Користувач:Anastasiia Umka/agglutination of political elites
Agglutination of political elites (укр. аглютинація політичних еліт) – модель конфігурації еліт, яка передбачає, що деякі характеристики більш-менш рідкісні в суспільстві, але люди з політичними обов’язками мають тенденцію до аглютинації, тобто об’єднання за схожими критеріями (наприклад, навколо освіти, багатства). Аглютинація (від лат. agglutinare - склеювати) у політиці передбачає наявність специфічних, непоширених у суспільстві особливостей у політичних еліт.
Походження
Вперше в історію термін “аглютинація” ввів Гарольд Дуайт Лассвелл (англ. Harold Dwight Lasswell) — американський політолог і теоретик комунікації у 1965 році. Модель рекрутування слідом за Гарольдом Лассвеллом, часто називали моделлю «аглютинації», оскільки він передбачає, що багато ціннісних рейтингів у суспільстві об’єднані[1].
За Гарольдом Лассвеллом аглютинацію політичних еліт на противагу незалежній моделі конфігурації еліт розглядав Роберт Девід Патнем (англ. Robert David Putnam) — американський політолог, професор Гарвардського університету у 1976 році.
Роберт Патнем використав “аглютинацію” Гарольда Лассвелла і ввів закон зростання диспропорції, за яким політичні лідери непропорційно обираються з привілейованого середовища[2], професій вищого статусу та привілейованого сімейного походження.
Моделі конфігурації еліти
«Описове представництво» належить до соціально-демографічних характеристик політичної еліти, яка представляє громадян у парламентах (депутати). Тут йдеться про те, наскільки депутати схожі на громадян, які їх обирають, чи відображають парламенти соціальну структуру суспільства з його соціальними розколами, чи, інакше кажучи, чи є парламенти та суспільства соціально наближеними. Як зазначав Роберт Патнем, описове уявлення можна досліджувати з двох протилежних моделей конфігурації еліти: незалежності та аглютинації.[3]
Модель незалежності
Модель незалежності передбачає, що кожна людина в суспільстві має однакові шанси стати депутатом незалежно від свого становища в соціальній структурі. Іншими словами, шанси працювати в парламенті мають бути однаковими незалежно від статі, матеріального становища, освіти чи роботи. Отже, у цій моделі парламенти відображатимуть соціальні розриви, які структурують конкретне суспільство.
Модель аглютинації
На відміну від моделі незалежності, результатом моделі аглютинації є парламент, члени якого зазвичай походять із привілейованого середовища. Аглютинація передбачає специфічні особливості, які зустрічаються частіше серед депутатів, ніж у суспільство-університетській освіті, наприклад, або певних професіях (наприклад, юристи, професори, ліберальні професіонали). Хоча суспільство є соціально різноманітним за своїми характеристиками (стать, освіта, професії тощо), наслідком моделі аглютинації є більш-менш внутрішньо однорідна політична еліта, віддалена від суспільства, або те, що Райт Міллс у 1956 назвав “владною елітою”. (“Владна еліта” - книга соціолога Чарльза Райта Міллса, що вийшла у видавництві Оксфордського університету в 1956; у цій роботі автор звертав увагу на переплетені інтереси лідерів військових, корпоративних та політичних інститутів суспільства та вважав, що рядовий громадянин є відносно безсилим об'єктом маніпулювання з боку цих осіб.) [4]
Сучасна модель конфігурації політичних еліт
Виділити єдину модель конфігурації еліт неможливо, оскільки, це теоретичні крайнощі моделі формування еліти; отже, як веберівські ідеальні типи, вони не існують у суспільстві в чистому вигляді. Наприклад, жодне суспільство не може бути побудоване за моделлю незалежності, оскільки завжди існують соціальні упередження в формуванні політичної еліти – не всі громадяни мають рівні шанси стати частиною політичної еліти.
У ХХ столітті усі політичні еліти, як правило, дотримувалися моделі аглютинації, а не моделі незалежності. Проте з переходом до демократичного режиму внутрішній склад представницьких політичних еліт (депутатів) різко змінився, відображаючи глибокі соціальні зміни. З роками «знатні особи» поступово замінюються середнім класом (або вищим середнім класом). Політики з університетською освітою мають тенденцію стати професійними політиками. Крім того, жінки включені до парламентів, хоча з різною інтенсивністю залежно від країн і періодів, а також станом на 2021 рік 10 жінок є президентами.
Таким чином «правило дистанції» між суспільствами та політичними елітами, сформульоване Сарторі у 1962 році, очікується, що буде зменшуватися, а це означає, що відстань, яку подолав (і, отже, зусилля) громадянин із неблагополучного походження, щоб стати депутатом, скорочується[5].
Модель конфігурації політичних еліт, Україна
Наразі в Україні панує рівність у використанні виборчого права і принцип змагальності, що передбачають можливість майже кожного громадянина подати свою кандидатуру у політичні лідери. Але все ж таки, Україна не є представником моделі незалежності політичних еліт. Аглютинацію політичних еліт в України можна спостерігати завдяки виборчим цензам, за якими здійснюється першочерговий відбір до кандидатів. Серед сучасних цензів можна виділити майновий ценз, професійний ценз, ценз осілості та інші.
З кожним роком спостерігається зменшення критеріїв відбору. Виборчий кодекс було прийнято у 2020 році, але реформи тривають і нині, так у 2021 році було вирішено надати право кандидатам балотуватися на виборах без прив’язки до політичних партій.[6]
- ↑ Lasswell, Harold (1965). World Revolutionary Elites: Studies in Coercive Ideological Movements. Cambrige, MA. с. 9.
- ↑ Putnam, Robert (1976). Comparative Study of Elites. Englewood Cliffs, New Jersey: Prentice-Hall. с. 21—24.
- ↑ Patnem, Robert (1976). The Comparative Study of Political Elites. Englewood Cliffs, New Jersey: Prentice-Hall. с. 21—22.
- ↑ Властвующая элита. Википедия (рос.). 18 липня 2021. Процитовано 14 грудня 2021.
- ↑ Giovanni, Sartori (1963). Democratic Theory. Detroit: Wayne State University Press. с. 317.
- ↑ Виборча реформа триває: план на 2021 рік | Центр демократії та верховенства права (укр.). Процитовано 14 грудня 2021.