Плужне

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Плужне
Загальний виглядцентральної частини села
Загальний вигляд
центральної частини села
Країна Україна Україна
Область Хмельницька область
Район/міськрада Ізяславський район
Рада/громада Плужненська сільська рада
Код КОАТУУ 6822185101
Облікова картка село Плужне 
Основні дані
Засноване 1576
Населення 3297 осіб[1][2]
Площа 7,649 км²
Густота населення 431,17 осіб/км²
Поштовий індекс 30320
Телефонний код +380 3852
Географічні дані
Географічні координати 50°10′49″ пн. ш. 26°33′46″ сх. д. / 50.18028° пн. ш. 26.56278° сх. д. / 50.18028; 26.56278Координати: 50°10′49″ пн. ш. 26°33′46″ сх. д. / 50.18028° пн. ш. 26.56278° сх. д. / 50.18028; 26.56278
Середня висота
над рівнем моря
255 (максимальна 299,4) м
Водойми річка Устя, басейн Дніпра
Відстань до
обласного центру
Хмельницький — 127 км
Відстань до
районного центру
Ізяслав — 24 км
Відстань до
залізничної станції
Ізяслав — 26 км
Місцева влада
Адреса ради вул. Бортника, 7, с. Плужне 30320, Ізяславський район, Хмельницька область
Карта
Плужне is located in Україна
Плужне
Плужне
Плужне is located in Хмельницька область
Плужне
Плужне

WC: Плужне у Вікісховищі

Плу́жне — село в Україні, в Ізяславському районі Хмельницької області. Населення становить 3297 осіб (на 2001 рік)[1][2]. Село розташоване на північному заході району за 24 км від районного центру. В околицях населеного пункту бере початок річка Устя — права притока Вілії. Адміністративний центр Плужненської сільської ради.

У селі є Плужненська загальноосвітня санаторна школа-інтернат І—ІІ ступенів для дітей та підлітків з малими та неактивними формами туберкульозу[3].

Географія[ред.ред. код]

Село лежить біля витоків річки Устя, за 24 км на північний захід від районного центру і за 26 км від залізничної станції Ізяслав.

З'єднане із райцентром територіальним автомобільним шляхом Т 2313. Фізична відстань до Ізяслава — 15,6 км, до Києва — 261,7 км[4].

Сусідні населені пункти:

Rose des vents Хотень Другий Хотень Перший Сторониче Rose des vents
М'якоти N Борисів
W    Плужне    E
S
Добрин Гаврилівка Більчин

Плужне, як й Ізяслав, лежить на південному березі старої делювіальної долини Кременецько-Острозького кряжу, з півночі якої розташовані Острог і Славута[5]. На північній межі поширення лесового підґрунтя[6].

Клімат у Плужному помірний континентальний.

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Старі плужненські дерева
Searchtool.svg Липа в парку. 100 м від ветлікарні. Діаметр стовбура 6,17 м, висота 24 м, віком понад 300 років, на висоті 2 м має 4 стовбури. 5 стовбур обломився.
Searchtool.svg Дуб у парку. За музичною школою на пагорбі праворуч по вул. Партизанській. Діаметр 5,3 м, висота 22 м, віком понад 400 років. На висоті 5 м має потрійний стовбур.

На території Плужнянського лісництва розташовані ряд об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення, зокрема: Плужнянський орнітологічний заказник та гідрологічний заказник «Урочище „Клиновецьке“». Ботанічні пам'ятки природи: Плужнянська дача, Дуб звичайний і Віковий бук. Зоологічна пам'ятка природи «Плужнянська». Заповідне урочище Круглик. Пам'ятка садово-паркового мистецтва — Плужнянський парк[7]. Останній є залишками старого парку колишньої резиденції Яблоновських-Тишкевичів. Розташований у пересічній горбистій місцевості. З насаджень привертають увагу дерева віком понад сто років: клени гостролисті, клени-явори, ясени та гіркокаштани, дуби. Унікальним зразком є чотиристовбурна липа, діаметр стовбура якої становить 180,6 см. Крім того ростуть старі ялинова, грабова та липова алеї, модрини польська та європейська, ялина звичайна, старі кущі бузку та жасмину[8].

Археологія[ред.ред. код]

1878 року під час розкопок кургану в урочищі Нева, проведених Владиславом Рупнєвським, сином власника поблизького села Коритного, членом естонського Наукового товариства в Дорпаті, виявлено сліди трупоспалення[9].

На території села виявлено кам'яні знаряддя праці доби неоліту та кургани доби бронзи[10], пам'ятки підкарпатської археологічної культури[11].

Археологом Василем Якубовським досліджене плужненське городище Х—ХІІ століть, що входило до складу Волинського князівства. Збудоване над болотистою долиною городище піднімається над нею на 25 метрів. Воно оточене круглим валом і ровом. З внутрішнього боку висота 1,4 метри, зі східного — 0,8 метри, з зовнішнього боку висота 7 метрів, ширина — 6—8 метрів, довжина валу — близько 300 метрів[12][13].

Етимологія назви[ред.ред. код]

Назва села, очевидно, походить від праслов'янського слова «плуг», назви сільськогосподарського знаряддя з широким металевим лемешем, що взялося від запозиченого з давньонімецької мови слова pfluog. У XV столітті «плужне» також означало міру землі — розмір земельної ділянки, виораної за один день одним плугом[14].

Історія[ред.ред. код]

Ранньомодерний час[ред.ред. код]

Василь Костянтин Острозький — перший відомий дідич Плужного.

Під 1576 роком Плужне вперше згадується через спустошення татарами сіл Острожчини[15]. Тоді Плужне належало до власності князя Василя Костянтина Острозького в Луцькому повіті Волинському воєводстві.

