Обговорення користувача:Playerock

Ласкаво просимо до україномовної Вікіпедії! Welcome to Ukrainian Wikipedia!

Ми раді бачити Вас у нашому спільному відкритому проекті і сподіваємося, що Ви візьмете участь у його подальшій роботі не тільки як читач, але і як дописувач!

Якщо Ви початківець, то радимо переглянути деякі корисні поради:

• Краш-курс для новачків
• Шпаргалка з форматування тексту
• Допомога в створенні нової статті
• Детальні довідки і поради
• Як і для чого ми розвиваємо Вікіпедію?

Якщо після прочитання у Вас залишились запитання або знадобилася допомога спеціальною порадою для перших кроків, то:

• пошукайте відповідь на сторінці Вікіпедія:Довідка або інших сторінках, що згадані вище.
• Якщо відповідь на Ваше питання там відсутня, поставте запитання у Кнайпі чи комусь із постійних дописувачів, наприклад, зверніться до користувачів, які є в Категорія:Користувачі, що допоможуть новачкам.
• Ви також можете розповісти про свої зацікавлення або знайти колег за інтересами на сторінці Вікіпедія:Інтереси учасників.

Кнопка підпису в новому оформленні

У Ваших репліках на сторінках обговорень бажано ставити автоматичний підпис за допомогою чотирьох знаків (~~~~), або за допомогою позначки підпису в вікні редагування. У статтях, написаних або редагованих вами, підпис ніколи не ставиться.

При сумнівах щодо того, що краще зробити, радимо звертатися до Довідки або по пораду до інших дописувачів. Перед створенням нової статті радимо спочатку ґрунтовно ознайомитись з Довідкою та роздивитись, що і як роблять інші дописувачі, можливо, розпитати когось з них.

Бажаємо успіхів та якнайбільше творчого задоволення!

Regardless of your languages skills, you are welcome to create your own User Page, link your UkrWiki user page or other pages of this project to Wikipedia projects in other languages, upload images, correct data, discuss problems, communicate & cooperate with the community. Please, use language templates from Wikipedia:Babel or create your own to describe your language skills.
You can ask for further help at the Embassy.

--Turzh, 21 травня 2008, 05:24 (UTC)

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….…3

РОЗДІЛ І. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ…………………………………………5

РОЗДІЛ ІІ. ЕЛЕКТОРАЛЬНА БАЗА ПАРТІЙ ТА БЛОКІВ, ЯКІ ПРОЙШЛИ В ПАРЛАМЕНТ В 2006 ТА 2007 РОКАХ………………………17 2.1 Партія регіонів…………………………………………………17 2.2 «Блок Юлії Тимошенко» ……………………………………...20 2.3 Блок «Наша Україна – Народна Самооборона» …………….23 2.4 Комуністична партія України, Соціалістична партія України та «Блок Литвина» ………………………………………………………25

РОЗДІЛ ІІІ. ДИНАМІКА ЗМІН ЕЛЕКТОРАЛЬНИХ ОРІЄНТАЦІЙ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В 2006, 2007 РОКАХ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ) ………………………………………………………………………….31 3.1 Партія регіонів…………………………………………………...31 3.2 «Блок Юлії Тимошенко»……………….……………………….36 3.3 Блок «Наша Україна – Народна Самооборона»………………39 3.4 Комуністична партія України…………………..………………44 3.5 «Блок Литвина» …………………………………………………47 3.6 Соціалістична партія України………………………………….50

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..54

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………………...56

ДОДАТКИ………………………………………………………………………….60 Перелік умовних позначень

ВРУ – Верховна Рада України БЛ – «Блок Литвина» НУ–НС – Блок «Наша Україна – Народна Самооборона» НУ – Блок «Наша Україна» БЮТ – «Блок Юлії Тимошенко» КПУ – Комуністична партія України ПР – Партія регіонів СПУ – Соціалістична партія України СелПУ – Селянська партія України ЦВК – Центральна виборча комісія ЦСД – Центр соціальних досліджень УЦЕПД – Український центр економічних і політичних досліджень

ВСТУП

Українське суспільство сьогодні перебуває на етапі трансформації та формування своєї державності. На цьому етапі, першочерговою та актуальною проблемою є потреба його консолідації українського суспільства, та формування єдиної нації. Саме тут, досить гостро постає проблема електорального розколу. Цю проблему досить часто називають «розколом України на Схід та Захід» [32]. Результати останніх виборчих кампаній в Україні засвідчують усталеність суттєвої регіональної диференціації громадян [47, 48]. При цьому виокремлюють такі лінії поділу: право-лівий поділ (відповідно Західна та Східна України). Він ґрунтується насамперед на ставленні до ролі держави в економіці, ставлення до ринкових трансформацій і ступеня державного регулювання соціально-економічного життя населення; ставлення до статусу російської мови; зовнішньополітичні орієнтації та ін. В перехідних суспільствах, коли відбувається злам старих й народження нових політико-ідеологічних цінностей, потрібно сформувати консолідований та демократичний електоральний простір. Вище вказані, кардинально різні погляди населення, вказують на те, що проблема консолідації українського суспільства потребує великих зусиль. Це і зумовлює актуальність даної теми. В Україні проблема сегментації електорату є відносно мало розробленою. На дану тематику написано ряд статей та виступів, проведено кілька конференцій та круглих столів, але ґрунтовних праць поки, що не написано. Серед науковців які досліджують дану тематику, слід відзначити: О. Шаблія, В. Карасьова, В. Полторак, Ю. Якименко, А. Ручку, М. Погребинського, І. Бекешкіну, В. Бортникова, Є. Хана, Є. Головаху, Н. Паніну. Мета даної роботи полягає у виявленні впливу політичного фактору на регіональну сегментацію електорату України. Виходячи з мети даної роботи, були поставлені наступні завдання: визначити передумови ідеологічної сегментації електорального простору України; з'ясувати процес впливу політичних сил на формування орієнтацій громадян; визначити об'єктивну основу і суб'єктивні фактори, що найбільше впливають на електоральний вибір регіонів України; проаналізувати динаміку змін у електоральній поведінці громадян України крізь призму парламентських виборів. Об’єкт роботи це український електорат. Предмет дослідження – зв'язок політичних сил та їхнього електорату, крізь призму регіоналізації. При написанні роботи використовувались: порівняльний метод, соціологічні методи, метод екстраполяції тенденції, метод аналізу та ряд інших. Порівнювались результати виборів до ВРУ в 2006, 2007рр. та, відповідно, проводився аналіз електоральних стратегій політичних сил. Зокрема досліджувались інтерв’ю експертів, аналізувались результати опитувань. Слід зазначити, що в роботі широко використовується комплексний підхід до методології дослідження. В роботі використані публікації періодичної преси, навчальні посібники з політології, матеріали круглих столів, аналітичних дослідження, інформація з мережі Internet, дослідження громадської думки соціологічних центрів в Україні та офіційні дані ЦВК результатів всеукраїнських виборів. Досить цікавим і ґрунтовним є матеріали УЦЕПД ім. Разумкова, ЦСД «Софія», дослідження фонду «Демократичні ініціативи», які займались вивченням електорального простору України, а також статті, розміщені в журналі «Політичний менеджмент». Особливо важливими при написанні роботи виявились дисертації (ви ж їх не читали напевно, може автореферати) таких науковців як Кучеренко Т.В., Черкашин К. В. та ін., а також праці відомих дослідників електорального простору, як Шаблій О.І., Полторак В.А., Якименко Ю. та ін. Практичне значення даної роботи полягає в тому, що матеріали дослідження можуть бути використані на лекціях та семінарах з політології, на різноманітних конференціях та круглих столах, на засіданнях Школи політичної аналітики «Поліс». Деякі отримані теоретичні висновки можна використовувати політичними партіями для оптимізації своїх електоральних стратегій. Структура дисертації відповідає логіці вирішення поставлених мети і завдань та складається із вступу, трьох розділів, десяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків.

РОЗДІЛ І. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

Сьогодні, однією з головних проблем які постали перед Україною є проблема «розколу між Заходом і Сходом», яку постійно актуалізують політики перед виборами. Відповідно можна навести ряд логічних причин які створили дану ситуацію. Однією з таких причин є історичний фактор, який простежується через дослідження становлення українського етносу, що відбувалось на території кількох держав. Тривале суперництво за українські землі між Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Росією і Туреччиною не могло не вплинути на етнічний склад, культуру, традиції, релігію, особливості менталітету населення [6]. Тому досі ще не відбулося повної консолідації України в соціально-психологічному плані. Частково другою причиною виступає поліетнічний чинник, в його руслі розглядаються декілька класифікацій регіонів України за національним складом. В результаті цього виокремлюються окремі регіони, на теренах яких має місце активізація політичних сил, що діють під гаслами сепаратизму й іредентизму. Такими регіонами є Автономна Республіка Крим, в деякій мірі Закарпатська і Чернівецька області, а також частини Одеської області [38]. Наступною причиною є мовний фактор. Характерною ознакою мовного фактору диференціації є його незбіг з етнічним. Про, це свідчать соціологічні дані щодо вибору мови спілкування і ставлення до статусу російської мови [38]. Досить вагомим є релігійний фактор. Дані загальнонаціонального дослідження соціологічного дослідження «Релігія та Церква в сучасній Україні» вказують на регіональні розшарування з конфесійної приналежності [27]. Значимим також є і економічний чинник, а саме показники розвитку економіки [44], що в свою чергу зумовлює різне соціальне становище, а точніше, матеріальний рівень забезпеченості життя, а відтак і різне формування потреб, норм та цінностей. Геополітичний фактор, зокрема тяжіння певних регіонів до найближчих країн-сусідів, які справляють на зазначеній території більш інтенсивний культурний та інформаційний вплив, ніж інші регіони власної країни, зумовлює різні погляди на провадження зовнішньої політики та на вибір її «вектору».

Все це в сукупності формує різне бачення подальшого розвитку країни в населення різних регіонів, що вже котрий рік вдало використовує політична еліти при побудові своєї  передвиборчої платформи.

