Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ЄПИСКОПСТВА ІНСТИТУТ У КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ

ЄПИСКОПСТВА ІНСТИТУТ У КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ. Інститут єпископства виник у християн. Церкві (див. Християнство) ще в апостольські часи. Титул єпископа (від грец. επίσκοπος , буквально — наглядач, охоронець) є 3-м (найвищим) ступенем священства в церк. ієрархії (слідом за дияконом та священиком; див. Духовенство). Після розколу 1054 християн. Церкви на катол. (див. Католицизм) та правосл. (див. Православ’я) в катол. теології була сформована відмінна від правосл. модель інституту єпископства (на чільне місце висувається функція кер-ва). Традиційно існують, зокрема, такі категорії єпископів, напр., єпископ-коад’ютор (пом. єпископа з правом наступництва по смерті останнього), єпископ титулярний (який має лише титул єпископа неіснуючого біскупства чи дієцезії, але не має власної юрисдикції), єпископ-суфраган (єпископ-помічник), місійний єпископ (єпископ, висвячений для здійснення місіонерської діяльності серед конкретного народу або поширення католицизму на певній тер., причому він підпорядковувався безпосередньо рим. папі). Зокрема, для Київської Русі було висвячено Бруно Кверфуртського, який займався місіонерською діяльністю серед русів та печенігів (1006—09), а також, імовірно, Лібурція (10 ст.), Адальберта Магдебурзького (10 ст.), Боніфація (поч. 11 ст.), Герарда (13 ст.), причому останнього 1234 було висвячено на єпископа всієї Русі. 1375 створено катол. архієпископство (митрополію) в м. Галич, яке згодом перенесли до Львова (1412). Були призначені єпископи й для міст Львів, Перемишль (нині м. Пшемисль), Холм (нині м. Хелм, обидва Польща), Володимир (нині м. Володимир-Волинський), спочатку титулярні, а з 70-х рр. 14 ст. — дійсні. Крім того, на пн. Віленське єпископство охоплювало практично всі білорус. землі, а єпископство Луцько-Володимирське — Волинь та ч. Полісся й Підляшшя.Пізніше з’являється Київ. єпископство тощо.

У Польщі інститут єпископства з’явився з запровадженням тут християнства 966. Першими єпископами були Йордан (968—84) і Унгер (991—1012). Єпископи (в Польщі вони називалися біскупи) мали право рукополагати дияконів і священиків, а разом — висвячувати нових єпископів, виконувати суддівські та ін. важливі функції. Вони керували єпископствами, значними тер. в межах Корони Польської, з 1569 — Речі Посполитої, які, у свою чергу, поділялися на деканати, що об’єднували як мінімум по 10 парафій. Єпископи спочатку призначалися польс. (краківським) князем (королем), а в 13—14 ст. обиралися з середовища духовенства. З часів польс. короля Казимира III Великого поширюється тенденція призначення королями на єпископські посади духовних осіб, які займали важливе місце в королів. раді. Від 2-ї пол. 15 ст. король звичайно представляв капітулу (єпископству) спец. листом свого канд., а обрання його мало вже формальний характер. 1430—33 ухвалено, що єпископом може стати тільки шляхтич, із чим мусила змиритися папська курія (див. Римська курія; винятки стосувалися лише осіб, які вирізнялися наук. ступенями), а 1589 рим. папа Сікст V погодився з правом королів номінувати єпископів. Вони входили до складу королів. уряду, пізніше стали сенаторами (див. Сенат у Речі Посполитій). Єпископи одержували утримання з держ. скарбу, а також земельні наділи. Найвище місце за традицією належало архієпископу Гнезнен- ському (титул примаса він отримав 1417), який репрезентував катол. церкву в Польщі, міг скликати загальнопольс. синоди, мав право коронувати королів; йому належало перше місце в королівській раді. Друге місце займав краківський єпископ. Після смерті короля Сигізмунда II Августа (1572) примас ставав правителем Речі Посполитої в часи міжкоролів’я, як Мацей Лубенський 1648.

З-поміж єпископів були визначні політ. і культ. діячі: М.Пражмовський — великий канцлер коронний за часів короля Яна II Казимира Ваза, Й.Верещинський — автор проєктів, спрямованих на посилення ролі козацтва в боротьбі проти агресії Османської імперії, та ін. Після національної революції 1648—1676 на тер. Гетьманщини катол. Київ. єпископство було ліквідовано. Після поділів Польщі (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) в останній третині 18 ст. діяльність єпископів обмежилася суто церк. справами. Водночас стало можливим висвячувати на єпископів священиків — вихідців із усіх станів. 1918—39 у Польщі (а відповідно й на укр. землях, які перебували в межах її кордонів) катол. церква мала привілейоване становище серед ін., що підтвердив конкордат 1925 між польс. урядом та рим. папою Пієм XI. Зокрема, єпископи видавали свої накази й звернення без контролю з боку держ. влади. Однак президент дістав право відводу канд. на посади єпископів. 1945 після визволення Польщі від гітлерівців і з початком буд-ва «соціалізму за радянським зразком» катол. церква була відділена від д-ви і діяльність єпископів обмежилася майже виключно церк. справами.

Література

• Голубинский Е.Е. История русской церкви, т. 1, ч. 1. М., 1901;
• Bardach J. та ін. Historia państwa і prawa polskiego. Warszawa, 1977; Історія церкви та релігійної думки в Україні, кн. 2. К., 1994; Katolicyzm w Rosji i prawosławie w Polsce (XI–XX w.). Warszawa, 1997.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: Ю.А. Мицик.; url: http://history.org.ua/?termin=Epyskopstva_instytut_u_katolycky_cerkvi; том: 3