Ядерна зброя

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Я́дерна збро́язброя масового ураження вибухової дії, побудована на використанні ядерної енергії, що вивільняється при ланцюговій ядерній реакції розщеплення важких ядер й/або термоядерній реакції синтезу легких ядер.

Поняття ядерна зброя містить у собі:

Ядерна зброя істотно відрізняється від інших видів озброєння як масштабами, так і характером ураження. На відстані близько кілометра від центру вибуху відбуваються суцільні руйнування та знищується все живе поза укриттями. Перш за все така дія зумовлена тим, що потужність ядерного вибуху набагато більша, ніж будь-якого боєприпасу, створеного на основі хімічної вибухівки.

Потужність ядерних вибухів вимірюють у т.зв. тротиловому еквіваленті — вага тринітротолуолу (ТНТ), вибух якого призводить до вивільнення еквівалентної енергії. Навіть найменші ядерні заряди мають потужність вибуху близько 1 кілотонни (тобто тисячу тонн тротилу). Створення такого заряду зі звичайної вибухівки практично неможливо.

Вибух однофазної ядерної бомби потужністю 23 кт. Полігон у Неваді (1953)

Уражаючі фактори[ред.ред. код]

При підриві ядерних боєприпасів відбувається ядерний вибух, що уражають факторами якого є:

Люди, які безпосередньо піддалися впливу вражаючих факторів ядерного вибуху, крім фізичних ушкоджень, зазнають потужний психологічний вплив від жахаючого вигляду картини вибуху й руйнувань. Електромагнітний імпульс безпосереднього впливу на живі організми не робить, але може порушити роботу електронної апаратури.

Класифікація ядерних боєприпасів[ред.ред. код]

Всі ядерні боєприпаси можуть бути розділені на дві основні категорії:

  • «Ядерні» — однофазні або одноступінчасті вибухові пристрої, у яких основний вихід енергії походить від ядерної реакції поділ важких ядер ( урану-235 або плутонію) з утворенням більш легких елементів.
  • Термоядерна зброя (також «водневі») — двофазні або двоступінчасті вибухові пристрої, у яких послідовно розвиваються два фізичних процеси, локалізованих у різних областях простору: на першій стадії основним джерелом енергії є реакція ділення важких ядер, а на другій реакції ділення й термоядерного синтезу використаються в різних пропорціях, залежно від типу й настроювання боєприпасів.

Реакція термоядерного синтезу, як правило, розвивається усередині збірки, що ділиться, і служить потужним джерелом додаткових нейтронів. Тільки ранні ядерні пристрої в 40-х роках XX ст., нечисленні бомби гарматної збірки в 1950-х, деякі ядерні артилерійські снаряди, а також вироби ядерно - технологічно слаборозвинених держав (ПАР, Пакистан, КНДР) не використовують термоядерний синтез як підсилювач потужності ядерного вибуху. Всупереч стійкому стереотипу, у термоядерних (тобто двофазних) боєприпасах більша частина енергії (до 85%) виділяється за рахунок розподілу ядер урану-235/плутонію-239 й/або урану-238.

Другий ступінь будь-якого такого пристрою може бути оснащений тампером з урану-238, що ефективно ділиться від швидких нейтронів реакції синтезу. Так досягається багаторазове збільшення потужності вибуху й дивовижний ріст кількості радіоактивних опадів. З легкої руки Р. Юнга, автора знаменитої книги «Яскравіше тисячі сонць», написаної в 1958 році по «гарячих слідах» Манхеттенського проекту, такого роду «брудні» боєприпаси прийнято називати FFF (fusion-fission-fusion) або трифазними. Однак цей термін не є цілком коректним. Майже всі «FFF» належать до двофазного й відрізняються тільки матеріалом тампера, що в «чистих» боєприпасах може бути виконаний зі свинцю, вольфраму й т.д. Виключенням є пристрої типу «Слойки» Сахарова, які варто віднести до однофазних, хоча вони мають шарувату структуру вибухової речовини (ядро із плутонію — шар дейтерида літію-6 — шар урану 238). У США такий пристрій одержало назву Alarm Clock (Годинники з будильником). Схема послідовного чергування реакцій розподілу й синтезу реалізована у двофазних боєприпасах, у яких можна нарахувати до 6 шарів при досить «помірній» потужності. Прикладом служить відносно сучасна боєголовка W88, у якій перша секція (primary) містить два шари, друга секція (secondary) має три шари, і ще одним шаром є загальна для двох секцій оболонка з урану-238 (див. рисунок).

