Полісся

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Полісся

Ukraine-Polissya.png

   Карта Полісся (20 століття)

Marsh. Polissia.jpg

Іван Шишкін. Поліські болота. 1890

Museum of Folk Architecture and Ethnography in Pyrohiv 2393.jpg

Музей народної архітектури та побуту України, поліська пасіка та Воскресенська церква із села Кисоричі, Рівненська область

Museum of Folk Architecture and Ethnography in Pyrohiv - old wooden building - 2397.jpg

Музей народної архітектури та побуту України, окружний двір із села Солов'ї, Волинська область

Museum of Folk Architecture and Ethnography in Pyrohiv - old wooden house - 2392-1.jpg

Музей народної архітектури та побуту України, Будинок із села Бехи, Житомирська область

Полі́сся  — історико-етнографічна область, природно-географічний край[1], частина колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. Полісся розташоване на території чотирьох держав: Білорусі, України, Польщі та Росії.

Як і Карпати, воно зберегло найдавніші релікти праслов'янської та праукраїнської культури, що є постійними об'єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще — багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля. Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових досліджень поліської народної культури, яка зазнала у ХХ столітті нищівного удару.

Історико-етнографічний регіон Полісся приваблює увагу науковців та дослідників-аматорів особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення. Полісся відомо своєю давньою іконописною традицією (тло темно-синього або темно-зеленого кольору, нерідко у вигляді пейзажів або лісу; зображення святих статичні, з глибокими очима; писалися на фоні пейзажів - неба, лісу тощо). Зібрання поліських ікон є частиною експозиції Музею української домашньої ікони в історико-культурному комплексі «Замок Радомисль».

Виразно специфічними є і сучасні етнокультурні процеси цієї території.

Історія назви Полісся[ред.ред. код]

Поліські ліси

Уперше назва Полісся зафіксована у літописі за Іпатіївським списком. У джерелах XIV—XVI ст. ця назва найчастіше функціонувала у вигляді спільнокореневих топонімів «Подлесьє», «Полясє», «Полєсє». Історико-етнографічні межі цієї зони теж визначалися по-різному, однак переважає думка, що вона охоплює басейн річки Прип'ять та сусідні райони лісової смуги. Цю територію вважали центром поліської області ще дослідники XVI—XIX ст. М. Стрийковський, Г. де Боплан, В. М.Татищев та ін., про що переконливо свідчать залишені ними картографічні матеріали. Усталення в науковій літературі назви Полісся супроводжується подальшою конкретизацією за назвами етнічних зон — Білоруське Полісся, Українське Полісся, Російське Полісся, Литовське Полісся, Польське (Люблінське) Полісся. Такий поділ почасти відображав і певну етнолінгвістичну неоднорідність регіону.

Населення Полісся[ред.ред. код]

На Поліссі у зв'язку з льодовиковим періодом[2] мінявся не лише рельєф місцевини, але й унеможливлювалося мешкання людності. Але після льодовикового періоду (11600—11700 років тому) Полісся за географічними умовами, порівняно зі степом, стало забезпечувати населення протягом історії захисним і неприступним тереном від ворожих наїздів й чужих впливів, що простежується в етногенезі білорусів та етногенезі українців[3].

Відомо, що населення Полісся складають представники різних етносів. Зокрема його етнографічну особливість репрезентувала у минулому традиційна культура сільського населення, тоді як міста на території регіону були загалом поліетнічними. Посилення зв'язків села з містом у ході історичного розвитку відповідно позначилося і на культурі та побуті сільського населення, особливо в останні десятиріччя XIX і поч. XX ст.

Згідно з археологічними даними, Полісся ще до V–VI ст. н. е. було зоною взаємодії слов'янської і балтійської культур, орієнтовна межа між якими проходила на лінії Ясельда — Прип'ять — Горинь (за рядом лінгвістичних даних такий поділ зберігся аж до XIX—ХХ ст.). У цьому немає нічого дивного, адже Полісся з давніх-давен було зоною творення праслов'янської культури, територією міжетнічних контактів слов'ян із балтами. У час формування й розвитку східнослов'яських ранньофеодальних об'єднань цей край був контактною зоною дреговичів, волинян, радимичів, деревлян, частково полян, сіверян, а також західнобалтських союзів ятвягів, одне з племен якого, за свідченням давніх польських джерел, мало слов'янізовану назву «polexiani» («полексяни»). У XII–XIII століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським, Чернігово-Сіверським, Володимиро-Волинським (пізніше — Галицько-Волинським).

Етимологія назви Полісся[ред.ред. код]

Мовознавці стверджують, що східнослов'янська етимологія назви Полісся закорінена у семантиці лісу та болота (лісиста місцевість, лісок). Вона має балтський аналог (Pala, Pelesa, Pelysa), що в литовській і латиській мовах має значення болотистий лісок. Це може свідчити про спільний балто-слов'янський корінь назви Полісся, а отже — про паралелі між східнослов'янським етнонімом «поліщуки» (вперше зафіксований у документах XVII ст.) і давнім екзоетнонімом «polexiani».

Поділ Полісся[ред.ред. код]

Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне — залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся по обох берегах Дніпра.

В етнографічній літературі дуже часто під Східним Поліссям мають на увазі східну частину правобережного Полісся, приблизно на схід від р. Ясельда, далі — р. Прип'яті, до впадання у неї р. Горині і вниз по цій річці. Землі, що лежать на захід від вказаного кордону аж до р. Західний Буг, складають Західне Полісся.

До 20-их рр. XX ст. Полісся ділили за належністю земель до тієї чи іншої губернії й повіту: Волинська, Київська, Чернігівська, Мінська, Могилівська, Гродненська, Брянсько-Жиздринський.

За сучасним адміністративним поділом вирізняємо Полісся українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське). Українське Полісся має регіони за назвами областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське. Сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинська, Мала, Житомирська, Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська.

За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — Фастів-Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

Економіка Полісся[ред.ред. код]

Українське Полісся має досить вигідне географічне розташування вздовж північного кордону держави. На півдні Полісся межує з Карпатським, Подільським, Центральним та Східним регіонами. Через цей регіон проходять транспортні артерії, що з'єднують Україну з Білоруссю, частково — з Росією та Західною Європою. Отже, Поліський регіон є сполучною ланкою: з одного боку, між Україною та Білоруссю, Польщею, країнами Північної Європи та Балтії, а з іншого, — між Росією та Західною Європою. Стратегічне розташування району дає змогу активно залучати Полісся не тільки до розвитку міжрегіональних внутрішньоукраїнських зв'язків, але й до торговельних та виробничих взаємин України з іншими державами, створення вільних економічних зон, розбудови міжнародної системи торгівлі, транспорту та зв'язку, створення зон міжрегіонального та міждержавного співробітництва.

У Поліссі профілюючими галузями АПК є м'ясо-молочна, маслосироробна, консервна, борошномельна, цукрова, спиртова, кондитерська, тютюнова. У тому числі експортне, значення мають крохмальна, комбікормова, плодоовочева галузі, виробництво горілчаних, слабоалкогольних (у тому числі пива) та безалкогольних напоїв, мінеральних вод. Випуск продовольчих товарів у регіоні 2002 року становив: борошна — 7,9% від усього обсягу продукції по Україні, цукру-піску — 14,6%, 5,3% продукції з незбираного молока, 22,1% тваринного масла, 16,3% жирних сирів та 12,6% плодоовочевих, м'ясних та молочних консервів.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. стор. 2161, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
  2. стор. 2164, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
  3. стор. 2173, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
  4. а б в г д е ж и к л м н стор. 2170–2171, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]