Щоб дослідити регіональні особливості ідейно-політичних орієнтацій громадян слід спочатку вивчити їх електоральну поведінку. Під електоральною поведінкою, розуміють політичні пріоритети виборців, що висловлюються ними в ході голосувань на виборах та референдумах. На Заході електоральна поведінка систематично вивчається з 20-их років XX століття. Сьогодні виділяються чотири основні школи її дослідження: 1. соціологічна (засновники П. Лазарсфельд, Б. Берельсон), згідно з якою політичні вподобання індивіда тісно пов’язані з його соціальною приналежністю; 2. соціально-психологічна (засновники Е. Кемпбелл, Ф. Конверс) – електоральна поведінка детермінується емоційною солідарністю громадян з тими чи іншими партіями; 3. раціонально-інструментальна (засновники Й. Шумпетер, Е. Даунс) – поведінка виборців визначається їх раціональним вибором, спрямованим на одержання максимальних вигод за найменших витрат; 4. екологічна (засновники А. Зиґфрід, Ф. Гогель) – досліджується здійснена поведінка виборців, яка багато в чому детермінується впливом соціального середовища, вираженого у просторовому плані [7]. Перші три школи створені в межах біхевіоризму, або теорії раціонального вибору, головна їх увага прикута до поведінки окремих виборців або їх первинних груп, основне джерело інформації – результати опитувань. Четверта школа близька до політичної географії, її основна база даних – статистика підсумків голосувань, внаслідок цього виборці подаються у складі більш-менш подільних груп. Слово «екологічний» у її назві слід розуміти як «територіальний», бо поведінка виборців аналізується залежно від місця їх проживання. Ця школа найбільшого поширення набула в континентальній Європі, згідно з її головним принципом, дослідження у сфері електоральної поведінки мають ґрунтуватися на зіставленні результатів виборів і факторів, які ці результати можуть пояснити. За часів існування незалежної України процес формування її електорального простору пройшов два завершених електоральні цикли – з 1 грудня 1991 по 26 червня 1994 рр. – період президентства Л.М. Кравчука, коли здійснено первинне формування та структурування електорального простору, з 27 червня 1994 по 27 грудня 2004 рр. – період президентства Л.Д. Кучми, коли здійснено «Перше переструктурування електорального простору». З 28 грудня 2004 р., з обранням В.А. Ющенка Президентом України, розпочато новий електоральний цикл, пов’язаний з Другим переструктуруванням електорального простору [7], коли в ході так званої «помаранчевої революції» владні сили поступилися місцем опозиційним силам. Для першого етапу було характерне протистояння прибічників повноцінної державної незалежності й прозахідної зовнішньополітичної орієнтації з прихильниками ідеї збереження колишнього СРСР або реінтеграції в його межах. На другому етапі основна боротьба розгорнулася між пануючими центристами та прилеглими до них правими, і лівою опозицією. Головна відмітна особливість цього етапу – представники лівого руху серйозно претендували на владу. Вибори 2004 року ознаменували собою остаточне завершення цього періоду. Другий етап позиціонування політичних сил визначався двома основними осями протистояння: 1. «геополітичної орієнтації» – прозахідної чи проросійської і 2. «ставлення до лівої ідеології» (самоідентифікація себе як лівих чи не-лівих), за якою приховувалося питання оцінки соціально-економічних реформ, відповідно – «антиреформаторство – прореформаторство». У цих умовах основна ідеологічна боротьба проходила між «проросійськими антиреформаторами» й «прозахідними прореформаторами» [7]. Активно брали участь у виборчому процесі цього періоду такі політико-ідеологічні течії: «проросійська», головні програмні постулати якої – якомога більш тісний зв’язок з Росією і вищий статус для російської мови й культури; ліворадикальна, для якої характерне поєднання ідей «євразійської» зовнішньополітичної орієнтації й критики ринкових реформ, безумовний лідер тут – КПУ; також до лівих відносилися лівоцентристи, репрезентовані СПУ й СелПУ. Для них характерне поєднання елементів радянської ідеології й визнання доцільності існування незалежної національної держави [28]. У політичному центрі України виділялися: «партії влади», що характеризувалися лоялістською політичною орієнтацією; «ліберали» – сили, що не ідентифікували себе ані з лівими, ані з правими, але в той же час і не робили акцент на підтримці чинної влади або були навіть опозиційні до неї [7]. «Проросійські сили», лівих радикалів, а також частину центристів, що у своїх програмах наголошують на баченні України в межах євразійського геополітичного простору і, як наслідок, – тісному співробітництві з Росією і високому статусі для російської культури й мови в Україні, можна об’єднати в «євразійський» політичний напрям. Серед правих, що вважають себе основними носіями ідей «українства», виокремлювалися: правоцентристи – це так званий національно-демократичний рух і ультраправі, репрезентовані значною кількістю невеликих партій, що тяжіють до авторитаризму [7]. Але найголовнішим етапом для розвитку та структурування електорату, а власне розмежування електорату на Схід і Захід, залишається третій етап, поштовхом якого стала «помаранчева революція». По-перше на цьому етапі було запроваджено пропорційну виборчу систему до ВРУ, що найбільш чітко відображає ідеологічні пріоритети виборців; по-друге політичні сили чітко почали використовувати і розвивати ідею регіонального розколу України, що й актуалізувало вивчення даної теми. Так за даними соціологічних опитувань на початку 2005 року 44% українських громадян визнавали наявність розколу за регіональною ознакою, а не визнавали цього 40% [23, с. 63]. Ознаки регіонального розподілу можна простежити проаналізувавши дані наступних досліджень які були проведені Українським центром економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова. Отож, на питання «Наскільки Ви пишаєтеся тим, що Ви громадянин України?», понад половина громадян пишаються фактом українського громадянства. Найбільший відсоток тих, хто дуже пишається своїм українським громадянством, – серед жителів Заходу – 35,4%. В інших регіонах таких, як мінімум, удвічі менше: у Центрі – 17,8%, на Півдні – 15,9%, на Сході – 16,2%. І навпаки, на Півдні та Сході, значно більший відсоток жителів цим зовсім не пишаються – відповідно 13,9% і 10,7% [22]. Якщо розглядати ці дані крізь призму політичних симпатій то найбільше тих, хто дуже пишається і скоріше пишається громадянством, – серед виборців Блоку «НУ» – 38,6% і 48,3%, відповідно. Дещо менше – серед виборців БЮТ – 24,2% і 46,2%, відповідно. Серед електорату ПР більше половини – 51,8% не дуже або зовсім не пишаються своїм громадянством. Однією зі складових регіональних відмінностей є різне ставлення жителів регіонів до певних культурних проблем, зокрема, різне розуміння історії власної країни. Як свідчать дані, наведені в таблиці №1 «З яким твердженням щодо історії України Ви згодні найбільшою мірою?» [22], майже 44% українських громадян вважають, що історія України є невід’ємною частиною історії великого східнослов’янського народу, як і історія Росії та Білорусі. Майже вдвічі менше – 24,5% – дотримуються думки, що лише Україна є спадкоємицею історії і культури Київської Русі. Ще менше тих, хто вбачає початок історії України в Галицько-Волинському князівстві, Запорозькій Січі або у проголошенні незалежності 1991р. У 2003р. частка тих, хто вважав, що Україна є єдиною спадкоємицею історії та культури Київської Русі, думки про те, що історія України є невід’ємною частиною історії великого східнослов’янського народу, тоді було значно менше – лише понад третина. Жителі Заходу бачать Україну переважно єдиною спадкоємицею Київської Русі – 49,5%. Прихильників думки про те, що історія України є невід’ємною частиною історії великого східнослов’янського народу, як і історія Росії та Білорусі, значно менше – 17,4%, приблизно стільки ж тих, хто вважає, що історія України почалася власне в 1991р. В інших регіонах переважає думка, згідно з якою історія України є невід’ємною частиною історії великого східнослов’янського народу, як і історія Росії та Білорусі (від 60,1% на Півдні до 41,5% у Центрі). Значно менше, ніж на Заході країни, і прихильників твердження про те, що теперішня історія України почалася власне в 1991р. (від 2,6% на Сході до 7,2% у Центрі). Примітно, що до жителів Заходу в цьому аспекті близьким є електорат Блоку «НУ», 42,7% якого вважають Україну єдиною спадкоємицею історії та культури Київської Русі і 29,6% – однією зі спадкоємиць спільної східнослов’янської історії. Серед виборців БЮТ – прихильників обох зазначених точок зору майже порівну (31,1% і 31,4%, відповідно). Серед виборців інших партій чи блоків ця пропорція зовсім інша: ПР – 14,5% і 61,0%; КПУ – 17,3% і 52,9%, відповідно. Відносно нетривалий час існування незалежної України зумовив той факт, що її громадяни досі порівнюють свою державу і власні умови життя не лише з іншими країнами, але й з колишнім Радянським Союзом. Значна частина українських громадян виросли і сформувалися в цій країні, її спадщина ще відчувається не лише в економіці, але й у стилі державного та адміністративного керівництва, політичній і правовій культурі, суспільній свідомості. Як видно з даних «Чи прагнете Ви відновлення Радянського Союзу та соціалістичної системи?» [46], дещо більше половини громадян України не прагнуть відновлення Радянського Союзу та соціалістичної системи. Однак і зараз, на 17 році незалежності, близько половини громадян України все ще хотіли б їх відновлення, хоча з них понад половина визнають, що за сучасних умов зробити це не реально. У 2000р. ситуація була приблизно такою самою. Якщо розглядати умонастрої прихильників політичних партій і блоків, які мають шанси перемогти на виборах, то виявляється, що найбільше беззастережних прихильників відновлення СРСР серед потенційного електорату КПУ – 57,7% (проти – 13,5%), найменше – серед електорату Блоку «НУ» – 7,1% (проти – 79,0%). Серед майбутніх виборців ПР число прихильників відновлення СРСР, є дещо меншим, ніж число його противників (29,5% і 32,8%, відповідно). Прихильники Блоку Юлії Тимошенко у ставленні до цього питання ближчі до прихильників Блоку «НУ»: 65,3% не хотіли б відновлення СРСР і соціалістичного ладу; 12,0% – хотіли б цього. Питання статусу мов в Україні є одним з найбільш дискусійних, що робить його привабливим знаряддям політичної боротьби. Географія використання української і російської мов на території України практично повністю корелює з політичними уподобаннями жителів регіонів, що дозволяє розглядати мовне питання як центральне у формуванні відповідних ідейно-політичних пріоритетів. Дані, наведені в таблиці «Яким чином повинні співіснувати українська і російська мови в Україні?» [45], свідчать про те, що понад третина жителів України вважають, що українська мова повинна залишатися єдиною державною і офіційною мовою. На думку п’ятої частини, українська мова повинна бути державною, а російська може бути офіційною в деяких регіонах. Отже, загалом понад половина жителів України вважають, що українська мова повинна бути єдиною державною мовою. Прихильників надання російській мові статусу другої державної – дещо більше, ніж тих, хто обстоює державний статус лише української мови без впровадження російської, як офіційної, в деяких регіонах. Серед електорату політичних партій чи блоків найбільші відсотки прихильників одномовності – серед виборців Блоку «НУ» (67,3%) і БЮТ (56,8%), найменший – серед виборців ПР – 9,6%. Прихильники двомовності складають більшість електорату ПР 63,9% та відносну більшість (48,6%) серед електорату КПУ. Про те, що більшість жителів України не надають принципового значення національній належності, свідчить розподіл відповідей, наведений в діаграмі «Чи потрібно, щоб в українському паспорті вказувалася національність його власника?» [22]. Понад третина опитаних визнали це потрібним, а третина – не потрібним, решта – засвідчили байдуже ставлення до такого запису в паспорті. Однак, у ставленні до цього питання між регіонами існують суттєві відмінності. Так, на Заході понад половина (58,9%) жителів вважають, що в паспорті повинна вказуватися національність власника (проти – 17,6%), у Центрі такої думки дотримуються 35,7% (проти – 32,0%), на Півдні – 25,2% (проти – 36,1%), а на Сході – лише 23,5% (проти – 43,0%). Як видно з таблиці №2 «Яке з наведених тверджень найбільшою мірою відповідає бажаній національності Президента і Прем’єр-міністра України?» [22], близько третини жителів України вважають, що право посідати вищі посади в державі має належати лише українцям за національністю, для більшості – національність цих посадовців не є важливою, за умови, що вони – кваліфіковані і чесні особи. Однак, у різних регіонах ставлення до цього питання також різне: на Заході більшість (53,9%) опитаних вважають, що лише етнічні українці повинні мати право обіймати посади Президента і Прем’єр-міністра. В Центрі цю думку поділяють 34,8%, на Сході – 23,4%, на Півдні – 16,9% опитаних. Більшість у цих регіонах вважають, що національність кандидатів на названі посади не є важливою за умови, що вони кваліфіковані і чесні. Суттєві розбіжності існують і в судженнях з цього питання потенційних виборців різних партій чи блоків. У 2003р. загальне співвідношення відповідей на питання щодо національності Президента і Прем’єр-міністра було таким самим, як і зараз. Серед виборців Блоку «НУ» більшість (54,3%) – вважають, що Президентом і Прем’єр-міністром повинні бути лише українці за національністю. Дещо менше таких серед виборців БЮТ – 42,9%. Найбільше тих, хто вважає національність кандидатів на ці посади не важливою – серед виборців ПР – 75,8. Дані, наведені в таблиці №3 «Який зміст Ви вкладаєте в поняття «український націоналізм»?» [22], свідчать, що відносна більшість опитаних висловили негативне ставлення до українського націоналізму, погодившись думкою, що це – ідеологія, яка розколює суспільство на етнічних українців і не-українців і передбачає обмеження прав останніх. Лише понад чверть назвали український націоналізм світоглядом, основна ідея якого – перетворення України на сильну державу з високим міжнародним авторитетом і високим рівнем життя громадян, а вдвічі менше громадян вважають, що це явище існувало в Західній Україні в 1940-1950рр. і зараз не є актуальним. Проте, ставлення до українського націоналізму в різних регіонах не однакове. На Заході 53,2% опитаних назвали його світоглядом, основна ідея якого – перетворення України на сильну державу з високим міжнародним авторитетом і високим рівнем життя громадян, і лише 18,7% – ідеологією, яка розколює суспільство; у Центрі – відповідно 29,1% і 40,8%,; на Півдні –10,6% і 65,4%; на Сході –18,2% і 43,0%, відповідно. Найбільше прихильників визначення націоналізму як світогляду, основна ідея якого – перетворення України на сильну державу з високим міжнародним авторитетом і високим рівнем життя громадян, – серед тих, хто збирається голосувати за Блок «НУ» і БЮТ (56,6% і 42,6%, відповідно); вважають його ідеологією розколу – 20,2% і 29,7%, відповідно. Серед електорату, ПР і КПУ більшість вважають його саме ідеологією, що розколює суспільство на етнічних українців і не-українців і передбачає обмеження прав останніх (52,7%, 58,6% і 56,2%, відповідно). У 2003р. загальне співвідношення прихильників різних точок зору на український націоналізм було приблизно таким самим, як і зараз. Не менші розбіжності існують і в зовнішньополітичних орієнтаціях жителів різних регіонів. Як видно з даних «Який напрям зовнішньої політики має бути пріоритетним для України?» [26], на Заході вважають пріоритетними для України відносини з країнами ЄС 58,0%, у Центрі – 26,8%, на Півдні – 9,9%, на Сході – 12,5%. Ставлення до відносин з Росією на Заході, з одного боку, і на Півдні та Сході, з другого, є діаметрально протилежним: на Заході відносини з нею вважають пріоритетними 12,7%, на Півдні – 56,6%, на Сході – 62,1%. Жителі Центру в питанні зовнішньополітичної орієнтації дотримуються більшої рівноваги: тут вважають пріоритетними для України відносини з Росією 32,4% жителів – не набагато більше за тих, хто вважають пріоритетними відносини з країнами ЄС (26,8%). Цей центральноукраїнський розподіл точок зору є найближчим до загальноукраїнського. Відносини із США за пріоритетністю знаходяться на останньому місці в громадській думці всіх регіонів України (від 0,9% на Сході до 2,6% на Заході).

Відносини з країнами ЄС вважають найбільш пріоритетними більшість виборців Блоку «НУ» (55,6%) і БЮТ (45,0%); відносини з Росією – більшість електорату ПР (74,3%), КПУ (62,3%). Відносна більшість (40,7%) громадян України вважають, що Україні потрібно вступити до ЄС. Протилежної думки дотримуються трохи більше третини громадян. Найбільше прихильників євроінтеграції України – на Заході (64,6%). В Центрі – 45,9%, на Півдні – 23,9%, на Сході – 29,6%. На Півдні і Сході її противники складають більшість 54,5% і 45,0%, відповідно.