Іноді в окрему категорію виділяється нейтронна зброя — двофазні боєприпаси малої потужності (від 1 кт до 25 кт), у якому 50—75% енергії виходить за рахунок термоядерного синтезу. Оскільки основним переносником енергії при синтезі є швидкі нейтрони, то при вибуху таких боєприпасів вихід нейтронів може в кілька разів перевищувати вихід нейтронів при вибухах однофазних ядерних вибухових пристроїв порівнянної потужності. За рахунок цього досягається істотно більша вага уражаючих факторів нейтронне випромінювання й наведена радіоактивність (до 30% від загального енерговиходу), що може бути важливим з погляду завдання зменшення радіоактивних опадів і зниження руйнувань на місцевості при високій ефективності застосування проти танків і живої сили. Слід зазначити міфічний характер уявлень про те, що нейтронна зброя вражає винятково людей і залишає в цілості будови. По руйнівному впливі вибух нейтронних боєприпасів у сотні разів перевершує будь-які неядерні боєприпаси.

Потужність ядерного заряду вимірюється в тротиловому еквіваленті — кількості тринітротолуолу, якого потрібно підірвати для одержання тієї ж енергії. Звичайно його виражають у кілотоннах (кт) і мегатоннах (Мт). Тротиловий еквівалент умовний: по-перше, розподіл енергії ядерного вибуху по різних вражаючих факторах істотно залежить від типу боєприпасів й, у кожному разі, сильно відрізняється від хімічного вибуху. По-друге, просто неможливо домогтися повного згоряння відповідної кількості хімічної вибухової речовини.

Прийнято ділити ядерні боєприпаси по потужності на п'ять груп:

  • надмалі (менш 1 кт);
  • малі (1 — 10 кт);
  • середні (10 — 100 кт);
  • великі (великої потужності) (100 кт — 1 Мт);
  • надвеликі (надвеликої потужності) (понад 1 Мт).

Принцип дії[ред.ред. код]

В основу ядерної зброї покладена некеровані ланцюгова реакція поділ важких ядер і реакції термоядерного синтезу.

Для здійснення ланцюгової реакції ділення використовуються або уран-235, або плутоній-239, або, в окремих випадках, уран-233. Уран у природі зустрічається у вигляді двох основних ізотопів — уран-235 (0,72 % природного урану) і уран-238 — все інше (99,2745 %). Звичайно зустрічається також домішка з урану-234 (0,0055 %), утворена розпадом урану-238. Однак, як речовину, яка ділиться, можна використати тільки уран-235. В урані-238 самостійний розвиток ланцюгової ядерної реакції неможливий (тому він і розповсюджений у природі). Для забезпечення «працездатності» ядерної бомби вміст урану-235 повинне бути не нижче 80 %. Тому при виробництві ядерного палива для підвищення частки урану-235 і застосовують складний і вкрай витратний процес збагачення урану. У США ступінь збагаченості збройового урану (частка ізотопу 235) перевищує 93 % й іноді доводить до 97,5 %.

Альтернативою хімічному процесу збагачення урану слугує створення «плутонієвої бомби» на основі ізотопу плутоній-239, що для збільшення стабільності фізичних властивостей і поліпшення стискальності заряду звичайно легується невеликою кількістю галію. Плутоній виробляється в ядерних реакторах у процесі тривалого опромінення урану-238 нейтронами. Аналогічно уран-233 утворюється при опроміненні нейтронами торію. У США ядерні боєприпаси споряджаються сплавом 25 або Oraloy, назва якого походить від Oak Ridge (завод по збагаченню урану) і alloy (сплав). До складу цього сплаву входить 25 % урану-235 й 75 % плутонію-239.