На початку XVII століття через Плужне пролягав шлях з Білотина, відгалуження шляху Заслав — Острог, через Сторониче, а далі на Ювківці — Корницю, в Залужцях відлучалася гілка на Шекеринці — Кунів. Другий важливий шлях вів безпосередньо з Острога через Сторониче[16].

1603 року в Плужному зафіксований фільварок, тоді село належало до власності Олександра Васильовича Острозького[15].

Під 1614 роком Плужне згадується в Острозькому літописці:

1614. Буря була великая, йшла мимо Острог от Жаславля о полудні, яко ноч, в жнива: пущі крушила, сади ломила по селах — в Борисові, в Плужном і по іних селах. В тих краях, куда йшла буря тая, пашня в копах княжая кілька сот коп рознесло не знати где, так теже і людськая; навіть і людей, котрії в полю того часу робили, носило поверх дерева, інших мертвих познаходили, а інії за дерево ухватившися, і держалися моцно і так живими позоставалися[17].

Після смерті краківського каштеляна Івана-Януша Острозького в 1621 році відбувся поділ маєтностей між дочками його брата Олександра Васильовича Острозького, бо всі його сини на той час уже померли. Так власницею Плужного стала Анна Алоїза Острозька, яка рік перед тим вийшла заміж за Яна Кароля Ходкевича. Після смерті Анни Алоїзи в 1654 році частину Острозької волості, зокрема і Плужне, успадкували нащадки її покійної сестри Катерини (1642), що була заміжня за Томашем Замойським, син Ян та дочки Гризельда Констанція та Йоанна Барбара. Після смерті Яна Собіпана Замойського 1665 року володіння перейшли до сина сестри Йоанни Барбари від шлюбу з Александром Конецпольським — краківського каштеляна Станіслава Яна Конецпольського. Померши і не залишивши потомства 1682 року, Станіслав Ян заповів частину належної йому Острозької волості своєму дядькові — белзькому воєводичу Яну Александру Конєцпольському, який передав її великому коронному гетьману Станіславу Яну Яблоновському. Так Плужне перейшло до родини Яблоновських[18] гербу Прус ІІІ.

Станом на 1654 рік, після буремних подій Хмельниччини, від фільварку, 350 димів, 90 волік, залишилося лише 13 жителів, піп і церква. На п'яти ставках були розташовані три млини на один камінь, з яких два стояли пусткою[19][20].

Наприкінці XVII століття Плужне разом з частиною Острога і селом Вельбівне перебували в орендній посесії якогось Домеховського, який проживав у Острозькому замку. У Плужному ж для панських потреб був двір на дві світлиці, пекарня, комора та пасіка на 30 вуликів. Пасіка існувала за рахунок залежного населення, стягнення так званої медової десятини. З кожних 10 вуликів селянин зобов'язаний був віддати 1 для пана. Також у селі було 2 ставки, що приносили 86 злотих прибутку річно.

Станіслав Вінцентій Яблоновський — замешкував у плужненському маєтку, поет і письменник.

7 червня 1662 року ревізори нарахували в Плужному 10 димів, що є еквівалентом близько 60 жителів. У подальшому кількість населення повільно зростала і станом на 1687 рік димів було вже 18, що відповідно становило понад 108 селян обох статей без розрізнення віку. За даними інвентарю 1690 року в Плужному нараховувалося 40 димів, тобто понад 240 жителів. Більшість мешканців становили українці. За характером повинностей селяни поділялися на панщизняних і чиншових. 1687 року у Плужному з 18 селянських господарств панщину відробляли 15, з яких 4 господарі — по 3 дні на тиждень, 9 — по 2 та 2 — по 1 дню. Величина панщини визначалася пропорційно до земельного наділу і кількості робочої худоби. Не відробляли панщини тільки троє господарів-бортників, натомість сплачували чиншового по 6 злотих кожен. Крім панщинних днів селяни відробляли також заорки, оборки, закоски, обкоски, зажинки та обжинки[18].

Від Станіслава Яна Яблоновського Плужне дісталося у спадок руському воєводі зі співзвучним іменем — Яну Станіславу Яблоновському, а від нього білоцерківському старості, письменникові та поетові Станіславу Вінцентію Яблоновському. Відтак власником Плужного на межі другого поділу Речі Посполитої став Антоній Барнаба Яблоновський.

1793 року після другого поділу Речі Посполитої Плужне опинилося в складі Російської імперії як волосний центр Острозького повіту Волинської губернії.

Новий час[ред.ред. код]

Едвард Тишкевич з дружиною Аделею верхи на тлі плужненського палацу. 1910-ті роки.
Плужне на мапі 1867 року.

Після смерті Антонія Барнаби Яблоновського наступним власником села став кавалер Ордену Білого Орла Станіслав Павел Яблоновський. Його брат Вацлав після поразки Листопадового повстання 1831 року опинився на еміграції в Парижі в близькому оточенні князя Адама Чорторийського. Як співробітник редакції часопису «Третє травня» (пол. Trzeci Maj), він був палким виразником панслов'янських ідей[21]. Зі столиці Франції Вацлав привіз дружину Людвіку Кросмаріх, але дітей вони не мали. В 1900 році Людвіка померла у Плужному і була похована на католицькому цвинтарі в Заславі. Станіслав Павел був пошлюблений на її сестрі Ельжбеті Кросмаріх, з якою залишили дочку Марію Людвіку. Після смерті батька і стрия вона замешкала у Плужному під наглядом опікуна Владислава Яблоновського, одруженого з Людґардою Тишкевичівною, єдиного сина молодшого звідного брата Станіслава Павла Яблоновського Максиміліана. Батько Людґарди Бенедикт Емануель Тишкевич викупив Плужне від публічних торгів за борги чоловіка. Подружжя не мало дітей, тому наступно плужненський маєток належав братові Людґарди Едварду Тишкевичу, який від шлюбу з Аделею Дембовською мав народжену в Плужному дочку Аделю Ельжбету Ігнатію Тишкевич, яка померла в Брюсселі 29 березня 1960 року, залишивши після себе дочку та сина.

