Обговорення користувача:Karat~ukwiki

Ласкаво просимо до україномовної Вікіпедії! Welcome to Ukrainian Wikipedia!

Ми раді бачити Вас у нашому спільному відкритому проекті і сподіваємося, що Ви візьмете участь у його подальшій роботі не тільки як читач, але і як дописувач!

Якщо Ви початківець, то радимо переглянути деякі корисні поради:

• Краш-курс для новачків
• Як редагувати статтю
• Поради для новачків
• Детальні довідки і поради
• Як і для чого ми розвиваємо Вікіпедію?

Якщо після прочитання у Вас залишились запитання або знадобилася допомога спеціальною порадою для перших кроків, то:

• пошукайте відповідь на сторінці Вікіпедія:Довідка або інших сторінках, що згадані вище.
• Якщо відповідь на Ваше питання там відсутня, поставте запитання у Кнайпі чи комусь із постійних дописувачів, наприклад, зверніться до користувачів, які є в Категорія:Користувачі, що допоможуть новачкам.
• Ви також можете розповісти про свої зацікавлення або знайти колег за інтересами на сторінці Вікіпедія:Інтереси учасників.

У Ваших репліках на сторінках обговорень бажано ставити автоматичний підпис за допомогою чотирьох знаків (~~~~), або за допомогою позначки підпису в вікні редагування. У статтях, написаних або редагованих вами, підпис ніколи не ставиться.

При сумнівах щодо того, що краще зробити, радимо звертатися до Довідки або по пораду до інших дописувачів. Перед створенням нової статті радимо спочатку ґрунтовно ознайомитись з Довідкою та роздивитись, що і як роблять інші дописувачі, можливо, розпитати когось з них.

Бажаємо успіхів та якнайбільше творчого задоволення!

Regardless of your languages skills, you are welcome to create your own User Page, link your UkrWiki user page or other pages of this project to Wikipedia projects in other languages, upload images, correct data, discuss problems, communicate & cooperate with the community. Please, use language templates from Wikipedia:Babel or create your own to describe your language skills.
You can ask for further help at the Embassy. --AS 15:03, 15 травня 2010 (UTC)

Йосиповичі (Погляд в історію)