Слід зазначити, що відомості про будову ядерних боєприпасів дотепер строго засекречені у всіх країнах. Тільки скрупульозність окремих західних журналістів і вкрай рідкі, незначні витоки цієї закритої інформації, скрупульозно вивчені на основі фізичних знань, за допомогою методів «зворотної інженерії» дозволили з певною ймовірністю правильно зрозуміти основні принципи. Майже всі ці відомості стосуються ядерних боєприпасів, вироблених у США.

Варіанти детонації[ред.ред. код]

Існують дві основні схеми підриву заряду, що ділиться: гарматна, інакше називана балістичною, та імплозійна.

Гарматна схема[ред.ред. код]

Верхній блок показує принцип роботи гарматної схеми. Друг і третій показують можливість передчасного розвитку ланцюгової реакції до повного з'єднання блоків

«Гарматна схема» використовувалася в деяких моделях ядерної зброї першого покоління. Суть гарматної схеми полягає у вистрілюванні зарядом пороху одного блоку речовини, що ділиться, докритичної маси («куля» ) в іншій - нерухомий («мішень»). Блоки розраховані так, що при з'єднанні їхня загальна маса стає надкритичною.

Даний спосіб детонації можливий тільки в уранових боєприпасах, тому що плутоній має на два порядки вищий нейтронний фон, що різко підвищує ймовірність передчасного розвитку ланцюгової реакції до з'єднання блоків. Це приводить до неповного виходу енергії ( fizzle або «пшик»). Для реалізації гарматної схеми в плутонієвих боєприпасах потрібне збільшення швидкості з'єднання частин заряду до технічно недосяжного рівня. Крім того, уран краще, ніж плутоній, витримує механічні перевантаження.

Схема внутрішньої будови боєприпасів L-11 «Little Boy» (Малюк)

Класичним прикладом такої схеми є бомба « Малюк» («Little Boy»), скинута на Хіросіму 6 серпня 1945 м. Уран для її виготовлення був добутий в Бельгійському Конго (нині Демократична Республіка Конго), в Канаді (Велике Ведмеже озеро) і в США (штат Колорадо). У бомбі «Little Boy» для цієї мети використався вкорочений до 1,8 м ствол морської гармати калібру 16,4 см, при цьому уранова «мішень» являла собою циліндр діаметром 100 мм, на який при «пострілі» насувалася циліндрична «куля» надкритичної маси (38,5 кг) з відповідним внутрішнім каналом. Такий «інтуїтивно незрозумілий» дизайн був зроблений для зниження нейтронного фону мішені: у ньому вона перебувала не впритул, а на відстані 59 мм від нейтронного відбивача («тампера»). У результаті ризик передчасного початку ланцюгової реакції ділення з неповним енерговиділенням знижувався до декількох відсотків.

Імплозійна схема[ред.ред. код]

Ця схема детонації передбачає одержання надкритичного стану шляхом обтиснення матеріалу, що ділиться, сфокусованою ударною хвилею, створюваною вибухом хімічної вибухівки. Для фокусування ударної хвилі використовуються так звані вибухові лінзи, і підрив відбувається одночасно в багатьох точках із прецизійною точністю. Створення подібної системи розташування вибухівки й підриву було у свій час однієї з найбільш важких завдань. Формування збіжної ударної хвилі забезпечувалося використанням вибухових лінз з «швидкої» й «повільної» вибухівок — ТАТВ (Триамінотринітробензол) і баратолу (суміш тринітротолуолу з нітратом барію), і деякими добавками) (див. анімацію).

Принцип дії імплозійної схеми підриву — по периметрі речовини, що ділиться, вибухають заряди конвенціональної ВР, які створюють доцентрову вибухову хвилю, яка «стискає» речовину в центрі й ініціює ланцюгову реакцію

За такою схемою був виконаний і перший ядерний заряд (ядерний пристрій «Gadget» (англ. gadget — пристосування), висаджений (підірваний) на вежі в іспитових цілях у ході випробувань із виразною назвою «Trinity» («Трійця») 16 липня 1945 року на полігоні неподалік від містечка Аламогордо у штаті Нью-Мексико), і друга із застосованих по призначенню атомних бомб — « Товстун» («Fat Man»), скинута на Нагасакі. Фактично, «Gadget» був позбавленим зовнішньої оболонки прототипом бомби «Товстун». У цій першій атомній бомбі як нейтронний ініціатор був використаний так званий «їжачок» (англ. urchin). (Технічні подробиці див. у статті « Товстун».) Згодом ця схема була визнана малоефективною, і некерований тип нейтронного ініціювання майже не застосовувався надалі.

