Термоядерна бомба

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Термоя́дерна бо́мба (Водне́ва бо́мба) — тип зброї масового ураження, руйнівна сила якої базується на використанні енергії реакцій ядерного синтезу легких елементів (наприклад, синтез двох ядер атомів дейтерію (важкого водню) в одне ядро атома гелію). У термоядерних реакціях виділяється велика кількість енергії. Маючи ті самі фактори, що і ядерна зброя, термоядерна зброя має більшу потужність вибуху. Теоретично вона обмежується лише кількістю необхідних для реакції компонентів.

У перших водневих бомбах як речовину для термоядерного синтезу використовували суміш важких ізотопів водню — дейтерію та тритію, звідки й походить назва воднева бомба. У потужніших пристроях наступного покоління як термоядерне пальне застосовують Дейтерид літію-6 (6LiD чи 6Li2H).

Загальний опис[ред.ред. код]

Термоядерні реакції[ред.ред. код]

У надрах Сонця міститься гігантська кількість водню, що знаходиться у стані надвисокого стиснення при температурі близько 15000000 кельвінів При такій високій температурі і щільності плазми, ядра водню постійно стикаються один з одним, частина з цих зіткнень завершується їх злиттям і в кінцевому рахунку утворенням більш важких ядер гелію. Подібні реакції, що носять назву термоядерного синтезу, супроводжуються виділенням величезної кількості енергії. Згідно з законами фізики, енерговиділення при термоядерному синтезі обумовлено тим, що при утворенні більш важкого ядра частина маси легких ядер, які увійшли до його складу, перетворюється на колосальну кількість енергії. Саме тому Сонце, володіючи гігантською масою, в процесі термоядерного синтезу щодня втрачає приблизно 100 мільярдів тон речовини і виділяє енергію, завдяки якій стало можливе життя на Землі.

Ізотопи водню[ред.ред. код]

Атом водню — найпростіший з усіх існуючих атомів. Він складається з одного протона, який є його ядром, навколо якого обертається єдиний електрон. Ретельні дослідження води (H2O) показали, що в ній у незначній кількості присутня «важка» вода, що містить «важкий ізотоп» водню — дейтерій (2H). Ядро дейтерію складається з протона і нейтрона — нейтральної частинки, за масою близькою до протона.

Існує третій ізотоп водню — тритій, в ядрі якого містяться один протон і два нейтрони. Тритій нестабільний і зазнає мимовільного радіоактивного розпаду, перетворюючись на ізотоп гелію. Сліди тритію виявлені в атмосфері Землі, де він утворюється у результаті взаємодії космічних променів з молекулами газів, що входять до складу повітря. Тритій одержують штучним шляхом в ядерному реакторі, опромінюючи ізотоп літій-6 потоком нейтронів.

Механізм дії водневої бомби[ред.ред. код]

Послідовність процесів, що відбуваються при вибуху водневої бомби, можна представити таким чином. Спочатку вибухає заряд-ініціатор термоядерної реакції, який знаходиться всередині оболонки (невелика атомна бомба), в результаті чого виникає нейтронний спалах і створюється висока температура, необхідна для ініціації термоядерного синтезу. Нейтрони бомбардують вкладиш з дейтериду літію — з'єднання дейтерію з літієм (використовується ізотоп літію з масовим числом 6). Літій-6 під дією нейтронів розщеплюється на гелій і тритій. Таким чином, атомний запал створює необхідні для синтезу матеріали безпосередньо в самій приведеній у дію бомбі.

Потім починається термоядерна реакція в суміші дейтерію з тритієм, температура всередині бомби стрімко наростає, залучаючи в синтез все більшу і більшу кількість водню. При подальшому підвищенні температури могла б початися реакція між ядрами дейтерію, характерна для водневої бомби. Всі реакції, звичайно, відбуваються настільки швидко, що сприймаються як миттєві.

A Боєголовка перед вибухом; перший ступінь зверху, другий ступінь знизу. Обидва компоненти водневої (термоядерної) бомби.
B Вибухова речовина стискає плутонієву кулю першого ступеню й переводить її у надкритичний стан. Розпочинається ланцюгова реакція розщеплення.
C Під час розщеплення в першому ступені утворюється потужний імпульс рентгенівського випромінювання, який поширюється вздовж внутрішньої частини оболонки, через наповнювач із пінополістиролу.
D Другий ступінь нагрівається під дією рентгенівського випромінювання й унаслідок абляції (випаровування) стискається. Плутонієвий стержень всередині другого ступеню також переходить у надкритичний стан, ініціюючи ланцюгову реакцію, та виділяючи велику кількість тепла.
E У стиснутому та розігрітому дейтериді літію-6 розпочинається реакція синтезу, нейтронний потік, що випромінюється, є ініціатором реакції розщеплення тамперу.

