42
Mas já o Príncipe Afonso aparelhava
O Lusitano exército ditoso,
Contra o Mouro que as terras habitava
D'além do claro Tejo deleitoso;
Já no campo de Ourique se assentava
O arraial soberbo e belicoso,
Defronte do inimigo Sarraceno,
Posto que em força e gente tão pequeno.
43
"Em nenhuma outra cousa confiado,
Senão no sumo Deus, que o Céu regia,
Que tão pouco era o povo batizado,
Que para um só cem Mouros haveria.
Julga qualquer juízo sossegado
Por mais temeridade que ousadia,
Cometer um tamanho ajuntamento,
Que para um cavaleiro houvesse cento.
44
"Cinco Reis Mouros são os inimigos,
Dos quais o principal Ismar se chama;
Todos exprimentados nos perigos
Da guerra, onde se alcança a ilustre fama.
Seguem guerreiras damas seus amigos,
Imitando a formosa e forte Dama,
De quem tanto os Troianos se ajudaram,
E as que o Termodonte já gostaram.
45
"A matutina luz serena e fria,
As estrelas do Pólo já apartava,
Quando na Cruz o Filho de Maria,
Amostrando-se a Afonso, o animava.
Ele, adorando quem lhe aparecia,
Na Fé todo inflamado assim gritava:
- "Aos infiéis, Senhor, aos infiéis,
E não a mim, que creio o que podeis!"
46
"Com tal milagre os ânimos da gente
Portuguesa inflamados, levantavam
Por seu Rei natural este excelente
Príncipe, que do peito tanto amavam;
E diante do exército potente
Dos imigos, gritando o céu tocavam,
Dizendo em alta voz: - "Real, real,
Por Afonso alto Rei de Portugal."
47
"Qual co'os gritos e vozes incitado,
Pela montanha o rábido Moloso,
Contra o touro remete, que fiado
Na força está do corno temeroso:
Ora pega na orelha, ora no lado,
Latindo mais ligeiro que forçoso,
Até que enfim, rompendo-lhe a garganta,
Do bravo a força horrenda se quebranta:
48
"Tal do Rei novo o estâmago acendido
Por Deus e pelo povo juntamente,
O Bárbaro comete apercebido,
Co'o animoso exército rompente.
Levantam nisto os perros o alarido
Dos gritos, tocam a arma, ferve a gente,
As lanças e arcos tomam, tubas soam,
Instrumentos de guerra tudo atroam.
49
"Bem como quando a flama, que ateada
Foi nos áridos campos (assoprando
O sibilante Bóreas) animada
Co'o vento, o seco mato vai queimando;
A pastoral companha, que deitada
Co'o doce sono estava, despertando
Ao estridor do fogo que se ateia,
Recolhe o fato, e foge para a aldeia:
50
"Desta arte o Mouro atónito e torvado,
Toma sem tento as armas mui depressa;
Não foge; mas espera confiado,
E o ginete belígero arremessa.
O Português o encontra denodado,
Pelos peitos as lanças lhe atravessa:
Uns caem meios mortos, e outros vão
A ajuda convocando do Alcorão.
51
"Ali se vêem encontros temerosos,
Para se desfazer uma alta serra,
E os animais correndo furiosos
Que Neptuno amostrou ferindo a terra.
Golpes se dão medonhos e forçosos;
Por toda a parte andava acesa a guerra:
Mas o de Luso arnês, couraça e malha
Rompe, corta, desfaz, abola e talha.
52
"Cabeças pelo campo vão saltando
Braços, pernas, sem dono e sem sentido;
E doutros as entranhas palpitando,
Pálida a cor, o gesto amortecido.
Já perde o campo o exército nefando;
Correm rios de sangue desparzido,
Com que também do campo a cor se perde,
Tornado carmesi de branco e verde.
53
"Já fica vencedor o Lusitano,
Recolhendo os troféus e presa rica;
Desbaratado e roto o Mauro Hispano,
Três dias o grão Rei no campo fica.
Aqui pinta no branco escudo ufano,
Que agora esta vitória certifica,
Cinco escudos azuis esclarecidos,
Em sinal destes cinco Reis vencidos,
54
"E nestes cinco escudos pinta os trinta
Dinheiros por que Deus fora vendido,
Escrevendo a memória em vária tinta,
Daquele de quem foi favorecido.
