Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Національно-персональна автономія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

НАЦІОНАЛЬНО-ПЕРСОНАЛЬНА АВТОНОМІЯ — форма врахування і реалізації в етнонац. політиці прав та інтересів нац. меншин, різновид національно-культурної автономії. За задумом  австрійс. соціал-демократів О.Бауера та К.Реннера — духовних батьків ідеї екстериторіальної автономії, акцент на персональності мав забезпечити поєднання інтересів особистості, нації і д-ви, не ставлячи під загрозу цілісність останньої. Входження індивіда в ту чи ін. спільноту на добровільних засадах забезпечувало новостворюваним нац. союзам статус колективної юрид. особи.



Найбільш послідовних прихильників ідея Н.-п.а. знайшла в Україні. У резолюції З’їзду поневолених народів Росії, проведеного в Києві у вересні 1917, зазначалося, що національно-територіальна автономія «не вирішує остаточно питання національних меншостей та малих націй». Доповненням до неї мала стати Н.-п.а. Ідея була матеріалізована в прийнятому Українською Центральною Радою 22 (9) січня 1918 Законі Української Народної Республіки про національно-персональну автономію. Закон автоматично надавав право на Н.-п.а. великорус., єврейс. та польс. націям; білорус., чеська, молдов., нім., татар., грец. й болг. меншини могли скористатися цим правом за умови подання на розгляд Ген. суду спец. заяви з 10 тис. підписів. Кожна з нац. меншин, відповідно до закону, могла утворити Нац. союз, члени якого заносилися в іменні списки, а вони в сукупності становили Нац. кадастр. Нац. союзові надавалися права законодавчої ініціативи й урядування в межах компетенції, встановленої Установчими зборами. За своїм правовим статусом органи Нац. союзу вважалися державними.



Названий закон був першим у світ. практиці законом про Н.-п.а., який мав конституційний характер; він увійшов окремою частиною в Конституцію Української Народної Республіки (квітень 1918). Однак в умовах громадянської війни в Україні 1917—1921 реалізувати цю модель не вдалося. Гетьман. уряд П.Скоропадського закон про Н.-п.а. скасував. Директорія УНР його відновила, але час її існування виявився нетривалим. Рад. влада до Н.-п.а. ставилася різко негативно. (1818—1864) — генерал-лейтенант у відставці (1856), учасник Кримської війни 1853—1856, нач. штабу військ Прикаспійського краю (1853), керуючий Кавказ. відділенням департаменту Ген. штабу (1856), директор Лісного департаменту м-ва держ. майна та інспектор корпусу лісників (1858—64), військ. письменник; Олександр Федорович (1844—1892) — генерал-майор Ген. штабу (1890), нач. штабу Терського козац. війська (1869—92), військ. письменник.

Література

[ред. код]
  • Мироненко О. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Української Центральної Ради. К., 1995; Національні процеси в Україні: Історія і сучасність: Документи і матеріали, ч. 1. К., 1997.

Джерела

[ред. код]

Автор: Я.В. Верменич.; url: http://history.org.ua/?termin=Natsionalno_personalna_avtonomiia; том: 7