Користувач:Мильне
Ми́льне — село в Україні, в Зборівському районі та Тернопільської області. Розташоване на річці Гук, на сході Зборівського району. Центр сільради, якій підпорядковане село Бліх. До Мильного приєднані хутори Бецулова, Буковина, Гонтова (до 1946 — село), Каменеччина, Копань. До липня 1917 поблизу Мильного був хутір Окопи, де під час Першої світової війни загинули більше 300 російських солдатів. Населення — 898 осіб (2001 рік).
| село Мильне | |
|---|---|
| Країна |  Україна
|
| Область | Тернопільська область |
| Район | Зборівський |
| Рада | Мильнівська сільська рада |
| Облікова картка | картка |
| Основні дані | |
| Засноване | 1747 |
| Населення | 898 |
| Територія | 2.793 км² |
| Густота населення | 321.52 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 47233 |
| Телефонний код | +380 3540 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 49°47′54″ пн. ш. 25°28′37″ сх. д. / 49.79833° пн. ш. 25.47694° сх. д.Координати: 49°47′54″ пн. ш. 25°28′37″ сх. д. / 49.79833° пн. ш. 25.47694° сх. д. |
| Водойми | Гук |
| Відстань до районного центру |
35 км |
| Найближча залізнична станція | Зборів |
| Відстань до залізничної станції |
31 км |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 47233, Тернопільська обл., Зборівський р-н, с.Мильне |
| Карта | |
  Мильне | |
 Мильне | |
Давня назва села – Підліски. В цьому місці, де розташоване воно, колись були великі широколисті ліси дуба, граба, клена, а також хвойні. Люди втікали від панів, переховувалися тут. Часто їм доводилося блукати, «милити», шукаючи стежки, щоб вийти з лісу. Давні предки знайшли галявину над річкою і там поселилися. Це селище вони назвали Підлісками, а пізніше від слова «милити» назвали село Мильним. Є інша думка щодо походження назви села, яке здавна було розташоване над сімома річками. Ці річки вилися поміж горбками і на них було багато водних млинів. Від «мелення» взяло назву спершу Мильно, а згодом Мильно. На території села виявлено багато археологічних пам’яток які датуються різноманітним часом – від Мезоліту до періоду давньоруської держави. Найбільше тут є пам’яток.раннього залізного віку та черняхівської культури.
Село Мильно відоме від ХVІ ст. Христофор Васічинський відпустив Мильно Жигмунтові Порандовському у 1617 році за позичку 2000 зл. п. На лівому березі р. Гук був ліс Кам’янецька Дубина з вершиною висотою 377 метрів. Колись був там замок, з якого до другої половини ХІХ ст. залишилися лише руїни. Мармурові плити підлоги вийняті і з них залишилося ледве кілька крихт. З каменю збудовані стайні і приміщення для двірської служби. Пивниці сягали далеко в подвір’я. Головними заняттями селян були землеробство, садівництво, бджільництво, рибальство. З народних промислів були розвинуті ткацтво, лозоплетіння та бондарство. Топонімічні назви вулиць та частин села: Підліски, Красовеччина, Каменеччина, Буковина, Деркачівка, Куток, Могилки, Каролівка, Посіч, Парцеляція, Пасовиско. У 1880 році в Мильно було 2223 мешканці в громаді та 76 у дворі. З них 1012 греко-католиків, які мали свою парафіяльну церкву, приналежну до Залозецького деканату; до неї належали також греко-католики з Бліху й Гонтови. 1073 римо-католики належали до парафії в Залізцях, але мали в селі свою каплицю, в якій часом відправлялось богослужіння. В 1910 році в селі було 2744, 1921 р. – 2283 мешканці, 1935 – 1326 греко-католиків, 1530 римо-католиків і 32 євреї. Школа заснована 1883 року. Була вона чотирикласною з українською і польською мовами навчання. У 1920 – 30-х роках вчителював Гореслав Рожанський. У 1939 році школа була початкова, а з 1945 року – семирічна. У 1968 році побудовано двоповерхове приміщення нової школи, яка у 1975 році, за директора Б. Зозулі, стала середньою. В часи визвольних змагань 1918-20 рр. в Українській Галицькій Армії служили:
- Віктор Войцишин (жандармерія) – помер від тифу в м. Жмеринці 4.02.1920 р.
- Сафат Слободян – загинув.
- Іван Була.
- Антон Петрик.
- Микола Джуль
- Михайло Козак.
- Степан Луцик.
- Микола Єднорович та інші.