Під час Січневого повстання 1863 року після битви під Миньківцями через містечко проходила сотня під командуванням Леона Ґрюнбаума з Любара. Тут поміняли коней, а 12 травня під Плужним на острові серед боліт зраджені провідником були оточені й атаковані російськими вояками з дислокованого в Острозі підрозділу Орловського піхотного полку[22][23].

Біля 1860 року в Плужному будується новий палац в неокласицистичному стилі[24].

1864 року в селі діяло утримуване коштом громади однокласне народне училище. Наприкінці XIX століття було тут 397 домів і 2500 жителів. До села належали чеські й німецькі колонії: Ядвоніне, Михайлівка, Фюрстенталь і Княгинин.

Церква Пресвятої Трійці (ліворуч) і церква святого Михаїла Архангела (праворуч)

На початок XX століття в Плужному було дві церкви, збудованих у традиційному українському стилі: Пресвятої Трійці з 1703 року, а перед нею ще старіша з XVI століття, румовища котрої було ще видно, і збудована в 1808 році цвинтарна церква Успіння Пресвятої Богородиці, 1836 пересвячена на святого Миколая, а 1881 знову на Успіння Пресвятої Богородиці. В 1869 році церкву Пресвятої Трійці поставили на кам'яний фундамент, покрили бляхою, а екстер'єр та інтер'єр пофарбували коштом парафіян. Була також римо-католицька каплиця, приписана до парафії Острога[25][26][27].

В 1910-х роках у селі зведено нову російську православну церкву святого Михаїла Архангела за типовим синодальним проектом. Українську церкву натомість розібрали.

Новітній час[ред.ред. код]

Під час Першої світової війни у Плужному розташовувався підрозділ Російської імператорської армії[28].

1917 року вояки гвардійського кавалерійського корпусу, розквартированого в селі, спільно з селянами реквізували поміщицькі землі[10].

1919 року під час нападу більшовиків на Плужне були знищені перевезені ще в 1850-их роках з Кривина особливо цінні архів і бібліотека шляхтичів Яблоновських[29].

У ході радянсько-української війни, в листопаді 1920 захоплене Червоною армією і надалі включене до складу Української СРР[30]. Кістяк нової адміністрації села склали росіяни[28].

Плужненський оркестр. Кінець 1920-х років

На початку 1920-х років в околицях Плужного діяли антибільшовицькі повстанські групи, поширювалися листівки із закликами до боротьби за вільну Україну[31]. Паралельно, діяли створені ДПУ диверсійні банди, що здійснювали напади на різні села краю від імені Всеукраїнського центрального повстанського комітету[28].

В 19231959 роках Плужне було центром Плужненського району в складі Шепетівської округи, потім Вінницької області, а з 22 вересня 1937 року — Кам'янець-Подільської області, яка 16 січня 1954 року була перейменована в Хмельницьку область.

Бюро Плужненського РК ЛКСМУ — місцеві виконавці антицерковних акцій. 1928 рік
Дмитро Тарасов — уповноважений карного розшуку НКВС у Плужному (01.1930—03.1931)

У 1930 році мешканці Плужного підняли повстання проти більшовиків, яке поширилося на довколишні села та райони й було придушене військами ОДПУ. Напередодні бюро Шепетівського окружкому КП(б)У прийняло рішення про закриття церкви в селі та виселення селянських сімей[a]. Але незабаром на вимогу громади церковну будівлю повернули. 20 лютого на вдячному молебні були присутні близько двох тисяч вірян з дев'яти сіл. Вийшовши з церкви на вулицю, жінки почали кричати: «Не чіпайте церков!», «Не чіпайте куркулів!», «Геть колективізацію!», «Геть радянську владу, будемо вибирати старосту!» Спершу натовп кинувся розбирати усуспільнене зерно та інвентар. Далі юрба чисельністю більш ніж 400 осіб попрямувала в сторону кордону з Річчю Посполитою, імітуючи спробу його перетину, але за чотири кілометри від нього була зупинена загоном піднятих за тривогою прикордонників. Після переговорів селяни повернулися до Плужного, а далі роз'їхалися по домівках, дорогою агітуючи до спільних виступів. На наступний день повстання охопило 22 села Плужненського району. Ще через день заворушення охопили 13 районів округи. В багатьох селах були вигнані працівники сільських рад, розгромлені склади з посівним зерном, розібраний усуспільнений інвентар.

Підсумовуючи події, 10 березня 1930 року голова ОДПУ УСРР Всеволод Балицький написав генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору:

Передайте ЦК. тов. Косіору тільки, що вернувся з об'їзду деяких сіл Плужнянського району був також у Плужному, звідки виник і поширився рух у селах. Безумовно, наступив перелом у всіх 22-х селах, де не функціонували сільради декілька днів. Дякуючи оперативним заходам у здійсненій політичній роботі, радянська влада відновлена у більшості сіл. Сози залишились, але з меншою кількістю членів. В деяких селах селяни, які розібрали зерно, повертають його знову до созу і просять включити до созу, баби, які брали участь у волинці, приходять до сільради із каяттям і видають куркулів, їх зачинщиків. Після арештів баби затихли, оскільки не розраховували, що їх за безчинність будуть заарештовувати. Ляховецький район, який межує із Плужним, ще не зовсім заспокоївся. Сьогодні у деяких селах відбувалися спалахи повстань із значною кількістю учасників і не тільки жінок. Стихійні виступи і хвилювання відбулися у Ганнопільському, Заславському, Судилківському районах, але в цих районах у зв'язку із потужним оперативним втручанням комуністів і перекиданням чекістів селянський рух не розрісся до розмірів як у Плужнянському районі.