Поділ, синтез[ред.ред. код]

реакція синтезу дейтерію і тритію

Насправді у бомбі описана вище послідовність процесів закінчується на стадії реакції дейтерію з тритієм. Далі конструктори бомби зволіли використовувати не синтез ядер, а їх розподіл. В результаті синтезу ядер дейтерію і тритію утворюються гелій і швидкі нейтрони, енергія яких досить велика, щоб викликати поділ ядер урану-238 (основний ізотоп урану, значно дешевший, ніж уран-235, який використовується у звичайних атомних бомбах). Швидкі нейтрони розщеплюють атоми уранової оболонки супербомби. Поділ однієї тонни урану створює енергію, еквівалентну 18 Мт. Енергія витрачається не тільки на вибух і виділення тепла. Кожне ядро ​​урану розщеплюється на два сильно радіоактивних «уламки». У число продуктів поділу входять 36 різних хімічних елементів і майже 200 радіоактивних ізотопів. Все це і складає радіоактивні опади, що супроводжують вибухи супербомби.

Завдяки унікальній конструкції і описаному механізму дії, зброю такого типу можна зробити якої завгодно потужності. Вона набагато дешевше атомних бомб тієї ж потужності.

Наслідки вибуху[ред.ред. код]

Ударна хвиля і тепловий ефект[ред.ред. код]

Прямий (первинний) вплив вибуху супербомби має троїстий характер. Найбільш очевидний з прямих впливів — це ударна хвиля величезної інтенсивності. Сила її впливу, що залежить від потужності бомби, висоти вибуху над поверхнею землі і характеру місцевості, зменшується з віддаленням від епіцентру вибуху. Тепловий вплив вибуху визначається тими ж факторами але, крім того, залежить і від прозорості повітря — туман різко зменшує відстань, на якій тепловий спалах може викликати серйозні опіки.

Згідно з розрахунками, при вибуху в атмосфері 20-мегатонної бомби люди залишаться живі у 50% випадків, якщо вони 1) ховаються в підземному залізобетонному притулку на відстані приблизно 8 км від епіцентру вибуху (ЕВ), 2) знаходяться в звичайних міських спорудах на відстані близько 15 км від ЕВ, 3) опинилися на відкритому місці на відстані близько 20 км від ЕВ. В умовах поганої видимості і на відстані не менше 25 км, якщо атмосфера чиста, ймовірність вціліти для людей, що знаходяться на відкритій місцевості, швидко зростає з віддаленням від епіцентру; на відстані 32 км її розрахункова величина складає понад 90%. Площа, на якій під час вибуху проникаюче випромінювання викликає летальний результат, порівняно невелика навіть у разі якщо бомба високої потужності.

Вогняна куля[ред.ред. код]

В залежності від складу і маси пального матеріалу, залученого у вогняну кулю, можуть утворюватися гігантські вогняні урагани, бурхливі протягом багатьох годин. Однак найнебезпечніший (хоча і вторинний) наслідок вибуху — це радіоактивне зараження навколишнього середовища.

Радіоактивні опади[ред.ред. код]

Як вони утворюються[ред.ред. код]

Під час вибуху бомби виникає вогняна куля, яка наповнюється величезною кількістю радіоактивних частинок. Зазвичай ці частинки настільки малі, що, потрапивши у верхні шари атмосфери, можуть залишатися там протягом довгого часу. Але якщо вогняна куля стикається з поверхнею Землі, все, що на ній знаходиться, вона перетворює у розпечений пил і попіл і втягує їх у вогняний смерч. У вихорі полум'я вони перемішуються і з'єднуються з радіоактивними частками. Радіоактивний пил, крім найбільшого, осідає не відразу. Більш дрібний пил відноситься хмарою, яка виникла у результаті вибуху, і поступово випадає в міру руху її за вітром. Безпосередньо на місці вибуху радіоактивні опади можуть бути надзвичайно інтенсивними — в основному це осідає на землю великий пил. У сотнях кілометрів від місця вибуху, і на більш далеких відстанях, на землю випадають дрібні, але все ще видимі оком частки попелу. Часто вони утворюють покрив схожий на сніг, смертельно небезпечний для всіх, хто виявиться поблизу. Ще більш дрібні і невидимі частинки, перш ніж вони осядуть на землю, можуть мандрувати в атмосфері місяцями і навіть роками, багато разів огинаючи земну кулю. До моменту випадання їхня радіоактивність значно слабшає. Найбільш небезпечним залишається випромінювання стронцію-90 з періодом напіврозпаду 28 років. Його випадання чітко спостерігається всюди у світі. Осідаючи на листі і траві, він потрапляє до харчових ланцюгів, що включають і людину. Як наслідок цього, в кістках мешканців більшості країн виявлені помітні, хоча поки і не дуже небезпечної кількості стронцію-90. Нагромадження стронцію-90 у кістках людини в довгостроковій перспективі досить небезпечне, так як призводить до утворення кісткових злоякісних пухлин.