'=== Погляд в історію Все йде і минає, І краю немає. Т. Шевченко Кожне місто чи село, а це так звана мала батьківщина, має своє минуле, свою історію, що передається (рідше -записується) з покоління в покоління. Частинками збереглась, згідно переказів жителів, історія й невеличкого села на Стрийщині Йосиповичі (Юсиптичі). Коротка довідка: Село Йосиповичі (теперішня назва) належить до Стрийського району Львівської області. Має 265 дворів, населення 968 чоловік, протяжність - 2,5 км. В селі знаходиться початкова школа в двох приміщеннях , дитяча установа, адміністративний будинок (сільська рада), ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт), Народний дім, "Просвіта", Союз українок, товариство пасічників, стадіон. Греко-католицька церква Воздвижения Чесного Хреста, парох о. Микола Бобанич. Голова ТзОВ "Відродження" (Дашава) – Гресько Т.В Голова сільської ради (Йосиповичі) – Грунда.О.С Дашавське управління підземного сховища газу (начальник Вах М.Й.). Село Йосиповичі знаходиться на самому краю теперішнього Стрийського району з північного сходу, на шляху Стрий-Журавно та Стрий-Жидачів. Тягнеться воно (з півночі) вздовж правої притоки Дністра ріки Бережниці (стара назва - Березниця Бах), що витікає з Карпатських гір 6 (біля Болехова) і впадає в Дністер (біля Жидачева). З півдня село обрамляє ліс Бучина. На старих кадастрових картах села позначено місцезнаходження сіножатей, полів, урочищ, пасовищ та їхні назви: Заліски, Копанка, Горішнє, Чернече (Монастирське), Підлісся, Задвір'я, Млаки, Лєхнове, Блонь, Лази. Деякі із цих назв збереглись до наших днів. (ЦДІАЛ, ф.186, оп.12, спр.667). Найближчі до Йосипович села: Дашава (майже зливається з селом) і Ганівці Жидачівського району. На старих картах невеличкий ліс був і з північної сторони, а ріка протікала попри саме село. За спогадами старожилів ця ріка називалася Стара. Початок свій брала з того місця, де в даний час знаходиться город Слюсара І.В. На кадастровій карті Юсиптич відсутнє урочище Западовисько, що знаходиться з північного краю села. Зате ця назва урочища добре збереглась в пам'яті мешканців села, як і легенда, пов'язана з нею, що існує віддавна. Розповідають старші люди, що колись, на Великдень, один господар запряг воли і поїхав орати свою землю. Видно, то діялось ще за панщини. Адже в будень селяни обробляли панське поле, а для свого часто залишались тільки святкові дні. Коли цей горе-господар орав, то вдарили дзвони, з села донісся спів "Христос Воскрес". Раптом загриміло, земля розкрилась і поглинула в свої надра господаря з волами. На тому місці, де провалився чоловік з волами, земля запалась, утворилося урочище, яке люди назвали Западовиськом. Перша письмова згадка про село відноситься до 1495 року, де воно виступає під назвою Йосипчичі і знаходиться неподалік села Руда на землях Зудачева (тепер Жидачева). (Akta Grodzkie і Ziemskie, Lwow, 1891, t. 15). В 1515 p. село згадується також під назвою Йосипчичі; від 1578 р. - Юсипчичі (Jussipczicze) (Zrodia dziejowe, t. XVIII/I), а від 1613 p. - Юсипчиці (Jusypczyce) (ЦДІАЛ, ф.10, on.l). В 1645 р. село записане як Юсіпчичі (Іішрсгусге); в .1651 р. - Юсіпчиці (ЦДІАЛ, ф.10, оп.1); в 1665 р. - Юсипчиці (ЦДІАЛ, ф.8, оп.1); в 1685 р. - знову ЮСИПЧИЧІ, в 1732-1733 рр. - Юсипчиці. Така ж назва зберігається і в 1761-1762 роках (Львівський національний музей, бібліотека), і навіть пізніше. Назва "Юсиптичі", що згадується в "Шематизмі" за 1861-1868 роки, в Йосифінській метриці за 1785-1788 роки та в інших довідниках, є патронімом на -ичі від імені Юсепта (Йосипта). Первісне значення: юсептичі - "рід (або піддані) Юсепти". Семантично: "село, яке заселяють юсептичі". Ім'я Юсепта, утворене від вихідного "Йосипа", зміненого на "Юсеп" і суфіксованого суфіксом - та в новотвір "Юсепта", який внаслідок того, що в українській мові голосний звук "е" вимовляється (навіть під наголосом) наближено до голосного "и", місцевим населенням був перетворений у "Юсип". А від цього утворення появилася варіантна назва "Юсиптичі". Отже, на основі вивчених документів і тверджень львівських науковців - проф. Купчинського О.А. та Худаша М.Л., можна зробити висновок, що назва села походить від імені "Йосип" і його варіантів "Йосипта" ("Юсипта"). Давню назву Юсиптичі село мало до 50-х років XX століття. Наші земляки в діаспорі, а також автори статей альманаху "Стрийщина" (Нью-Йорк, 1990), які пам'ятають стару назву села, не могли знати, що в один прекрасний день село стало називатись Йосиповичами. Як згадують мешканці села, вранці пішли діти до дашавської школи з Юсиптич, а повернулись додому вже в Йосиповичі. Між іншим, у вищезгаданому альманасі "Стрийщина", в статті "Жидачівщина, давня княжа волость" Василь Волицький пише: "В XVI столітті пограничними на заході були села: Сенечіл, Бряза, Тисів, Болехів, Уголна, Юсиптичі, Покрівці і П'ятничани ..." Отже, в старих документах, довідниках село згадується як Юсиптичі. У наш час повертаються старі назви сіл, вулиць і т.д. Добре було б повернути селу історичну назву "Юсиптичі". Але це справа самої громади села. А поки що на карті Стрийщини, частину якої подаю читачам, стоїть відома і рідна з давніх-давен назва села Юсиптичі. Одним словом, широкий світ знає давнє село на Прикарпатті як Юсиптичі. Хто ми і чиї діти Наше минуле і сучасне в кожному місці зв'язане пам'яттю і передається з покоління в покоління переказами. Щоб зрозуміти шляхи, які пройдено, треба знати історію. Змінюються держави, уряди, керівники - і все це відбивається на розвитку міста, села чи на його зубожінні. Усі народи зберігають усе пам'ятне, що зв'язане з їхнім минулим: архітектуру, літературу. Не є винятком і наше невеличке село Йосиповичі, яке знаходиться в оточенні гарного мішаного лісу. Проте є і місця, де ростуть тільки букові дерева. Тому ця частина лісу названа Бучиною. Адже в нашому регіоні рідко трапляються букові ліси. Отже, як виникло наше село Йосиповичі, як довго воно існує, як жили наші предки до наших часів - про все це я довідалася з переказів старожилів. На тім місці, де тепер розташоване село Йосиповичі, кілька століть тому його не було. Була тільки горбиста місцевість, з обох сторін оточена лісами. Сміло можна припустити, що цю територію заселяли люди кам'яного віку. Адже кам'яну сокиру та інші знаряддя праці було знайдено на полі, що зветься Корчунок, і передано краєзнавчому музею. Неподалік поля Корчунок, в урочищі Заліски, до сьогоднішнього дня збереглись кургани, в яких знайдено глечик виробу шнурової кераміки. Кам'яні знаряддя праці були знайдені в 1963 році. Село в давнину знаходилось на два кілометри південніше від теперішнього і називалось воно містечком Руда. В даний час там розкинувся ліс. В ті часи багато було таких містечок. Від чого пішла назва цього поселення, ми тільки можемо догадатись, що слово "Руда" походило від того, що жителі поселення вміли добувати залізну руду і виробляти із заліза знаряддя праці та зброю. Недалеко від теперішнього села знаходиться урочище Рудки, і там добре видно поверхневі пласти залізної руди. Можливо, мешканці Руди в тому місці її добували, а обробляли в містечку. Між іншим сучасне село Руда Жидачівського району щоване в іншому місці і об'єднує його зі старим поселенням хіба що назва. Могила Виговського Співай же їм, мій голубе,

                                                                       Про Січ, про могили, 
                                                                             Коли, яку насипали, 
                                                                Кого положили...