У ядерних зарядах на основі реакції ділення в центрі порожнистої конструкції звичайно розміщається невелика кількість термоядерного палива (дейтерій й тритій), що нагрівається й стискується в процесі ділення конструкції до такого стану, що в ньому починається термоядерна реакція синтезу. Цю газову суміш необхідно безупинно обновляти, щоб компенсувати мимовільний безупинний розпад ядер тритію. Випромінювані при цьому додаткові нейтрони ініціюють нові ланцюгові реакції в конструкції й компенсують втрати нейтронів, що залишають активну зону, і це приводить до багаторазового росту енергетичного виходу від вибуху й ефективнішому використанню речовини, що ділиться. Варіюючи вміст газової суміші в заряді одержують боєприпаси з регульованою в широких межах потужністю вибуху.

Слід зазначити, що описана схема сферичної імплозії є архаїчною й із середини 1950-х років майже не застосовується. Реально застосовуваний дизайн Swan (англ. swan — лебідь), побудований на використанні еліпсоїдальної конструкції, що ділиться, яка у процесі двоточкової, тобто ініційованої у двох точках імплозії стискується в поздовжньому напрямку й перетворюється в надкритичну сферу. Як такі, вибухові лінзи при цьому не використаються. Деталі цього дизайну дотепер засекречені, але, приблизно, формування збіжної ударної хвилі здійснюється за рахунок еліпсоїдальної форми імплозійного заряду, так що між ним і розміщеною усередині конструкцією з ядерним паливом залишається заповнений повітрям простір. Тоді рівномірне обтиснення конструкції здійснюється за рахунок того, що швидкість детонації вибухівки перевищує швидкість руху ударної хвилі в повітрі. Істотно легший тампер виконується не з урану-238, а з берилію, який добре відбиває нейтрони. Можна припустити, що незвичайна назва даного дизайну — «Лебідь» (перше випробування — Inca в 1956 р.) було підказано образом лебедя, що змахнув крильми, що почасти асоціюється із фронтом ударної хвилі, що плавно охоплює конструкцію із двох сторін. У такий спосіб виявилося можливим відмовитися від сферичної імплозії й, тим самим, зменшити діаметр імплозійних ядерних боєприпасів з 2 м у бомби « Товстун» до 30 см і менше. Для самоліквідації таких боєприпасів без ядерного вибуху ініціюється тільки один із двох детонаторів, і плутонієвий заряд руйнується несиметричним вибухом без будь-якого ризику його імплозії.

Потужність ядерного заряду, що працює винятково на принципі ділення важких елементів, обмежується десятками кілотонн. Енерговихід (англ. yield) однофазних боєприпасів, посиленого термоядерним зарядом усередині конструкції, що ділиться, може досягати сотень кілотонн. Створити однофазний пристрій мегатонного класу практично неможливо, збільшення маси речовини, що ділиться, не вирішує проблему. Справа в тому, що енергія, що виділяється в результаті ланцюгової реакції, розпорошує і руйнує конструкцію зі швидкістю порядку 1000 км/с, тому вона швидко стає докритичною і більша частина речовини, що ділиться, не встигає прореагувати. Наприклад, у скинутій на місто Нагасакі бомбі « Товстун» встигло прореагувати не більше 20 % з 6,2 кг заряди плутонію, а в бомбі, що знищила Хіросіму, «[ [Малюк (бомба) | Малюк] ] » з гарматною зборкою розпалося тільки 1, 4 % з 64 кг збагаченого приблизно до 80 % урану. Найпотужніший в історії однофазний (британський) боєприпас, висаджений (підірваний) у ході випробувань Orange Herald в 1957 г., досяг потужності 720 кт.