Em cada uni dos cinco, cinco pinta,
Porque assim fica o número cumprido,
Contando duas vezes o do meio,
Dos cinco azuis, que em cruz pintando veio.
|
|
42
Але вже принц Афонсу для боїв
Збирав щасливе військо лузітанів
Супроти мавра, що на землях жив
За світлим Тежу і його поганив;
І на Урікське поле заспішив,
Сміливо табором військовим станув,
Не боячися тьми ворожих лав,
Хоч мало вояків у себе мав.
43
Він покладався, як і в кожній справі,
Лише на бога, що на небесах,
То й не лякали нехристи лукаві,
Хоч не злічити їх уже в полях.
Снував спокійно думи величаві,
Одважувавсь на. битву, як забаг,
Хоч ворогів, о матінко господня,
На лицаря одного – ціла сотня.
44
П'ять маврських королів, повір мені,
Зоветься головний у них Ісмаром ;
Всі загартовані в жаркій війні,
Де слава здобувається недаром;
А з ними й амазонки чарівні,
Наслідують красуню дивним чаром
Ту, що троянці знали в днях своїх,
І дочок Термодонта молодих.
45
Ранкові зорі гасли й ледь тепліли,
Війнуло холодом від росних трав,
Коли Афонсу й воїни узріли
Марії сина, що між хмар постав;
Король, що божествив його, зраділий,
Натхненний вірою, ось так гукав:
«Нехай твій гнів, твій грім, твій меч, о боже,
Мені розбить невірних допоможе!»
46
Тож португальці, дивом отаким
Запалені, встають, і виступають
За владаря свого, і йдуть за ним,–
Його всі люблять серцем і вітають;
І перед військом ворогів міцним
Кричать, і їхні вигуки злітають
До неба: «За Афонсу-короля,
Що португальську землю визволя!»
47
Ось так, як накидається порідний
Кудлай, що пастуху коритись звик,
У горах на бика, гарчить, страхітний,
Хоч захищається рогами бик;
Не стільки дужий гавкотить, як спритний,
Хапає то за вухо, то за бік,
Аж поки звалить сильного сміливий,
Бере за горло, в запалі жахливий,–
48
Так і новий король із військом там
Видінням запалився без принуки,
їх наступу не стримать ворогам,
Що вкрили ген зелене поле й луки.
Здіймають маври дикий крик і гам,
Хвилюються, беруть списи та луки,
Сурма звучить, і вітер гук несе,
А клич Беллони заглушив усе.
49
Ось так, як від вогню, котрий солому
Палив у полі (дув Борей різкий),
Загув і перекинувсь по сухому
За вітром на сухі чагарники,
Збудились пастухи, що в полі тбму
Дрімали солодко, та напрямки
Мчать до села, хапаючи одежу,
Не в змозі стримати страшну пожежу.
50
Так само й маври,– хто, як зміг чи встиг,
Хапає зброю, метушиться, лютий;
Чомусь-то квапить коней бойових,
Мов хоче супротивника схитнути.
А португальці зустрічають їх,
Списи несхибно спрямувавши в груди;
Одні звалились, другі йдуть вперед,
їх кличе на підмогу Магомет.
51
Зітнулись – бойовище закипіло
Так, що й гора здригнулась кам’яна;
Копитять коні твердь оскаженіло,
Аж до Нептуна котиться луна;
Удари сиплються на лати й тіло;
Повсюди битва точиться страшна;
І воїн Луза б’ється все лютіше,–
Рубає, крушить, коле, тне і ріже.
52
І ноги, й руки, й голови летять,
У полі котяться під грізні крики,
І корчаться тіла, від ран тремтять,
І видно лиш бліді смертельні лики.
Уже ганебна відступає рать;
Такі криваві розлилися ріки,
Аж та зелена й світла оболонь
Стає червоною, немов огонь.
53
Афонсу виграв битву, слава богу,
Збирав трофеї, здобич добру мав;
Три дні на полі був,– звідтіль спрожогу
Розгромлений утік іспанський мавр.
І там, аби увічнить перемогу,
На білому щиті намалював,
Обвівши світлом, п’ять щитів блакитних,
П’ятьох тих королів здолавши східних.
54
По шість дінейро на щитах п’ятьох
Малює, відданий творцю святому,
Чорнилом різним пише, бачить бог,
Про того, хто сприяв йому в усьому;
І на щитах по числах багатьох
На тлі блакитному, немов живому,
Читати вже про битву можеш ти,–
Це ж там із знаків склалися хрести.
|