Т. Шевченко Видатний чеський історик Антоній Прохаска писав, що головна причина смерті Виговського - заздрість людська. Здичавілий Маховський вбив Виговського, не давши йому висповідатись і причаститись. В Барі, де перебувала родина та близькі Виговського, неспокійно. Всі чекають, що озвірілий Маховський прийде і всю родину колишнього гетьмана знищить. Юрій Стеткевич, брат Олени (жінки Виговського), завіз усіх у густі ліси і сховав у глухій гущавині. Була рання весна, але холодна. Три доби Олена з приятельками та родичками ховалась у лісах. Всі жінки тримали напоготові рушниці, набиті набоями. Ось до Бару дійшла чутка, що Маховський подався на Черкаси і не думає нападати на Бар. Олена послала вірного шляхтича до Маховського з просьбою, щоб віддав їй тіло чоловіка. Вона бачила, що на Україні Руїна, в Барі неспокійно, і вирішила перебратись в Галичину, до Руди. Юрій уже всі речі перевіз туди. Тіло Виговського видали поляки, і Юрій привіз його до Руди, "і вона поховала його в скиті, коло Гніздичівської Руди, в склепі Хрестовоздвиженської церкви", як писав у своєму історичному романі Іван Нечуй-Левицький, в одному з перших творів в українській літературі про наступника Б.Хмельницького. Отже, І. Нечуй-Левицький впевнений, що Виговський похований біля Руди. Разом з тим деякі історики твердять, що Виговський похований в Скиті Манявськім. До них належить Юліан Целевич, який віднайшов заповіт Виговського в міських актах Жидачева. Заповіт Виговського видав також М. Грушевський в Архіві Південно-Західної Росії, ч.8, т.2, в 1894 р. В заповіті колишній гетьман пише, що наклепом є те, що ніби він спричинив бунт і що це вигадка його ворогів: полковника Маховського та інших; що його не представили королівському суду, а зважаючи на якісь хлопські байки, зробили винним і засудили на смерть. Виговський просить, щоб жінка, діти ні від кого не мали кривди, і звертається до єпископа луцького та інших знатних осіб взяти опіку над родиною, а при потребі, щоб й оборонили. Далі Виговський заповідає маєток рідним: жінці - Руду в Львівськім краю, решту - малолітньому сину Євстахію, на виховання і науку котрого належать доходи з маєтку землі Любомльської і Рудської, а також із барського староства, - як і тому потомку, що має народитись, котрого через несподівану смерть не побачить. Піклування Виговського, заповідання багатства на церкву, родину, друзів, визначення опіки на матір, вагітну дружину і сина характеризує його як благородну людину, уважного батька, чоловіка, як главу родини, як лицаря. А далі в заповіті написано: "Тіло моє згідно порядку християнського, землі віддати, котре має лежати в Скиті великім в склепі мурованім, в церкві Воздвижения Чесного Хреста ..." (Переклад з польської - М.В.). В часописі "Нова зоря" (ч. 66, 1937) читаємо листа проф. Й.Пеленського від 21 серпня 1937 р.: "Хвальна Редакціє! Про гріб гетьмана Івана Виговського, що лежить похований в Скиті Манявськім, згадуємо, звичайно, з деякою непевністю. З таким самим ваганням згадує той гріб також одна українська газета, що піднесла на днях зовсім слушну потребу зберегти руїни Скиту Манявського від цілковитої заглади. Щоб розвіяти раз на все ті сумніви, дозвольте навести на сторінках Вашого печатного органу місце зі "Зводної літописи" о. А. Петрушевича, де читаємо: "В городку Руді (коло Кохавиио, в Галичині) находився на болотах построений замок, где пребивал козацкий гетьман Іван Виговский со своєю женою, погребен в Скиті Манявськім, а не в сем городку Руді, як пишет Емеловский в своїх пам'ятниках." Годиться зазначити, що давня боярська родина Виговських жила в Галичині і здибаємо її на ріжиих становищах світських і духовних за давньої Польщі. "Львів, проф. Й. Пеленський." Відносно поховання Виговського та його дружини Б. Барвінський зазначає: "... При тій нагоді зверну увагу, що Целевич, покликуючися (за "Свободною Літописю") на Чернігівський літопис, подає, що на монастирськім цвинтарі Скита Манявського спочив між іншими гетьман Іван Виговський зі своєю жінкою (Ю.Целевич. "Історія Скиту Манявського", 1887, ст. 55). Далі пише Б. Барвінський: "Зате удалося мені відшукати завіщанє Олени Виговської з 1664 року й цитату скитського ігумена Доротея з 1681 року, на основі котрих можу виказати, що гетьман Виговський та його жінка поховані у Скиті Манявськім". Вячеслав Будзиновський - український письменник, публіцист, також шукав відповіді на це питання: "Де Виговський похований? В заповіті, знайденім в барских (від м. Бар - М. В.) актах стоїть: "... тіло моє після християньского порядку віддати земли, котре лежати має в Скиті великім, в мурованім склепі, в церкві Воздвижения Чесного Хреста". Як завіщанє виконано, то Виговський лежить або лежав в Маняві, бо тільки Манявський скит

називали великим. Одна стара записка каже, що тіло Виговського спровадила його жінка до Руди на Галичині (де був приватний дім Виговського) і поховала його "в скиті коло Руди Гніздичівської, в склепі Хрестовоздвиженської церкви." В селах, коло Руди Гніздичівської, котрі належали до Виговського, є нині тілько в одних Юсиптичах церква Воздвижения Чесного Хреста і має копії записів Виговського на церков з року 1663. В тім селі є також місце в лісі, про котре говорять, що там стояв колись монастир". (Львів, 1907 р.). Антоній Прохаска у статті "Виговський, творець унії гадяцької та його родина" (1920 р.) пише: "Тіло Виговського знайдено на місці страти (вийняте із могили) через швагра Юрія Стеткевича, перевезене до спадкового маєтку Руди, звідки разом з тілом жінки його Олени Стеткевичевої перевезено до Скиту Манявського і тут, як у місці святім, поховане... Про жінку пущено звістку, що ніби вона на повідомлення про смерть чоловіка, впала мертвою. Але Олена померла в Руді на початку липня. В актах міських Жидачева знаходиться реєстр речей, взятих від Константина Виговського після померлої, датований від 5 липня 1664 р. Долю її оповідав історик наших країв д-р Антоній Ролле, який відшукав тестамент Олени та інші міські акти. А положення її дуже сумне, бо то жінка зрадника, до того ж вагітна; маєток був сконфіскований, з Бару і Любомлю треба було втікати, ховатися... Брат її стриєчний Юрій з великими труднощами випровадив її до Руди, а потім повертається на Україну, віднаходить тіло її чоловіка-небіжчика, привозить до Руди, а звідти тіла зразкового подружжя поховано в Скиті. Здається, що труднощі життя привели вагітну жінку до смертельної хвороби... І так після воєводші залишився син-одинак Євстахій." Д-р Антоній Ролле у статті "З історії українського жіноцтва. Жінки при чигиринському дворі" (1893) описує обставини трагічної смерті І. Виговського: "Позбувшись гетьманської булави, Виговський став сенатором Речі Посполитої, одержав два старостівства - Любомль і Бар... Але найубезпеченішим від усіляких тривог і нападів був для Виговських маєток на Львівщині, поблизу Жидачева: Руда біля Стрия, Волиця і Кохавина. Подружжя осіло в Руді... Тепер, здавалось, могли відпочити від усіх випробувань, але Виговському важко було відійти від українських справ, і його тягнуло в Бар, ближче до арени боротьби... В Україні сталися великі переміни: у січні 1663 року Юрій Хмельницький постригся в ченці, і його місце невдовзі посів Тетеря. Спроби останнього замирити край не дали успіху. Невдачі свої Тетеря пояснював підступами ворогів, серед яких перше місце відводилось Виговському... На нещастя воєводи, приятелем Тетері був полковник С. Маховський, якому король доручив нещадно придушити заворушення в краї. Здичавілий Маховський не був перебірливий у засобах і відзначався надмірною жорстокістю. Він легко погодився на пропозицію Тетері покінчити з бунтівником. А сам уявний бунтівник протестував проти підозр. Він, Виговський, поспішив до Білої Церкви, аби домовитися з Маховським, але не застав Його. Маховський же передав Виговському, щоб той приїхав для переговорів до Корсуня. Виговський погодився, ис підозрюючи зради. Виявилось, що в Корсуні був і Тетеря. Колишнього гетьмана негайно судили і винесли нирок розстріляти. Вирок, не зволікаючи, виконали вдосвіта, 9 березня...