У 1928 році в селі засновано читальню «Просвіти». Засновником її був о. А. Іщак. Найбільшого розквіту читальня досягла в 1930-х роках, коли її очолював випускник гімназії Петро Букало. Головами читальні були Петро Семчишин, Іван Щербина, Михайло Домарецький, Павло Петрик, Микола Джуль, Маркіян Караїм. Восени 1930 року село зазнало жорстокої «пацифікації». Польська кіннота розгромила читальню, кооперативу і зруйнувала будинки декількох патріотів. 1939 року село зайняла Червона Армія. У 1940 році арештували М. Авдиковича, М. Караїма, М. Безкоровайного, С. Козака – всіх замучили у тюрмі. В концентраційному німецькому таборі загинув А. Петрик. 7.03.1944 року село вдруге зайняла Червона армія. Тоді насильно забрали на фронт 307 чоловік (разом з Бліхом і Вертелкою). Не повернулося – 86. Населення Мильна активно включилося у визвольну боротьбу ОУН-УПА. В роки відродження (1990-2000 рр.) в селі утворилися товариство «Просвіта», Рух. На сьогоднішній день село налічує приблизно 890 жителів. У ньому розташована сільська рада, яка об’єднує Мильно та Бліх, працює ЗОШ І-ІІІ ступ., будинок культури, бібліотека, ФАП, відділ зв’язку.
Павло Джуль (живе у США) – вчений, лікар-отоларинолог, доктор медичних наук. Народився 1921 року в с. Мильно у свідомій селянській сім’ї. Закінчив народну школу у с. Мильно і м. Залізці, а гімназію у Тернополі у 1942 році. Медичні студії розпочав у Львові, а закінчив в Інсбруку (Австрія) у 1948 році. В 1949 р. емігрував до США. Поселився у м. Детройт. Спеціалізується з отоларингології у Вейнському університеті і стає членом Американської академії отоларингології та членом Американської колегії хірургів. 1996 р. у співпраці з проф.. В. Запорожаном, ректором Одеського медичного університету склав і видав Англо-український словник медичної термінології. Від 1992 до 2000 року – президент Світової Федерації українських лікарських товариств. Написав 20 наукових статей з медицини, 58 редакційних статей, 185 коротких медичних статей та 125 перекладів наукових статей, які публікувались на сторінках «Лікарського вісника». Зараз П. Джуль – пенсіонер, проживає в Детройті, штат Мічиган.
Ярослав Чумак – професор, викладав педагогіку і методику навчання релігії у Богословській академії у Львові. 1944 року переїхав до Австрії, а звідти до Канади, де працював у суді і був директором інституту для недорозвинених дітей.
Дерев’яна церква збудована 1755 року. Знаходилась вона біля теперішньої кам’яної. Поруч була зведена дерев’яна дзвіниця. На 1897 рік у мильнівській парафії налічувалось 1700 греко-католиків. Для такої кількості парафіян церква була затісною. Виникла потреба побудови нового Божого храму. Спільними зусиллями жителів Мильно та Бліху поруч із старою церквою у 1900 році розпочато будівництво нової кам’яної. В 1906 році, за о. Івана Стефаневича, закінчено будову величавої мурованої церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яку під час візитації посвятив Митрополит А. Шептицький. Стару дерев’яну у 1907 році продано до села Кругів Золочівського району.
З інвентарних описів храму довідуємось, що церква побудована з тесаного каменю у нововізантійському стилі у вигляді хреста, з одним куполом, крита бляхою, з кам’яною підлогою (теребовлянське каміння), розміром 26/16 м. Один вхід головний, один бічний – через ризницю. Вікна мають залізні рами і кольорові шиби. Новозбудована церква стала однією з найкращих культових споруд в околиці, віддалік виділялася з поміж невеликих будівель під стріхою, змінила краєвид села. Під хрестом на куполі нашого храму є півмісяць, як пам’ять і символ повернення хрестів від зверхності турків у ХV – ХVІ ст. На церковному подвір’ї, між храмом і дзвіницею, особливим є місце, де стоїть фігура Божої матері – пам’ятка про стару церкву. У 2006 році, під час відзначення сторіччя місцевої церкви, поруч встановлено і посвячено капличку Пресв’ятої Діви Марії. Священиками церкви були о. Т. Кунцевич, о. І. Глібовицький, о. І. Стефановський. Після визвольних змагань у 1920-х роках парохом Мильна був до початку 1930-х років о. доктор Андрій Іщак, відтак професор Греко-католицької Богословської Академії у Львові і парох Сихова. У 1941 р. був арештований і замучений більшовицькими загонами НКВД. В час візиту Папи Павла Івана ІІ до Львова в 2001 році беатифікований в число блаженних мучеників. Після о. А.Іщака на парафії Мильна служив о. В. Корчинський (помер у США), о. І. Боднар і зараз о. В. Небесний.