Найбільше прихильників євроінтеграції – серед електорату Блоку «НУ» (73,5%) і БЮТ (61,6%); найбільше противників – серед виборців ПР (62,3%), КПУ (52,4%), де вони становлять більшість. Якби ближчим часом відбувся референдум стосовно вступу України до НАТО, то більшість її жителів проголосували б проти. При цьому, прихильники вступу становлять меншість у всіх регіонах (від 6,3% на Півдні до 31,3% на Заході) – хоча відмінності громадської думки з цього питання в різних регіонах є значними. Лише на Заході противники вступу до НАТО становлять незначну відносну більшість – 32,1%. В інших регіонах їх або понад половина, як у Центрі, або переважна більшість, як на Півдні та Сході. Лише серед виборців Блоку «НУ» відносна більшість (36,6%) сказали б на референдумі «так» вступу України до НАТО. Переважна більшість (понад 80%) виборців ПР і КПУ були б проти. Серед електорату БЮТ – відносну більшість складають противники вступу України до НАТО (39,6%), прихильників вступу – 30,8%. Отже, одним з показників відмінностей між регіонами є: – ностальгійні настрої за колишнім СРСР, притаманні жителям Сходу, Півдня та Центру країни – і не притаманні Заходу. Водночас, можна стверджувати, що головні причини значного рівня ностальгійних настроїв за колишнім СРСР полягають у соціально-економічній ситуації в Україні; – у питанні статусу української і російської мови та історичної спадкоємності України мають протилежні позиції як західні та східні регіони, так і політичні партії чи блоки, які користуються переважною підтримкою населення цих регіонів. Причому не можна не помітити, що у визначенні форм співіснування української і російської мов в Україні громадська думка Центру України є ближчою до громадської думки Заходу, ніж Сходу; – також усе, що стосується національного питання, є приводом для розбіжностей громадської думки Заходу та решти регіонів. Лише прагнення до істотного підвищення добробуту всіх громадян України в усіх регіонах однаково значний відсоток жителів визнали чинником, що може об’єднати громадян України в єдину спільноту, тоді як знання і розуміння української культури і мови є скоріше чинником роз’єднання Заходу та інших регіонів країни; – зовнішньополітичні пріоритети жителів Заходу, з одного боку, і Сходу, з іншого, є діаметрально протилежними. Громадська думка Центру знаходиться посередині між ними. У позитивному ставленні до євроінтеграції Центр ближчий до Заходу, тоді як на Сході переважають її противники. Загалом, зовнішні орієнтації є скоріше чинниками роз’єднання регіонів України. Хоча найбільш пріоритетними вважаються відносини з Росією, але відносна більшість жителів України вважають, що їй потрібно вступити до ЄС. Водночас прихильники вступу до НАТО складають меншість. Отже, громадяни України загалом позитивно ставляться до євроінтеграції, але налаштовані проти євроатлантичної інтеграції. Це пояснюється вкрай низьким рівнем поінформованості населення про НАТО, живучістю пропагандистських стереотипів радянських часів, а також активним використанням антинатовської риторики частиною політичних сил. Як висновок можна сказати, що в Україні наявні всі підстави для регіонального розколу в політико-ідеологічному плані, які можуть призвести до територіального розколу. Але попри наявні регіональні відмінності та соціокультурне різноманіття Україна не є чимось унікальним у сьогоднішньому світі, оскільки більшість країн світу також не є моноетнічними, де також існують схожі обставини [34]. А головна відмінність України від цих країн, те, що тільки в нас політична еліта спекулює на даній тематиці, щоб забезпечити собі стабільний електорат тієї чи іншої частини населення. Відповідно до вищесказаного українським політичним силам не слід грати на «чутливих темах» як це вони роблять починаючи з 2004 року, тим самим розпалюючи та ще раз наголошуючи на різного роду відмінностях в населення України. Їм потрібно будувати новий, єдиний, цілісний і національний курс держави як у внутрішній так і в зовнішній політиці.

РОЗДІЛ ІІ. ЕЛЕКТОРАЛЬНА БАЗА ПАРТІЙ ТА БЛОКІВ, ЯКІ ПРОЙШЛИ В ПАРЛАМЕНТ В 2006 ТА 2007 РОКАХ

2.1. Партія регіонів

Після президентських виборів 2004 року багато експертів політологів прогнозували лідеру ПР, кандидата на пост президента України, кінець його політичної кар’єри, оскільки масові порушення прав людини, фальсифікації при голосуванні, настільки скомпроментували особистість Януковича, що вийти з цієї ситуації здавалось не можливим [40]. Але дана ситуації пішла зовсім іншим руслом. Політтехнологи ПР, вміло перетворили «помаранчеву» опозицію в затятих прихильників націоналізму та представників Західної України, тим самим мобілізували електорат Східної України, а Янукович став єдиним лідером, і в подальшому символом «антипомаранчевої» опозиції, що забезпечило йому підтримку на парламентських виборах 2006р. Про це свідчить дані опитування, що було проведене ЦСД «Софія», незадовго до офіційного початку передвиборчої кампанії, більшість (60,3%) опитаних вважали, що в Україні нині існує реальна опозиція Президентові В.Ющенко. Серед тих, хто вважав, що опозиція існує, майже дві третини (62,3%) респондентів мали на увазі під нею ПР, третина (34,0%) опитаних вважали – комуністів і близько чверті (23,7%) – партію очолювану Н.Вітренко [10, с.8]. При чому особисті харизматичні якості В. Януковича навряд чи зіграли вирішальну роль в успіху ПР на парламентських виборах 2006 і 2007рр. Як свідчать дані опитування, в масовій свідомості В. Янукович сприймався як чоловік, «здатний вирішувати питання економічного характеру» [10, с.8]. Що стосується негативних рис, то від інших політичних лідерів його в першу чергу відрізняло «відсутність ерудиції, низький рівень культури», а також «невміння триматися на публіці» [10, с.8]. Проте останні якості навряд чи відштовхували його прихильників, а швидше доповнювали стереотип «господаря», робили образ В.Януковича більш органічним. Слід зазначити, що на президентських виборах 2004 р. особисті і ділові якості В.Януковича також не грали принципової ролі для його електорату. В ситуації, коли виборці голосували не стільки «за», скільки «проти» певного кандидата, а саме В.Ющенко. Опитування населення в період президентської кампанії показали, що серед прихильників Януковича 46% підтримували його, «тому що дійсно симпатизують і вірять йому», тоді як 50% мають намір за нього проголосувати, вважаючи даного кандидата «найменшим злом» [10, с.8]. Така ситуація створили якнайкращі умови для розвитку політичної сили ПР, оскільки її електорат настільки закріпився і став стабільним, що скомпрментувати партію стало просто неможливо, про що свідчать майже однакові результати виборів до парламенту в 2006 і 2007рр [47,48]. Отже, вслід за протестною і єдиною опозиційною кандидатурою на пост президента В. Януковича, перетворилась і ПР, на таку ж протестну і єдину, опозиційну до Заходу, партію. Про це свідчить навіть положення яке закріплено в передвиборчій програмі ПР : «Популізму «помаранчевих» демагогів ми протиставляємо системність реформ, компетентність і результативність нашої команди, активність і довіру співвітчизників» [18]. А президентська кампанія В.Януковича перед третім туром голосування, плавно перейшла в початок передвиборчої кампанії ПР до парламентських виборів 2006р. Відразу після президентських виборів деякі політологи висловлювали думки про те, які політичні сили розділять «електоральну спадщину» В.Януковича. Однак, хоча ПР на парламентських виборах і не набрала стільки ж голосів, скільки В.Янукович в першому турі президентських виборів, можна стверджувати, що «регіони» в цілому успішно «успадкували» електорат свого лідера, оскільки за В. Януковича 31 жовтня 2004 р. проголосували 39,26% [31]. Ще одним важливим фактором який, займає одну з головних ролей у формуванні електорату ПР це позиціювання, як партії проросійського спрямування. На початку незалежності України «російське питання», або ще «радянське», у свідомості громадян було ще твердо закорінене. Проте, починаючи приблизно з 2000р., опитування населення почали фіксувати занепад реставраційних очікувань і розкол прокомуністичного електорату. Серед нього зросло число тих хто розумів всю безперспективність реставраційних очікувань, а також нездатність КПУ добитися успіху в боротьбі за владу, відстояти інтереси своїх виборців. Президентські вибори 2004 р. дали можливість цієї частини електорату переорієнтуватися, знайти нового лідера – В.Януковича, отримати ідеологічне і партійно-організаційне оформлення в особі ПР. Одним з головних підсумків президентської кампанії 2004 р. стала реструктуризація прокомуністичного електорату. Більша його частина переорієнтувалась на підтримку нової політичної сили – ПР, а менша зберегла реставраційні настрої і симпатії до КПУ. Переорієнтація прокомуністичного електорату на президентських виборах в підтримку нового політичного лідера не забарилася відбитися і на рейтингах партій. Якщо в грудні 2003 р. питома вага прихильників КПУ коливалася на рівні 14-16%, то весною 2004 р. він впав до 12%, а в кінці 2004 р. – до 6%. У свою чергу рейтинг ПР виріс з 2-5% в грудні 2003р., спочатку до 7% , весна 2004 р., а вже в грудні 2004 р., за даними однієї з соціологічних служб, до 24% [10, с.10]. Особливість політичних поглядів прихильників ПР полягає в їх орієнтації на модернізований проект лівоцентристської партії, ідеологія якої адекватна новим реаліям України – незалежної ринкової держави. Електорат ПР виступає, перш за все, за надання російській мові статусу державного, за пріоритетне партнерство с Росією, вступ до ЄЕП, і одночасно, – проти вступу до НАТО [10, с.10], що зараз є досить вагомим фактором у поглядах громадян Східної частини України. Що стосується економічної свідомості, то прихильники ПР мало відрізняються від «пересічного» громадянина України. Електорату «регіонів» близькі ідеї державного патерналізму (система пільг і опіки), активної ролі держави в економіці і стимулювання дрібної приватної ініціативи, а приватизація крупних промислових підприємств сприймається переважно негативно. Отже, в цілому ПР більше ґрунтується не на своїй особливій точці зору щодо розвитку України, а на позиціюванні себе як опозиції до «помаранчевих». Про це вони постійно стверджують та наголошують. ПР протиставляє себе політичній силі «помаранчевих», а відповідно протиставляє себе їх електорату, що в силу об’єктивних причин розташований на Заході країни. Така ситуація є вкрай неприйнятною для України, оскільки дана політична сила в першу чергу зорієнтована на громадян Східної України, тим самим тільки розпалюючи емоції та й власне ворожнечу між цими регіонами.

2.2 «Блок Юлії Тимошенко»

Провівши аналіз попередніх виборів до парламенту України, деякі експерти-політологи почали говорити про поділ України вже не на дві частини, традиційно Схід-Захід, а на три [33], виділивши окремо центральну частину території. Такі судження в першу чергу ґрунтуються на тому, що на сьогодні існує фактично три (БЮТ, НУ, ПР), достатньо великі, політичні сили, які здатні приймати важливі рішення. Такі судження є дещо некоректними, оскільки електорат БЮТ є споріднений за політико-ідеологічним принципом з електоратом НУ, і вони не протиставляють себе один-одному, що логічно відкидає тезу про розподіл України вже на три частини. Тим більше БЮТ в 2006р. набрало голосів більше ніж НУ, не тільки в центральній Україні, а й в ряді західних областей, таких як: Волинська, Рівненська, Чернівецька, Хмельницька. У Львівській і Закарпатській областях фактично спостерігається паритет голосів БЮТ і НУ [47]. А в 2007р. НУ стала лідером тільки в одній області. А це власне вказує на те, що ситуація наближається до переорієнтації «помаранчевого» електорату на підтримку нового лідера – Юлії Тимошенко замість Віктора Ющенко. Дослідження проведені Центром соціальних досліджень «Софія» показали, що нинішній електорат БЮТ на президентських виборах 2004 р. в переважній більшості підтримав В.Ющенко: в першому турі 74,5%, в третьому турі – 86,5% , від числа прихильників БЮТ. Схожі показники й для електорату Блоку «НУ» і складають відповідно 87,1 і 90,1% [10, с.13]. Проте вже в 2004 р. «помаранчевий» електорат не був однорідним. Лише половина (47,6%) проголосували в третьому турі президентських виборів за Ющенка, тому, що симпатизували йому особисто, останні ж підтримали його або тому що симпатизували окремим членам його оточення, або просто не хотіли перемоги В.Януковича. Причому, серед електорату Блоку «НУ» з причини особистої симпатії проголосували за В.Ющенко дві третини (62,9%), а серед електорату БЮТ – майже в два рази менше (36,7%) [10, с.13]. Криза завищених очікувань і спад довіри до «помаранчевої» влади який намітився вже в кінці весни 2005р. особливо сильно вдарила по рейтингу Президента, який в масовій свідомості несе всю повноту відповідальності за стан справ в країні. Вереснева політична криза 2005р. стала відправною точкою розмежування стійких прихильників В.Ющенко і тієї частини «помаранчевого» електорату, яка розчарувалася в ньому як лідері. Власне ситуація яка склалась, була досить привабливою для БЮТ, та зокрема Юлії Тимошенко, оскільки вирішальну роль у падінні рейтингу Блоку «НУ» відіграли саме лідерські якості Ю.Тимошенко, яка перехопила на себе нішу «месії українського народу» від В.Ющенко. За даними дослідження про стереотипи у громадян України стосовно провідних політиків, Ю.Тимошенко частіше, ніж інші сприймається як яскравий харизматичний, сильний і креативний лідер. Їй частіше, ніж іншим політикам, респонденти приписують наступні характеристики: уміння триматися на публіці, спілкуватися з людьми, виступати в засобах масової інформації (вказали 49,9%); яскрава особа, здатна впливати на інших людей силою переконання (40,2%); яскраві лідерські і організаторські здібності (36,5%); особиста привабливість (31,7%); сильна особа, здатна принципово змінити ситуацію (24,4%); здатність висувати нові оригінальні ідеї для вирішення проблем (15,4%), що існують в суспільстві [10, с.14]. Відповідно у В. Ющенко немало респондентів убачають позитивні якості проте в порівнянні з іншими політиками йому частіше приписують наступні негативні характеристики: залежність від іноземного впливу (34,6%); безпринципний кар'єрист (19,2%); лицемір і демагог (19,2%); відсутність твердих переконань, кон’юнктурність (14,5%) [10, с.15]. Всі ці зміни і забезпечили стабільне переливання електорату з Блоку «НУ» до БЮТ. Цьому також сприяло те, що для українських громадян, в першу чергу, важливо особисті якості лідера, а вже потім програмні цілі. Українське населення зараз потребує міцного, рішучого, подекуди авторитарного лідера, про таке твердження свідчать наступні дані: – переважну більшість опитаних (85,4%) рахують, що «держава повинна грати велику роль в суспільстві і в економіці, піклуватися про всіх своїх громадян, забезпечувати їм гідний рівень існування». Частка тих, хто вважає, що «держава повинна менше втручатися в життя суспільства та економіку, її роль – встановлювати загальні для всіх «правила гри» і стежити за тим, щоб ці правила не порушувалися», складає лише 11,3% [10, с.15]. Вказані обставини, БЮТ вдало використовує у своїх кампаніях, а Ю.Тимошенко вміло позиціонує себе як рішучого та впевненого лідера який здатний приймати важливі політичні рішення. Якби між регіонами України не існувало вже принципових положень, або якби політичні сили постійно не нагадували про відмінності в поглядах, а саме надання російській мові статусу другої державної та зовнішньополітичний курс країни, БЮТ могла б стати дійсно всеукраїнською партією, а Ю.Тимошенко об'єктивно може претендувати на роль загальнонаціонального лідера, пропонуючи зрозумілу і прийнятну для населення різних регіонів і представників різних соціальних груп ідеологію.