Будуймо храм!

Народ, що загубив минуле, зникає з лиця землі. Йосип Сліпий. Історія сіл тісно пов'язана з історією церкви та інших культових споруд. Близько 1600 року, за повідомленням Антона Петрушевича (вченого, історика, лінгвіста з Добрян), в Юсиптичах закладено новий монастир. Монастир мав трикутну форму. Тут було писане Євангеліє, подароване за короля Степана Баторія (1575-1586) монастирській церкві в с. Головецьке на Сколівщині, де також стояв монастир. А ті, в свою чергу, подарували його ченцям біля с. Юсиптичі. А пізніше це Євангеліє перейшло до храму св. Василія в с. Раків, про що свідчить такий запис: "Я, ієромонах Гедион, ігумен монастиря юсипецкого, продал-ем книгу "Євангеліє" за золотых одинадцять до села Ракова до храму св. Василія..." (А. Петрушевич. Сводная Гал.-Рус. летопись, 1660 р.). В даний час доля цієї історичної реліквії невідома. Юсиптицький монастир мав грунти біля лісу Бучина. Ще в 1900 роках можна було бачити руїни монастиря. А під час археологічних розкопок, проведених у 1992 році, виявлено фрагменти керамічного посуду ХУП-ХУПІ століття. Монастир знаходився у лісі Бучина, два кілометри південніше від теперішнього села Йосиповичі. Тут виявлено близько 30-ти насипних курганів. Сам монастир зруйнований. На сьогодні від нього залишились лише заплилі рови та осунуті вали. Ось що пише про монастир видатний український історик Іван Крип'якевич: "Про монастир в Юсиптичах згадується у Василіянській візитації з 1724 року, яка інформує, що монастир не мав жодної фондації і був невеликий: тоді жив тільки намісник Йосиф Антонович, світський духовник Теодор і монах Теодозій". (Шематизм провінції св. Спасителя Чина св. Василія В. в Галіції, 1867, с.173.). Далі читаємо у Крип'якевича: "В ньому (в селі Юсиптичі - М.В.) була і церква Воздвижения Чесного Хреста і монастир, який можна було б вважати Скитом. Але церковний будинок з часів гетьмана (І.Виговського - М.В.) не зберігся, теперішня церква побудована 1712 року, як згадує напис на одвірках, "коштом їмости пані Виговської, воєводичевої Київської", тобто Терези Виговської. В єпископській візитації 1740 року згадуються принагідно монастирські грунти біля ліса Бучина; з візитації 1761 р. дізнаємось, що монастирець Вознесения в Юсиптичах був пустий, і від 1755 р. відправляв там богослужения юсиптицький парох, але монастирські землі загорнув безправно двір, тому візитатор доручив парохови забрати з монастиря церковне начиння і що тільки можна легко перенести до парохіяльної церкви, і богослужень там вже не відправляти..." (ЦДІА, ф.402, оп.1). Згідно тверджень І. Крип'якевича, А. Петрушевича та листа пароха Дашави о. І. Тимцюрака від 15.12.1906 р. виходить, що біля колишніх Юсиптич монастир за часів Виговського побудований близько 1600 р. (як пише А. Петрушевич). Приблизно в тих часах мала би бути збудова¬на і церква, яка мала вольності, надані І. Виговським. А друга церква (1712 р.) побудована на кошти невістки І. Виговського, про що свідчить напис на одвірках цієї церкви: "Во імя ойца и сына и святаго Духа амінь. Создаса церков Божія Року Божія вельможна [ваш] пань Виговска Воєванчова Киивска, даторка церкви маєтносць своє ты церкви Юсипцкой". Монастирський храм Юсиптич (від 1712 р.) належав до тридільної церкви, з ознаками бойківського типу, тобто утвореної із нави (центральної частини храму), вівтаря та бабинця (лівої частини храму, де під час богослужень 168 стоять жінки). І всі ці частини храму розміщені на одній лінії із заходу на схід. Тепер використаємо опис архівного документу "Реальності про прибутки та права церкви (доч. храм дашавської) під титулом Воздвижения Святого Хреста обряду руського в с. Юсиптичі Жидачівського деканату округу Стрийського (1803-1808), парох Сімеон Раковскій: 1. Церква Воздвижения Святого Хреста побудована з дерева, на дубових підвалинах, під дахом ґонтовим, в стані підупалім, отаксована в 62 ринських. 2. Помешкання при церкві з дерева, обведене глиною, поліплено пекарню (кухню - М.В.) з коміркою, під дахом солом'яним, отаксована в 12 ринських. 3. Стайня для коней з возовнею при помешканню, ішставлена під дахом солом'яним, обгороджена плотом. (Угаксована в 8 ринських. 4. Обора цілком впала. Помешкання коло стайні і позовні коштом давнім, парохіяльнім виставлене. 