1931 року органами ОДПУ в селі викрито осередок так званої Спілки визволення України. Протягом 1930-х років жертвами репресій з боку радянських органів державної безпеки стали сотні плужненців. Їх заарештовували під різними приводами. Інколи навіть без пред'явлення обвинувачення та винесення вироку. Казимир Шептицький теж пише про ситуацію 1937 року, в якій опинилася його матір, жителька села Білотин:

Мама вже через місяць після арешту батька зібрала, що в хаті було їстивного, зав'язала в хустину і пішла в село Плужне з передачею. Плужнянський райвідділ міліції був оточений високим парканом з дощок. Вона ходила й заглядала в щілини паркана, хотіла побачити свого чоловіка. Несподівано прихована в паркані хвіртка прочинилася, і з неї вийшов міліціянт. Він підійшов до мами й грубо запитав: «Што тєбє здєсь нада?» Мама розповіла йому, що тут перебуває її чоловік, а вона принесла йому передачу. Міліціянт поглянув на неї і запитав, де вона живе. Вона відповіла. Тоді він узяв її за руку і завів у двір. У дворі підвів до довгого хліва, біля якого стояв чатовий, мовчки відкрив ворота і штовхнув її в темноту хліва, замкнув за нею ворота.

У хліву було темно, тільки через шпарини в шпалах, з яких були викладені стіни, пробивалися тоненькі промінчики світла. Мама почала озиратися, куди вона потрапила, але спочатку в темноті нічого не змогла розгледіти. Коли очі звикли до темноти, вона побачила, що під стінами на землі лежать і стоять багато людей. Мама голосно запитала, чи є хто з Білотина, і почала кликати свого чоловіка. З темряви до неї підійшов якийсь чоловік і сказав, що він з Білотина. Коли вона до нього придивилася, то впізнала свого односельця, сусіда. Він їй розповів, що тут в цьому бараці перебуває вже третій тиждень, а її чоловіка два тижні як етапували, а завтра прийде черга на відправку й для них. <…>

Тільки тоді мама зрозуміла, в яку підступну халепу вона втрапила, і що дітей залишила самих, голодних. Хто ж за ними погляне? Її маленькій Стасі тільки виповнився місяць зроду. Самі вони в цьому страшному безжальному світі не виживуть. На маму напала істерика, вона почала стукати й бити ногами і руками в ворота, кричала, просила, щоб її відпустили, в неї трійко маленьких дітей лишилися самі вдома.

<…>

…наступного ранку всіх, хто перебував у хліву, вивели на подвір'я. Вишикували в колону і під охороною солдат, озброєних гвинтівками з приєднаними багнетами, повели до залізничної станції. Після прибуття на станцію арештантів загнали до задушливого, смердючого напханого людьми вантажного вагону, зачинили двері і до вечора арештанти сиділи без їжі та води. Коли зтемніло, на станції зупинився ешелон, в якому везли ув'язнених. До нього причепили вагон з арештантами Плужненського району[32]

1932 року у Плужному на курсах трактористів при МТС навчалось 110 осіб.

1933 року через Голодомор лише 45—50 % дітей молодших класів плужненської семирічки відвідували школу. В самій школі були незадовільні умови для навчання: столи і парти поламані, підлога перебувала в поганому стані, процвітала антисанітарія. Навчальні програми не виконувались належно. Зокрема, уроки з історії замінили на уроки з сільського господарства, а останні потратили на те, щоб діти розчищали стежки в парку. Внаслідок цього багато учнів не знали предмету. Школа вважалася агрономічною і мала 10 га землі, але шкільного господарства так і не було створено. Завідувач школи засіяв 2 га землі для себе, а іншу роздав своїм знайомим. Навіть деякі вчителі залишились без городів.

Ось як пригадує ті часи житель Плужного, на 1932 рік підліток 15-ти років, Степан Корнійчук:

Роки Голодомору 1932—1933 років пам'ятаю. В нашій сім'ї було 4 дітей. Щоб вижити я з молодшим братом ходили на заробітки в Славуту, де працювали тиждень, жили в бараках. В кінці кожного тижня ми поверталися додому і приносили хлібину або небагато зерна, що дало можливість вижити нашій сім'ї. Все, що ми посіяли та посадили на городі восени, від нас відібрали. Пізніше нашу сім'ю розкуркулили, батька забрали в заслання, матір вислали в Донецьку область з дітьми. В цей період помер мій молодший брат[33].

Дещо інакшу картину сталінського геноциду на селі відтворює у своїй пам'яті жителька Плужного Анастасія Свіргоцька:

Пекли хліб, у якому борошна були крихти, а решта — стручки, лушпиння мерзлої картоплі, ще щось неїстівне. Голод був нестерпний і бригадир, дивлячись на наші муки, не витерпів і виділив кожному по пуду посліду, перемішаного з зерном, яким годували коней. Завдяки цьому ми могли вижити. Ми кидали ложку цього посліду із зерном на воду і пили таку похльобку[34].

1930-ті роки Плужнянський відділ торфорозробки, розташований в селі Михайлівка, видобував 5 тон торфу щороку, що використовувався для виробництва спирту на місцевій гуральні.

З 1937 року в Плужному видавалася газета «Прикордонний більшовик» — орган політичного відділу Плужнянської МТС[b].

Дозвіл на вінчання, виданий заступником старости Плужанської районової управи. 22 лютого 1943 року

Захоплене німецькими військами 3 липня 1941 року, на 11 день від початку Німецько-радянської віни[41][42]. Протягом 19411944 років село — адміністративний центр Плужнянського району Заславського ґебіту[43]. За свідченнями сучасника, в Плужному розташовувалася невелика німецька залога і загін допоміжної поліції[44]. 1941 року в селі знову відкрита православна церква[28].

