Обговорення:Шпиколоси (Золочівський район)

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

Школа (оригінальне дослідження без джерел зі статті)

В період панування Польщі в селі Шпиколоси була школа. Навчання велося польською мовою. Приймали в школу семирічних дітей. Вчилися 6 класів. У школу скликав дзвін, що висів на смереку перед школою, о 8 годині. На школі висіла вивіска «Панськова школа повшебна (перша) в Шпиколосах».

На початку уроків, коли заходив учитель, усі учні мовили молитву. Те ж саме було і після закінчення уроків. У школі вивчали арифметику, читання, географію, історію, природу і релігію. Релігію викладав в один день тижня польський ксьондз, а в інший — український священик.

У класі діти сиділи на лаві по два боки класу, а посередині стояв стіл. Писали пером.

Ця польська школа була на тому місці, де тепер є новозбудований будинок Муц Ольги Михайлівни. Тут було місце на 2 класи. В одному класі навчалися учні, а в другому — жила учителька.

У 1933 році вчила учителька Яніна Грабец (говорили на неї ще Гербіцуна). Вона була дуже стара. Після неї вчив дітей Юзик Урбаник, а українську мову — Даревич. Ці вчителі жили вже в сільських будинках.

В 1938 році вчителювали Чепак Микола і Ковальський Володимир. На той час вже була побудована нова школа, що знаходиться напроти будинку «Просвіта».

Підручники купували самі і передавали один одному. До школи носили книжки в хустині або в кобелі (солом'яна сумка з двома ручками). Оцінювання учнів велося так: «бардзо добре», «добре», «достатечно», «недостатечно (найгірше)». Якщо учень не засвоїв програми, то його залишали на другий рік в тому самому класі. За те, щоб відпустити дитину зі школи, або якщо був хворий, то треба було сказати учителеві, або дати учителеві курку. В той час дуже карали дітей за недотримання дисципліни і за навчання: били паличкою по руках, ставили в кут на коліна на зерно з піднесеними руками або кидали до льоху (в підвал). Діти були обділені як матеріально, так і морально. Проте знаходили час на жарти. Наприклад, 1 квітня діти сідали обернені плечима до дошки перед тим, як приходив учитель. У школі давали дітям солодку суху каву. Перед літніми канікулами учні з учителем ходили на екскурсію.

За вказівкою Василя Івановича Федоришина, коли його було призначено завідувачем районного відділу освіти, почали виробляти технічну документацію на будівництво нової школи. Процес будівництва був досить складним. Багато разів проект віддавали в архів за вказівкою таких партійних «спеців», як Яценко В. І., який казав «що школа ще не підперта стовпами і нової не потрібно». Та при великій настирливості тодішнього директора школи Галян Марії Михайлівни і вчителя Галяна Володимира Дмитровича, проект вдалося «витягнути» з архіву. Нарешті почалося будівництво школи. Цей процес також був дуже важким, адже це припало на перші роки української незалежності. Тодішній голова районної держадміністрації Залуцький Іван Романович організував спонсорів, а основну роботу все-таки виконували батьки. Вони здавали гроші на будівництво, безоплатно штукатурили приміщення, купували скло на вікна, стелили підлоги. Ця робота увінчалася успіхом.

Перший етап відкриття нової школи припав на січень 2001 року, коли школа ще була повністю незакінчена. У такій школі діти ще не могли навчатися. Тут знову велика заслуга батьків, бо вони їздили, ходили в різні інстанції, добивалися, старалися усіма силами, щоб школа була готова до того, щоб прийняти учнів. Було вирішено: якщо село чекало вже стільки років на нову школу, то можна ще зачекати місяць-два.

У березні 2001 року у селі Шпиколосах сталася незабутня подія: відбулося відкриття нової, чудової довгоочікуваної школи. Велику допомогу у будівництві школи надав тодішній депутат Верховної Ради від Золочівщини Петро Іванович Писарчук, начальник Золочівського УЕГГ Зіновій Стахович Шептицький та багато інших.

У 2004 році школа стала повною середньою школою I—III ступенів, а у 2006 році вперше в історії школи відбувся випуск перших випускників 11 класу. Зараз школа живе своїм шкільним життям.

18 квітня 1944 року о 7-ій годині ранку каральна група, до складу якої входило 40 німецьких поліціянтів і кількадесят польських колоністів, оточили село. Каральники почали зганяти людей на площу в центрі села, а їх будинки підпалили. До вечора із-поміж 300 дворів залишилося 42, до яких пожежа не досягнула…." За підрахунками очевидців, близько 135 осіб було вивезено на роботу в Німеччину, 35 осіб було вбито в той злощасний день.

Село було спустошеним. Не було чути в ньому ні веселого дитячого сміху, ні жартівливих дзвінкоголосих співів молодих хлопців і дівчат. Тим, хто залишився, було дуже важко: не було харчів, ні місця для проживання… Було на той час призупинене навчання в школах.