Двофазні боєприпаси дозволяють підвищити потужність ядерних вибухів до десятків мегатонн. Однак ракети з боєголовками, що розділяються, висока точність сучасних засобів доставки й супутникова розвідка зробили пристрої мегатонного класу практично непотрібними. Тим більше, що носії надпотужних боєприпасів уразливіші для систем ПРО й ППО.

Дизайн Теллера-Улама для двофазних боєприпасів («термоядерна бомба»).

У двофазному пристрої перша стадія фізичного процесу (primary) використається для запуску другої стадії (secondary), у ході якої виділяється найбільша частина енергії. Таку схему прийнято називати дизайном Теллера-Улама.

Енергія від детонації primary передається через спеціальний канал (interstage) у процесі радіаційної дифузії квантів рентгенівського випромінювання й забезпечує детонацію secondary за допомогою радіаційної імплозії тампера/пушера, усередині якого перебуває дейтерид літію-6 і запальний плутонієвий стрижень. Останній також служить додатковим джерелом енергії разом з пушером й/або тампером з урану-235 або урану-238, причому спільно вони можуть давати до 85 % від загального енерговиходу ядерного вибуху. При цьому термоядерний синтез служить у більшій мірі джерелом нейтронів для ділення ядер. Під дією нейтронів ділення на ядра Li у складі дейтерида літію утвориться тритій, що відразу вступає в реакцію термоядерного синтезу з дейтерієм.

У першому двофазному експериментальному пристрої Ivy Mike (10,5 Мт у випробуванні 1952 р.) замість дейтерида літію використовувався зріджений дейтерій і тритій, але надалі вкрай дорогий чистий тритій безпосередньо в термоядерній реакції другої стадії не застосовувався. Цікаво відзначити, що тільки термоядерний синтез забезпечив 97 % основного енерговиходуа експериментальної радянської « Цар-бомби» (вона ж «Кузькіна мать»), висадженої в 1961 р. з абсолютно рекордним виходом енергії близько 58 Мт. Найбільш ефективним по відношенню потужність/вага двофазними боєприпасами став американський «монстр» Mark 41 з потужністю 25 Мт, що випускався серійно для розгортання на бомбардувальниках B-47, B-52 й у варіанті моноблока для МБР Титан-2. Тампер цієї бомби виконаний з урану-238, тому вона ніколи не випробовувалася в повному масштабі. При заміні тампера на свинцевий потужність даного пристрою знижувалася до 3 Мт.

Засоби доставки[ред.ред. код]

Запуск БРПЛ «Трайдент II» з підводного положення. Ракета може бути оснащена 8 боєголовками W88
Бойовий залізничний ракетний комплекс БЖРК 15П961 «Молодець» з міжконтинентальною ракетою з ядерною боєголовкою. Знято з озброєння в 90-х роках

Засобами доставки ядерних боєприпасів до цілі може бути практично будь-яке важке озброєння. Зокрема, тактична ядерна зброя з 1950-х існує у формі артилерійських снарядів і мін — боєприпасів для ядерної артилерії. Носіями ядерної зброї можуть бути реактивні снаряди РСЗВ, але поки ядерних снарядів для РСЗО не існує[1]. Однак, габарити багатьох сучасних ракет РСЗВ дозволяють розмістити в них ядерний заряд, аналогічний застосовуваному ствольною артилерією, у той час як деякі РСЗВ, наприклад російський « Смерч», по дальності практично зрівнялися з тактичними ракетами, інші ж (наприклад, американська система MLRS) здатні запускати зі своїх установок тактичні ракети. Тактичні ракети й ракети більшої дальності є носіями ядерної зброї. У Договорах по обмеженню озброєнь як засоби доставки ядерної зброї розглядаються балістичні ракети, крилаті ракети й літаки. Історично літаки були першими засобами доставки ядерної зброї, і саме за допомогою літаків було виконане єдине в історії бойове ядерне бомбометання:

  1. На японське місто Хіросіма 6 серпня 1945 року. В 08:15 місцевого часу літак B-29 «Enola Gay» під командуванням полковника Пола Тібетса, перебуваючи на висоті понад 9 км, зробив скидання атомної бомби « Маля» («Little Boy») на центр Хіросіми. Детонатор був установлений на висоту 600 метрів над поверхнею; вибух, еквівалентом від 13 до 18 кілотонн тротилу, відбувся через 45 секунд після скидання.
  2. На японське місто Нагасакі 9 серпня 1945 року. В 10:56 літак В-29 «Bockscar» під командуванням пілота Чарльза Суіні прибув до Нагасакі. Вибух відбувся в 11:02 місцевого часу на висоті близько 500 метрів. Потужність вибуху склала 21 кілотонну.

