Обговорення користувача:A1/Питання про загублене й набуте (14.10.2011—14.10.2011)

Повний архів: Обговорення_користувача:A1/АвтоАрхів

Обговорення: Обговорення_користувача:A1

Питання про загублене й набуте

Добридень, шановний друже. Кілька днів тому мені зателефонувала якась жінка (з усього видно, дуже добра і порядна) і спитала, чи не знаю я такого чоловіка, назвавши Ваші ім'я та прізвище. Хотіла віддати пропажу. Я відповів, згідно з правдою, що не знаю. Сьогодні, випадково, дізнався, ото ж і питаю, чи знайшла ця добродійка Вас, бо й досі непокоюся. Якщо не знайшла, то прошу дати мені знати, і я повідомлю номер її мобільника.

Щодо перекладу з російської. Чудово знаю, яка ситуація з українською мовою та з самими українцями на Сході й Півдні. Як ніхто, розумію глибоко симпатичного мені Ігоря. Але тут, на мою думку, він, молодий та запальний, трохи погарячкував. Усе залежить, так би мовити, від контексту. Медейко потрудився добратися до Львова (дві доби, либонь, добирався), щоб, так мені видалося, з щирим серцем виступити із змістовною доповіддю, і перекладати її — це завдавати зайвої мороки доповідачеві, що сам себе заледве чує, та збивати його з пантелику. Протокол був би доречний на офіційних зустрічах, а ця вікі-зустріч у бібліотеці хоч і до певної міри була такою, однак мала характер дружньої, майже домашньої. Принаймні мені так здалося. До речі, пітерця переночували мої львівські знайомі, і я з того радий. Сам я за більш як чверть століття, відколи маю квартиру, не раз ночував людей різних національностей — поляків, чехів, болгар, німців і, звичайно ж, росіян. Українців теж: якось підібрав побитого, закривавленого хлопця з Дрогобича й допоміг йому — навіть чисту сорочку дав.

А лизоблюдом ніколи не був і не буду. В інституті читала нам лекції одна викладачка. Як мене попередили приятелі з старших курсів, вона ненавидить усе українське. Що ж, я ходив на її пари зодягнений у вишиванку, оформляв лабораторні роботи й балакав з нею тільки по-українському. Ото й довелося мені вісімнадцять (sic!) разів складати в неї залік. Ставлячи — нарешті — відмітку в моїй заліковій, ця жінка мовила: «Ну и упрямец же вы». На те я відрік: «Знаєте, чоловіки поступаються в дрібницях, а жінки — в головному». А коли вона сказала, що, загалом кажучи, це образа, я чемно перепросився, але зауважив, що висловився чесно й щиро. Дві третини лекцій велися російською мовою, всі мої конспекти написано українською. З двохсот дипломних проектів нашого потоку тільки мій — один-єдиний — написано по-нашому. З двохсот випускників факультету тільки я захищався українською мовою. Причому у складі комісії був москвич, і мій дипломний керівник попросив мене перейти на російську. На те москвич відказав: «Нет-нет, пускай товарищ говорит. Это родственные языки, мне даже интересно, потому что очень редко слышу украинскую речь».

Ще одне. Найкращим моїм другом за все життя був росіянин. Так-от, цього друга і його брата я, можна сказати, перевиховав: десь половина їхньої політичної, національної та соціальної платформи — це, власне кажучи, мої погляди. Еге ж, є різні способи боротьби з шовінізмом. Можна і треба воювати. Але ж можна і треба також переконувати. На моєму рахунку вже добрий десяток більшою чи меншою мірою переконаних. Тож нехай кожен із нас поповнює цей рахунок.

Щасти Вам. З повагою — Олег-літред 11:07, 14 жовтня 2011 (UTC)