За свідченнями очевидиці, жительки сусідніх М'якіт Марії Савлук, під час німецької окупації вона відвідувала 8-й клас плужненської школи. 1942 року її, 17-річну дівчину, як і багатьох інших мешканців села, відправили на примусові роботи до Німеччини. Збірний пункт розташовувався в клубі Плужного[45].

У травні 1943 року у Плужному відбувся бій куреня Української Повстанської Армії чисельністю понад 600 осіб з більшовицьким Партизанським з'єднанням імені Микити Хрущова[46].

Інший бій відбувся того ж року під Плужним між повстанським відділом під командуванням Івана Климишина («Крука») та німецькими окупантами і російськими козаками[47].

У лютому 1944 року село захоплене Червоною армією в рамках Рівненсько-Луцької операції[48].

Після бою під Стриганами в заболочені ліси під Плужним відступив загін УПА під командуванням сотенного Гутича[49].

1944 року новопризначений голова Плужнянського районного виконавчого комітету, колишній радянський партизан Григорій Пасічник, внаслідок невдоволення політикою радянської влади, захопивши печатку і бланки документів, пішов до УПА[28].

Протягом 1944—1946 років у Плужному військовими трибуналами проведено масові суди над німецькими військовополоненими і колишніми співробітниками німецької окупаційної адміністрації. Військових переважно вішали, цивільних засуджували до 5—25 років таборів ГУЛАГу[28].

За переказами місцевих мешканців, 1945 року, під час появи розвідки УПА в районі села Кунів, співробітники НКВС та істребки панічно втекли до міста Шепетівки[49].

1945 року розпочата примусова мобілізація місцевих жителів, переважно похилого віку або неповнолітніх, на підприємства чорної металургії сходу республіки, роботи з відбудови району та області. Молодь мобілізували до шкіл фабрично-заводського навчання Ворошиловоградської області та до ремісничих і залізничних училищ. Водночас населення обкладено численними податками, в тому числі так званим «добровільним» і податком на плодові дерева та ягідні кущі. Запроваджено облігації нібито добровільної державної позики. Встановлено план виконання обов'язкового державного постачання сільськогосподарської продукції, збору металобрухту, збільшено ставки так званого гарнцевого збору з млинів, крупорушок, маслобоєнь. Була заборонена переробка шкір усіх видів худоби. Як наслідок у селян з'явилися продовольчі проблеми[28].

1950 року в Плужному стала до ладу дизельна електростанція, пекарня і цегельня потужністю 30 тисяч цегли і 20 тисяч штук черепиці за один заклад. Радянська влада продовжувала використовувати щодо населення терористично-адміністративні методи. У серпні 1950 року Плужнянський народний суд розглянув справу про невиконання Хом'як Степанидою, Ткачук Лідією, Степанюк Степанидою, Блащук Харитиною, Лисак Зіною, Дзісяк Софією, Оліферуком Іваном встановленого мінімуму трудоднів за перше півріччя 1950 року. Судове слідство встановило, що вказані особи злісно ухилялися від роботи в колгоспі. Всіх засуджено до 6 місяців примусової праці і попереджено, що у випадку повторення буде позбавлено волі[28].

На початку 1950 років внаслідок надмірної централізації управління, прагнення проконтролювати всі основні суспільні процеси в Плужному швидко зростав адміністративно-бюрократичний апарат. На 1953 рік апарат Плужнянського райвідділу сільського господарства становив 67 службовців, апарат Плужнянської сільради досяг 69 осіб, тоді як вчителів у цьому сільському райцентрі нараховувалось всього 32. Райвідділ охорони здоров'я нараховував 32 особи, що становило 1/4 усіх медиків району. На утримання чиновників витрачалися величезні кошти, адже місячна зарплатня рядового службовця перевищувала річний прибуток колгоспника від роботи в громадському господарстві[28].

1955 року в селі збудовано двоповерхову школу на 650 учнів.

У 1958 році в Плужному відкрито училище механізації, яке до 1965 року підготувало 3200 спеціалістів, переважно механізаторів для сільського господарства. У 1965 році там навчалось 310 учнів, основу матеріальної бази складали 20 тракторів, 12 комбайнів, 300 га ріллі.

Контора колгоспу «Дружба»

1966 року в селі відкрито телефонну станцію-автомат.

1969 року гуральню, збудовану на початку ХХ століття, пристосовано під фармацевтичний завод з виробництва біоміцину на 170 робочих місць[10].

Станом на 1971 рік у Плужному діяв колгосп «Дружба», що займався вирощуванням зернових культур і цукрових буряків, тваринництвом, садівництвом і бджільництвом. Також у селі діяло відділення «Сільгосптехніки», цегельний завод і комбінат комунальних підприємств. Функціонували середня і восьмирічна школи, школа-інтернат санаторного типу, клуб, радіовузол, 2 бібліотеки, краєзнавчий музей, лікарня на 100 ліжок, поліклініка, протитуберкульозний диспансер на 50 ліжок, 2 дитячих садочки, 3 підприємства громадського харчування, 8 крамниць[10].

Наприкінці 19891990 роках у Плужнянській середній школі виникла перша в Ізяславському районі організація Спілки незалежної української молоді. Тут же виник перший у районі осередок Руху[50].

З 1991 року Плужне в складі незалежної України.

Станом на 2006 рік припинили свою діяльність основні промислові підприємства села: Плужненський завод кормових антибіотиків, Плужненський цегельний завод і відділення «Сільгосптехніки». Матеріальна база підприємств знищена[51].

1 вересня 2013 року на території школи-інтернату відкрито пам'ятник Тарасові Шевченку[52].

20 червня 2016 року, в День Святого Духа, у Плужному відбувалося освячення нового храму Української Православної Церкви Київського Патріархату[53].