5. В селі Юсиптичі грунтів до церкви, що належать на правах привілегій через Яна на Вигові Виговського від року 1663 дня ЗО січня, пізніше через графа (Костянтина), хорунжого на Руді, Гніздичеві, Лівчицях, Волиці, Юсиптичах, Ганівцях, Бережниці від 24 лютого 1743 р. і проданого пану Дуніну з придачею грунту від четвертини до четвертини, що в дійсності підтверджено в році 1798 дня 10.09..." (ЦДІАЛ, ф.159, оп.9). У 1675 році монастир біля с. Юсиптичі був зруйнований татарами. В 1785 році цісар Австрії Иосиф II дає наказ губернатору Станіслава (Юсиптичі належали до Станіславської губернії) ліквідувати в Галичині монастирі. Таких монастирів в Галичині було кілька сотень. Наш монастир також не минула жорстока розправа. Після ліквідації монастиря громада с. Юсиптичі вирішила перевезти церкву до села, бо стояла у лісі без догляду. В 1785 році мешканці села розібрали церкву і по частинах перевезли до Юсиптич, а дзвіницю взимку перетягли волами. Ця дзвіниця стоїть і по сьогоднішній день біля теперішньої церкви. Тільки ґонтове покриття замінили бляхою та стіни обшиті новими дошками. За переказами, люди покидали дзвони у криницю, викладену із дерева, щоб приховати їх від ворогів. Донині збереглись ікони XVIII ст., окремі фрагменти іконостасу та двері старої церкви як свідки тих давніх часів. При старій церкві була садиба священика та інші господарські споруди, як свідчить про це наведений вище уривок із журналу "Реальностей..." При садибі був сад, город. Все разом називалось "попівщина". За церквою було посвячене місце, відведене під цвинтар. На "попівщині" поселився священик села о. Матвіїв з сім'єю. В 1868 році помирає священик Матвіїв, і вже інші не хотіли йти на парохію до Юсиптич, бо мало поля було(25 моргів). Тому до села приїжджав священик з Дашави. За священиком їздила сім'я Литвинів, що проживала близько церкви і використовувала траву, що була на "попівщині". Пізніше за священиком їздили по черзі. І так тривало до 1945 року. Фіра (підвода) мала бути чиста, вистелена сіном, яке було покрите веретом (полотняним рядном). На фірі обов'язково мав бути стільчик, щоб отцю легко було спуститись на землю. Як отець знаходив якийсь неполадок, то дуже сердився, а були випадки, що відправляв фіру назад. Мешканці села на тім місці, де стояв монастир, побудували маленьку капличку. Але вона довго не стояла, бо дерево згнило, і капличка похилилась. Пан Петруський, власник цього маєтку, проїжджав мимо каплички і наказав ліквідувати її. Панський наказ виконали. Незабаром у пана Петруського сталося нещастя: тяжко захворів його син-одинак, який невдовзі помирає. У журбі за сином помирає і сам пан. Пані також захворіла і поїхала лікуватись аж у Францію. Але і там її смерть знайшла. Недаремно кажуть, що від смерті не втечеш і не сховаєшся. Корчму, а також і церкву в с. Юсиптичі, орендував у пана жид Зельман. Видно, добре насмоктався людської крові той жид (а таких жидів було багато), бо лишився в пам'яті як у гагілках, так і в поезії. Майже кожне село має своїх подвижників, котрі надовго лишаються в людській пам'яті. Були такі подвижники і в Юсиптичах.. В 1907 році до села приїжджає вчитель Нарожняк Володимир. В XIX та на початку XX століття спостерігається в Галичині активне церковне будівництво. В 1907 році на місці знесеної корчми в центрі села, біля перехрестя доріг на Стрий, Жидачів, Журавно, громада вирішує будувати нову церкву, маючи в касі 4000 ринських від продажу спільного дерева. Побував архітектор, підготував план 13 церкви, але в громаді не було одностайності: одні були за те, щоб будувати її з цегли, інші - з дерева. Суперечка затягнулась, а перша світова війна зірвала усі плани. Стара церква в Юсиптичах вже не може бути діючою і залишається як пам'ятка давньої дерев'яної архітектури. У 1920 р. священика Івана Тимцюрака з Дашавської парохії змінив отець Довганич. Чому о. Тимцюрак, який довгий час працював священиком, раптово виїхав - ніхто не знає. До села на богослужения приїжджає о. Дриганич, але через кілька місяців він помирає. Церкву с. Юсиптичі обслуговують священики з інших сіл. В 1932 році під керівництвом директора школи Володимира Нарожняка та церковного комітету будується нова церква Воздвижения Чесного Хреста. Збереглась світлина церковного комітету, але не в повному складі.

Церковний комітет на початку будівництва церкви в Юсиптичах. 1932 р. (Сидять зліва направо: Федорина Юрко, Литвин Пилип, Нарожняк Володимир, Гресько Іван, Вайда Павло; у 2-ому ряді: Бойко Луць, Кухар Стефан, Кухар Юрко, Грицишин Антін, Грицишин Дмитро).