Джерело «Цикля» знаходиться на вулиці Деркачівка в урочищі Могилки. Джерело розміщене в яру на схилі долини з правого берега р. Гук. Вода спокійно витікає з проміжків між часточками породи (вапняків) по площині напластування, збирається у невеличкій карстовій порожнині, звідти витікає струмочком по схилу вниз до річки. Своїй назві джерело завдячує легенді, що містить дві типові сюжетно-образні колізії – виникнення джерела, потоку з невинних людських сліз та цілющі лікувальні властивості водойми. У цій легенді діє міфологічний образ – сила людського прокляття, жертвою якої стають невинні люди. «Тут, на горбі, серед дрімучих лісів, у давнину, кажуть, була велична церква, яка за таємничих обставин провалилася крізь землю, «запалася», як кажуть старожили. В одній з убогих сільських хатин, що тулилася одна до одної, біля підніжжя гори, жила самотня стара жінка, на дивне ім’я Цикля. Та й сама жінка була не менше дивна, а вірніше буде сказати – лиху вдачу мала. Ні за що, ні про що лаялася з усіма, нарікала та лютувала так, що прокльони градом сипалися з її уст. Тому багато селян побоювалися лиходійки та обминали «десятою дорогою» аби не наразитися на лайку. У весняному розмаї потопали вбогі хати. На горбочку, святково прибрана церква чекала на своїх парафіян, адже настав Великдень, який співпав у той рік із Благовіщенням – одним з найбільших свят церковного календаря. Свято було подвійне. В недобру годину зібралась до церкви і Цикля. Підіймалася на горбок знайомою лісовою стежкою, на якій траплялось і гостре каміння. На лихо Цикля поколола та зранила ноги. Навіть у церкві біль не вщухав. І раптом з вуст жінки злетіли страшні слова: «А щоб ти ся запала! Щоб пропала, щоб…». Не встигла Цикля доказати, як раптово вдарив грім, пустився зливний дощ, земля здригнулася, грізно загула і розступилася, а церква разом з людьми пішла глибоко під землю, «запалася». На тому місці, де зникла церква, залишилася рана – улоговина дивовижної форми. Звідти виплили людські сльози й утворили джерело і маленький потічок, який ніби змиває Циклині прокльони, несучи свою воду до річки Гук, що тече в долині. Кожного разу на Великдень прийшовши сюди і уважно вслухаючись, можна почути дивні звуки. Жителі кажуть, що глибоко під землею правиться Великодня Служба Божа у церкві, що «запалася», і на зовні долітає спів церковного хору». Минають дні, віки… Чимало води витекло річкою Гук з того часу. А в урочищі «Могилки» з-під великого каменя віками б’є чисте джерело. Вода в ньому прозора, холодна і має добрий смак і цілющі властивості. Колись звідусіль приходили до джерела , щоб напитися води і зцілитися від хвороб. А ще вода змиває прокльони і застерігає від лихих звичок старої Циклі.
Пам’ятник Святому Дмитрію знаходиться на пагорбі, 20 - 30 м. на північ від джерела "Цикля" Цінною з мистецької точки зору є фігура св. Дмитрія з вирізьбленим барельєфним зображенням святого (в повний зріст) на постаменті, що стоїть в ур. Могилки на вулиці Красовеччина. Поставлена у ХІХ сторіччі як офіра громади в пам'ять про тих односельчан, що повмирали від «помору» (епідемій холери чи чуми). Про походження цієї пам’ятки існує легенда: «Було це ще за Австрії. Тоді в нашому краї страшна чума косила людей, як коса траву. Кажуть, що повітрям з чужих сторін занесено до нас ту пошесть. А ще повідають таку пригоду. Повертався один чоловік додому з повітового міста Золочева. Дорога була не близька, коні втомилися, чоловік здрімався, бо ніч за очі хапала, а тут ще й дощ накрапав, час від часу поблискувало і десь далеко гуркотів грім.