Населення[ред.ред. код]

Населення села Плужне (1887—1978)
Рік Загальна кількість Релігійний склад
Греко-католики % Римо-католики % Юдеї %
1887[26] 1430
1971[10] 4009
1978[54] 5600

За даними перепису населення 2001 року в селі проживали 3297 осіб[1][2]. Рідною мовою назвали[55]:

Мова Кількість осіб Відсоток
українська 3267 99,09 %
російська 30 0,91 %

Відомі люди[ред.ред. код]

У 1860-их роках під час своєї подорожі по Волині Плужне відвідував віденський художник Генріх Пеєр[56]. Також у другій половині XIX століття місцеві краєвиди змальовував відомий білорусько-польський пейзажист Наполеон Орда[57].

В 1900-их роках, їдучи на гостину до свекрів Кривинюків у Гнійницю, через село проїжджала українська письменниця Ольга Косач-Кривинюк[58]

Про події 1919 року, спалення Палацу Тишкевичів під час нападу на Плужне більшовиків, пише у своїй автобіографічній повісті «Пожежа» польська письменниця Зофія Коссак-Щуцька, яка проживала у ці часи на Волині, у селі Новоселиця.

Уродженці села[ред.ред. код]

Політика[ред.ред. код]

Голова сільської ради — Максимчук Віктор Йосипович, 1961 року народження, обраний вчетверте у 2010 році, позапартійний[65].

До складу Плужненської сільської ради входить 24 депутати, з них 20 самовисуванців, 2 від «Сильної України», 1 від Партії регіонів і 1 від Соціалістичної партії України[66].

Підсумки голосування на парламентських виборах 2012 року[79]
віддано голосів
ВО «Батьківщина»
  
520
ВО «Свобода»
  
174
«УДАР»
  
157
Партія регіонів
  
119
КПУ
  
107
Інші
  
80

Освіта і культура[ред.ред. код]

Один з корпусів школи-інтернату

Заклади освіти у Плужному:

  • ЗОШ І-ІІІ ступенів Плужненський НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, гімназія» ім. Р. Й. Бортника [83]
  • ЗОШ І-ІІ ступенів (Парківська) — ліквідована
  • Плужненська загальноосвітня санаторна школа-інтернат І-ІІ ступенів
  • Плужненський професійний аграрний ліцей [84]
  • Плужненський дошкільний навчальний заклад (ясла-садок)

Плужненські заклади культури:

У селі діє дитячий фольклорний ансамбль «Барвінець»[85].

Релігія[ред.ред. код]

За офіційною інформацією 2011 року, з релігійних організацій у Плужному діяла лише парафія Української православної церкви (Московського патріархату), ліком 800 осіб. 10 жовтня 2010 року дерев'яна церква святого Архангела Михаїла, в якій громада здійснювала богослужіння, згоріла. Станом на липень 2013 року ведуться активні роботи з побудови нового мурованого храму за робочим проектом, в основу якого покладений графічний проект Віталія Вербицького, студента Національного університету водного господарства та природокористування, уродженця села[65][86][87].

Станом на 2013 рік у селі також діє церква християн віри євангельської — п'ятидесятників «Слово істини». Пастором якої є Василь Хмарук[88].

Римо-католики Плужного приписані до парафії Найсвятішого серця Господа Ісуса в селі Мала Радогощ[89].

Пам'ятники[ред.ред. код]

Пам'ятник землякам, загиблим під час Німецько-радянської війни

Економіка[ред.ред. код]

У Плужному є такі підприємства:

Зв'язок[ред.ред. код]

Послуги фіксованого та мобільного зв'язку, проводового мовлення, доступу до мережі інтернет на території села надає ПАТ «Укртелеком».

Мобільний зв'язок і доступ до мережі інтернет забезпечують загальнонаціональні оператори мобільного зв'язку ТОВ «Астеліт» (life:)), ПАТ «Київстар», ПрАТ «МТС Україна».

У жовтні 2012 року в плужненській бібліотеці відкрито пункт вільного доступу громадян до мережі інтернет, обладнаний двома комп'ютерами[91].

Поштовий зв'язок забезпечується державним підприємством «Укрпошта».

Галерея[ред.ред. код]

Pluzhne Stadium.JPG

Стадіон

Pluzhne Square.jpg

Сквер

Urochische Kruglyk-2.JPG

Урочище Круглик

Pluzhne. Zamchysko.JPG

Урочище Замчисько

Див. також[ред.ред. код]

Зауваги[ред.ред. код]