Розвиток систем ППО й ракетної зброї висунуло на перший план саме ракети.

Договір СНО-1[2] поділяв всі балістичні ракети по дальності на:

Договір РСМД[3], ліквідуючи ракети середньої й меншої (від 500 до 1000 км) дальності, взагалі виключив з регулювання ракети з дальністю до 500 км. У цей клас потрапили всі тактичні ракети, і в даний момент такі засоби доставки активно розвиваються.

І балістичні, і крилаті ракети можуть бути розміщені на підводних човнах, звичайно атомних. У цьому випадку субмарина називається, відповідно ПЧАРБ й ПЧАРК. Крім того, на багатоцільових підводних човнах можуть розміщатися ядерні торпеди. Ядерні торпеди можуть використатися як для атаки морських цілей, так й узбережжя супротивника. Так, академіком Сахаровим був запропонований проект торпеди Т-15 із зарядом ~100 мегатонн.

Крім ядерних зарядів, що доставляють технічними носіями, існують ранцеві боєприпаси невеликої потужності, переносяться людиною, і призначені для використання диверсійними групами.

По призначенню засобу доставки ядерної зброї діляться на:

  • тактичні, призначені для ураження живої сили й бойової техніки супротивника на фронті й у найближчих тилах. До тактичної ядерної зброї звичайно відносять і засоби ураження морських, повітряних, і космічних цілей;
  • оперативно-тактичні — для знищення об'єктів супротивника в межах оперативної глибини;
  • стратегічні — для знищення адміністративних, промислових центрів й інших стратегічних цілей у глибокому тилу супротивника.

Історія[ред.ред. код]

Шлях до створення атомної бомби[ред.ред. код]

Післявоєнне вдосконалювання ядерної зброї[ред.ред. код]

Ядерний клуб[ред.ред. код]

Докладніше: Ядерний клуб

«Ядерний клуб» — неофіційна назва групи країн, що володіють ядерною зброєю. До неї входять США1945), Росія (перед тим Радянський Союз: з 1949), Великобританія ( 1952), Франція ( 1960), КНР ( 1964), Індія ( 1974), Пакистан ( 1998) і КНДР ( 2006). Також вважається, що Ізраїль має ядерну зброю.

Випробовування[ред.ред. код]

Підводне випробування ядерної зброї

Перше випробовування ядерної зброї відбулося в США 16 липня 1945. Потужність атомної бомби становила 20 кілотонн. Найпотужніша випробувана бомба, «Цар-бомба» потужністю 50 мегатонн, вибухнула 30 жовтня 1961 на Новій Землі[4].. 1963 року всі ядерні держави підписали договір про обмеження випробовування ядерної зброї, за яким заборонялися вибухи в атмосфері, під водою й у відкритому космосі, але дозволялися підземні вибухи. Франція продовжувала випробовування в атмосфері до 1974 року, Китай — до 1980.

Востаннє підземні випробування ядерної зброї здійснювалися: Радянським Союзом — 1990 року, Сполученим Королівством — 1991 року, США — 1992 року, Китаєм та Францією — 1996 року. 1996 року було підписано договір про повну заборону випробовувань ядерної зброї. Індія та Пакистан не підписали цей договір і здійснили випробовування 1998 року. Останнє випробовування станом на вересень 2010 здійснила Північна Корея - 25 травня 2009 [5].