2.3 Блок «Наша Україна – Народна Самооборона»

Хоча Віктор Ющенко не приймав безпосередньої участі в парламентських виборах 2006 та 2007 роках і не значився у виборчих списках Блоку «Наша Україна», саме даний блок по праву сприймався в масовій свідомості як «президентська партія». Відповідно формуючи свій імідж, Блок «НУ» увібрала в себе все те позитивне і негативне, що асоціювалося з владою, а точніше з Президентом. Відношення до влади, до Президента Ющенка зрештою і зумовили той скромний результат, якого добився блок на виборах у Верховну Раду. Варто пригадати, що відразу після перемоги «помаранчевої революції» в масових настроях запанував високий рівень очікувань і одночасно, високий рівень довіри до нової влади. Дані опитування населення, проведеного Центром ім. Разумкова в кінці лютого 2005 р., показували, що не менше половини (50,7%) респондентів вважали, що події в Україні розвиваються в правильному напрямі. Близько половини респондентів надіялись, що економічне положення і міжнародний імідж країни найближчим часом зміниться на краще. Близько половини (44,7%) опитаних притримувались думки, що «нинішня влада краща, ніж попередня». Тільки кожен п'ятий (18,9%) вважав, що нова влада «нічим не краща попередньої», а «гіршою, ніж попередня» називали – 15,3% респондентів [10, с.22]. Та ж соціологічна служба вже в січні 2006 р. зафіксувала, що тільки 17,7% опитаних, за чисельністю – це фактично електорат Блоку «НУ» вважають, що події в Україні розвиваються у вірному напрямку тоді як майже дві третини (62,3%) заявили, що події розвиваються у невірному напрямку. Опитування, проведене ЦСД «Софія» в жовтні 2005 р., показало, що в порівнянні з лютим 2005 р. кількість тих, хто вважає нинішню владу кращою, ніж попередня, скоротилося удвічі (з 44,710 до 22,8%1). І навпаки, приблизно удвічі збільшилося число тих, хто думає, що нинішня влада або «гірше, ніж стара» (з 15,3 до 26,6%), або «нічим особливо не відрізняється» від попередньої (з 18,9% до 44,0%) [10, с.22]. Все це зумовлено тим, що перед парламентськими виборами, Блок Блок «НУ», попри перемогу на виборах Президента, являв собою технологічний конгломерат правоцентристських політичних партій, які, до того, були об'єднані тактичною метою – привести до влади певну особу, яка не має чіткої приналежності до якоїсь політичної ідеології – «народного президента», Віктора Ющенка, й тим самим забезпечити свою присутність у системі виконавчої влади. З моменту обрання Ющенка Президентом та перерозподілу владних бонусів між командою переможців – технологічна мета й мотивація існування цього блоку була виконаною. Відтак, фактор перемоги (реалізації об'єднуючої мотивації для політичних складових) і відсутність єдиних уявлень щодо подальшої реалізації спільних інтересів та задекларованих гасел, одразу поставило під сумнів його подальше існування в якості єдиної політичної сили. В об'єднуючій основі Блоку «НУ», завжди була не ідеологічна спільність, яка визначає довгострокову суспільно вмотивовану стратегію, а лише спільне прагнення до реалізації владних амбіцій, як форми задоволення матеріальних прагнень певного кола осіб у протистоянні з іншими, які їх витіснили із владної еліти. Відтак, Блок «НУ», стала лише технологічним тактичним інструментом у руках діючого Президента, мета якого – реалізувати продуктивну більшість у парламенті наступного скликання. Оскільки очевидно, що створення цієї політичної структури мало на меті суспільно-політичну короткотривалу, на момент виборів та формування правлячої більшості, підтримку певної особи – Президента Ющенка та вплив його на формування уряду, то цілком зрозуміло, що означена політична партія не матиме чіткої ідеологічної платформи (оскільки її не має перша особа) і в подальшому буде класифікуватися, як «центристська» або право-ліберальна, або ліво-ліберальна тощо, тобто компромісна, залежна, провладна, із обмеженим терміном політичного життя, визначеним виключно тактичним завданням перемоги на виборах та реалізації законодавчої підтримки становлення Ющенка в системі виконавчої влади. Тобто, Блок «НУ» стала своєрідним центром концентрації частини старої політичної еліти під новими прапорами, що на практиці унеможливлює реалізацію гасел зміни ідеолога влади, проголошених Ющенком під час виборів президента. Це технологічне призначення партії, само по собі виключало наявність у ній двох чи більше харизматичних лідерів. Усе це суттєво звужувало її можливості для здійснення тактичної задачі у виборчий період, оскільки фактичний лідер – Президент не міг бути активним суб'єктом парламентських виборів, залишаючись суто символічною фігурою. Виходячи з цього, наразі очевидно, що означений проект не став для Президента результативним, оскільки він неминуче успадкував як негатив минулої влади, так і негатив, викликаний вимушеним прийняттям непопулярних рішень, внутрішніх інтриг і скандалів, пов'язаних з окремими владними особами із середовища Блоку «НУ», , про що свідчать дані досліджень наведених вище. Така кризова ситуація і зумовила повільне, але впевнене переливання електорату від НУ до БЮТ. Нерішучість дій Президента, як фактично лиця даної політичної сили, кризова ситуація в країні, посилення ПР, відставка уряду Тимошенко, невдала політика уряду Єханурова, все це зробило негативний відбиток на авторитеті блоку, який вони намагалися відмити за рахунок новоствореної політичної сили Народної Самооборони. Але навіть нове блокування не забезпечило відновлення авторитету, а лише уповільнило дискредитацію цієї політичної сили.

2.4 Комуністична партія України, Соціалістична партія України та «Блок Литвина»

На початку парламентської кампанії лідери СПУ неодноразово заявляли про свої наміри підсилити вплив в східних і південних областях України і отримати на парламентських виборах до 15% голосів. Проте соціалістам вдалося лише частково повторити свій результат 2002 р. і показник А.Мороза на президентських виборах 2004 р. Результат КПУ слід розцінювати як серйозну поразку: комуністи отримали в 2006р. тільки 3,66% виборців [47]. В порівнянні з показником голосування за партійними списками в 2002 р., електоральний рейтинг КПУ знизився в п'ять разів; прихильників комуністів опинилося в півтора рази менше числа виборців П.Симоненко, що підтримали, на президентських виборах 2004 р. При колишньому прохідному бар'єрі (4%) комуністи просто не потрапили б до парламенту. Було б невірним пояснювати причину низьких результатів лівих партій прорахунками при підготовці і проведенні передвиборної кампанії. Справжні причини полягають в системних змінах масової свідомості, які відбулися на рубежі 2000-2002 рр. Після отримання Україною незалежності криза перехідного періоду стала причиною того, що умови життя більшості людей в Україні істотно погіршали. Відродження союзної держави в складі з Росією, планової економіки, що базується на загальнодержавній власності, масовою свідомістю розумілися як повернення до колишніх стандартів життя і в першу чергу стандартам споживання і соціального захисту. Протестні і реставраційні настрої стали мотиваційною базою активної підтримки лівих партій – КПУ, СПУ. На виборах 1998 р. вказані партії – подолали 4% бар'єр, в цілому отримавши підтримку 38% виборців (при голосуванні за партійними списками). Перерозподіл голосів партій центристської і правої орієнтації, що не потрапили до парламенту дозволило представникам лівих партій у результаті отримати 127 облікових мандатів тобто 56% [39] від їх загальної кількості. На президентських виборах 1999 р. Лідер КПУ Симоненко вийшов в другий тур і при повторному голосуванні набрав 38% [41] голосів. Проте з кінця 90-их рр. починається зниження числа виборців, що голосують за ліві партії на парламентських виборах і за лідерів лівих партій на президентських. Україна завершила в основному перехід від радянського суспільного устрою до нового типу соціальної організації. Сформувалася нова соціальна реальність, яку населення сприймало як незворотну. Кардинальні зміни в соціально-економічній і політичній сферах суспільства спричинили відповідні зміни в масовій свідомості. Ще одним важливим явищем в масовій свідомості стало зростання прагматичних і утилітарних настроїв. Якщо раніше виборці переважно зв'язували свій електоральний вибір з тією або іншою перспективою розвитку країни, типу відтворення СРСР, проведення ринкових реформ, вступ в ЄС, то тепер ними все частіше керував егоїзм, орієнтація на задоволення поточних меркантильних інтересів своєї соціальної групи. Населення перестало чекати коли щось зміниться в країні в цілому, вони почали вимагати «зараз і для себе». Виборці почали пов'язувати свій електоральний вибір з груповим утилітарним інтересом при ігноруванні морально-ціннісних норм. Зокрема, це виявилося в переорієнтації частини прокомуністичного електорату на підтримку політичних сил очолюваних регіональними елітами. Протестний електорат, розчаровуючись в здатності лівих партій істотно на щось вплинути або чомусь протистояти, почав підтримувати на виборах представників місцевих еліт. Переорієнтація частини прокомуністичного електорату на підтримку висуванців місцевої еліти була обумовлена очікуваннями, що земляки, пробившись в центральні органи влади, зможуть забезпечити преференції для свого регіону. Аналіз результатів опитувань, проведених різними соціологічними службами в 2003-2004 рр., показує, що різке скорочення числа респондентів готових проголосувати за Симоненко, відбулося весною 2004 р., коли стало очевидним, що опонентом В.Ющенко від влади буде В.Янукович. Одночасно в масовій свідомості В.Янукович почав сприйматися як кандидат, що має найбільші шанси на перемогу. Це, зрештою, і вирішило наперед вибір електорату південних і східних областей країни: не допустити до влади В.Ющенко що втілює націоналістичні і буржуазно-ліберальні круги. Інакше кажучи, невіра в перемогу лівого кандидата стало мотивом переорієнтації на підтримку представника регіональної еліти від Східної України. Аналіз електоральних орієнтацій в період парламентської передвиборної кампанії показав: основним конкурентом комуністів на виборах 2006 р. була ПР. Серед опитаних, які симпатизували комуністам висловлювали готовність проголосувати за них на виборах тільки чверть, тоді як за ПР мала намір проголосувати третина [10, с.24]. Втрата позицій «старими лівими» – КПУ і СПУ – зрештою створила передумови для появи і активної експансії квазілівої партії «Батьківщина» на чолі з Юлією Тимошенко, яка використовувала популістську псевдосоціалістичну ідеологію солідаризму. Окремо варто сказати про причину такої знакової події, як перевищення електорального рейтингу соціалістів над показником комуністів в 2006р. Дослідження стереотипних уявлень про політичні партії показали: у масовій свідомості імідж СПУ сприймався позитивніше, ніж образ КПУ [10, с.25]. СПУ частіше, ніж інші партії, респонденти характеризували як партію: – яка постійно відстоює інтереси простих людей, людей праці (вказали 22,1% опитаних); – чиї представники активно беруть участь у вирішенні актуальних проблем населення на місцях, добре знають потреби місцевих громад (15,8%); – яка має чітку, зрозумілу для простих людей ідеологію (15,9%); – яка створює враження монолітної, згуртованої організації однодумців (12,5%) [10, с.28]. Але після свого рішення щодо форматування з ПР, СПУ фактично поставило крапку на своїй політичній кар’єрі, оскільки дане рішення повністю дискредитувало дану політичну силу в очах громадян, що представляли собою прихильників лівої ідеології та одночасно помаранчевих. Про таку ситуацію і свідчать дані результатів виборів в 2007р [10, с.29]. Де електорат СПУ перейшов або до БЮТ, або до КПУ та БЛ. КПУ частіше за інших сприймають як партію: – досягнення якої – у минулому, чиї лідери тільки експлуатують старі заслуги (35,7%); – ідеологія якої безнадійно застаріла і не відповідає сьогоднішнім реаліям (27,5%); – яка була скомпрометована тим, що під час «помаранчевої» революції опинилася осторонь, не приймала в ній активної участі (12,9%); – без перспективи, без майбутнього (18,6%) [10, с.29]. Але не зважаючи на такі настрої електорат КПУ є досить стабільним і являє собою переважно представників старшого (пенсійного) віку, які скоріш за все вже ніколи не змінять своїх поглядів. Плюс до того як СПУ дискредитувала себе в очах громадян України КПУ отримали ще додатковий прилив електорату який їй забезпечив 4-те місце на перевиборах 2007р. Щоб утриматися у великій політиці, а тим більше – знайти ваговитість і вплив, «старим лівим», і особливо – комуністам, належить провести модернізацію власних партійних проектів. Можливо, комуністам і соціалістам навіть є сенс почати діалог про створення сумісного – міжпартійного або загальнопартійного – проекту. Досить цікавим моментом на виборах 2007р. став БЛ. Успіх БЛ також підтверджує зближення політичних преференцій різних регіонів України. Скажімо, у таких різних місцевостях, як Крим і Вінницька області чи Київська і Запорізька області, екс-спікер не лише посів 4-5-те місця, а й набрав приблизно однакову кількість голосів [48]. Ключовим гаслом своєї кампанії Володимир Литвин обрав наведення ладу в державі та припинення політичних чвар. І таким чином йому вдалося зібрати голоси тих, хто однаково розчарувався у «біло-блакитних» і «помаранчевих». Однак, на думку експертів, цей результат пояснюється не стільки ефективністю роботи цього політика та його виборчої команди, як об'єктивною наявністю достатньої кількості розчарованих. БЛ позиціонує себе як нейтральний щодо двох основних сил, однак це радше риторика для виборців, а також бажання «дорожче себе продати» «покупцям» з «помаранчевого» або «синьо-білого» табору. Основний електорат БЛ зосереджений переважно в центральних областях України, де йому вдалося істотно потіснити СПУ, тобто БЛ також є переважно українокультурно орієнтованим і прихильним більше до ліберальної, ніж до соціальної ідеології. Виборчою кампанією Литвина зайнялась компанія «Mariner Group», від якої з ним почали працювати консультанти Гарі Келлнер, Роджер Стоун, Стівен Піджен та їх менш відомі колеги. За повідомленнями ЗМІ названі консультанти є авторитетними американськими лобістами і фахівцями з виборчих технологій, наближеними до Демократичної партії і безпосередньо до екс-президента США Біла Клінтона [42]. Саме вони винайшли простий, але помітний спосіб реклами: бігборди з яскраво-жовтим фоном і дохідливими гаслами «Україні потрібний Литвин». Отож , на сьогоднішній день дійсно стабільною і прогнозованою політичною силою залишається КПУ, яка твердо стоїть на своїх позиціях і так само твердо спирається на свій електорат. Інша політична сила СПУ після низки невдалих рішень повністю дискредитувала себе в очах своїх прихильників тим самим поставивши крапку на своїй політичній кар’єрі. І, нарешті, новостворена політична сила Литвина, яка внаслідок збігу обставин, а саме розчарування громадян в політиці і у владі в цілому (про що може свідчити явка на виборах [48]),та вдалої виборчої кампанії зумовило підтримку цієї політичної сили майже мільйоном виборців. Але подальші кроки даного блоку можуть свідчити про його ситуативність та корисливість, що як наслідок буде відображено в результаті на наступних виборах. А з огляду на нинішню ситуацію в країні тільки КПУ, може дозволити собі бездіяльність у владі, такі сили як СПУ, та особливо БЛ повинні вести свою виборчу кампанію не тільки під час виборів, а й між ними, безперервно, так як це роблять ПР та БЮТ.