Тривале зараження місцевості радіоактивними опадами[ред.ред. код]

У випадку воєнних дій, застосування водневої бомби призведе до негайного радіоактивного забруднення території у радіусі близько 100 км від епіцентру вибуху. При вибуху супербомби забрудненим виявиться район в десятки тисяч квадратних кілометрів. Настільки величезна площа ураження однієї-єдиної бомби робить її абсолютно новим видом зброї. Навіть якщо супербомба не потрапить у ціль, тобто не вразить об'єкт ударно-тепловою дією, проникаюче випромінювання і радіоактивні опади, які супроводжують вибух, зроблять навколишній простір непридатним для проживання. Такі опади можуть тривати протягом багатьох днів, тижнів і навіть місяців. Залежно від їх кількості інтенсивність радіації може досягти смертельно небезпечного рівня. Порівняно невеликого числа супербомб достатньо, щоб повністю вкрити велику країну шаром смертельно небезпечного для всього живого радіоактивного пилу. Таким чином, створення надбомби ознаменувало початок епохи, коли стало можливим зробити непридатними для проживання цілі континенти. Навіть через тривалий час після припинення прямого впливу радіоактивних опадів буде зберігатися небезпека, зумовлена ​​високою радіотоксичністю таких ізотопів, як стронцій-90. З продуктами харчування, вирощеними на забруднених цим ізотопом ґрунтах, радіоактивність буде надходити в організм людини.

Створення та випробування термоядерної бомби[ред.ред. код]

У США і в СРСР[ред.ред. код]

У травні 1941 року японський фізик Токутаро Хаґівара з Кіотського університету висловив на лекції думку з приводу можливості створення термоядерної реакції між ядрами водню, яку можна викликати за допомогою вибухової ланцюгової реакції поділу ядер урану-235. Згодом, у вересні 1941 року, ідею бомби з термоядерним синтезом, ініційованих атомним зарядом, висунув видатний італійський фізик Енріко Фермі, повідомивши про неї своєму колезі американському фізику Едварду Теллеру на самому початку Манхеттенського проекту.

Докладніше у статті Манхеттенський проект

Ідея Енріко Фермі стала основою для десятирічної діяльності Теллера. Едвард 1941-го року працював у Чиказькому та Колумбійському університетах, а також у Лос-Аламоській лабораторії; був введений до складу дослідницької групи зі створення ядерної бомби. Він став керівником програми зі створення американської водневої бомби.

Перші важливі і базові кроки до здійснення проекту синтезу зробив співробітник Теллера польський математик Станіслав Улам. Він для ініціювання термоядерного синтезу запропонував стискати термоядерне паливо до початку його нагрівання, використавши для цього фактори первинної реакції розщеплення, а крім того, розмістити термоядерний заряд окремо від первинного ядерного компонента бомби. Пропозиції Улама допомогли перевести розробку термоядерної бомби з теорії до практики. Виходячи з цих даних, Теллер висловив припущення, що рентгенівське і гама випромінювання, створене первинним вибухом, може віддати достатньо енергії у вторинний компонент, який розташовується у спільній оболонці з первинним. А це дозволить здійснити достатню імплозію (обтиснення) та ініціювати термоядерну реакцію.