В Дашаві вже був новий і постійний священик Івасик, якому належала парохія Юсиптичі, але ніякої допомоги громаді у будівництві церкви не дав він ні добрим словом, ні ділом. Весь тягар будівництва взяв на свої плечі Володимир Нарожняк. На будівництво церкви потрібні були кошти. В той час багато селян з Юсиптич виїхало на заробітки до Америки. З ними поїхав і дяк Пик Олександр. Він разом з юсиптицькими селянами відкладав частину заробітку в банк на будівництво церкви. Але видачу коштів на церкву затримували. Змушений був втрутитися кардинал Андрей Шептицький, і з його допомогою гроші були видані. Церкву в селі будували майстри зі Сколівщини. Будівництво храму тривало три з половиною роки. В 1935 році церкву закінчили будувати і 21 листопада, на день Св. Михаїла, провели перше Богослужения.

Зовнішній вигляд церкви та дзвіниці, перевезеної з монастиря. Йосиповичі, 1996р.

Дерев'яна церква в Йосиповичах належить до хрестової (або хрещатої), з ознаками гуцульської; з гранчастими боковими зрубами, гранчастим вівтарем та прямокутним зрубом бабинця. Чотиридільні хрещаті храми - це церкви, в яких нава, вівтар, бабинець та два бокових приділи (простори) утворюють хрест. Центральний високий верх оточують чотири менші куполи. До вівтаря прилягають з півдня та півночі два захристія. Перед входом до бабинця обладнано закритий ґанок. Стіни церкви зрубні. В інтер'єрі бабинця - хори з емпорою (другий поверх приміщень над бабинцем). Тут зберігаються двері зі старої церкви та ікони XVIII ст. Справа від церкви стоїть дерев'яна дзвіниця, перевезена із колишнього монастиря. Дзвіниця має два яруси: нижній - зрубний, а верхній - каркасний. Верх наметовий, завершується маківкою з хрестом.

Львівська галерея мистецтв. Ікона "Богоматір Одитрія " (поч. XVIII ст.) з Йосипович. Невідомий іконописець. В дзвіниці були два дзвони, куплені в 1926 році. Ті дзвони, між іншим, загарбали німці під час окупації в 1942 році. У Церкві, крім старовинних ікон "Богоматір Одитрія", "Воздвижения Чесного Хреста", "Ісус Христос Панкратор", знаходиться давня духовна література: "Тріодь", "Служебник", Літургікон", "Співаник" та ін. Незважаючи на бідність, наші люди живуть надією та вірою. В селі організовується "Просвіта", а при ній - хор сільський і церковний. Керівник хору - Федорина Павло. З тих часів (30-их років) зберігся друкований лист-благословення митрополита Андрея Шептицького парохіяницові с. Юсиптичі Федорині Юрку такого змісту: "З великокэ радістю Нашого батьківського серця довідалися Ми не лиш про Ваше совісне й ревне сповнювання христіянських обов'язків, але також про Вашу ревність і жертволюбність для Божої слави, чим дали Ви найкращий доказ Ващої живої віри й горячої любови Господа Бога, Вашого прив'язання до св. католицької Церкви й нашого св. обряду., а хим самим і гарний та гідний наслідування приклад Вашим співмешканцям.

Отож, оцінюючи цю Вашу ревність для слави Божої, висказуємо Вам Наше повне признання й похвалу. А умолюючи ВСЕВИШНЬОГО ПОДАТЕЛЯ всякого добра, щоб обдаровував Вас богатством своїх ласк, кріпив Ваші сили в добрім і довгім здоровлю на многі літа й допоміг Вам своєю ласкою на вибраній дорозі христіянської ревности видержати до кінця життя й заслужити собі вічну нагороду в небесному царстві, уділюємо Вам і Вашій родині НАШЕ АРХІЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ." 1946 рік. Москва ліквідовує на Україні греко-католицьку церкву. В той час в Дашаві працює священик Куцак Василій. Його більшовики арештували і судили за віру Христову. В жорстоких умовах тюрми і табору провів о. Василій своє життя, але не змінив віру своїх праотців. Відбувши покарання, він вийшов, дякувати Богу, на волю. А скільки тисяч таких, як о. Василій, за віру Христову своїми кістьми вкрили мерзлу землю Сибіру!

1954 рік. Стара церква стоїть без догляду. Ґонти ти пили, і церква похилилась. І так стояла вона похилена до 1956 року (на тому місці, де зараз город Кузіва В.), поки не Продали її на опал. Старожили розповідають, що в старій церкві на Иінпкдень, під час Святкової Літургії, було чути дзвін з ті у, тобто з того місця, де вона стояла 200 років тому. В даний час місце, де в селі була стара церква, ОІпороджено, а посередині поставлено пам'ятний знак -Макет церкви (1972 p.). Ha пам'ятнику напис: "Тут стояла церква із 1785 по 1954 рік, котра була перенесена із \ рсстовоздвиженського монастиря, звідси 2 км на полуднє, її місі, в маєтку Ів. Виговського". А біля дороги, напроти цього пам'ятника, поставлено залізний хрест з написом "Юсуповичі. Реліквія. 1785 р."

Пам 'ятний хрест біля дороги в с. Йосиповичі, з написом "Реліквія. Юсуповичі. 1785 р." Дуб з 1920 р. Світлина 1987 р. 1955 рік. Церква, збудована в 1935 році і покрита бляхою, почала від сажі діставати ржавчину (недалеко Дашавський завод технічного вуглецю). Отже, церкву по¬трібно малювати. Малюють майстри з Гошева, Стрия та ін. В 1963 році закривають церкву. З тих пір релігійні обряди відбуваються в церкві Св. Йосафата (Дашава). Останній раз священик відслужив в Йосиповичах восени 1963 року.