РОЗДІЛ ІІІ. ДИНАМІКА ЗМІН ЕЛЕКТОРАЛЬНИХ ОРІЄНТАЦІЙ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В 2006, 2007 РОКАХ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ)

3.1 Партія регіонів

Лідером виборчих перегонів, як і прогнозували більшість дослідників, стала ПР. Проте однозначно оцінити успіх ПР достатньо складно, якщо здобутий результат взагалі можна вважати успіхом. Оскільки за відносними показниками ПР дійсно покращила свою електоральну підтримку в порівнянні із 2006 р. на 2%, але за абсолютними цифрами кількість виборців, які проголосували за ПР, в порівнянні із 2006 р. зменшилась більш як на 100 тис [47,48]. Крім того, незважаючи на вищий відсоток, отриманий ПР у 2007 р., кількість депутатів-регіоналів зменшилась на 9 осіб. Сама по собі цифра може бути не показовою. Однак можливо саме цих 9 мандатів не вистачило ПР для контролю у ВР над парламентською більшістю. Традиційно найбільшу підтримку ПР отримала на Сході та Півдні України. Найбільші відсотки ПР віддали Луганська обл. – 73,53%, Донецька обл. – 72,05%, м. Севастополь – 64,53%, АР Крим – 60,98% та Запорізька обл. – 55,45%. Найменший відсоток голосів регіонали здобули в Західній Україні: в Івано-Франківській обл. – 2,95% (єдина область, де ПР не подолала 3% бар’єр), Тернопільській обл. – 3,01%, Львівській обл. – 4,19%, Волинській обл. – 6,72%, Рівненській – 10,41% [48]. У відсотковому співвідношенні ПР покращила свої результати по всім областям окрім трьох – Луганської, Донецької та Харківської, що свідчить про вичерпаність електоральних ресурсів Сходу України і поступову втрату симпатій виборців цього регіону. За кількістю виборців, які підтримали ПР на виборах 2007 р., у співвідношенні до результатів 2006 р. ПР погіршила свої результати не лише в трьох вказаних областях, але й в м. Севастополі, АР Крим, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській, Херсонській та Закарпатській областях. Окрім Закарпатської обл. всі інші є вкрай стратегічно важливими для ПР. Тому втрата в цих областях підтримки виборців повинна дуже серйозно насторожити партійне керівництво. Адже якщо на виборах 2007 р. вказані втрати не мали катастрофічних наслідків, то сама тенденція є достатньо показовою. В жодній із областей Сходу і Півдня України ПР не покращила свої результати за кількістю виборців, які проголосували в підтримку ПР, а лише погіршила їх. Результат, отриманий ПР, швидше свідчить про стабільність підтримки і призупинення росту рейтингу ПР, аніж про позитивну динаміку до його зростання. Значна частина дослідників погоджуються із тим фактом, що ПР на чолі із В.Януковичем вичерпала свій електоральний ресурс і в майбутньому рейтинг ПР буде лише падати. А при умові появи альтернативних східноукраїнських проектів цілком ймовірним виглядатиме навіть різке падіння рейтингу ПР. За окремими оцінками, якби вибори відбулися принаймні на місяць пізніше, зважаючи на осіннє зростання цін на сільськогосподарську продукцію, зокрема на олію, хліб та м’ясо-ковбасні вироби, а також на бензин [35], ПР взагалі могла опинитися в глибокій електоральній кризі. В цілому можна визнати як заздалегідь програшну стратегічну лінію, обрану ПР стосовно дострокових парламентських виборів. Після оголошення першого указу Президента В.Ющенка про розпуск парламенту ПР не зайняла самостійної позиції щодо виборів, а лише повторювала основні гасла, які продукувалися соціалістами. А погодившись на участь в перевиборах парламенту, ПР продемонструвала виборцями, передусім своїми, непослідовність у діях та невпевненість у результатах виборів, а тому і небажання брати в них участь [36]. Принципи формування першої п‘ятірки викликають більше запитань, ніж раціонально обґрунтованих відповідей. Електоральні дивіденди від І.Богословської, Н.Шуфрича та Т.Чорновола дещо сумнівні. Не зовсім зрозуміло, чому партія, початково орієнтована на східно- та південноукраїнського виборця, обрала саме такий формат першої п‘ятірки, в якій лише В.Янукович і Р.Богатирьова виглядали більш-менш органічно. Включення Т.Чорновола, який не сприймається на Сході України лише через знакове для новітньої української політичної історії прізвище «Чорновіл», а на Заході в переважної більшості виборців викликає лише не сприйняття, оскільки має стійкій імідж «зрадника-ренегата», є суттєвою помилкою. В електоральному плані помилковим було і включення до першої п‘ятірки І.Богословської, яку достатньо неоднозначно сприймають на Харківщині, звідки вона родом. Окрім того, в значної частини виборців її прізвище асоціюється із боротьбою довкола Нікопольського феросплавного заводу та її активною участю на стороні захисту інтересів зятя колишнього президента Л.Кучми В.Пінчука [25]. Щоправда, сама ідея розширити власну електоральну нішу за рахунок включення до публічної частини списку ПР представників альтернативного проекту, орієнтованого на молодь та «середній» клас, як позиціонувало себе «Віче» [19], була достатньо продуктивною. Проблематичним став лише підбір конкретних кандидатур. Н.Шуфрич, зважаючи на його імідж одного із головних «алергенів помаранчевого електорату», працював швидше на активізацію електорату постпомаранчевих політичних сил, аніж на розширення електоральної бази ПР. Варто відзначити і слабкість самої виборчої кампанії ПР: вона об’єктивно була перенасичена телевізійною та радіо-рекламою. Сама реклама не відзначалася ані оригінальністю гасел та ідей, ані адресністю. Невідомі, «безликі» люди розповідали про економічні провали попередніх помаранчевих урядів. В цьому випадку «безликість» трактується як повна аморфність запропонованих образів. Підібраних акторів для участі в рекламних роликах можна було ідентифікувати лише за статтю та віком. Проте абсолютно не була врахована регіональна специфіка, соціальний статус. Тобто були запропоновані штучні «неприродні» образи, які не ідентифікуються із реальними людьми. Самі звернення мали абстрактний характер, були відсутні конкретні посилання до чітко визначених електоральних груп. Головне гасло «Щаслива родина – успішна країна» відзначалося ідейною слабкістю та не мало абсолютно ніякої прив’язки до ПР, адже в підібраному слогані партія абсолютно не упізнавалась, і це гасло могло з рівним успіхом бути застосованим будь-якою іншою політичною силою. Наприкінці кампанії були майже один в один відтворені найбільш радикальні гасла 2006 р.: «російська мова як друга державна», «АнтиНАТО». Виборча кампанія ПР була дзеркальним відображенням кампаній помаранчевих блоків, деякі ідеї були просто скопійовані, деякі доведені до абсурду. Наприклад, гучна соціальна риторика ПР, в тому числі гонка із «НУ–НС» щодо виплати за новонароджених дітей, фактично повністю була скопійована із гасел В.Ющенка 2004 р. При тому, що чільники ПР до підписання указу Президента про розпуск парламенту достатньо скептично ставились до доцільності проведення настільки затратної соціальної політики. Відомі висловлювання М.Азарова при розгляді держбюджету на 2007 р. щодо необхідності скасувати виплати матерям. Таким чином, ПР спробувала перехопити в опонентів ініціативу в продукуванні популістських соціальних гасел, але до того часу імідж ПР формувався як прагматичної партії, не схильної до популістської політики. Непослідовність ПР у своїх гаслах і діях мала певний ефект, щоправда, навряд чи вирішальний у електоральному виборі 2007р. Оскільки за ПР значна частина її прихильників проголосувала, незважаючи на всі їхні гасла і заяви. Але подібні кроки ПР в будь-якому випадку безслідно не минуть, і значно помітніше відіб’ються на рейтингу ПР на наступних виборах. Запозиченою була й ідея проведення референдуму, яку актуалізувала ПР в останні тижні кампанії. Ані сам референдум, після аналогічних пропозицій БЮТ та «НУ–НС», ані питання, винесені на референдум не відрізнялися особливою оригінальністю та актуальністю. А питання щодо надання російській мові статусу офіційної в реальності працювало на активізацію помаранчевого електорату та антиросійськи налаштованих виборців, і в значній частині звузило електоральні можливості самої ПР, розлякавши поміркованих прихильників нової проурядової коаліції. ПР замість того, щоб рухатися в своїх політичних меседжах ближче до центру, навпаки, зробила все можливе для маргіналізації власного електорату. Питання щодо неучасті України у будь-яких військових союзах взагалі не мало очікуваного електорального ефекту, зважаючи на дуже низький рівень участі українських військових в період незалежності в будь-яких активних діях – чи то навчаннях, чи то модернізації, чи то міжнародних оборонних та антитерористичних проектах. Питання про вибори глав областей та районів в цілому для суспільства було мало актуальним, і тому більшість виборців просто не визначились не лише із відповіддю на це питання, але й з доцільністю його вирішення через референдум. Значна частина медіа-зусиль ПР була вкрай непродуктивною і спрямованою передусім на дезавоювання гасел опонентів. Це, зокрема, стосується вимоги «НУ–НС» «скасування депутатської недоторканості». Так, розглянувши у ВР відповідні законопроекти, спрямовані на обмеження недоторканості і пільг депутатів, ПР вдалося знизити рейтинг «НУ–НС» і нейтралізувати його основні гасла, але така поведінка регіоналів їм самим особливої популярності не додала. Отож, ПР являється яскравим прикладом каталізатора політико-ідеологічного розколу України. Головні гасла, даної політичної сили, це критика «помаранчевих», протиставлення «ми» і «вони», подекуди таке протиставлення доходить, аж до крайнощів, і сприяє лише маргіналізації електорату ПР. Відносно однакові результати на виборах 2006 і 2007рр., непродумана та жахлива виборча кампанія (яка чітко зорієнтована на Схід), все це є свідченням того, що електорат східної України вже принципово підтримують ПР, і вплинути на них логічним чином, дуже важко. Така політика ПР не веде до консолідації суспільства, а лише сприяє для його уповільнення та розпалу негативних настроїв серед населення України.

3.2 «Блок Юлії Тимошенко»

БЮТ другу виборчу кампанію поспіль, займаючи друге місце на парламентських виборах, на думку експертів, є неформальним переможцем виборів. При тому несподіванкою стало не стільки друге місце, яке БЮТ посів за підсумками виборів 2007, скільки власне результат, який отримав блок. БЮТ вкотре підтвердив свою перевагу над пропрезидентською «Нашою Україною», показавши цього разу в порівнянні із «НУ–НС» вдвічі кращий результат. У 2006 р. розрив між БЮТ і НУ складав півтора рази. Тим самим Ю.Тимошенко вкотре продемонструвала, що саме вона, а не В.Ющенко є лідером на постпомарнчевому електоральному полі. При цьому постпомаранчеві сили фактично отримали шанс самостійно формувати парламентську більшість. Важливим є і суттєве скорочення розриву між БЮТ та ПР. Якщо в 2006 р. такий розрив складав 10%, то в 2007 р. – 3,5% [47,48].Заслуговує на увагу і порівняння приросту результату самого БЮТ в порівнянні із 2006 р., адже БЮТ вдалося покращити свій успіх майже в півтора рази. Зрештою, БЮТ збільшив чисельність своєї фракції на 27 депутатів – із 129 до 156 [48]. Перемогла БЮТ і в найбільшій кількості областей України – 16, проти 10 у ПР та 1 у «НУ–НС». БЮТ отримала суттєву підтримку в Центральній та Західній Україні, відтіснивши «НУ–НС», який раніше домінував на Галичині, в Закарпатську область [48]. Найкращі результати БЮТ отримав в Волинські обл. – 57,59%, Київській обл. – 53,38%, Тернопільській обл. – 51,57%, Рівненській обл. – 50,97% та Івано-Франківській обл. – 50,67% [48].Найбільш проблемним для БЮТ залишається Схід України та АР Крим. Донецька обл. – 3,92%, м. Севастополь – 5,01%, Луганська обл. – 5,1%, АР Крим – 6,93%, Одеська обл. – 13,72% [48]. Характерно, що БЮТ у співвідношенні найкращі/найгірші результати по областях показав більш рівне співвідношення, ніж ПР, колосальна підтримка якої чітко сконцентрована на Донбасі. У відсотковому співвідношенні БЮТ покращив свої результати по всіх областях, за кількістю реальних голосів БЮТ втратив лише в АР Крим та м. Севастополь. Саме наведені вище результати дають підстави вважати кампанію БЮТ однією із найбільш успішних. БЮТ на відміну від інших політичних сил, представлених в парламенті V скликання, обрав чітку стратегію на дискредитацію ВР та проведення позачергових парламентських виборів. При тому на рівні гасел, БЮТ був готовий до позачергових виборів значно раніше, ніж будь-яка інша політична сила. Значною мірою результат БЮТ зумовлений харизматичними якостями Юлії Тимошенко, і саме завдяки їй блок отримав такий високий результат. PR-кампанія БЮТ була також проведена на належному рівні. Зауваження можуть викликати хіба що підходи до формування партійного списку і, зокрема, першої п’ятірки та десятки, тому що і Й.Вінський, і О.Турчинов, і М.Томенко навряд чи вплинули своїм перебуванням в першій п‘ятірці на отриманий результат блоку. Іншими словами, якби в першій п’ятірці БЮТ поряд із Ю.Тимошенко були абсолютно нікому невідомі політики та громадські діячі, то навряд чи результат, отриманий блоком, суттєво змінився б. Певний іміджевий ефект мала присутність в п’ятірці БЮТ колишнього журналіста А.Шевченка. Щоправда його роль також не варто переоцінювати. В цілому вдалою була піар-кампанія блоку. Ефективна адресна реклама, влучно підібрана головна міфологема – «Український прорив», довкола якої розкручувалися основні вісі виборчої кампанії. Навіть скандали, які виникли довкола плагіату у А.Кінаха слогану «Український прорив» та не реєстрація БЮТ через неправильно підготовлені реєстраційні документи команда Ю.Тимошенко використала із користю для себе. Окремо необхідно відзначити професійно зроблену телевізійну рекламу БЮТ та вдалий підбір сюжетів. І якщо слоган «зробила тоді, зробить і зараз» не є бездоганним в ідейному плані, і лише інертність політичних опонентів не дозволила обіграти цю фразу, то самі сюжети були підібрані достатньо вдало. Образи шахтаря, фермера, вчительки, покупця на базарі, які згадують успіхи урядування Ю.Тимошенко та низькі ціни на основні споживчі товари за часів її правління, виглядають достатньо достовірними. Головне, подібна реклама виділяється ідейною конкретикою та чіткою адресністю. Дещо невиразною на загальному фоні реклами виглядала тема проведення загальноукраїнського референдуму щодо основ конституційного ладу України. Можна спрогнозувати, що ідеї референдумів навряд чи будуть популярними на наступних виборах, зважаючи на їх дискредитацію в кампанії 2007 р. Адже перспективи провести хоча б один із задекларованих референдумів сьогодні виглядають непевними. Популістськими виглядали окремі гасла БЮТ, зокрема, обіцянка скасувати загальний військовий обов’язок. Проте наявність подібних гасел свідчить лише про рівень політичної культури населення України. В майбутньому, після провалу декількох популістських ідей, не виключено, що політики більш обережно будуть ставитися до вкидання у суспільство подібних слоганів. Таким чином, БЮТ, на відміну від ПР, проводило свою виборчу кампанію орієнтуючись на всю Україну, а не на певну її частину. Як наслідок БЮТ отримав відносно рівні показники по всій території України, і отримав стабільний електорат в Центрі. БЮТ не акцентував уваги на факторах розколу, а навпаки намагався їх ігнорувати. Все це дало можливість максимально (зі всіх політичних сил) покращити свій результат в 2007р. Продовження такої політики блоку буде сприяти проходженням БЮТ на Схід, та збільшення електорату, оскільки, на сьогодні, тільки БЮТ може стати дійсно всеукраїнською політичною силою, яка буде виступати інтегруючим фактором для суспільства.