Схема Теллера-Улама

Про термоядерні бомби американське керівництво почало думати практично відразу після створення атомної бомби у 1945 році. У тому 1945 році СРСР також почала проводити перші роботи з термоядерної програми. Тоді Ігор Курчатов отримав інформацію про дослідження, що ведуться у США над термоядерної проблемою.[1]Однією з передумов початку термоядерної програми у США стало випробування СРСР атомної бомби у 1949 році. Успішне випробування радянської ядерної бомби встановлювало військовий паритет протиборчих сторін, що ніяк не влаштовувало Америку. Американське керівництво хотіло створити більш потужну зброю. Програма зі створення бомби з термоядерним синтезом була заснована на ідеях Станіслава Улама та Едварда Теллера. Вони вирахували, що рентгенівські промені, які випромінює пусковий атомний заряд, доходять до спеціального радіаційного каналу капсули з термоядерним пальним. Уран швидко поглинає випромінювання і перетворюється у плазму, яка дуже сильно стискає пальне (до 1000 разів). При цьому дуже важливо запобігти передчасному нагріву палива, тому що це знижує ступінь компресії. Але навіть стисле у 1000 разів і нагріте до мільйонів градусів паливо ще не готове до термоядерного горіння. Тому реакції необхідно «допомогти» розгорітися шляхом розміщення у центрі плутонієвого стрижня. Після стиснення плутонієвий стрижень переходить до надкритичного стану, і в результаті реакції поділу температура збільшується до необхідних значень.

У березні 1948 року в Лондоні відбулася зустріч Клауса Фукса (теоретика і одного з розробників американської водневої бомби) з радянським резидентом, "під час якої він передав для СРСР матеріали, що були дуже важливі. Серед цих матеріалів був новий теоретичний матеріал, що відноситься до надбомби. В якості первинної атомної бомби використовувалася бомба гарматного типу на основі урану-235 з віддзеркалювачем з окису берилію. Вторинним вузлом була рідка ДТ-суміш. … Ініціюючий відсік примикав до довгої циліндричної посудини з рідким дейтерієм "[2]. У цій схемі передбачалося, що ядерна бомба, яка вибухне, нагріє суміш дейтерію з тритієм до температури в декілька мільйонів градусів, що викличе термоядерну реакцію. «10 червня 1948 Постанова РМ СРСР зобов'язувало КБ, під керівництвом Юлія Харитона, провести перевірку даних про можливість втілення у життя водневої бомби. У червні цього ж року спеціальна група ФІАН СРСР у складі Ігоря Тамма,С. З. Беленького і Андрія Сахарова взялася за роботу пов'язану з проблемою ядерного горіння дейтерію. До складу групи незабаром увійшли Віталій Гінзбург і Юрій Романов[3].

Наприкінці січня 1950 Клаус Фукс продиктує і підпише заяву у лондонському Військовому міністерстві, зізнавшись у тому, що він передавав надсекретну інформацію до СРСР — про конструкції зразків ядерної зброї, які були розроблені у Лос-Аламоській лабораторії під час війни і незабаром після її закінчення. Всього через чотири дні після письмового визнання Фукса Гаррі Трумен 31 січня 1950 направив до Комісії з атомної енергії США директиву, щодо відновлення робіт зі створення супербомби.[4] Не минуло й місяця з дня появи директиви Трумена про програму створення водневої бомби, як виявилося, що майже всі більш-менш важливі припущення про конструкції водневої бомби, прийняті до цього часу і відомі Фуксу, виявилися невірними. Ганс Бете (голова теоретичного відділу Лос-Аламоської лабораторії) Писав:

« Якщо СРСР дійсно почав свою термоядерну програму на основі саме тієї інформації, що вони отримали від Фукса, то їх програма також повинна була провалитися. Після початку серйозної роботи над нею (супербомба) і як ланцюг «випадкових» подій, що відбулися через багато часу після того, як Фукс залишив Лос-Аламосс, призвела до абсолютно нової концепції термоядерної зброї, відомої нині під назвою водневої бомби Теллера-Улама .[5]  »

Радянським фізикам висновки Ганса Бете не були відомі.

Приблизно через місяць після директиви Президента США починають прискорюватися роботи у СРСР. 26 лютого 1950 була прийнята Постанова РМ СРСР «Про роботи з створення РДС-6» (РДС-6 — шифр водневої бомби), у якій йшлося про створення бомби з тротиловим еквівалентом 1 мільйон тон і вагою до 5 тон. Постанова передбачала використання у конструкції тритію. У той же день було прийнято Постанову РМ СРСР «Про організацію виробництва тритію».[6] На шляху до поставленої Урядом мети були важко переборні проблеми. Навесні 1950 фізики-ядерники — І. Тамм, А. Сахаров та Ю. Романов переїжджають на «об'єкт» у КБ-11, де починають інтенсивну роботу над створенням водневої бомби[7].

