратегії природничих та гуманітарних наук («генералізації» та «індивідуалізації») і розмежування їхньої методології виділяє «пронатуралістичний історицизм» і «антинатуралістичний історицизм».

Виділяються окремі складові І. як духовно-культ. руху та світогляду 19 ст.: а) протест проти раціоналізму Просвітництва доби з його скептичним ставленням до минулого, але сприйняття оптимістичної просвітницької ідеї «прогресу»; б) «історична свідомість романтизму» з властивим йому постійним пошуком у минулому смислу сьогодення; в) індивідуалізація як усвідомлення ідеї, що індивідуум формується історично; г) ідея «народного духу», котра виникла внаслідок «повторного пробудження» ідентичностей національних в Європі.

І. як теор. основа істор. науки формував 3 її базові складові: а) ідеалістичні істор. поняття; б) канонізація дослідницьких регулятивів до єдності істор. методів; в) поширення фахових претензій на заг. освіту сусп-ва. По-перше, історія була самовиявом і самоуявленням людини 19 ст. як індивідуального елементу культ. розвитку заг. духу. Людські вчинки обумовлювалися «ідеями», котрі виступали як духовні рушії, спрямовуючи практичні дії на зміну існуючого світу, і через керівні інтереси приводили до прийняття тих чи ін. істор. рішень. По-друге, І. визначав істор. метод як систему правил, що спрямовує процес вивчення минулого, порядкує професійною операцією пізнання — наук. дослідженням. Ці правила ґрунтувалися на істор. гносеології, в основі якої лежала герменевтика людських дій та мотивів, й історія пізнавалася шляхом їх «розуміння» за філологічною моделлю проникнення у смисл текстів. Ключовими для методології історії стали слова Й.-Г.Дройзена: «Сутністю історичного методу є пошук розуміння, інтерпретація». Упорядкування методологічного інструментарію здійснювалося за допомогою знаменитої «тріади»: евристика, критика, інтерпретація. По-третє, малася на увазі обумовленість минулих людських дій, мотивів прийняття рішень ціннісними нормами. Істор. наука пізнанням минулого робить внесок до культ. прогресу, виконуючи загальноосвіт. функцію в сучасному сусп. житті, оскільки дії й мотиви поведінки людини обумовлені історично й їхнє пізнання складає вищий сенс буття. І. розвивав політ. теорію, легітимуючи політ. стан сусп-ва аналізом його істор. розвитку.

У сучасному розумінні І. розглядається у зв’язку з проблемами інституціоналізації (див. Інституціоналізація історичної науки) й означає наук. парадигму істор. науки 19 ст., яка зводиться до 5 ґрунтовних ознак: а) інтереси (орієнтація на змінні потреби життя); б) «концепція ідеї» (формування домінуючого погляду на обумовленість людських дій в минулому); в) методи істор. реконструкції; г) форми історіографічного викладу; ґ) функції практичної орієнтації сусп-ва.

Література

• Iggers G.G. The GermaN ConceptioN of History: The National TraditioN of Historical Thought from Herder to the Present. Middletown, Connecticut, 1968;
• Jager F., RüseN J. Geschichte des Historismus: eine Einführung. München, 1992;
• Поппер К. Злиденність історицизму. К., 1994;
• Трёльч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории. М., 1994;
• Bohn Th.M. Das «Prinzip des Historismus» iN sowjetischer Lesart. «Storia della Storiographia», 1998, N 34;
• Бон Т. Историзм в России? О состоянии русской исторической науки в XIX веке. «Отечественная история», 2000, № 4;
• Стельмах С. «Відродження історизму?». Теоретичні проблеми історичної науки XIX ст. в сучасній зарубіжній історіографії. «Історія та історіографія в Європі», 2004, вип. 3;
• Його ж. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (XIX – початок ХХ століття). К., 2005.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: С.П. Стельмах.; url: http://history.org.ua/?termin=Istoryzm; том: 3