Чи пригойдае твій потік
Нас до галактик новоскреслих
Випадку демони щокрок
Ведуть нас по мотивах зорніх
І рід людський іде в підскок
Танцює задки до безодні
Під шаленистий гук скрипок[1].
Ця думка розвивається у низці образів:
|
«царі скажені як ножі»,[1].
|
|
|
|
«жінки-зірки що не любили»,[1].
|
|
|
|
«старий принц-регент Луїтпольд
Намісник королів безумних»[1].
|
|
, та ін.
Земне життя викликає в поета глибоку тривогу. Втрачається все людське, гинуть усі гуманістичні цінності, тому і світ змальовується як
|
|
«пустеля нелюдима»[1].
|
|
..
Поетика твору лише підкреслює трагізм життя людства. У перекладі М. Лукаша майстерно відтворено художні засоби, які передають відчуття глибокого суму:
|
|
«блудні вогні»[2].
|
|
|
|
«вітри гули без заборол»[2].
|
|
|
|
«плив човен повен баркарол ячав присмертно лебедино»[1].
|
|
та ін. Невипадково тут з'являються образи мерців («і виплив мертвий»), оскільки, на думку автора, саме життя занепадає. Атмосфера смерті у перекладі М. Лукаша підкреслюється майстерним вживанням спільнокореневих слів: «присмертно», «мертвий», «і рад би вмерти».[3]
Художній світ вірша охоплює марення героя (суб'єктивний світ) і реальну дійсність (об'єктивний світ). Картини, що виникають в уяві ліричного героя, знаходять реальне підґрунтя у житті. Через це опис сучасного поету Парижа теж пройнятий трагізмом. Замість природного життя тут панує «електросяйво», що виступає як антитеза до початку твору: «Молочна Путь сяйлива сестро...» У замальовках міста автор знаходить лише «журбу машинну»[3]:
|
|
Снують трамваї без упину...
Кафе паризькі п'яні в дим
Сифонів шип і шик гарсонів
Гудуть на тисячу ладів...[4].
|
|
,
Аполлінер не виступає проти цивілізації, але його глибоко хвилює те, що розвиток техніки не сприяв духовному розвитку світу. Людство, яке стало матеріально жити краще, а рухатися швидше, забуло про вічні цінності. Тому свою поезію він сприймає як «Орфея клич» і «зов сирени». Позиція ліричного героя у цьому вірші відзначається складністю. Він зазнав чимало розчарувань у світі й людях, пережив нещасливе кохання («Тобі тобі що я любив»). Однак хоча герой і відчуває трагізм буття, він не відмовляється від складної і суперечливої реальності, не протиставляє себе світу, живе спільним життям із людством.[5]
Своє призначення герой убачає в служінні мистецтву, яке, на його думку, здатне покликати людство до духовної мети. Аполлінер не відокремлюється від життя, відчуваючи особисту відповідальність за його моральне піднесення:
Я я що знаю всі рефрени
Жалі-плачі моїх років
Рабів моління до мурени
Нелюбого похмурий спів [4].
В останній строфі утверджується ідея вірша — високе призначення мистецтва в сучасному світі.
- ↑ а б в г д е Переклад Миколи Лукаша
- ↑ а б Переклад Миколи Лукаша,
- ↑ а б О.М. Ніколенко, В.Бардакова Гійом Аполлінер Райнер Марія Рільке «Ранок», 2003.— 266 ст.
- ↑ а б Переклад Миколи Лукаша
- ↑ Наливайко Д. Статті «Панорама французької поезії від Аполлінера до Превера»
- О. М. Ніколенко, Ю. В. Бардакова Гійом Аполлінер Райнер Марія Рільке «Ранок», 2003. — 266 ст.
- Наливайко Д. Статті «Панорама французької поезії від Аполлінера до Превера»
- Стихи// Лившиц Б. От романтиков до сюрреалистов. Л.: Время, 1934, с.112-123.
|
|