Як відомо, у водневій бомбі відбувається реакція злиття тритію Т і дейтерію Д, Т + Д або Т + Т. Тому для створення водневої бомби був необхідний тритій. В кінці 40-х — початку 50-х років, коли постало питання про створення водневої бомби, у СРСР тритію не було. (Тритій нестабільний, його період напіврозпаду 8 років, тому в природі, наприклад, у воді, він існує в незначних кількостях.) Тритій можна робити в атомних реакторах, що працюють на збагаченому урані. На початку 50-х років у СРСР таких реакторів не було, тому було поставлено завдання їх спорудити. Було очевидно, що за короткий час(2-3 роки) не вдасться видобути значну кількість тритію .[8]

Вирішити проблеми з тритієм(а точніше обійти їх) вдалося солдату строкової служби Радянської Армії Олегу Олександровичу Лаврентьєву, який в аматорський спосіб займався ядерною фізикою.Схема бомби Лаврентьєва в елементах подібна до тієї, що була передана Фуксом резиденту, тільки у ній рідкий дейтерій замінений на дейтерид літію. У такій конструкції не потрібен тритій, і це вже не пристрій, який треба було б підвозити на баржі до ворожого берега і підривати, а справжня бомба, яку при необхідності можна доставити балістичною ракетою.

« Ідея використання термоядерного синтезу вперше зародилася у мене взимку 1948 року. Командування частини доручило мені підготувати лекцію для особового складу з атомної проблеми. Ось тоді і стався «перехід кількості в якість». Маючи кілька днів на підготовку, я заново переосмислив весь накопичений матеріал і знайшов вирішення питань, над якими бився багато років поспіль: знайшов речовину - дейтерид літію-6, здатний здетонувати під дією атомного вибуху, багаторазово його посиливши, і придумав схему для використання в промислових цілях ядерних реакцій на легких елементах. До ідеї водневої бомби я прийшов через пошуки нових ланцюгових ядерних реакцій.Послідовно перебираючи різні варіанти, я знайшов те, що шукав. Ланцюг з літієм-6 і дейтерієм замикалася по нейтронам. Нейтрон, потрапляючи в ядро ​​Li-6, викликає реакцію: нейтрон + літій-6 → Не-4 + Т + 4,8 МеВ. Тритій, взаємодіючи з ядром дейтерію за схемою: Тритій + дейтерій → Не-4 + нейтрон + 4,8 МеВ(мега Електронвольт) , повертає нейтрон в середовище реагуючих частинок.Подальше вже було справою техніки. У двотомнику Некрасова я знайшов опис гідридів. Виявилося, що можна хімічно зв'язати дейтерій і літій-6 в тверду стабільну речовину з температурою плавлення 700 ° С. Щоб ініціювати процес, потрібен потужний імпульсний потік нейтронів, який виходить під час вибуху атомної бомби. Цей потік дає початок ядерним реакціям і призводить до виділення величезної енергії, необхідної для нагріву речовини до термоядерних температур.  »

—Лаврентьєв[9].

«Іві Майк»

Спільна доповідь Теллера і Улама від 9 березня 1951 вивела програму Сполучених Штатів щодо створення термоядерних бомб колосальної потужності на фінішну пряму. Ця дослідницька програма була завершена вибухом 1 листопада 1952 на атолі Еніветок (Маршаллові острови) першого термоядерного пристрою Іві Майк (en:Ivy Mike).Потужність вибуху бомби склала 10,4 мегатонни. Конструкція цього пристрою не розсекречена досі, тому навіть його вага різними авторами вказується різна. Юрій Харитон називає — 65 тон[10] , а Б. Д. Бондаренко — 80 тон[11] Але сходяться в одному, пристрій — величезна лабораторна споруда завбільшки з двоповерховий будинок, його важко транспортувати, тобто це не була бомба.

12 серпня 1953 у СРСР була випробувана перша в світі термоядерна бомба(РДС-6), в якій використовується дейтерид літію. Учасники створення нової зброї не були обділені всілякими нагородами. Імені О. А. Лаврентьєва у цій когорті немає. Незважаючи на свої досягнення Лаврентьєв не був ніяк відзначений. Мабуть визнання заслуг Лаврентьєва ставило під сумнів наукову репутацію багатьох осіб, тому "після закінчення МДУ О. А. Лаврентьєв, за рекомендацією Л. А. Арцимовича був прийнятий у Харківський фізико-технічний інститут ".[12].