Уже з 1945 року життя в селі почало потроху відновлятися. В селі на той час більшість складали старші люди і діти, які й взялися за організацію нормального існування. Школи під час пожежі уціліли, тому жителі села на сільських зборах вирішили організувати навчання дітей. Першою вчителькою була Молчко Стефанія, її чоловік Павло та їхня дочка Ліда. Вони походили із Поморян.

З 1946 року в школі працював Гай Василь Михайлович, який був учителем історії. В другій половині 1946 року — на початку 1947 року до школи були направлені вчителі зі східних областей України: Білоус Марія Сергіївна, учителька мови та літератури, і Завізьонова Надія Степанівна — учителька початкових класів. В той час була скерована на роботу з Бродівського педагогічного училища Плевницька Ганна Василівна. Ази математичних наук в цей період викладав Патерика Олександр Максимович, людина дуже талановита і висококваліфікований спеціаліст. Вчителем російської мови та літератури була Разумеєва Алла Миколаївна. На той час в селі було 2 шкільних корпуси. Один корпус був біля помешкання Яківа Дубаса, в якому навчалися учні початкових класів. Друга шкільна споруда була в центрі села — де проходило навчання старших класів. Школа на той час мала статус восьмирічної.

Пізніше директором школи була призначена Мишко Галина Дмитрівна, яка була родом із Києва. За 3 роки роботи в школі вона зарекомендувала себе прекрасним педагогом (викладала історію), вихованою і розумною людиною, учителем з великої літери. Учителем рідної мови була Таїсія Євгенівна Гірняк. Вчителі в той час були членами комсомольської організації, а учні — піонерської. Як згадує Гевко (Плевницька) Ганна Василівна, приміщення були дуже тісними, в класах було багато учнів, парти були довгими, і за одною партою сиділо 5 — 6 учнів.

У 1950—1955 роках учитель повинен був знати інформацію про здачу позички, перелік поголів'я тварин в колгоспі, про збір урожаю і звітував перед уповноваженим з райвно. Щодо відпусток, то характерним було те, по догляду за дитиною надавалася дородова відпустка, яка тривала 54 дні, і післяродова — теж 54 дні. Після чого треба було обов'язково іти на роботу, бо інакше робоче місце було зайнятим.

На початку 50-х років директором школи був Фардига Юліан Петрович, який викладав російську мову та літературу. Учителем біології була Несміян Галина Несторівна, історії — Панченко Галина Іванівна, учителем фізкультури — Сеньків Василь Іванович, Крупка Надія Михайлівна викладала в молодших класах, Чорненко Тіна Юхимівна була учителькою російської мови та літератури.

З 1959 року директором школи призначили Гая Євгена Михайловича. Великою заслугою директора було те, що він був ініціатором побудови ще одного навчального корпусу в центрі села. Корпус мав 2 класи і майстерню. Навчання у школі удосконалювалося, учні були забезпечені шкільним приладдям, було стовідсоткове забезпечення підручниками. Були сформовані гуртки піонерських та комсомольських організацій, організовувалися походи і поїздки школярів до визначних місць.

У 1975 році директором школи стала Гевко (Плевницька) Ганна Василівна. Школа, як і село, в той час були підпорядковані Золочівському району. Завідувачем райвно був Назар Володимир Йосипович. Пізніше його замінив Федоришин Василь Іванович.

В період 70 — 80 років у школі Працювали: Галян Марія Михайлівна — учитель біології та хімії, Галян Володимир Дмитрович — учитель географії та трудового навчання, Гуляк Богдан Павлович — учитель історії, Гайдар Ганна Василівна — учитель української мови та літератури, Гайдар Лариса Євгенівна — учитель німецької мови, Гуляк Надія Дем'янівна — учитель початкових класів, Чорненко Тіна Юхимівна — учитель російської мови та літератури, Крупка Надія Михайлівна — учитель початкових класів та багато інших.

Закриття школи

У райкомі та в райвно вирішили закрити Шпиколоську восьмирічну школу і приєднати до новозбудованої Ремезівцівської середньої школи, що знаходилася на віддалі 2-ох кілометрів від Шпиколос.

У 1980 році директором школи була Гевко Ганна Василівна, завучем — Галян Марія Михайлівна, учителями російської мови та літератури — Чорненко Тіна Юхимівна і Гайдар Лариса Євгенівна, учитель історії — Гуляк Богдан Павлович, географії і трудового навчання — Галян Володимир Дмитрович, української мови та літератури — Гайдар Ганна Василівна, фізики — Григорів Мирослав Денисович, вчителі початкових класів — Крупка Надія Михайлівна, Бородай Галина Андріївна, Гай Надія Степанівна. Завідувачем райвно на той час був Назар Володимир Йосипович, а секретарем райкому партії був Федоришин Василь Іванович.