    Церква в Йосиповичах залишається без опіки: загорода поламалась, худоба заходить на церковну територію. Завдяки наполегливості й старанням церковного комітету влада дозволила обгородити церковну територію.
   Шкодять церкві держава, уряд, але й місцева влада старається догодити більшовикам. У 1965 році планують будувати магазин біля церкви, де було посаджено 40 штук фруктових та декоративних дерев. Голова сільської ради разом з головою споживчого товариства розпорядилися розібрати церковну браму, впустили туди бульдозер, який зсунув у долину ті дерева.  селяни запротестували . Урядовці з допомогою міліції ловили людей і везли до Дашави, де їх закривали та "виховували" з допомогою погроз, шантажу та інших методів. Аж хтось із мешканців села викликав архітектора зі Львова, який сказав закрити церковну браму, а в'їзд зробити з другої сторони, вирівняти церковну площу і поправити загороду. Селяни поставили нову браму і обгородили церковну територію. І так стоїть по сьогоднішній день.

Цвинтар також без догляду. Завдяки старанням Вайди Василя Юрковича, обгородили металевою сіткою всю гарну площу. Між іншим, як в селі похорон, то проводжати в останню дорогу померлого ідуть мешканці усього села. В селі активізується антирелігійна пропаганда. Дітям забороняють відзначати релігійні свята, ходити з колядою по селу. Не краще було під час Великодніх свят. Дітей спеціально возили на екскурсію, а робітників зобов'язували виходити на роботу. Хто відмовлявся, того позбавляли премії. Радянська система вела до знищення релігії. Ті важкі часи духовного каліцтва нації в поезії діаспори залишились гірким спомином: Мово рідна, де тобі спинитись, хто заслухає твоїх плачів? Навіть Богу в церкві помолитись новий Зельман не дає ключів! ("Квітучі береги, ч.З. Нью-Йорк, 1967) Від церкви, два кілометри на північ, побудовано Дашавський завод технічного вуглецю. А в наших краях найчастіше дують вологі західні вітри. Заводська сажа покривала все довкола, а також і церкву. Покрівля (бляха) сажі боїться, тому церква час від часу потребує догляду. Хоч храм недіючий, але потрібно доглядати, щоб зберегти його як пам'ятник дерев'яної архітектури. З великим клопотанням мешканці добились від Дашавської сільради дозволу церковному комітету заглянути досередини. За той час, що церква була закрита, в ній завелися комахи, що поїдають дерево. Коли запалили дустову шашку і замкнули церкву, то через два дні вигортали тих комах совковою лопатою. То було у 1966 році. Дашавську церкву в той час обслуговував о. Левицький із Сіхова. З 1971 по 1974 рік -о. Мізик. Хоч церква в с. Йосиповичі перестала діяти, але віру в єдиного Бога неможливо сховати за ґратами, тому населення не сидить склавши руки, а прагне щось робити. Тим більше, коли в селі живе такий патріот, як Василь Вайда. За його старанням селяни хочуть упорядкувати в лісі місце, де стояв монастир. На тому місці, де була церква, стояв дерев'яний хрест. Тепер мешканці хочуть поставити бетонний хрест. Але хтось доніс міліції. Міліція викликала лісничого, а потім і лісника, та допитувала їх. Черга 182 заборону компартійців довелось призупинити роботу до проголошення незалежності. Вайду В. оштрафовано на 50 крб. У 1974 році до Дашави приходить о. Шевчук. Мешканці Йосипович відвідують церкву в Дашаві. У 1978 році почали малювати церкву зовні. Малювали майстри зі Стриганець, Ходович та Стрия. У 1980-1981 рр. малюють церкву всередині. Майстри - з Комарова, Стрия та Верчан. У 1980 р. церковний комітет, маючи трохи грошей від коляди, взявся за огорожу на цвинтарі. Придбали 700 м металевої сітки, 200 стовпів із труб і обгородили цвинтар. Задля зручного входу та виходу поставили чотири брами. 1983 рік. На Великдень прийшли мешканці села під церкву. Голова Дашавської сільради попередив паламаря Попадюка Миколу, щоб церкву не відкривав. Але надійшли жінки і стали просити паламаря, щоб відімкнув церкву. Паламар послухав жінок і відімкнув. Люди увійшли досередини і проспівали "Христос Воскрес". Але на добре то не вийшло. Хтось доніс до райкому. Викликали голову сільради і дали йому "сувору догану". Сільрада відібрала ключі, і церква знову замкнена. У 1985 році мешканці села за вказівкою райкому партії створили в церкві громадську Панахиду. Покійного Стали заносити до церкви, в голові померлого ставили ікону, гнівали молебень, молились. Але священик не заходив. 4 імістопада 1985 р. до церкви занесли першого померлого -Багрія Стефана Юрковича. Після нього заносили й інших померлих. В 1989 році, на Різдво, після тривалої перерви (27 років) відбулось перше Богослужения у відновленій церкві І Іоздвиження Чесного Хреста. Служив о. Шевчук з Дашави. і першу померлу до відкритої церкви занесли 9 січня 1989 р. (Федорину Катерину Вінтонівну). 21травня 1989 року відсвяткували 1000- літній ювілей Хрещення Русі. У церковній відправі взяло участь сім священиків. 19 січня 1990 р. в долині, де потік починає свою дорогу до Бережниці, коло церкви, святкували Йордан. Відправляв Службу Божу і посвячував воду в потічку священик із Дрогобича. У 1989 році у лісі, на місці монастиря, поставлено хрест, а в 1991 р. побудовано капличку (3,5м х 4м). В 1990 р. почалось будівництво резиденції для священиків.