У 1954 році американські збройні сили отримали перші термоядерні бомби — це були великі і важкі «мастодонти», призначені на «крайній випадок». Це були: бомба EC-16, транспортабельна версія пристрою «Іві Майк» з масою 19 тон і зарядом 8 Мт, перша бомба з твердим термоядерним пальним ТХ-14 масою у 14 тон і зарядом 7 Мт; та бомба EC-17 масою у 17 тон, зарядом 11 Мт. Всі ці термоядерні заряди були виготовлені серіями по 5 штук. Крім того, було ще 10 пристроїв EC 24.1 березня, на атолі Бікіні пройшли випробування «Браво» (воно входило до серії атомних випробувань «Замок»), пристрій під кодовою назвою «Креветка». Паливом термоядерної бомби служила суміш 40% дейтериду літію-6 і 60% дейтериду літію-7. Розрахунки американських вчених передбачали, що літій-7 не братиме участі у реакції, але деякі дослідники підозрювали і таку можливість, передбачивши збільшення потужності вибуху пристрою до 20%. Випробування проводили у наземних умовах. Реальність перевершила всі очікування. Потужність вибуху бомби перевищила очікувану приблизно у 2,5 рази.[13]

21 травня 1956 було здійснено скидання бомби з літака, чим показали шлях до подальшого вдосконалення термоядерного зброї — скорочення його маси, збільшення потужності заряду. Пішов процес мініатюризації конструкції Теллер-Улама, щоб оснастити термоядерними зарядами міжконтинентальні балістичні ракети і балістичні ракети атомних підводних човнів. Уже до 1960 року американці змогли прийняти на озброєння боєголовки мегатонного класу W47.[14]

У жовтні 1961 року Радянським Союзом було здійснено випробування бомби потужністю 50 мегатонн. Це найпотужніший вибуховий пристрій, що було розроблено й випробувано на Землі. Бомбу було доставлено на Нову Землю бомбардувальником Ту-95. Спочатку він був розрахований на потужність в 100 мегатонн, урізаних в подальшому вольовим рішенням керівництвом проекту вдвоє[15].

Докладніше у статті Цар-бомба

У Великобританії[16][ред.ред. код]

У Великобританії розробки термоядерної зброї були розпочаті у 1954 в Олдермастоні групою під керівництвом сера Вільяма Пенне, який раніше брав участь у Манхеттенському проекті в США. У цілому інформованість британської сторони щодо термоядерної проблеми перебувала на зародковому рівні, оскільки Сполучені Штати не ділилися інформацією, посилаючись на закон про Атомну енергію 1946 року. Проте британцям дозволяли вести спостереження, і вони використовували літак для відбору проб у ході проведення американцями ядерних випробувань, що давало інформацію про продукти ядерних реакцій, які виходять після вторинної стадії променевої імплозії. Через ці труднощі у 1955 британський прем'єр-міністр Ентоні Іден погодився з секретним планом, який передбачав розробку дуже потужної атомної бомби в разі невдачі Олдермастонского проекту або великих затримок у його реалізації.

У 1957 році Великобританія провела серію випробувань на острові Різдва у Тихому океані під загальним найменуванням «Operation Grapple» (Операція Сутичка). Першим, під найменуванням «Short Granite» (Крихкий Граніт), був випробуваний дослідний термоядерний пристрій потужністю близько 300 кілотонн, що виявився значно слабкішим від радянських і американських аналогів. Тим не менше британський уряд оголосив про успішне випробування термоядерного пристрою.

Вибух першої британської водневої бомби поблизу острова Різдва(«Operation Grapple»)

У ході випробування «Orange Herald» (Помаранчевий вісник) була підірвана вдосконалена атомна бомба потужністю 700 кілотонн — найпотужніша з коли-небудь створених на Землі атомних (Не термоядерних) бомб. Майже всі свідки випробувань (включаючи екіпаж літака, який її скинув) вважали, що це була термоядерна бомба. Бомба виявилася занадто дорогою у виробництві, оскільки до її складу входив заряд плутонію масою 117 кілограмів, а річне виробництво плутонію у Великобританії становило в той час 120 кілограмів. Інший зразок бомби був підірваний у ході третіх випробувань — «Purple Granite» (Фіолетовий Граніт), і його потужність склала приблизно 150 кілотонн.

У вересні 1957 була проведена друга серія випробувань. Першим у випробуванні під назвою «Grapple X Round C» був підірваний двоступеневий пристрій з більш потужним зарядом ділення і більш простим зарядом синтезу. Потужність вибуху склала приблизно 1.8 мегатонни.

28 квітня 1958 в ході випробувань «Grapple Y» над островом Різдва була скинута бомба потужністю 3 мегатонни — найпотужніший британський термоядерний пристрій.

2 вересня 1958 був підірваний полегшений варіант пристрою, випробуваного під найменуванням «Grapple Y», його потужність склала близько 1,2 мегатонни.