Була вказівка — з 1 вересня 1980 року відправити учнів на навчання в Ремезівцівську середню школу, де ще й знаходився інтернат для молодших класів.

1 вересня 1980 року біля школи стояв автобус для учителів та учнів, а на шкільному подвір'ї вишикувалися всі учні на лінійку з нагоди Свята Першого дзвоника. Поряд із учнями були і їхні батьки. В автобус сіли лише учителі та 12 учнів. Після лінійки решту учнів пішли додому, а їхні батьки зібралися в сільському клубі на збори. Завідувач райвно, інспектори, секретар райкому партії агітували батьків віддати дітей в Ремезівцівську школу. Але батьки стояли на своєму: «Дітей в Ремезівці не відпустимо!» Три дні тривала боротьба батьків із керівництвом району. Всі ці дні : 1, 2, 3 вересня діти в школу не ходили. В село приїжджали керівники району і області, щоби нарешті добитися свого. Тоді Федоришин Василь Іванович запропонував батькам до 4 вересня зробити повний ремонт у школі своїми силами: порізати дерева ті, що затіняли вікна, бо через малі вікна сліпнуть діти. Ще 1-го вересня до вечора все село збіглося до школи: хто з відром, хто з пилкою. За одну ніч було відремонтовано два корпуси школи. Четвертого вересня діти уже навчалися в дві зміни, так, як третій корпус був ще не готовий, але через 3 дні його вже також було відремонтовано. Та проблеми і далі переслідували Шпиколоську школу, було з'єднано 2 і 3 класи. Разом навчалося близько 40 учнів. Тоді батьки вирішили поїхати в обласне управління освіти, щоб добитися роз'єднання класів і дати змогу дітям нормально навчатися. Після цього комісія розглянула цю ситуацію, і класи було нарешті роз'єднано.

Всі учителі були в Ремезівцях, вели уроки, проводили виховні заходи — учителів до Шпиколос не пускали. А Гевко Ганну Василівну заставили далі працювати далі директором школи, але вже без завуча, без учителів, бо крім учителів молодших класів, всі решту були в Ремезівцях. Вчителі читали по кілька уроків і Шпиколосах, і в Ремезівцях.

1981 року усе закінчилося. Вчителі почали працювати нормально в Шпиколоській восьмирічній школі.

(Із спогадів Муца Дмитра Андрійовича, на той час голови батьківського комітету) Першою людиною у нашому селі, яка почула, що в Ремезівцях будується нова школа була Гуляк Ольга Семенівна. Спочатку писалися «анонімні листи», а вже потім батьки почали діяти відкрито. Найактивнішим учасником боротьби з проблемою школи був саме батьківський комітет. Членами батьківського комітету на той час були: Ковальська Марія Михайлівна, Галян Меланія Григорівна, Колішко Богдан Михайлович, Калінська Софія, Караванський Роман Ярославович. Ці люди писали листи у Київ, їздили у Львів, хоча багато разів марно. Але був написаний ще один лист про те, що дітей все-таки в школу не пустять.

Нова школа будувалася, але її добудова знову затягувалася, постійно не було то коштів, то матеріалів, то робочих рук. І знову у столицю голубами летіли і летіли листи-прохання в різні урядові інстанції.

На той час приміщення старої австрійської школи, яке після ремонту, зробленого батьками ще у 1980 році, ще прослужило десяток років, на початку дев'яностих — уже не було придатне для навчання.

У центрі села стояла незакінчена будова, організована сільською бригадою. У майбутньому ця будова повинна була стати будинком побуту. Громада села, за згодою керівників сільської Ради, вирішила використати її для тимчасового навчання школярів.

І ось 1-го вересня 199… року приміщення було майже готовим, класні кімнати були закінчені, та не всі. В одному із корпусів старої школи було обладнано три класні кімнати і майстерню для уроків трудового навчання, тут були верстати, шафи для інструментів, а у кутку ще розмістили лижі для проведення уроків фізкультури. Але класних кімнат не вистачало, тому навчання деякий час проводилося в дві зміни. Лише через певний час, коли у пристосованому приміщенні були закінчені всі класні кімнати, було переведено на однозмінне навчання.

Тепер уже в тимчасовій школі було обладнано п'ять класних кімнат і учительська. У фоє школи проводилися урочисті лінійки, святкові заходи. А згодом частину фоє відгородили і пристосували для шкільної бібліотеки. Незважаючи на складні умови, навчально-виховний процес у школі проводився на належному рівні, функціонували класи-кабінети: мовно-літературний, фізико-математичний, історичний, географічний, біологічний. Відповідно до вимог була обладнана і учительська кімната. У фоє біля центральної стіни розміщувався куток національної символіки. На стінах коридору — необхідні стенди.