3.3 Блок «Наша Україна – Народна Самооборона»

Блок «Наша Україна – Народна Самооборона» був одним із ініціаторів проведення дострокових виборів до парламенту країни. Після краху ідеї широкої коаліції і втрати міністерських посад частиною «нашоукраїнців», які ввійшли до уряду В.Януковича, стало зрозумілим, що НУ залишається позиціонувати себе як опозиційна політична сила. Сприяла цьому зміна керівництва блоку. Координатором парламентської фракції після Р.Безсмертного стає більш радикально налаштований В.Кириленко. Це супроводжується створенням частиною «нашоукраїнців» – М.Катеринчуком, Д.Жванією за участі колишнього соціаліста і колишнього міністра внутрішніх справ Ю.Луценка – об’єднання «Народна самооборона». Після відколу від фракції НУ у ВР частини ПППУ на чолі із А.Кінахом стала очевидною неможливість будь-яких компромісів із ПР та її партнерами по коаліції та висока ймовірність радикального сценарію виходу із кризи. Створення Блоку «НУ–НС» стало наслідком прагнення консолідувати всі пропрезидентські сили. При тому, що окремий рейтинг учасників блоку був вищий ніж підсумковий результат, близько 18%. А Блок Народної Самооборони Ю.Луценка за прогнозами соціологів самостійно долав 3% бар’єр. Тому після оприлюднення результатів виборів багато експертів відзначили помилковість створення спільного блоку. Ще однією суттєвою помилкою «НУ–НС» варто вважати безпосередню участь в кампанії Президента країни В.Ющенка і агітація його за Блок «НУ–НС». Користь від такої агітації виглядає сумнівною, блок лише наразився на суттєву критику політичних опонентів і звинувачення у використанні адмінресурсу. Сам Президент програв ще більшою мірою, ніж орієнтований на нього блок. Адже фактично В.Ющенко отримав підтримку лише 14% виборців, що для загальнонаціонального лідера є вкрай мало. Тим більше цей відсоток голосів поставив під сумнів шанси В.Ющенка не лише перемогти, але й вийти до другого туру президентських виборів 2009 р. в разі збереження існуючих тенденцій. Результат «НУ–НС», незважаючи на формальний відсотковий приріст у порівнянні із 2006 р. на 0,2%, все ж варто розцінювати як незадовільний. За блок проголосувало на 200 тис. менше виборців, ніж на попередніх виборах, і, що більш суттєво, «НУ–НС» отримав на 9 мандатів менше, ніж НУ 2006р. [47,48]. Єдиний позитив, який можна побачити в участі «НУ–НС» у позачергових виборах, – неминуче переформатування парламентської більшості і майже 100% гарантія, що представники пропрезидентського блоку знову повернуться в уряд, а сам В.Ющенко не матиме антагоністично до нього налаштованого уряду. Найбільше Блок «НУ–НС» традиційно підтримала Західна Україна: Івано-Франківська обл. – 36,78%, Львівська обл. – 36,02%, Тернопільська обл. – 35,16%, Закарпатська – 31,11%, Сумська обл. – 20,77%. На відміну від виборів 2006 р., пропрезидентський блок втратив першість в Галичині й зайняв перше місце лише на батьківщині екс-глави Секретаріату Президента і водночас глави виборчого штабу В.Балоги – на Закарпатті [48]. Найгірші результати блок показав в Донецькій обл. – 1,63%, Луганській обл. – 1,73%, м. Севастополі – 2,30%, Запорізькій обл. – 4,72%, Миколаївській обл. – 5,83%. В місті Севастополь «НУ–НС» зайняв взагалі 7 місце, пропустивши перед собою не лише всі політичні сили, які потрапили до парламенту, але й партії О.Мороза та Н.Вітренко [48]. В цілому у відсотковому співвідношенні блок покращив свій результат у 15 областях і відповідно погіршив у 12. Причому зменшився відсоток довіри до «НУ–НС» у стратегічно важливих областях – Івано-Франківській, Львівській та Рівненській обл.. За кількістю виборців, які проголосували за блок, у порівнянні із 2006 р. погіршення результатів є більш наочним. У «НУ–НС» зменшилася підтримка в 18 регіонах, і збільшилась лише в 9. Як вже зазначалось, «НУ–НС» зайняв перше місце лише в Закарпатській області, друге – в 12 областях, з них в АР Крим – 8,23% за рахунок підтримки кримськотатарської громади [48]. Важливо, що в низці стратегічно важливих областей Центральної та Північної України «НУ–НС» став лише третім, пропустивши вперед і БЮТ, і ПР – в Черкаській, Житомирській, Чернігівській, Полтавській, Кіровоградській областях. Така ситуація є кризовою для блоку. Окрім об’єктивних причин незадовільного результату «НУ–НС» варто відзначити і певні суб’єктивні чинники, а саме – посередньо організовану і проведену виборчу кампанію. Щоправда, в порівнянні із виборчою кампанією 2006 р., коли головним гаслом був обраний слоган «Не зрадь Майдан», кампанія 2007 р. була значно професійнішою. Серед позитивів в кампанії «НУ–НС» треба відзначити спробу запропонувати виборцю «команду»: Ю.Луценко, В.Кириленко, А.Яценюк, А.Гриценко, М.Катеринчук – команда молодих перспективних принципових політиків. «НУ–НС» спробував створити образ «команди-зірки». Щоправда, такий образ почав вимальовуватися лише наприкінці виборчої кампанії, коли пішли спеціалізовані рекламні відеоролики на телебаченні. Це суттєвий прорахунок, адже було втрачено час. З формальної точки зору «НУ–НС» запропонував так званий «очищений» список, до якого почасти не потрапили – П.Порошенко, Є.Червоненко та ін. Але разом з тим «НУ–НС» виглядав як неприродна суміш різнокольорових, переважно карликових партій, роль яких в політичному процесі є мізерною. Тобто «НУ–НС» з самого початку не виглядав злагодженим колективом однодумців. Це скоріше нашвидкоруч збитий політичний проект, який є заручником внутрішньогрупових і навіть внутрішньокланових суперечностей. Відразу по закінченню виборів експерти почали говорити про окремі потужні центри впливу в «НУ–НС» – групу В.Балоги, В.Кириленка, Ю.Луценка, Ю.Єханурова, які і будуть визначати формат майбутньої коаліції. Не вдалося, виходячи із вище окреслених особливостей, позиціонувати блок як моно ідеологічний проект: націонал-демократичне рухівське крило відчутно дисонує із лівими популістами на зразок Ю.Луценка і неолібералами на зразок А.Яценюка. Тому в розмови про можливість створення єдиної політичної партії на базі «НУ–НС» не вірять і самі нашоукраїнці. Однією із ключових проблем блоку, що не дозволила суттєво поліпшити його результат, була відсутність конкурентоспроможного офіційного лідера. З формальної точки зору лідером блоку був Ю.Луценко, проте завжди наголошувалось, що неформальний лідером є В.Ющенко. Таким чином, і Ю.Луценко не сприймався як повноправний лідер, і участь Президента в підтримці блоку сприймалася неоднозначно, в тому числі прихильниками самого пропрезидентського блоку. Слід відзначити інертність кампанії «НУ–НС». В першу чергу це стосувалось основних слоганів кампанії. Після дискредитації гасла про скасування депутатської недоторканості та «Закон один для всіх» «НУ–НС» не зміг запропонувати альтернативні ідеї і продовжував експлуатувати гасла, які були «підмочені» опонентами. Це стосується в тому числі й ідеї щодо референдуму, який використовувався фактично всіма основними політичними силами. Не на користь «НУ–НС» пішла й причетність представників блоку до органів виконавчої влади на місцях. Фактично всі губернатори водночас були керівниками виборчих штабів пропрезидентського блоку, а керівник Секретаріату Президента В.Балога очолював центральний штаб. Окремі губернатори балотувалися за списком «НУ–НС»: Ю.Павленко (№7) – Житомирська обл., І.Стойко (№46) – Тернопільська обл., Р.Ткач (№54) – Івано-Франківська обл., В.Матчук (№82) – Рівненська обл. При цьому лише в Тернопільській із 4 вказаних областей «НУ–НС» покращив свої результати, в інших лише погіршив. Тому дійсно можна відзначити, що «НУ–НС» не використовував адміністративного ресурсу, але не можна поминути того факту, що все ж наявні владні можливості «НУ–НС» використовував вкрай неефективно. Для прикладу широкі соціальні посили ПР через урядові важелі значною мірою позитивно вплинули на стабілізацію рейтингу ПР [48]. Отож, «НУ–НС» не мала повноцінного конкурентоспроможного лідера, участь Президента в агітації за «НУ–НС» можна оцінити як вкрай негативну, а також сама кампанія була дуже інертною і не креативною, виборчий штаб не зміг запропонувати ідей, альтернативних заготовленим завчасно, які за цей термін вичерпали свій електоральний потенціал, а точніше втратили його. Політична сила виявилась одночасно багатопартійною та безликою, і врешті-решт, скомпрометованою діями Президента. Така політична сила як «НУ–НС» , поступово втрачає свій авторитет, і відповідно – електорат, а це не сприяє об’єднанню в політико-ідеологічному плані суспільства.