11 вересня 1958 в ході останнього випробування під найменуванням «Halliard» був підірваний триступеневий пристрій потужністю близько 800 кілотонн. На ці випробування були запрошені американські спостерігачі. Після успішного вибуху пристроїв мегатонного класу (що підтвердило здатність британської сторони самостійно створювати бомби за схемою Теллера-Улама en) Сполучені Штати пішли на ядерне співробітництво з Великобританією, уклавши у 1958 угоду про спільну розробку ядерної зброї. Замість розробки власного проекту британці отримали доступ до проекту малих американських боєголовок Mk-28 з можливістю виготовлення їх копій.

У Китаї[ред.ред. код]

Китайська Народна Республіка випробувала свій перший термоядерний пристрій типу «Теллер-Улам» потужністю 3,36 мегатонни у червні 1967 в районі озера Лобнор (відоме також під найменуванням «Випробування номер 6»). Випробування було проведено всього через 32 місяці після вибуху першої китайської атомної бомби, що є прикладом найшвидшого розвитку національної ядерної програми від реакції розпаду до синтезу.[17]

У Франції[ред.ред. код]

В ході випробувань «Канопус» 24 серпня 1968 року на атолі Муруроа Франція підірвала термоядерний пристрій типу «Теллер-Улам» потужністю близько 2,6 мегатонни.[18][19]

Надзвичайні події з термоядерною зброєю[ред.ред. код]

США[ред.ред. код]

Докладніше: Бомба Тайбі

5 лютого 1958 року американським бомбардувальником було загублено водневу бомбу (Mark 15) біля острова Тайбі. За місцем втрати вона отримала назву Бомба Тайбі. Її було знайдено лише 2004 р.[20].

Іспанія[ред.ред. код]

корпус двох термоядерних бомб, причетних до інциденту у Паломареській авіакатастрофі, на виставці у Національному атомному музеї, в Альбукерке, Нью-Мексико

17 січня 1966 американський стратегічний бомбардувальник B-52G, з термоядерною зброєю на борту, зіткнувся з KC-135 під час дозаправлення в польоті. В результаті катастрофи загинули 7 осіб і були загублені чотири термоядерні бомби. Три з них впали на суходіл і були знайдені відразу, четверта, що впала в море — лише після двомісячних пошуків. Дві бомби, що впали неподалік від Паломарес (Альмерія), зруйнувалися, викликавши радіаційне зараження місцевості. Катастрофа призвела до серйозної дипломатичної кризи і до припинення польотів американських бомбардувальників з ядерною зброєю над Європою та Середземномор'ям, однак остаточно такі польоти були припинені тільки через два роки, після ще однієї подібної катастрофи — над базою Туле у Гренландії.[21] У березні 2009 року журнал «Тайм» включив інцидент у список найбільш серйозних ядерних катастроф.[22]

Гренландія[ред.ред. код]

комплект із чотирьох B28FI термоядерних бомб, таких самих, що були у B-52

21 січня 1968 літак B-52, який вилетів з аеродрому у Платтсбурзі (штат Нью-Йорк), о 21:40 за середньоєвропейським часом врізався в крижаний панцир затоки Північна Зірка (Гренландія) за п'ятнадцять кілометрів від авіабази ВПС США Туле. На борту літака було 4 термоядерні авіабомби. Пожежа сприяла детонації допоміжних зарядів у всіх чотирьох атомних бомбах, що перебували на озброєнні бомбардувальника, але не призвела до вибуху самих ядерних пристроїв, оскільки вони не були приведені екіпажем до бойової готовності. Більше 700 датських цивільних й американських військових працювали в небезпечних умовах без засобів особистого захисту, усуваючи радіоактивне забруднення. 1987 року майже 200 датських робітників спробували подати позов Сполученим Штатам, але він був невдалим. Хоча деяку інформацію було розголошено американською владою згідно з Законом про свободу інформації, але головний консультант данського Національного інституту радіаційної гігієни (Kaare Ulbak), сказав, що Данія ретельно вивчила здоров'я робітників у Туле й не знайшла свідчень збільшення смертності чи захворюваності раком. Пентагон опублікував інформацію про те, що всі чотири атомні боєзаряди були знайдено й знищено. Але в листопаді 2008 року інформацію, що перебувала під грифом «Таємно», було розкрито внаслідок закінченням терміну. У документах було зазначено, що бомбардувальник, який розбився, мав чотири боєзаряди, але протягом декількох тижнів вченим вдалося за фрагментами виявити тільки три з них. У серпні 1968 підводний човен «Star III» був відісланий на базу для пошуків втраченої бомби, серійний номер якої 78252, в море. Але її досі не знайшли. Щоб уникнути паніки серед населення, Сполучені Штати опублікували інформацію про те, що всі чотири бомби було знайдено й знешкоджено. Повідомлення Бі-бі-сі про те, що в льодах Гренландії перебуває ядерна бомба, було спростовано в датській доповіді 2009 року, в якій йдеться: "Ми довели, що чотири ядерні бомби були знищені в результаті катастрофи. Це не обговорюється, і ми можемо дати чітку відповідь: ніякої бомби немає, ніякої бомби не було, й американці не шукали бомбу[23].