Вже було далеко за північ, як чоловік звернув на Збаразький гостинець. До Мільна було рукою подати, аж раптом чоловік розгледів на шляху якусь постать. На його здивування то була подорожня жінка, яка одразу й попросила підвезти її до села. Чоловікові одразу стало веселіше з супутницею та й розбалакалися. «чи не лячно самій вночі подорожувати?» – здивовано питав чоловік. Тут жінка й зізналася, що нікого не боїться, бо силу велику має, її усі бояться. Зрозумів чоловік, що супутниця його не хто інший як сама чума у людській подобі. Виходить, що селянин добровільно везе страждання і смерть у рідне село… Не виказуючи свого переляку, вирішив за будь-яку ціну дізнатися, чи є якісь перешкоди для чуми. Став хитро випитувати жінки чи все їй під силу і чого вона найбільше боїться. Не розуміючи мужицьких хитрощів, жінка й зізналася, що найбільше боїться коляди, і саме під Різдво йде з села, коли від хати до хати лунає коляда.
Одразу чоловік зметикував – що до чого: зліз з воза, позаглядав та й став бідкатися, що віз поламався. А далі попросив жінку, аби припильнувала його речі, а він піде до села позичити колеса. Чума погодилася, бо пішки їй таки не хотілося йти, та й дощ не вщухав. А чоловік бігцем до села, став людей будити та просити аби колядували. Селяни були здивовані, бо надворі була пізня осінь, а саме – святого мученика Дмитрія – на коляду ще не пора. Та коли чоловік розповів свою пригоду, то всі, від малого до старого, скоро зібралися і голосно колядували цілу ніч. Коли ж на ранок прийшли до воза, то від чуми і й сліду не лишилося. Не мала вже тут що робити чума і забралася. З того часу перестали люди хворіти не лише на Мільні, а в навколишніх селах. На честь цієї події поставили в селі фігуру здоров’я і назвали її іменем святого Дмитрія, бо вірять миляни, що святий неабияк причетний до тієї пригоди». Стоїть та пам’ятка людська довгі роки, нагадуючи нащадкам про перемогу наших предків над страшною недугою – ворогом людини.
У Мильно прихильників римо-католицької церкви було багато. За офіційними даними на 1906 рік у селі нараховувалось 790 латинників. Тому перед першою світовою війною 1908 року польська громада Мильна вибудувала на вулиці Буковина великий костел у готичному стилі і підвищилася у 1920-х роках до ролі парафії римо-католицької, охопивши також с. Гонтову. 1910 року на Богоявлення Господнє відбулося освячення костела і став він називатися парафіяльним костелом св. Івана Хрестителя. Костел миленський запроектував архітектор Вавжинець Дайчак, родом із сусіднього с. Ренів.
Костел у роки Першої світової війни був ушкоджений, але не зруйнований. В. Дайчак проектував і наглядав за відбудовою зруйнованої вежі костелу в 1925-30-і роки. Фасад костелу складається з високої вежі, яка низом була обрамлена вісьмома трикутними малими вежами. Вгорі, на великій вежі була розміщена корона і куля з хрестом. На верхніх крайніх елементах будівлі фасаду височіли кам’яні фігури апостолів Петра і Павла. Саме ці святі найбільше шановані католиками серед інших. Дах і верхній хрест вежі покриті цинковою бляхою. Склепіння даху і вежі – з тесаного білого пісковика та цегли. Всередині костелу підлога була викладена чорними і кремовими керамічними плитками. Шість масивних колон сягали склепіння, двері дерев’яні, вікна чавунні. Доля миленського костелу, як і всієї польської громади, була трагічною. 1944 року, після депортації польського населення радянською владою, усі метрики та записи було передано до греко-католицької церкви с. Мильно. Таким само способом вдалося врятувати від знищення частину ікон (Матері Божої Неустанної Помочі та Ісуса Христа), ручний хрест, фігурки св. Петра і Павла, кам’яну купальницю, лавки. Після війни, коли утворили колгосп, комуністи Божий храм перетворили на колгоспну комору – більшовицька влада пристосувала величезне приміщення храму для складу зерна, куди селяни здавали контингент для держави. На фасадній стіні костелу і досі зберігся нечіткий напис в стилі радянської агітації 1950-х років по здачі контингенту. Згодом на ще збережену підлогу посипалось міндобриво. Воно завдало неабиякої шкоди не лише плитці на підлозі. 18 лютого 1994 року жителями Буковини було повністю очищено костел від сміття. Костел у с. Мильно стоїть до нинішнього часу. Він не діє, бо поляків у селі немає.