3.4 Комуністична партія України

Однозначно оцінити передвиборчу кампанію КПУ дуже складно. Адже, з одного боку, комуністам частково вдалося взяти реванш за 2006 р. і отримати в півтора рази більше, ніж на попередніх виборах, але поряд з тим цей результат значно менший за результати 2002 р., коли КПУ підтримало майже 20% виборців. Окрім того, «успіх» комуністів супроводжувався падінням рейтингу інших лівих політичних сил. Якщо 2006 р. три провідні ліві партії заручилися підтримкою 12,28% виборців, то 2007 всі ліві набрали на 3% менше – 9,57%. Тому перемогу комуністів можна назвати «піровою» на тлі скорочення довіри до лівих в цілому. Збільшила свою підтримку КПУ не лише у відсотковому співвідношенні, але й кількісному. В 2007 р. за комуністів проголосувало більш як на 300 тис виборців більше, ніж в 2006-му. Збільшили комуністи і кількість депутатів – із 21 до 27 осіб. Але при цьому шансів у КПУ потрапити до парламентської більшості фактично немає. КПУ приречена на «катакомбну» опозицію при збереженні існуючих політичних і електоральних тенденцій не лише у ВР VІ скликання, але й наступних парламентах. А це означає, що не мають перспектив подальшого кар’єрного зростання і члени КПУ, депутати, керівники обласних організацій, активісти, що, безумовно, вплине на якісний склад компартії та її фінансування в майбутньому. Швидше КПУ будуть використовувати окремі політичні сили з метою дискредитації опонентів, вкидання компромату тощо. КПУ покращила свої відсоткові здобутки по всім регіонам України. За кількістю виборців, які проголосували за КПУ в порівнянні із 2006 р., КПУ погіршила свої результати лише по трьох областях – Кіровоградській, Житомирській і Сумській. Найбільший відсоток комуністи отримали в м. Севастополь – 10,3%, Херсонській обл. – 9,09%, Луганській обл. – 8,48%, Запорізькій обл. – 8,3% та Харківській обл. – 8,28% [48]. Найменший відсотковий здобуток в КПУ традиційно на Західній Україні: Тернопільська обл. – 0,69%, Івано-Франківська обл. – 0,78%, Львівська обл. – 1,03%, Закарпатській – 1,77%, Чернівецькій – 2,29%. В цілому 3% бар’єр комуністи не змогли подолати у 8 областях. При тому, окрім суто західноукраїнських областей, 3% комуністи не подолали і в Київській обл. [48]. Успішний результат комуністів окремі експерти пояснюють не стільки реальним зростанням рейтингу КПУ, скільки лояльністю щодо комуністів зі сторони ПР, яка не вела проти компартії жорсткої боротьби, зокрема на Донбасі та в інших східно- і південноукраїнських областях, оскільки комуністи були союзниками ПР по Антикризовій коаліції. Але таке твердження лише частково може пояснити успіх КПУ, адже компартія покращила свої результати по всім областям, в тому числі й тим, які ПР не контролюються. Певною мірою комуністи могли розраховувати на голоси соціалістів та прогресивних соціалістів, які погіршили свої результати і мали імідж непрохідних. Також слід відзначити більш продуману виборчу кампанію, яку проводила КПУ. Комуністи чітко визначили свою електоральну нішу, і позиціонували себе як крайня ліва партія прорадянської орієнтації. Ролики із головним месиджем «Хто ми – нащадки Ватутіна і Ковпака чи Шухевича і Бандери?» яскраво втілювали обрану стратегію комуністів. Вдалим можна вважати і звернення П.Симоненка до прихильників інших лівих партій проголосувати за комуністів і не втратити таким чином свої голоси. Традиційно слабко у КПУ презентована була перша п’ятірка. Спроба омолодити партію виглядала як не зовсім продуманий PR-крок, оскільки запропоновані нові обличчя навряд чи зможуть вплинути на розстановку груп впливу в КПУ. Тому комуністи залишаються й надалі однією із найбільш консервативних партій в Україні, де партійна еліта повністю монополізувала владу і сам розвиток партії залежить лише від волі її керівництва. Відносно успішним результатом керівництво КПУ навряд чи вдало скористається для розвитку самої партії. Більше того, серйозних перспектив комуністи в найближчі роки не мають. Комуністи не матимуть своїх представників в органах виконавчої ради, в місцевих радах їх не чисельні фракції можуть бути лише молодшими партнерами у ПР, на майбутніх президентських виборах комуністи виставити більш-менш серйозну кандидатуру не зможуть. Не виключено, що вони виставлять не П.Симоненка. В іншому разі для незмінного лідера компартії вибори 2009 р. можуть стати останніми в його кар‘єрі. Значно погіршиться ситуація в комуністів і у ВР. Нагадаємо, що у парламентах двох останніх скликань представник КПУ – А.Мартинюк – двічі займав посаду віце-спікера. У ВР VI скликання у комуністів мало шансів зайняти не лише посаду віце-спікера, а навіть отримати глав комітетів є майже нереальним. Сьогодні комуністи не потрібні не лише постпомарнчевій більшості, але й ПР, для якої КПУ є тягарем, що не дозволяє більш вільно вести переговори про створення широкої коаліції, а фактично коаліції у форматі ПР – «НУ–НС». В цілому «успіх» комуністів супроводжувався кризою у лівому русі. Тому не виключено, що в найближчі роки на лівому фланзі з’являться нові альтернативні проекти як відповідь на занепад традиційних прорадянських та проросійських лівих партій. Це означає, що КПУ також може зазнати радикальних пертурбацій. КПУ є яскравим прикладом маргінальної партії, не лише в ідеологічному плані, а й у побудові своєї виборчої кампанії. КПУ, ще більш відверто ніж ПР, позиціонує себе як партія «проти Заходу». Внаслідок, ця партія має свій стабільний електорат (переважно люди похилого віку), і змінити його політичний вибір є досить проблематичним. Але, якщо КПУ поступиться своїми маргінальними позиціями і не виключатиме коаліцію з БЮТ (ідеологічно вони дещо схожі), то це буде досить позитивно для суспільства, оскільки значну підтримку КПУ має на Півдні, де є найнижчі показники в БЮТ. Але принциповість політичного вибору в громадян України ставить під питання такий формат коаліції.

3.5 «Блок Литвина»

Після приголомшливої поразки на парламентських виборах 2006 р. в блоці В.Литвина відбулися певні зміни, до списку блоку навіть не потрапив колишній голова виборчого штабу І.Єремеєв та його люди. Ставку В.Литвин зробив на керівників обласних організацій, де блок отримав найбільшу кількість голосів. А саме до першої п’ятірки потрапили, окрім самого В.Литвина, колишній голова Одеської обласної державної адміністрації С.Гриневецький, голова Дніпропетровської обласної організації НП М.Деркач, в.о. голови Миколаївської обласної держадміністрації О.Гаркуша та голова Шевченківської райдержадміністрації м.Києва В.Пилипишин. Результат виборів для блоку В.Литвина можна назвати більш ніж успішним, адже блок зробив те, що йому не вдалося півтора роки тому – подолав 3% виборчий бар’єр. Тоді, в 2006-му поразку В.Литвина оцінювали як певну сенсацію, зважаючи на суттєві кошти, які були викинуті на виборчу кампанію БЛ, а також статус самого Володимира Михайловича – діючий спікер парламенту. Проте потрібно визнати, що кампанія В.Литвина 2006 р. була абсолютно безбарвна. Ніша «миротворця» виявилася невитребуваною. Тому В.Литвин, який не ідентифікував себе ані з помаранчевими, ані з біло-блакитними, не зміг реально презентувати себе як альтернативну «третю силу». Ситуація радикально змінилась 2007 р. Щоправда, необхідно визнати, що потрапляння БЛ до нинішнього складу є важливим для самого В.Литвина, на перегрупування політичних сил в ВР це навряд чи вплине. Адже якби БЛ програв вибори і цього разу, то ймовірно, що на прізвищі В.Литвина як політика можна було б ставити хрест. А в парламенті VI скликання фракція В.Литвина, на відміну від СПУ зразка 2006 р., не стала володаркою «золотої акції». 20 депутатів – «литвинівців» апріорі не впливають на формування парламентської більшості. Тому для В.Литвина сьогодні є не менш серйозною задача – після того, як блок потрапив до парламенту, утриматись у ВР, а точніше – завоювати власну електоральну нішу. Результат БЛ 2007 р. в порівнянні із попередніми виборами є значно кращим. Відсоток прихильників БЛ виріс в більш як півтора рази, кількісно за В.Литвина проголосувало на 300 тис більше, ніж на попередніх виборах. Головне, що В.Литвину вдалося провести до парламенту свою фракцію в 20 депутатів. Щоправда, існують різні думки щодо того, наскільки В.Литвин контролює власну фракцію. Більшість експертів схиляються до думки, що вже перші парламентські голосування продемонструють всі суперечності, які існують в блоці Литвина. За певною інформацією, частина депутатів блоку є близькими до регіонала В.Хмельницького, а інша – до «нашоукраїнця» П.Порошенка, проте це ще не означає, що вказані частини будуть голосувати солідарно чи то з ПР, чи то з «НУ–НС». Швидше за все, вони будуть діяти ситуативно, виходячи із власної вигоди. Окрім того, єдність у фракції буде залежати і від особистого впливу В.Литвина у політикумі. Зростання впливу В.Литвина може привести не лише до посилення його фракції у парламенті, але й до приєднання до неї депутатів із інших фракцій. Послаблення позицій В.Литвина буде сприяти відтоку депутатів із фракції БЛ. Найбільшу підтримку БЛ отримав в Центральній Україні. Зокрема, на батьківщині лідера блоку в Житомирській області БЛ отримав 8,29%, в Хмельницькій обл. – 6,62%, м. Києві – 6,59% (єдиний регіон, де спрацював партійний підхід в інформаційній кампанії: інформаційна активність лідерів місцевої парторганізації стала одним з основних інструментів ведення агітації, і це дійсно додало БЛ голосів), Рівненській обл. – 6,11% та Закарпатській обл. – 6,00%. Найгірший результат блок отримав в Донецькій обл. – 0,86%, Івано-Франківській обл. – 0,97%, Львівській обл. – 1,1%, Тернопільській обл. – 1,55% та Луганській обл. – 2,40%. Подані цифри чітко свідчать про спадання рейтингу БЛ при віддаленні від Центру України [48]. Практично по всім регіонам БЛ покращив свої результати порівняно з виборами 2006 р., негативна динаміка спостерігалась лише в Чернівецькій та Івано-Франківській обл., в Херсонській та Кіровоградській обл. БЛ покращив відсоткове співвідношення, але втратив за кількістю фактичних виборців. Як вже відзначалося, досягти певного прогресу БЛ вдалося за рахунок проведення більш продуманої виборчої кампанії. Зокрема, БЛ почав позиціонувати себе як альтернатива і біло-блакитним, і помаранчевим політичним силам. Команда БЛ чітко орієнтувалась на виборця, який розчарувався у лідерах передвиборчих перегонів. Литвин проводив достатньо агресивну виборчу кампанію, що, безумовно, себе виправдовує в тих випадках, коли політична сила наздоганяє успішніших суперників і бореться за відвоювання електорату. Головне гасло «Країні потрібен Литвин» було своєрідним реміксом, запозиченим із американських виборів («Країні потрібен Гор»), але факт запозичення практично не був помічений українськими виборцями, тим більше тими, які голосували за В.Литвина. Самий слоган, виходячи із української ментальності, виглядає дещо примітивним, проте він влучний і достатньо непогано запам‘ятовується. Важливо, що В.Литвин змінився. У формі подачі інформації він перестав бути обережним і виваженим, більше схилявся до популізму, агресії та засудження всіх опонентів. В цьому випадку слід відзначити, що така поведінка пішла на користь безпосередньо В.Литвину, принаймні в боротьбі за симпатії виборців. Кампанія БЛ також показала, що в команді В.Литвина є лише В.Литвин, а сама команда відсутня як така. Сьогоднішні спільники В.Литвина використали його як своєрідний локомотив, який допоміг їм в’їхати до парламенту, в подальшому вони будуть діяти швидше за все незважаючи на В.Литвина. Проте така ситуація – відсутність жорсткої прив’язки до певних фінансово-промислових і політичних кіл – може допомогти В.Литвину більш гнучко і впевнено маневрувати в парламенті, в тому числі стати третім центром об’єднання інтересів не лише в парламенті, але й в цілому по країні. В цілому, підсумовуючи, слід віддати належне прогресу у веденні виборчої кампанії команді В.Литвина. Агресивність, жорсткість кампанії, розрахунок на розчарованих виборців дали позитивний результат. Проте майбутнє В.Литвина і його політичної сили залежатиме від багатьох факторів, і не всі з них безпосередньо залежать від самого В.Литвина. Також слід відзначити слабкість команди В.Литвина та слабку централізацію його фракції – це дає можливості як інтегрувати до своїх лав депутатів, які виявилися «зайвими» в провідних політичних таборах, так і збільшує ймовірність розвалу фракції і відтоку депутатів. БЛ виступає альтернативним проектом відносно всіх політичних сил, що пройшли до парламенту в 2007р. Ця політична сила розрахована на електорат який розчарувався в ПР, БЮТ чи «НУ–НС». Така орієнтація сприяє тому, що БЛ є представником всієї України, а не певної частини. Але попри наявність таких потенційних можливостей, як позиціювання себе як нової «третьої» сили, БЛ являється досить корумпованим і штучним, завдання якого аж ніяк не лежить в об’єднанні суспільства. Тому, про вплив цього блоку на політико-ідеологічний розкол України, важко говорити.

3.6 Соціалістична партія України

Причини поразки соціалістів є показовими, тому корисним є здійснення аналізу виборчої кампанії СПУ в контексті визначення причин зміни динаміки електоральних настроїв в Україні. СПУ дійсно може вважатися невдахою виборів 2007 р., вона фактично повторила долю ПСПУ 2006 р., тоді партії Н.Вітренко не вистачило всього 0,07% для проходження в парламент. Падіння рейтингу СПУ мало достатньо суттєвий, якщо не катастрофічний характер. Якщо в 2006 р. СПУ підтримало 5,69% виборців, то в 2007 р. – 2,86%, це практично в два рази менше. Кількість виборців, які проголосували за СПУ, зменшилась майже на 800 тис. Фактично, СПУ втратила довіру в Центральній Україні, де традиційно мала високий рівень підтримки. При тому відмова від жорсткої боротьби за центральноукраїнський електорат була свідомою і в стратегічному плані вкрай помилковою. В основному ставка була зроблена на Схід та Південь, де вже лідирувала ПР, а також її партнери комуністи. Таким чином, СПУ, втративши традиційного для себе центральноукраїнського виборця, не змогла заручитися необхідним рівнем довіри в Східній і Південній Україні. Найбільший відсоток голосів СПУ отримала в Донецькій обл. – 8,03%, при тому в окрузі керівника комбінату ім. Ілліча В.Бойка – маріупольському виборчому окрузі №48 – СПУ підтримало 50,02% виборців, а в іншому окрузі м. Маріуполь № 49 – 37,81%. Високий результат СПУ показала в Одеській обл. – 7,23%, де №2 партійного списку В.Цушко був в 2005 р. губернатором і звідки обирався декілька разів депутатом. При тому голоси по самій одеській області розподілились на користь СПУ неоднорідно: в окрузі № 135 партію підтримало 17,52% виборців, а в окрузі №.132 – 3,3% виборців. В Черкаській обл. за СПУ проголосувало 4,27%, Чернівецькій обл. – 3,76%, Закарпатській обл. – 3,53%. Лише в цих вказаних 5 областях СПУ змогла подолати 3% бар‘єр. Найгірший результат СПУ отримала у Львівській обл. – 0,61%, Івано-Франківській обл. – 0,79%, Тернопільській обл. – 1,12%, Луганській обл. – 1,25%, Дніпропетровській обл. – 1,35%. Покращила свої результати СПУ лише в 5 регіонах України – Донецькій, Одеській, Луганській обл., АР Крим та м. Севастополі. В інших областях результати були значно гірші, причому в окремих областях, наприклад, в Хмельницькій, Сумській, Київській, відсоток голосів, поданих за соціалістів, був в 5 разів менший, аніж на виборах 2006 р. А у Вінницькій обл. за СПУ проголосувало в 6,5 разів менше виборців, ніж на попередніх виборах. При тому теоретично СПУ могла і подолати 3% бар’єр, хоча більшість соціологічних служб, в тому числі дані екзит-полу, давали значно менший відсоток голосів соціалістам, ніж вони отримали. Але очевидно, що електоральний резерв соціалістів був вичерпаний, і навіть голоси Донецької та Одеської обл. не могли в цілому вирівняти картину різкого падіння рейтингу СПУ. Радикальна зміна електоральних орієнтирів соціалістів не могла пройти непоміченою. Тому результат СПУ є більш ніж закономірним та повинен стати застереженням для політичних сил, які не враховують сталість та обумовленість об’єктивними соціальними та ідеологічними чинниками електоральних орієнтирів виборців. Спроби «обіграти» виборця можуть стати шляхом до закінчення політичної кар’єри окремих політиків та завершенням політичної історії для окремих політичних сил. СПУ просто не могла запропонувати виборцю більш-менш прийнятний набір пропозицій, який той міг би підтримати на виборах. Оскільки за великим рахунком в медіа основні пропозиції СПУ зводилися до необхідності обмеження повноважень Президента. О.Мороз обрав проблематику (перехід до суто парламентської форми державного правління, розширення повноважень місцевих рад), яка в першу чергу цікавить самого О.Мороза та політичну еліту країни, а для більшості ж виборців ці питання значно поступаються перед проблемами бідності, злочинності, корупції тощо. Ставка на тотальну критику В.Ющенка була логічною, але СПУ не відрізнялась особливою оригінальністю та ексклюзивністю звинувачень у порівнянні зі своїми колегами по Антикризовій коаліції – КПУ та ПР. Таким чином, слабко проведена виборча кампанія, підсвідомий програш виборів командою О.Мороза ще до початку виборчого процесу призвели до незадовільного результату. Сьогодні СПУ як політичний проект для багатьох виглядає приреченим. СПУ може повторити долю навіть не ПСПУ, яка все ж зберегла свою електоральну нішу, а СелПУ, партію, з якою соціалісти йшли спільним блоком на виборах 1998 р. і яка зробила ставку на співпрацю із командою Л.Кучми. Навіть наявність у більшості областей України на рівні місцевих рад фракцій СПУ не дає реальних шансів соціалістам на наступних виборах для проходження у ВР. Щоправда, СПУ все ж має певний потенціал та електоральний резерв: він полягає в радикалізації політичної лінії партії. Соціалісти від партії «угодовців влади» мають зайняти нішу радикальної опозиційної сили, яка не представлена у ВР України. В такому випадку СПУ може, принаймні, змагатися із ПСПУ за ліворадикальний електорат. Отже, СПУ являється прикладом вкоріненості розколу суспільства в політико-ідеологічному плані, оскільки зміна сторони, та форматування СПУ з ПР, сприяло повній дискредитації партії, що й відобразилось в результатах 2007р. Різке переорієнтування на електорат Півдня та Сходу було програшним рішенням для СПУ. Така ситуація є свідченням того, що громадяни є досить принциповими у своїх електоральних симпатіях, і ситуація коли новостворена партія, перед виборами, раптово стає лідером виборчих перегонів, являється вже не реальною. А це в свою чергу означає, якщо дані політичні сили, які присутні у ВРУ, не будуть намагатись об’єднувати суспільство в політико-ідеологічному плані, а й надалі, як ПР, будуть протиставляти себе Заходу чи Сходу, то це буде лише збільшувати негативні настрої серед населення, що може призвести до територіального розколу України.