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Действие ядерного оружия. М., 1960 (рос.)
  • Ядерный взрыв в космосе, на земле и под землей. М., 1970(рос.)
  • Maggelet, Michael H.; James C. Oskins (2008). Broken Arrow- The Declassified History of U.S. Nuclear Weapons Accidents. Bantam. ISBN 978-1-4357-0361-2. (англ.)
  • Б. Д. Бондаренко. УФН 171, N 8, 2001.(рос.)
  • Г. А. Гончаров. УФН 166, N 10, 1966.(рос.)
  • Г. А. Гончаров. УФН 171, N 8, 2001.(рос.)
  • Б. Л. Иоффе. Сибирский физический журнал. N 2, 1995. с. 70.(рос.)
  • Д. Хирш, У. Мэтьюз. УФН 161, N 5, 1991.(рос.)
  • Ю. Б. Харитон и др. УФН 166, N 2, 1996.(рос.)
  • В. Д. Шафранов. УФН 171, N 8, 2001.(рос.)
  • «Основні віхи зі створення термоядерної зброї в США». 

Примітки[ред.ред. код]

  1. СССР — Россия: Создание первых образцов термоядерного оружия, Первая информация
  2. Г. А. Гончаров. УФН 166, N 10, 1966 , с. 1099
  3. Г. А. Гончаров. УФН 166, N 10, 1966 , с. 1099
  4. “31 января 1950 года Президент США Гарри Трумен выступил с заявлением о том, что дал указание Комиссии по атомной энергии: продолжать работу над всеми видами атомного оружия, включая так называемую водородную или сверхбомбу.» ,Г. А. Гончаров. УФН 166, N 10, 1966 ,с. 1096
  5. Д. Хирш, У. Мэтьюз. УФН 161, N 5, 1991, с. 154
  6. Г. А. Гончаров. УФН 166, N 10, 1966, с. 1100
  7. Испытание первых образцов термоядерного оружия
  8. Б. Л. Иоффе. Сибирский физический журнал. N 2, 1995. с. 70
  9. выдержки из статьи О. А. Лаврентьева, опубликованной в Сибирском физическом журнале N 2, 1996 г., с. 51-66, изданного тиражом 200 (двести) экземпляров.
  10. Ю. Б. Харитон и др. УФН 166, N 2, 1996., с. 201
  11. Б. Д. Бондаренко. УФН 171, N 8, 2001., с. 892
  12. В. Д. Шафранов. УФН 171, N 8, 2001., с. 880
  13. http://wartime.org.ua/1247-osnovn-vhi-z-stvorennya-termoyadernoyi-zbroyi-v-ssha.html
  14. http://wartime.org.ua/1247-osnovn-vhi-z-stvorennya-termoyadernoyi-zbroyi-v-ssha.html
  15. Испытание заряда 50 Мт — «кузькина мать». (рос.)
  16. «Термоядерное оружие». Архів оригіналу за 2013-06-26. 
  17. «Термоядерное оружие». Архів оригіналу за 2013-06-26. 
  18. «Термоядерное оружие». Архів оригіналу за 2013-06-26. 
  19. «Термоядерне випробування — 24 серпня 1968 року на атолі Муруроа.». Архів оригіналу за 2013-06-26. 
  20. «Story on lost hydrogen bomb presents no threat to national security». 2004. Архів оригіналу за 2013-06-26. (англ.)
  21. «Broken Arrows: The Palomares and Thule Accidents». 1998. Архів оригіналу за 9 November 2009. (англ.)
  22. «The Worst Nuclear Disasters» (англійською). TIME Magazine. Архів оригіналу за 2012-03-24. Процитовано 2011-11-19. 
  23. «DIIS Report on the 1968 crash of a B-52 bomber near Thule Air Base in Greenland». The Marshal’s Baton. 2009. (англ.)