Мілан-Центральний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мілан-Центральний
Дата створення / заснування 1931
Зображення
Зображення інтер'єру
Країна  Італія[1]
Адміністративна одиниця Мілан[1][2]
Часовий пояс CET і CEST
Висота над рівнем моря 132 м
Оператор Trenitaliad, Trenordd, Trenitalia Tperd, Italo - Nuovo Trasporto Viaggiatorid і Rete Ferroviaria Italianad
Архітектор Ulisse Stacchinid
Дата офіційного відкриття 1931
Сусідня станція Milano Lambrate railway stationd, Milano Greco Pirelli railway stationd, Milano Porta Garibaldi railway stationd і Milano Greco Pirelli railway stationd
Обслуговується маршрутом Trenhoteld, Trenitalia Franced, EuroCity, Frecciarossad і Frecciabiancad
Залізнична лінія Domodossola–Milan railwayd, Lecco–Milan railwayd, Milan–Bologna railwayd, Milan–Bologna high-speed railwayd, Chiasso–Milan railwayd, Genoa–Milan railwayd, Milan–Venice railwayd, Milan–Verona high-speed railwayd, Turin–Milan railwayd і Turin–Milan high-speed railwayd
Тарифна зона Mi1d
Кількість колій обслуговування 24
Щоденний пасажиропотік 320 000
Обладнаний ticket machined, ticket officed, Санітарний вузол і railroad policed
Статус спадщини національна спадщина Італіїd[2]
Адреса Piazza Duca d'Aosta[2]
Станція пересадки Centrale FSd і Мережа міланського трамваю
Обслуговується Rete Ferroviaria Italianad і Grandi Stazionid
Категорія станції platinum stationd[3]
Стан використання використовується[d]
Категорія Вікісховища для інтер'єра елемента d
Мапа
CMNS: Мілан-Центральний у Вікісховищі

Координати: 45°29′08″ пн. ш. 9°12′14″ сх. д. / 45.485658000027775927° пн. ш. 9.20398800002777939° сх. д. / 45.485658000027775927; 9.20398800002777939

Мілан-Центральний (італ. Stazione Milano Centrale) — головна залізнична станція міста Мілан, Італія, одна з найбільших залізничних станцій Європи. Станція є кінцевою і розташована на півночі центрального Мілана. Була офіційно відкрита в 1931 році та замінила стару центральну станцію (побудовану в 1864 році), яка була транзитною, але з обмеженою кількістю колій та простору, тому не могла впоратися зі збільшенням трафіку, спричиненим відкриттям тунелю Симплон в 1906 році.

Мілан-Центральний має швидкісне сполучення з Туріном[en] на заході, та на сход Венецією[en] через Верону, з Болонью[en], Римом, Неаполем та Салерно. Залізниці Сімплон та Готтард сполучають Мілан-Центральний з Берном[en] та Женевою через Домодоссолу[en] та Цюрих через К'яссо[en] у Швейцарії.

Міжміські та регіональні потяги курсують від Мілан-Центральний до Вентімільї (кордон Франції), Генуї, Туріна, Домодоссоли (кордон швейцарського кантону Вале/Валліс), Тірано (кордон швейцарського кантону Граубюнден/Грізонс), Бергамо, Верона, Мантова, Болонья та Ла-Спеція.

Міланська приміська залізниця[en], не використовує Мілан-Центральний, а інші станції залізниці: Порта-Гарібальді[en] (північний захід), Кадорна[en] (захід) та Рогоредо[en] (схід).

Історія[ред. | ред. код]

Станцію було урочисто відкрито в 1931 році та замінила стару станцію (1864 року побудови), що вже не справлялася із збільшеним пасажиропотоком через відкриття тунелю Симплон в 1906.

Будівництво вокзалу розпочав архітектор Уліссе Стаккіні[en], що взяв за зразок «Union Station» у Вашингтоні. Будівництво відбувалося досить повільно через економічну кризу що вибухнула в Італії після Першої світової війни. Так прихід до влади Беніто Муссоліні кардинально змінив вигляд вокзалу. За задумкою нового прем'єр-міністра входило зробити вокзал таким чином, щоб він представляв міць і силу фашистського режиму.

Основною зміною стало будівництво сталевого купола за проекту Альберта Фава. Купол має 341 м завдовжки, а його площа дорівнює 66.500 м². Фасад вокзалу має довжину 200 м і висоту 72 м. Станція має 24 платформи. Приблизний пасажиропотік складає близько 400.000 осіб/день[4].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б archINFORM — 1994.
  2. а б в SIRBeC
  3. http://www.rfi.it/rfi/LINEE-STAZIONI-TERRITORIO/Le-stazioni
  4. Stazione di Milano Centrale - Info Stazione Milano Centrale - Tour Virtuale stazione | Milano Centrale. www.milanocentrale.it. Архів оригіналу за 1 квітня 2016. Процитовано 7 січня 2017.