Одна із найвищих вершин Подільської товарової гряди з абсолютною висотою 421 м. Складена вапняковими породами, які в багатьох місцях виходять на поверхню. З вершини відкривається широкий краєвид. В погожу днину звідси добре видно золоті бані Почаївської лаври. Вершина плоскої форми. На ній знаходяться численні ями, що залишилися після видобутку каменю. На вершині збереглися залишки двох дотів часів Першої світової війни, коли у 1916 році російсько-австрійський фронт довший час проходив по Товаровій гряді. Біля підніжжя гори, зі східного боку, до 1944 року існувало польське село Гонтова. Від нього власне і походить назва вершини, бо оселі тутешніх жителів у ті часи мали дахи, покриті тонкими дерев’яними дощечками – гонтом. Це невелике (приблизно 50 дворів) село було спалене у 1944 році під час трагічного протистояння між Українською Повстанською Армією і місцевими формуваннями польської Армії Крайової.
Хутір Копань знаходився у доброму стратегічному місці. Тут проходила спеціальна лінія зв’язку Карпати – Волинь в час революційної боротьби ОУН-УПА в 1940-50-х роках. Недалеко знаходився надрайонний провід ОУН. Жителі хутора були свідомими українцями, всіляко підтримували і допомагали повстанцям. Повстанці в недалекому від хутора лісі мали добре обладнані дві криївки. В одній із них містився провід СБ.
Більшовицьке око не лишило поза увагою цей хутір. 7.03.1945 року тут зупинилась боївка СБ. Частина із них зупинилася в хаті Михайла Луцика, а інші заночували в криївці в недалекому лісі. За даним хутором добре слідкувала сексотська служба Залозецького НКВД. О шостій годині ранку гарнізон із Залізець і Глубичка оточив хутір та ліс навколо нього. Посипались відчайдушні постріли повстанців, але вирватись із оточення хлопці не змогли. Гарнізонці запалили хату. Хлопці бились до останнього набою, душачись в димі палаючої хати. Щоб не згоріти в хаті, на подвір’я вискочили господар М. Луцик та його дружина Ганна з малою дитиною на руках. Їх карателі облили бензином і запалили. Ганна встигла викинути ще маленького сина в кущі. (Його пізніше знайшли сусіди. Він виховався в селі, а як підріс виїхав на Херсонщину). Поранених повстанців теж витягали на подвір’я, обливали бензином і спалювали. По слідах, що залишилися на снігу, більшовики зайшли до криївки в лісі. Почався нерівний бій. Повстанці героїчно оборонялися, а коли побачили, що їм не вирватись з оточення, знищили всю документацію і підірвались у криївці. В цьому нерівному бою загинули: Степан Бурава («Недоля»); Василь Олійник («Марко»); Микола Дец («Крилатий»); Ярослав Макар («Олень»); Григорій Левицький («Чорний»); Іван Пивоварчук («Лісовий»); «Чуприна»; «Костик», «Богун». Крім них, дев’ять інших героїв невідомих, а також Михайло Луцик з дружиною Ганною. Зразу після бою сміливці з с. Мильно похоронили повстанців і родину Луциків на цвинтарі в с. Мильно. У 1993 році на хуторі Копань споруджено пам’ятник полеглим, проведено відзначення цього героїчного бою.
Пам’ятник Незалежності (фігура Божої Матері) Почесне місце у західній частині Мильна (при в’їзді у село) займає пам’ятник – фігура з постаттю Божої Матері, поставлена 1992 року в першу річницю незалежності. Вона присвячена пам’яті тих односельчан, що загинули за волю і незалежність України, репресованих, тих, що не повернулися із заслання в Сибір, із чужих для українців війн.
Є церква Різдва Пречистої Діви Марії (1906, кам'яна, камінь під будівництво церкви посвятив Андрей Шептицький у 1904 році).
Споруджено меморіальний комплекс полеглим у німецько-радянській війні, пам'ятник 17-ти воякам УПА, полеглим у березні 1945 (1993, х. Копань), встановлено пам'ятні «фігури» на честь скасування панщини та проголош. незалежності України (1992).
На західній околиці села є могила червоноармійця І. Печейкіна, обгороджена бордюром із каменю-пісковику[1].
Сільській раді підпорядковано комплексну пам'ятку природно-заповідного фонду місцевого значення "Гонтова гора", яка створена рішенням Тернопільської обласної ради від 15 грудня 2011 року для захисту Товтрової гряди.
Працюють ЗОШ 1-3 ступ., Будинок культури, бібліотека, шкільна бібліотека, ФАП, відділення зв'язку.