ВИСНОВКИ

На сьогодні Україна перебуває в стані формування своєї державності. Одним з головних моментів, на цьому етапі, є створення консолідованої української нації. І тут простежується ряд проблем які потрібно вирішувати, щоб побудувати міцну, розвинену країну. Найголовнішою проблемою, постає питання регіонального розколу в ідеологічному плані. В Україні наявні досить вагомі підстави для регіонального розколу суспільства, які можуть, потенційно перерости в фізичне протистояння і навіть ескалуватись до територіального розколу. Такими підставами і факторами є: історичний, мовний, геополітичний, економічний, поліетнічний, релігійний, політичний. Все це в сукупності в населення різних регіонів, зумовлює різне бачення подальшого розвитку країни, що заважає процесу формування української державності. Головним фактором являється все ж таки політичний, якого іноді називають штучним, суб’єктивним, який залежить від волі політиків. І дійсно, тематика регіонального розколу постійно актуалізується під час виборів, коли політичні сили постійно піднімають питання мови, зовнішньополітичного вектору та ін.. Політичні сили почали спекулювати на тематиці «розколу», використовуючи це як один із засобів для мобілізації та нарощування свого електорату, ще з 2004р. Масові заходи які відбувались в той час показали партійним можновладцям високий потенціал даної теми. І як наслідок тематику розколу, а саме зайняття сторони одного з таборів, та жорстке протиставлення іншому, взяли на озброєння найчисельніші політичні сили. Вибори до парламенту 2006-2007 рр. лише поглибили електоральні відмінності між двома частинами країни – Сходом, з одного боку, і Заходом – з іншого. Тут відбулася «радикалізація», а подекуди навіть «маргіналізації» електорату (наприклад ПР, КПУ) – лідери виборчої кампанії, що йшли під гаслами взаємного протиставлення та боротьби між собою, домоглися підвищення своєї підтримки [47,48]. Партії та блоки не лише в своїх висловах та коментарях протиставляють себе іншому табору, а подекуди навіть закріплюють дане протиборство в програмних пунктах своєї сили [18].

 «Дрібні», не «помаранчеві» і не «антипомаранчеві»  політичні об’єднання стали користуватися ще меншою популярністю. Хоча винятком тут стало проходження до ВРУ «БЛ», цей факт  вказує на високий рівень розчарованості населення, який з кожним роком росте [47,48]. 

Аналіз передвиборчих кампаній показав, що електорат двох таборів є досить стійким і ніякі, навіть кардинальні зміни сильно не впливають на підтримку населення тієї чи іншої ведучої політичної сили, але така тенденція не стосується малих політичних партій. Досвід СПУ, ще раз засвідчив що в Україні нині існує вкорінений електоральний розкол, першочерговим моментом якого, є лише відношення до тієї чи іншої сторони. Така ситуація розкриває всю штучність та головну роль політичного фактору у розвитку даної проблеми, але поряд з тим, з кожними виборами ця «штучність» вкорінюється в свідомість людей, що розпалює ворожнечу між територіями України та несе потенційну загрозу територіального розколу держави. Таким чином, проблему електорального розколу потрібно негайно вирішувати, а політичним силами припинити використовувати гасла боротьби між регіонами, а навпаки пропонувати ідеї та принципи які будуть консолідувати су суспільство. Отже, Україна впевненим кроком іде до структуризації політичного поля, а саме до формування двох найбільш впливових політичних сил (таборів) , якими можуть бути ПР та БЮТ. Такі зрушення є позитивним для розвитку країни, але той факт що дані політичні сили ідуть під гаслами регіонального протиборства створює неабиякий негативний вплив на формування консолідованої української нації, що на етапі трансформації держави є неприйнятним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Варій М.Й. «Політико-психологічні передвиборчі та виборчі технології», – К.: Ельга, 2005. – 540 с.

2. Вишняк О.І. «Соціокультурна динаміка політичних регіонів України. Соціологічний моніторинг:94-06» –К.:  Інститут соціології НАН України,2006-203 с.
3. Каплан Ю. «Формування політичних орієнтацій населення різних регіонів та подолання «електорального розколу»» // Україна:  стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2005 /За ред. О. С. Власюка. – К.:  Знання України, 2005. – 133с.  

4. Полторак В.А., Петров О.В. «Избирательные кампании: научный подход к организации» – К.: Знання України, 2004. – 120 с. 5. Полторак В.А. «Маркетинговые исследования» – Дніпропетровськ: ДУЭП, 2002. – 160с. 6. Субтельний О. «Україна: історія»./ пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. – 3-е вид., перероб. І доп. – К.: Либідь, 1993. – 720с. 7. Електоральна поведінка населення незалежної України в регіональних зрізах: Автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.02 / К.В. Черкашин; Тавр. нац. ун-т ім. В.І.Вернадського. – Сімферополь., 2005. – 19 с. 8. Регіональні особливості парламентських виборів в Україні в умовах трансформації політичної системи суспільства (на прикладі Закарпатської області): Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Ю.О. Остапець; Львівський національний університет ім. Івана Франка. — Л., 2004; 9. Регіональний фактор у політичному процесі України: Автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.02 / Т.В. Кучеренко / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2002. — 18 с. 10. Аналитический доклад «Региональное и политико-идеологическое сегментирование электората на парламентских выборах 2006 г.». – К.: ЦСД «Софія», 2006. – 34с. 11. Андрійчук О. Тягар толерантності: про статус мови і демократичні стандарти // Дзеркало тижня. – 2006. – 8 липня. 12. Белоусов С.А. Избирательная система и особенности политического участия граждан в современном украинском обществе // Політичний маркетинг та електоральні технології. – К., 2002. – С. 236–240. 13. Бортников В. «Розмежування» в Україні в контексті ціннісної ідентифікації населення // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1.–С. 37-47. 14. Видрін Д. Епоха президента Кучми (і трішки згодом) // Дзеркало тижня. – 2003. – №37. – С. 6. 15. Карасев В. Выборы 2006: линии и сценарии расколов // Національна безпека і оборона. – 2005. – № 10. – С. 57 - 60. 16. Михайлич О. Динаміка електоральних орієнтацій 2006 року // Соціальна психологія. – 2006. – № 2 (16). – C.67-75 17. Павленко Р. Електоральна роздільність України: шляхи подолання // Вибори та демократія. – 2006. – № 1. – С. 38 - 44. 18. Передвиборна програма ПР: Стабільність і добробут // Голос України. – 2007. – № 166. – С. 5. 19. Скажи собі: Україна – це я!: Передвиборна програма Партії «Віче» // Голос України. – 2006. – № 48. – С. 4 20. Шаблій О.І. Електоральна географія / Соціально-економічна географія України. – Львів: Світ, 2000. – С. 116-132. 21. Шангіна Л. Про країну, державу та громадян у перехідному віці // Дзеркало тижня. – 2006. – №31. – С. 5. 22. Якименко Ю. Регіональні особливості ідейно-політичних орієнтацій громадян України в контексті виборчої кампанії-2006 //Нац. безпека і оборона. – 2006. – №1, С. 2-19 23. Якименко Ю. Специфіка електоральних настроїв під час виборів 2004 р. В контексті парламентської кампанії – 2006 // Національна безпека і оборона. – 2006. – С. 61 - 63. 24. Яхно А., Грудько Е. и др. Три тенденции // День. – 2007. – № 166, – С. 1, 4. 25. «5 каналу» підтвердили, що Пінчук продає Нікопольський феросплавний завод росіянам // http: //5.ua/newsline/180/340/9953/ – 14.04.2008 26. «43,1% респондентів Центру Разумкова вважають пріоритетними відносини з Росією» // http: //ua.proua.com/news/2005/10/05/032216.html – 14.02.2008 27. Антошевський Т. Церква в Україні: дані соціологічного дослідження // http: //www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;47;384 – 11.02.2008 28. Вибори народних депутатів ВРУ 1994р. // http: //www.cvu.org.ua/elections.php?lang=ukr&mid=parlam&eid=29&lim_beg=0 – 27.01.2008 29. Журавлєв В.Итоги выборов на Украине: как собрать расколотую страну?.// http: //kreml.org/opinions/l15786003?nkх1е=рruh – 11.02.2008 30. Зарудный Е. Где на самом деле пролегает линия раскола Украины? // День. – 2007. – № 210. //www.day.kiev.ua/192547/ 31. Зведені результати на виборах Президента України // http: //www.cvu.org.ua/doc.php?lang=ukr&mid=docs&id=799 – 21.03.2008 32. Кривдик О. Розкол України, або Тримайте злодія! // http: //www.pravda.com.ua/news/2006/7/26/45090.htm – 14.04.2008 33. Кругляковський П. Восток-Запад // http: //www.martingroup.com.ua/baseknowns/articles/24.htm – 19.02.2008 34. Лупацій В. Українські еліти перед вибором: реінтеграція чи стихійна фрагментація? // http: //dialogs.org.ua/print.php?part=club_ua&m_id=7171 – 14.02.2008 35. Матеріали прес-конференції Громадська думка на межі 2007-2008 рр.: оцінка року, що минає, та погляд у майбутнє // http: //www.uisr.org.ua/mid_6.php – 24.03.2008 36. Мірошніченко В. Зварич закликав СПУ наслідувати приклад ПР // http: //www.utro.ua/ukr/articles/2007/06/21/51242.shtml – 14.04.2008 37. Мостовая Ю., Рахманин С. Ничего личного // Зеркало недели. – 2007. – № 37. //www.zn.ua/1000/1550/60726/ 38. Національний склад населення, громадянство // http: //www.ukrcensus.gov.ua/results/nationality_population/graphic#m4 – 27.01.2008 39. Особливості виборчого процесу та результати парламентських виборів // www.tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=pc12-2002-02.html – 24.03.2008 40. Палій О. Фальсифікація виборів–2004 // http: //www2.pravda.com.ua/news/2005/11/15/35647.htm – 21.03.2008 41. Про результати виборів Президента України 31 жовтня 1999 року // http: //uazakon.com/document/spart51/inx51575.htm – 24.03.2008 42. Секрет успіху Литвина // http: //www.politexpert.in.ua/news.php?readmore=171 – 24.03.2008 43. Соломко И. Итоги выборов–2007: откуда такие цифры // Сегодня. – 2007. // vybory.segodnya.ua/news/471989.html 44. Соціально-економічна характеристика населення // http: //www.ukrcensus.gov.ua/results/social_economic/graphic#im3 – 27.01.2008 45. Українці вважають, що державною мовою має бути українська //http: //novynar.com.ua/politics/15975/?p=3&mode=DESC– 14.02.2008 46. Українці починають думати про відновлення СРСР // http: //politicians.com.ua/index.php?lang=ua&page=news&id=447 – 11.03.2008 47. ЦВК Вибори народних депутатів України 2006р. // http: //www.cvk.gov.ua/vnd2006/w6p001.html – 21.03.2008 48. ЦВК Вибори народних депутатів України 2007р. // http: //www.cvk.gov.ua/pls/vnd2007/w6p001 – 21.03.2008 49. Чурилов М. Динаміка електорального вибору. Загальнонаціональні опитування exit poll: Парламентські вибори – 1998. Президентські вибори – 1999. Парламентські вибори – 2002. //www.dif.org.ua/publics/doc.php?action=7/11

ДОДАТКИ

Таблиця №1

«З яким твердженням щодо історії України Ви згодні найбільшою мірою?» [22, с.5]

Таблиця №2

«Яке з наведених тверджень найбільшою мірою відповідає бажаній національності Президента і Прем’єр-міністра України?»  [22, с.7]

Таблиця №3

«Який зміст Ви вкладаєте в поняття «український націоналізм»?» [22, с.8]