Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/КУРБСЬКИЙ Андрій Михайлович

КУРБСЬКИЙ Андрій Михайлович

(бл. 1528 — 1583) — держ. діяч, воєвода, видавець. Родом з іменитих ярославських князів. Його батько — кн. М.Курбський — був чл. боярської думи, а мати — донькою відомого тогочасного держ. діяча В.Тучкова. Молодість провів при великокняжому дворі. Вважав себе учнем грец. книжника, перекладача і автора численних творів Максима Грека (бл. 1475 — 1556). Був одним з провідників групи однодумців рос. царя Івана IV («Избранной рады»), які здійснювали реформи в країні, спрямовані на зміцнення самодержавства. Брав участь у Казанському поході 1549—50 і здобутті Казані 1552. Від 1556 мав боярський чин. Під час Лівонської війни 1558—1583 став 1560 головнокомандуючим рос. військами в Лівонії (тер. сучасних Латвії та Естонії). 1562 зазнав поразки у битві під Ревелем (нині м. Таллінн, Естонія) і був призначений намісником до Юр’єва (нині м. Тарту, Естонія). Через загрозу опали Івана IV (останній, утвердившись як цар, розігнав «Избранную раду» і встановив у країні режим терору) та після переговорів з королем польс. і вел. кн. литов. Сигізмундом II Августом перебрався 1564 до Великого князівства Литовського (для цього йому довелося таємно тікати, залишивши сім’ю та все своє майно). Від Сигізмунда II Августа отримав в оренду м. Ковель і с. Миляновичі (за 20 км від Ковеля; нині село Турійського р-ну Волин. обл.) та кілька десятків ін. невеликих сусідніх поселень (у наступні роки число його маєтностей не раз поповнювалося).

Узимку 1565 на чолі 15-тис. загону брав участь у поході польсько-литов. війська на Великі Луки (нині місто Псковської обл., РФ). У 2-й пол. 1560-х рр. почав реалізовувати свій давнішній план, що склав ще під час спілкування з Максимом Греком, щодо видання перекладів старослов’ян. мовою творів візант. авторів, чиї праці могли б прислужитися для тогочасної ідеологічної боротьби православних з протестантами та католиками. Для цього став вивчати лат. мову, збирати необхідні для перекладу книжки, згуртував навколо себе групу однодумців. Наприкінці 1560-х рр. налагодив у Миляновичах роботу над перекладами творів святих Іоанна Златоуста та Іоанна Дамаскіна й ін. отців Церкви (див. Патристика). 1569 перебував у Любліні (Польща) на сеймі, на якому була укладена держ. унія між Польщею та Литвою (див. Люблінська унія 1569). 1571 одружився на Марії Юріївні, удові по Михайлові Козинському, уродженій княжні Гольшанській-Дубровицькій (це був другий шлюб К. — його перша дружина лишилася в Рос. д-ві — і третій шлюб Марії, яка мала синів від першого і другого чоловіків). Налагодив контакти з культурно-освіт. і видавничим гуртком, що діяв у Вільно (нині м. Вільнюс). Був обраний депутатом від Волинського воєводства на елекційний сейм (див. Вальний сейм) 1573. Почав друкувати переклади свого миляновицького гуртка, вони випускалися у світ без зазначення авторства перекладачів. 1575 боронив від татар Волинь. Після заснування 1576 Острозької академії підтримував з нею тісні контакти. 1579 разом зі своїм загоном допоміг польс. королеві Стефану Баторію взяти Полоцьк (нині місто Вітебської обл., Білорусь). Цього ж року одружився втретє (з Марією Юріївною розлучився 1574) — на Олександрі Петрівні Семашко-Добратинській, у них було три сини і одна донька.

Помер у Ковельському замку, похований у Ковельському монастирі Святої Трійці в с. Вербка (нині село Ковельського р-ну Волин. обл.).

Заповів значні суми на підтримку видавничої діяльності, шпиталів при церквах та на ін. доброчинні заходи. Незважаючи на це, миляновицький гурток досить скоро по його смерті припинив свою діяльність через відсутність коштів, оскільки майже все майно К., у т. ч. й землі, відійшли до польс. короля Стефана Баторія. Тим часом здійснені там переклади набули значної популярності, їхні списки 16—17 ст. виявлені, зокрема, окрім України, також у Білорусі та Росії.