Запаси ядерної зброї у світі[ред.ред. код]

Кількість боєголовок (активних й у резерві)[6]

1947 1952 1957 1962 1967 1972 1977 1982 1987 1989 1992 2002 2010
США 32 1005 6444  ?26000 >31255[7]  ?27000  ?25000  ?23000  ?23500 22217[7]  ?12000  ?10600  ?8500
СРСР/Росія - 50 660  ?4000 8339  ?15000  ?25000  ?34000  ?38000  ?25000  ?16000  ?11000
Великобританія - - 20 270 512  ?225[8]
Франція - - - 36 384  ?350
Китай - - - - 25  ?400  ?400
Ізраїль - - - - -  ?200  ?150
Індія - - - - - -  ?100  ?100
Пакистан - - - - - - - - - - -  ?100  ?110
КНДР - - - - - - - - - - - -  ?5-10
ПАР - - - - - - - - - 6 - - -
Разом 32 1055 7124  ?30000 >39925  ?42000  ?50000  ?57000 63484 <40000 <28300 <20850

Примітка: Дані по Росії з 1992 р. і США з 2002 р. включають тільки боєзаряди стратегічних носіїв; обидві держави мають у своєму розпорядженні також значну кількість тактичної ядерної зброї, що важко піддається оцінці[9]

Загальносвітова оцінка кількості ядерних озброєнь[ред.ред. код]

За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру (SIPRI) на початку 2011 року у світі налічувалось близько 20530 одиниць ядерної зброї.

Приблизна оцінка світових ядерних сил, січень 2011р [10].

Країна Розгорнуті боєголовки Інші боєголовки Разом
США 2150 6350 8500
Росія 2427 8570 11000
Великобританія 160 65 225
Франція 290 10 300
Китай - 200 240
Індія - 80-100 80-100
Пакистан - 90-110 90-110
Ізраїль - 80 80
Усього 5027 15500 20530

Приблизна оцінка світових ядерних сил, січень 2012р [11].

Країна Розгорнуті боєголовки Інші боєголовки Разом
США 2150 5850 8000
Росія 1800 8200 10000
Великобританія 160 65 225
Франція 290 10 300
Китай - 200 240
Індія - 80-100 80-100
Пакистан - 90-110 90-110
Ізраїль - 80 80
Північна Корея - -  ?
Усього 4400 14600 19000

Див. також[ред.ред. код]

Шаблон:Викиновости

Примітки[ред.ред. код]

  1. Засоби доставки ядерної зброї. Основні характеристики. Фактори, що впливають на їхню ефективність<!-і Заголовок доданий ботом -і>
  2. Документи, що стосуються договори СНО-2<!-і Заголовок доданий ботом -і>
  3. Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки про ліквідацію їхніх ракет середньої дальності й меншої дальності
  4. Испытание заряда 50 Мт - "кузькина мать". (рос.)
  5. http://www.lenta.ru/news/2009/05/25/test/
  6. «Бюлетень ядерних випробувань» й «Federation of American Scientists: Status of World Nuclear Forces». Fas.org. Архів оригіналу за 2012-05-28. Процитовано 2010-05-04. , якщо не зазначене інше
  7. а б Пентагон обнародував дані про розмір ядерного арсеналу США
  8. «Великобританія розкрила дані про свій ядерний арсенал». Lenta.Ru. 26.05.2010. Процитовано 2010-05-26. 
  9. «UK to be "more open" about nuclear warhead levels». BBC News. 26.05.2010. 
  10. SIPRI Yearbook 2011, Chapter 7. World nuclear forces.
  11. SIPRI Yearbook 2012, Chapter 7. World nuclear forces.

Література[ред.ред. код]

  • Роберт Юнг. «Яскравіше тисячі сонець». М, 1960
  • Ардашев А.Н. гл.5. Атомне полум'я. // Вогнеметно-запальна зброя. Ілюстрований довідник. — Агинское, Балашиха: АСТ, Астрель, 2001. — 288 с. — (Військова техніка). — 10 100 прим. — ISBN 5-17-008790-X.
  • Пономарів, Леонід Іванович, «Під знаком кванта», 1984 (1989, 2007) Атомна бомба. (глава із книги)
  • Хуберт Манія. Історія атомної бомби. — Москва: Текст, 2012. — 352 с. — (Короткий курс). — 3 000 прим. — ISBN 978-5-7516-1005-0.

Посилання[ред.ред. код]