  1. Зокрема 31 січня 1930 року в одному з директивних листів Шепетівського округового комітету комсомолу вимагалося: «Треба підтягти антирелігійний фронт, максимально підсилити антирелігійну роботу, спрямовуючи її в бік повної ліквідації релігійних забобонів, повного витіснення релігійних свят, ліквідації церков». Див.: На межі тисячоліть: Християнство як феномен культури / Ред. Р. П. Іванченко-Іванова. — Київ: Науково-методологічний центр вищої освіти, Міністерство освіти України, Українська православна церква, Київський патріархат, Міжрегіональний центр лінгвістики і права, 2000. — С. 36.
  2. Почала виходити в 1935 році. До 14 березня того ж року називалася «За соціалістичну перебудову». До 1937 друкувалася за межами села. Наклад становив 1,800 примірників. 1938 року припинила виходити. Див.: Періодичні видання УРСР 1917–1960. Газети. — Харків, 1965. — С. 261.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Населення населених пунктів Хмельницької області за даними перепису 2001 року
  2. а б в Облікова картка на сайті ВРУ
  3. Плужнянська загальноосвітня санаторна школа-інтернат І-ІІ ступенів
  4. Село Плужне — Геопортал адміністративно-територіального устрою України
  5. Степан Рудницький. Основи землезнання України. — Ч. І: Фізична географія. — Прага, 1923. — С. 89.
  6. Мигулін О. О. Звірі УРСР (матеріали до фауни). — Київ: Вид-во АН УРСР, 1938.
  7. Природно-заповідний фонд Хмельницької області
  8. «Мале Полісся» — проектований національний природний парк України (Хмельницька область) / Під. ред. д. б. н., проф. Т. Л. Андрієнко. — Кам'янець-Подільський: ПП Мошинський, 2007.
  9. Zygmunt Luba Radziminski. Dalsze poszukiwania archeologiczne w pow. Ostrogskim na Wołyńiu dokonane w r. 1878 // Zbiór wiadomości do antropologii krajowej. — T. 3. — R. 1. — S. 64. (пол.)
  10. а б в г д Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971. — С. 294.
  11. Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України. — Тернопіль: «Навчальна книга — Богдан», 2008. — С. 100—101.
  12. Винокур І. С., Гуцал А. Ф., Пеняк С. І., Тимощук Б. О., Якубовський В. І. Довідник з археології України: Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області. — Київ: Наукова думка, 1984.
  13. Терський С. В. Східний кордон Волинського князівства у ХІІ—ХІІІ століттях (за даними археологічних досліджень)
  14. Іван Огієнко. Етимологічно-семантичний словник української мови. — Т. 4. — Вінніпеґ: Накладом Товариства «Волинь», 1995. — С. 66.
  15. а б Атаманенко В. Острозька волость наприкінці XVI — першій половині XVII ст.
  16. Aleksander Jabłonowski. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. «Ziemie Ruskie» Rzeczypospolitej. Warszawa; Wiedeń, 1899—1904. — S. 6. (пол.)
  17. С кройніки Бельського речі потребнії вибрані (Острозький літописець) Процитовано 03-09-2010
  18. а б Микола Бирук. Села Острозької волості наприкінці XVII століття // Наукові записки. Серія «Історичні науки». — Острог: Національний університет «Острозька академія», 2012. — Вип. 19. — C. 53; 54; 57; 59—63.
  19. Атаманенко В. Опис Острозької волості 1654 року / В. Атаманенко // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 8/9. Український археографічний збірник / Ін-т української археограф. Та джерелозн. ім. М. С. Грушевського. — К.-Нью-Йорк, 2004. — Т. 11/12.
  20. Жарких М. І. Картосхема Острозької волості станом на 1654 рік
  21. Antoni Marszałek. Suwerenność i integracja europejska w polskiej myśli naukowej i politycznej do końca XIX wieku. — Łódź, 2005. — S. 167—168. (пол.)
  22. Rocznik wołyński. — Równe: Nakład Wołyńskiego Zarządu okręgowego związku polskiego nauczycielstwa szkół powszechnych, 1931. — Т. 2. — S. 276. (пол.)
  23. Общественно-политическое движение на Украине: Сб. док.: В 2 т. Т. 2: 1863—1864 / АН СССР. Ин-т славяноведения; АН УССР. Ин-т истории и др.; Редкол.: В. Королюк и др. — К.: Вид-во АН УРСР, 1964. — C. 124—125. (рос.)
  24. Михайлишин О. Л. Палацово-паркові ансамблі Волині 2-ї пол. XVIII—XIX ст. // Українська культура: Минуле, сучасне, шляхи розвитку: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. — Рівне, 1999. — Вип. 4. — С. 267.
  25. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Т. 2: Уезды Ровенский, Острожский и Дубенский. — Почаев: В типографии Почаево-Успенской Лавры, 1889. — С. 790—792. (рос.)
  26. а б Plużno // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1887. — T. VIII : Perepiatycha — Pożajście. (пол.)
  27. Цинкаловський Олександер. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Т. 2. — Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1986. (! Відредагуйте це посилання на Шаблон:СВ — див. пояснення в шаблоні.)  — С. 243—244.
  28. а б в г д е ж и к Валерій Ковальчук. Двічі в одну річку. Нариси з історії підрадянської Заславщини. — Заслав, 2005.
  29. Велика Волинь. Науковий збірник. — Т. 32: Бердичів древній і вічно молодий. — Житомир, 2005. — С. 36. ISSN 2220—2544
  30. Ярослав Кукуріка. Заславщина в національно-визвольних змаганнях 1917—1922 років
  31. Ярослав Кукуріка. Заславщина в національно-визвольних змаганнях 1917—1922 років. Голод 1921—1923 рр.
  32. Казимир Шептицький. Сповідь моєї матері
  33. Книга Пам'яті про жертви Голодомору 1932—1933 років в Україні: Хмельницька область. — Ч. 1. — Хмельницький, 2008. — С. 496. ISBN 978-966-96829-8-7
  34. Говорять свідки Голодомору. — Ізяслав, 2008. — С. 20.
  35. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва вб вв вг вд ве вж ви вк вл вм вн вп вр вс вт ву вф вх вц вш вщ вю вя га гб гв гг гд ге гж ги гк гл гм гн гп гр гс гт гу гф гх гц гш гщ гю гя да дб дв дг дд де дж ди дк дл дм дн дп др дс дт ду дф дх дц дш дщ дю дя Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Хмельницька область. — Кн. 4. — Хмельницький, 2012. — С. 211—505. ISBN 978-966-1502-43-6