Серед дослідників життя К. не було і немає згоди не лише в оцінках тих чи ін. вчинків К., а й щодо істинності багатьох фактів з його життя. Зокрема, серед укр. авторів, які нині, на поч. 21 ст., пишуть про К., є прихильники традиційних схем викладу матеріалу про К. (їх переважна більшість), і є такі, що ці схеми спростовують. Належність автора до тієї чи другої групи визначається тим, підтримує цей автор чи ні «висновки», які можуть бути зроблені з оприлюдненої Е.Кінаном ще 1971 праці «The Kurbskii—Groznyi Apocrypha: The Seventeenth-Century Genesis of the “Correspondence” Attributed to Prince A.M. Kurbskii and Tsar Ivan IV». У цій праці піддано сумніву автентичність листування між К. та Іваном IV, а як підставу для сумнівів вказано, по-перше, на відсутність цього епістолярію у списках 16 ст., і по-друге, на текстуальні паралелі між 1-м посланням Курбського Грозному й творами ченця Ісаї (Кам’янчанина), який від 1561 мешкав у Москві. Ті з авторів, які не лише погоджуються з припущенням, що листування К. з Іваном IV є міфом, а й розвивають це припущення далі, — намагаються заперечити авторство К. стосовно ін. нібито його творів, розробляють гіпотезу, що міф про літератора К. створили, імовірно, укр. емігранти-інтелектуали, які мешкали в Рос. д-ві наприкінці 17 ст., з метою входження в моск. середовище, а у 1830—40-х рр. цей міф зусиллями рос. істориків набув наукоподібного характеру, оскільки засвідчував високий рівень рос. к-ри вже за доби Івана IV. Біографії К., написані в дусі цієї гіпотези, подають життєпис К. таким чином, щоб усе в ньому переконувало читачів у тому, що К. був активним воєначальником і політиком, а тому в нього просто не було часу займатися літ. справами, окрім того, його реальна політ. діяльність не узгоджується з тими ідеями, які містяться в нібито його творах. У зв’язку з цим вони наголошують перш за все, зокрема, на тому, що К. фактично позбавив мешканців Ковеля їхніх самоврядних прав (не визнавав наданого місту магдебурзького права, самочинно звільняв від податків, наділяв землю, дарував маєтки, а також чинив тиск на євреїв) і що він ніколи — ні будучи в Рос. д-ві, ні в Литві — не припиняв своєї політ. діяльності й багато часу проводив у військ. походах.

Проте переважна більшість дослідників життя К. непохитні в думці, що саме К. написав (а дещо, можливо, надиктував, оскільки опоненти припускають, що К. по прибутті до Сигізмунда II Августа не вмів добре писати власноруч) «листи-послання» до Івана IV (ці дослідники також вказують на те, що у 1980-х рр. був знайдений список 1-го послання Курбського Грозному, який датується зламом 16—17 ст.). У будь-якому разі ці дослідники жодним чином не піддають сумніву авторство К. щодо «Истории князя великого Московского о делех, яже слышахом у достоверных мужей и яже видехом очима нашима» (виклад подій від дитинства Івана IV до 1578), листів до знаних людей його часу (зокрема, до волин. воєводи кн. Б.Корецького, троцького воєводи О.Воловича, брацлавського каштеляна В.Загоровського, королів. писаря В.Древинського, до К.Чаплича, С.Калениковича та ін.; деякі з цих листів засвідчують, що їхні адресати визнавали К. авторитетним знавцем тогочасної теологічної літератури), а також багатьох полемічних творів, спрямованих проти католиків (див. Католицизм) і протестантів (див. Протестантизм) та низки перекладів. Зважаючи на дух написаних К. творів (навіть без «листів-послань» до Івана IV), ці автори інакше розставляють акценти на особистісних якостях К. і його устремліннях, більшого значення надають не його військ. і централізаторській політ. діяльності, а його культурницьким і «демократичним» починанням.

Твори

Сказания князя Курбского, ч. 1—2. СПб., 1833 (перевидання 1842, 1868). Сочинения князя Курбского. В кн.: Русская историческая библиотека, т. 31. СПб., 1914; Переписка Ивана Грозного с Андреем Курбским. Л., 1979; История о великом князе Московском. М., 2001.

Література

• Иванишев Н.Д. Жизнь князя А.М. Курбского в Литве и на Волыни. К., 1849;
• Золотухина Н.М. Князь Андрей Михайлович Курбский и его «История о великом князе Московском». В кн.: Курбский А.М. История о великом князе Московском. М., 2001;
• Кралюк П.М. Культурно-просвітницька діяльність князя Андрія Курбського на Ковельщині: міф чи реальність? В кн.: Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і Ковельщина в історії України та Волині, ч. 1. Луцьк, 2003.
• Лихачев Д.С. Курбский и Грозный — были ли они писателями? «Русская литература», 1972, № 4;
• Мицько І.З. Осередки культури при магнатських і шляхетських дворах: Острозька академія. Літературно-перекладацький гурток князя Андрія Курбського в Миляновичах. В кн.: Історія української культури, т. 2. К., 2001;
• Оппоков З. Князь А.М. Курбский. «Киевские университетские известия», 1872, № 6—8;
• Скрынников Р.Г. Переписка Грозного и Курбского: Парадоксы Эдварда Кинана. Л., 1973;
• Федоров Б. Князь Курбский. М., 1995;
• Шикман А.П. Деятели отечественной истории: Биографический справочник. М., 1997;
• Ясинский А.Н. Сочинения князя Курбского, как исторический материал. [К], 1889;
• Keenan E. The Kurbskii—Groznyi Apocrypha: The Seventeenth-Century Genesis of the «Correspondence» Attributed to Prince A.M. Kurbskii and Tsar Ivan IV. Cambridge, Massachusetts, 1971;

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2008. — Т. 5. — ISBN 978-966-00-0855-4.

Автор: Д.В. Грузін.; url: http://history.org.ua/?termin=Kurbskii_A_M; том: 5