Отець Шевчук залишив парохію. В село приходить молодий священик Василь Сенів. З його приходом навесні, 1990 року, почалося національне відродження села. Була ішсипана і освячена символічна могила біля церкви на честь загиблих січових стрільців і вояків УПА. Проводиться в різний час освячення будівель, споруд, пам'ятників, в тому числі адміністративного будинку сільської ради, дитячого садка та ін. Відбуваються походи молоді під керівництвом 0. Сеніва на Ясну Гору Гошева, на гору Маківка, до монастиря в Кохавині і по місцях загиблих воїнів УПА. Восени 1990 р. на місце о. В.Сеніва прибуває молодий священик о. Ярослав Бац, який продовжує духовну працю о. Сеніва. Парафіяни постійно дбають про Божий храм. До церкви поофірувано багато вишиваних речей: фелони, хоругви, рушники, серветки, обруси (скатерті). Придбано також плюшеве покриття, дві плащаниці і нове Євангеліє за кошти від виступів вертепу та офіри парафіян. Куплено (на замовлення) також образ Матері Божої з двома ангелами (зроблених з нейлону).

Образ Матері Божої з двома ангелами в церкві ВЧХ с. Йосиповичі (1989 р.) Автором пам'ятника Божій Матері є львівський скульптор Володимир Федорченко. З цієї нагоди глава УГКЦ (в той час помічник глави УГКЦ) єпископ Любомир Гузар надіслав парафіянам с. Йосиповичі грамоту такого змісту: "Від імені усього клиру Львівської Архиєпархії висловлюю щиру подяку парафіянам за активну працю на рідній парафії. Сподіваюсь, що Ваша подальша праця буде такою ж плідною, а Ви ще довгі роки зможете ревно служити своїй Церкві та рідній Державі. Бажаю усім парафіянам та мешканцям с. Йосиповичі, хто щедро офірував на Храм і трудився на його зведенні, добра, злагоди й щедрого Божого Благословення, а також кріпкого здоров'я, обильних Божих ласк і благодатей на многії літа! Благословення Господнє на Вас!" У липні 2000 р. помирає Федорина Петро Олексійович, який 52 роки дякував у церкві. Коли церква в Йосиповичах не діяла, то він дякував в інших селах. У вересні цього ж року помирає старша сестриця Леськів Марія Михайлівна, яка прослужила церкві багато років. 2 вересня 1999 року отця Я.Баца посилають у Грецію для відкриття греко-католицької церкви для українців, що там проживають, На час відсутності священика церкву в Йосиповичах обслуговував о. Василь Бурчин із Загірного. Одинадцять місяців село готувалось до повернення о. Ярослава. Але зустрічі зі священиком передувала сумна звістка з далекої Греції: помер о. Ярослав. Дванадцять днів село було в траурі, поки відбулось перевезення та поховання о. Ярослава. Більше, як 60 священиків взяло участь у похороні. Похований о. Ярослав у рідному селі Антонівка Жидачівського району. (Див. світлини та копії віршів-посвят з газети "Рідне поле"). Хрестовоздвиженська церква багата подіями, фактами. Особливо багато подій відбулося в честь 2000-річчя Різдва Христового. Серед найбільш визначних подій доцільно згадати: дарунок о. Я. Баца церкві; прибуття чудодійної ікони Гошівської Богоматері до Йосипович; поїздка парафіян с. Йосиповичі на відкриття Хресної дороги на гору Голгофту Закарпатської обл. (с. Худльово Ужгородського р-ну, храм збудований 1798 р., проща відбулася 21 квітня 2000 р.); участь у прощі "Через Марію до Ісуса" до чудотворної ікони Матері Божої в монастирі о.о. Редемптористів в смт. Гніздичів-Кохавино восени 2000 р. Щорічно в свято Воздвиження Чесного Хреста відбуваються процесії з хоругвами до каплички, що поставлена в лісі, на місці монастиря, де священик відправляє молебень.

Великий текст ===

Ваш обліковий запис буде перейменовано

Привіт!

Команда розробників Вікімедіа впроваджує деякі зміни в роботі облікових записів у рамках чергового покращення інструментарію, зокрема повідомлень між різними Вікіпроектами. Внаслідок цих змін Ви матимете однакове ім'я користувача в усіх проектах. Це дозволить нам впровадити нові опції, які покращать Ваші можливості редагувати, обговорювати і дозволить більш гнучке керування правами необхідними для використання інструментів. Так виходить, що надалі кожен користувач зможе мати лише одне, унікальне для всіх 900 проектів Вікімедіа, ім'я. Більше інформації на сторінці оголошень.

На жаль, інша особа використовує таке саме ім'я користувача, «Karat», десь іще. Для того, щоб Ви обоє мали можливість надалі користуватися усіма проектами Вікімедіа, ми зарезервували ім'я Karat~ukwiki, яке буде лише у Вас. Якщо воно Вам подобається, то Вам не треба нічого робити. Якщо ні, Ви можете вибрати інше ім'я. Якщо, на вашу думку, саме вам належать усі облікові записи з цим іменем, а адресоване вам повідомлення є помилковим, будь ласка відвідайте Спеціальна:Об'єднання_облікових_записів для перевірки і об'єднання всіх ваших облікових записів та щоб зберегти їх від перейменування.

Ваш обліковий запис працюватиме як і раніше, збережеться історія Ваших редагувань, але Вам доведеться використовувати інше ім'я користувача для входу до системи.

Вибачте за незручності.

З повагою,
Кіган Пітерзелл
відповідальний за зв'язок зі спільнотою, Фонд Вікімедіа

08:56, 20 березня 2015 (UTC)

Обліковий запис перейменовано

Цей обліковий запис було перейменовано в рамках фінальної стадії створення єдиних облікових записів. Якщо цей обліковий запис належить Вам, Ви можете увійти в систему, використавши колишні ім'я користувача та пароль, аби отримати додаткову інформацію. Якщо Вам не подобається нова назва цього облікового запису, Ви можете вибрати іншу на власний смак, використавши цю форму після входу в систему: Спеціальна:GlobalRenameRequest. -- Keegan (WMF) (обговорення)

00:36, 23 квітня 2015 (UTC)