  36. Мартиролог (рос.)
  37. Списки жертв (рос.)
  38. Возвращенные имена (рос.)
  39. а б Мартиролог (рос.)
  40. Мартиролог (рос.)
  41. Помним: поклонимся тревожным тем годам (рос.)
  42. ОПЕРСВОДКА № 019 К 22.00 3.7.41. ШТАБ ЮГО-ЗАПАДНОГО ФРОНТА ПРОСКУРОВ (рос.)
  43. Сергій Єсюнін. Адміністративно-територіяльний поділ Заславщини наприкінці XVIII — початку ХХІ ст.
  44. Вспоминания ветеранов ВОВ. Осипов Борис Степанович (рос.)
  45. Розмова з Марією Савлук
  46. Матеріали IV Буковинської міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 125-річчю заснування ЧНУ імені Юрія Федьковича. — 5 жовтня 2000 р. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — С. 129.
  47. Звіт з пропагандивного рейду відділів УПА на Схід дня 30.6.1943 р.
  48. Проскурівсько — Чернівецька операція — видатна подія Другої світової війни: Збірник документів і матеріалів. — Хмельницький, 2009.
  49. а б Володимир Ковальчук. УПА на Шепетівщині // «Свобода». Шепетівка. — 2013. — Жовтень. — С. 1, 4.
  50. Валерій Ковальчук, Олена Романюк, Володимир Федотов. Неподарована незалежність // «Майдан» № 34 23.08.2012 — С. 4.
  51. Михайло Василевський. Глобалізоване Плужне
  52. Новини Ізяславського району Перевірено 19.09.2013
  53. Освячено новий храм
  54. Карта Генерального штаба М-35-XV, 1980 год (рос.)
  55. Розподіл населення за рідною мовою, Хмельницька область (у % до загальної чисельності населення) — с. Плужне. Процитовано 2013-07-14. 
  56. Zbigniew Rewski. Z materiałów konserwatorskich // Ziemia Wołyńska. — 1938. — № 11. — S. 147—149. (пол.)
  57. Katalog rysunków architektonicznych ze zbiorów Muzeum Narodowego w Krakowie, rysunki Napoleona Ordy. Opr. Kucielska Z., Tobiaszowa Z. — Warszawa, 1975. — S. 143—144. (пол.)
  58. Ольга Косач-Кривинюк. Звіт з подорожі до волинського села // Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія. Редактор О. Біланюк. Автор проекту і вступної статті Т. Скрипка. — Нью-Йорк — Київ: Факт, 2004. — C. 143.
  59. Мистецтво України: Біогр. довід./Упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський; За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Укр. енцикл., 1997. — С. 164. ISBN 5-88500-071-9
  60. Głos Weterana i Rezerwisty (пол.)
  61. О Турине и «эффективных менеджерах» (рос.)
  62. Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А — Я (додатковий). — 788 с. — ISBN 978-966-528-318-8. — С. 196.
  63. На Ізяславщині попрощалась із загиблим в АТО прапорщиком Ігорем Хом'яком // «Є», 24 червня 2016
  64. Viktor Yarotskyy, Ph.D. (англ.)
  65. а б Паспорт територіальної громади Плужненської сільської ради (doc)
  66. Результати виборів депутатів Плужненської сільської ради
  67. Дільниці виборчого округу № 189
  68. Виборчий округ № 189 — Зареєстровані кандидати
  69. Результати голосування по виборчій дільниці № 196
  70. Результати голосування по виборчій дільниці № 197
  71. Результати голосування по дільницях ТВО № 191, Хмельницька область. Вибори Президента України. Повторне голосування 26.12.2004
  72. Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 191
  73. Результати голосування по виборчих дільницях ТВО № 191, Хмельницька область. Вибори народних депутатів України 26 березня 2006 року
  74. Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 191
  75. Результати голосування по виборчих дільницях ТВО № 191, Хмельницька область. Позачергові вибори народних депутатів України 30 вересня 2007 року
  76. Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 191
  77. Результати голосування по дільницях ТВО № 191, Хмельницька область. Вибори Президента України 17 січня 2010 року
  78. Результати голосування по дільницях ТВО № 191, Хмельницька область. Повторне голосування з виборів Президента України 07 лютого 2010 року
  79. а б в Підсумки голосування на виборчих дільницях у загальнодержавному виборчому окрузі в межах ОВО №189, Хмельницька область
  80. Виборчі дільниці одномандатного виборчого округу № 189
  81. а б Підсумки голосування на виборчих дільницях у загальнодержавному виборчому окрузі в межах ОВО № 189, Хмельницька область. Вибори народних депутатів України 28 жовтня 2012 року
  82. Відомості про підрахунок голосів виборців в одномандатному виборчому окрузі № 189 (Хмельницька область)
  83. Плужненський НВК
  84. Плужненський професійний аграрний ліцей
  85. Слободянюк П. Я., Жалюк О. П. Фестивалі, конкурси, свята на Поділлі: новітні пошуки розвитку в умовах незалежної України
  86. Сергій Охремчук. Буде у Плужному нова церква
  87. Дарина Гузенкова. Спроектував церкву для свого села
  88. Дитяче свято «З вірою в добро і людей»
  89. Мала Радогощ — найсвятішого серця Господа Ісуса.
  90. Володимир Федотов. Як загинув Валя Котик // «Партнер» 3.03.2008. с. 4. Володимир Федотов: Так як загинув Валя Котик?
  91. Володимир Федотов. Нині мешканці чотирьох населених пунктів Заславщини отримали безкоштовний доступ до всесвітньої мережі Перевірено 19.09.2013

Література[ред.ред. код]

  • Ірина Ворончук. Володіння князів Острозьких на Східній Волині (за інвентарем 1620 р.). — Київ-Старокостянтинів, 2001.
  • Тарас Вихованець. З історії волинського села XVI — середини XVII століть (на прикладі Плужного в Луцькому повіті) // Літопис Хмельниччини-2015: краєзнавчий збірник. — Хмельницький, 2015. — С. 169—186.
  • Plużno // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1887. — T. VIII : Perepiatycha — Pożajście. (пол.)
  • Roman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. — Wrocław, 1994. — T. 5. (пол.)
  • Teresa Zielińska. Poczet polskich rodów arystokratycznych. — Warszawa, 1997. (пол.)

Посилання[ред.ред. код]