Ядерна програма Великої Британії: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вилучено вміст Додано вміст
Sound 135 (обговорення | внесок)
Створено шляхом перекладу сторінки «Nuclear weapons of the United Kingdom»
(Немає відмінностей)

Версія за 12:03, 13 жовтня 2023


Ядерна програма Великої Британії
Країна  Велика Британія

 

У 1952 році Сполучене Королівство стало третьою країною (після Сполучених Штатів і Радянського Союзу), яка розробила і випробувала ядерну зброю, і є однією з п'яти держав, що володіють ядерною зброєю згідно з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї.

Великобританія ініціювала програму створення ядерної зброї під кодовою назвою Tube Alloys під час Другої світової війни. На конференції в Квебеку в серпні 1943 року його об'єднали з американським Манхеттенським проектом. Британський уряд вважав ядерну зброю спільним відкриттям, але американський Закон про атомну енергію 1946 року (Закон МакМагона) обмежив доступ інших країн, включаючи Великобританію, до інформації про ядерну зброю. Побоюючись втрати Британією статусу великої держави, Велика Британія відновила свій власний проект, який тепер отримав кодову назву High Explosive Research. 3 жовтня 1952 року він підірвав атомну бомбу на островах Монте-Белло в Австралії під час операції «Ураган». Протягом наступного десятиліття було проведено ще одинадцять британських випробувань ядерної зброї в Австралії, включаючи сім британських ядерних випробувань у Маралінге в 1956 і 1957 роках.

Британська програма створення водневої бомби продемонструвала здатність Британії виробляти термоядерну зброю під час ядерних випробувань операції Grapple у Тихому океані та призвела до внесення поправок до Закону Макмехона. З моменту підписання Угоди про взаємну оборону між США та Великою Британією 1958 року США та Великобританія активно співпрацюють у питаннях ядерної безпеки. Спеціальні ядерні відносини між двома країнами передбачають обмін секретними науковими даними та матеріалами, що розщеплюються, такими як уран-235 і плутоній. У Великій Британії не було програми розвитку незалежної системи доставки з моменту скасування Blue Streak у 1960 році. Натомість вона придбала американські системи доставки для використання у Великобританії, оснастивши їх боєголовками, розробленими та виготовленими британським Управлінням атомної зброї (AWE) та його попередником. Згідно з угодою про продаж Polaris 1963 року, США поставили Великобританії ракети Polaris і технології атомних підводних човнів. До 1992 року США також постачали Королівським військово-повітряним силам і британській армії Рейну ядерну зброю в рамках проекту E у вигляді авіаційних бомб, ракет, глибинних бомб і артилерійських снарядів. Американські літаки, здатні нести ядерну зброю, базувалися у Великій Британії з 1949 року, але остання ядерна зброя США була виведена в 2008 році.

У 1982 році в угоду про продаж Polaris були внесені зміни, які дозволили Великобританії придбати ракети Trident II. З 1998 року, коли Велика Британія зняла з озброєння свої тактичні бомби WE.177, Trident був єдиною оперативною системою ядерної зброї на британському озброєнні. Система доставки складається з чотирьох VanguardVanguard підводні човни, що базуються в HMNB Clyde в Шотландії. Кожна підводний човен озброєна до шістнадцяти ракет Trident II, кожна з яких несе боєголовки в восьми багаторазових реанімаційних апаратах незалежного націлювання (MIRV). Оскільки принаймні один підводний човен постійно патрулює, «Авангарди» виконують роль стратегічного стримування, а також мають субстратегічні можливості.

Примітки

Література

 

Посилання