Гайдари (городище)
| Гайдари | |
|---|---|
 Городище «Гайдари» | |
| Статус | пам'ятка археології національного значення |
| Країна |
 Україна |
| Регіон | Харківська область, Зміївський район |
| Населений пункт | Гайдари |
| Тип | городище |
| Історія | |
| Датування | кінець ХІ — І чверть ХІІІ ст. |
Городище «Гайдари» — пам'ятка археології національного значення, охоронний № 200020-Н, взятий під охорону держави Постановою КМУ № 928 від 03.09.2009.
Датування[ред. | ред. код]
Кінець ХІ — І чверть ХІІІ ст.
Площа[ред. | ред. код]
Розташування[ред. | ред. код]
На північний схід від с. Гайдари Зміївського району Харківської області, праворуч від дороги із м. Зміїв на с. Задонецьке в ур. Провалля на високому мисі, який утворено схилами та вузькою долиною «Раклячого Яру», глибиною 11—13 м на заході та крутим правим берегом р. Сіверський Донець (прит. Дону) на сході.
Історія дослідження[ред. | ред. код]
Вперше згадується і деякою мірою описується в XVII ст. у «Книге Большому чертежу» як Зміїв курган[1]. В 1901 році під час досліджень в Ізюмському повіті Василя Городцов[2] відкрив курган і поселення Гайдари. В 1927 р. М. К. Фуксом і Олександром Федоровським, було вперше оглянуто давньоруське городище, але результати досліджень не знайшли відображення в тогочасній літературі[3].
І лише у 1953 р., в межах роботи археологічної експедиції Борис Шрамко першим детально описав поселення. А в 1955 р. вчений зібрав на пам'ятці кераміку давньоруського періоду IX—XIII ст. і закінчив зйомку інструментального плану[3]. 1975 р. Світлана Плетньова висунула свої припущення щодо городища Гайдари, яке могло бути половецьким містом Балін[3]. В 70-х роках рятувальні розкопки на городищі Гайдари проводив О. Г. Дьяченко[4]. В 1988 р. на території археологічного комплексу Гайдари В. В. Дідик проводив невеличкі розвідувальні роботи[5].
Опис[ред. | ред. код]
В структурі пам'ятника виділяється фортеця, неукріплене селище-супутник, яке прилягає до неї, і ґрунтовий могильник.
Відносно рельєфу місцевості давньоруська фортеця мала форму вузенького трикутника, який повільно понижувався в північно-східному напрямку. Відносна висота фортеці щодо заплави Дінця складає 25 — 27 м, із західної і східної сторін городище мало гарний природний захист. Північно-східна сторона острогу має чіткі сліди чотирьох підрізок схилу. Ширина майданчиків ескарпів становить 1,5 — 2 м, висота приблизно 1 м. Другий, треті і четвертий майданчик від підошви були посилені ровами шириною 2 — 3 м. З напільного сторони городище захищає невеликий вал і рів. А там, де схил мису більш-менш пологий, його було посилено двома невисокими валами і трьома ровами[6].
В ході протиерозійних заходів укріплення зазнало значних техногенних змін — вал і рів з південного (напільного) боку майже повністю знівелювали. Лише в південно-східній частині городища зберігся 2-х метровий фрагмент валу із піску. Розміри території фортеці, яка збереглася, становить в довжину приблизно 27 м по лінії північ — південь і найбільшу ширину — 8 м.
Селище-супутник починається одразу за ровом укріплення, західний та східний краї майданчику злегка підняті і мають висоту над заплавою 35 — 37 м. Розміри селища становили 130 х 40 м[7].
Ґрунтовий могильник біля селища займає високу, повністю вкриту лісом частину платоподібного узвишшя, яке примикає із півдня та південного заходу до вершини Раклячого яру. Територія могильника займає площу приблизно 150×80 м, витягнута в напрямку північний захід — південний схід. Південний кордон селища знаходиться за 60 — 100 м від могильника. Територія, яка відокремлює селище від могильника, є підйомом рельєфу на південь. Було виявлено 4 поховання домонгольського часу. В основному всі поховання розташовані у витягнутому положенні, руки покладені на живіт (груди), головою на захід. Супроводжений матеріал представлений уламками кераміки, кістками, вуглями[8].
Незначна насиченість культурного шару на поселенні (потужність 0,3—0,4 м) речовими артефактами дозволяють визначити його оборонне призначення у вигляді укріпленої схованки для навколишнього населення на випадок військової небезпеки.
Сучасне використання[ред. | ред. код]
Частково під лісом.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Книга Большому чертежу. [подготовка к печати и редакция К. Н. Сербиной] М-Л.: Акад. Наук СССР. 1950. - С. 74.
- ↑ Городцов В. А. Раскопки В. А. Городцова в Изюмском уезде в 1901 году / Василий Алексеевич Городцов // Записки Императорского Харьковского университета. — 1903. — Кн. 2. — С. 76–78.
- ↑ а б в Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах. − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 145.
- ↑ Нові дослідження на Донецькому городищі: Матеріали V Міжнародної наукової конференції, присвяченої 350 — річчю Харкова і 200 — річчю Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна ["Проблеми історії та археології України"], (Харків, 4 — 6 листопада 2004 р.) / Харківський національний університет ім.. В. Н. Каразіна. — Харків: НМЦ «СД», 2004. — С. 81.
- ↑ Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах. − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 155.
- ↑ Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах. − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 146.
- ↑ Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах. − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 149—150.
- ↑ Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах. − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 150—157.