Губар Олег Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Губар Олег Йосипович
Народився 16 листопада 1953(1953-11-16) або 1953[1]
Одеса, СРСР
Помер 19 березня 2021(2021-03-19) або 2021[1]
Країна  СРСР
 Україна
Діяльність журналіст, поет, краєзнавець, письменник
Сфера роботи журналістика[1], література[1], marine transportationd[1] і історія культури[1]
Alma mater ОНУ ім. І. І. Мечникова
Мова творів російська

Олег Йосипович Губар (16 листопада 1953, Одеса — 19 березня 2021)[2] — український прозаїк, журналіст, поет, автор книг з історії Одеси. Почесний громадянин Одеси.[3]

Життєпис[ред. | ред. код]

Походження та навчання[ред. | ред. код]

Батьки — вчитель математики Йосип Львович Губар (1922—?) і Дуся Марківна Шварц (1922—?). Закінчив музичну школу за класом скрипки. Навчався в середній школі № 92, колишньої одеської гімназії Ігліцького.

Служив у радянській армії, був студентом Одеського інституту інженерів морського флоту, потім Одеського державного університету (закінчив геолого-географічний факультет), археологом, геологом, робітникам-землекопом, вантажником, слюсарем, науковим працівником та журналістом.

Трудова діяльність[ред. | ред. код]

Працював у газетах «Вечірня Одеса», «Одеський вісник», «Вісник регіону», в журналі «Одеса». З 2000 року входить до редколегії і випускає одеський літературно-художній, історико-краєзнавчий альманах «Дерибасівська — Рішельєвська».

Член бюро історико-краєзнавчої секції «Одесика» Одеського Будинку вчених; президії Одеського відділення Українського товариства охорони пам'яток історії та культури; історико-топонімічної і паркової комісій Одеського міськвиконкому. Почесний член Всесвітнього клубу одеситів. Почесний член Європейського інтерклубу «Будинок Де Рібаса».

Автор багатьох книг, публікацій в журналах України, Росії, Німеччини та Ізраїлю.

Громадянська позиція[ред. | ред. код]

Мав українофобські і проросійські погляди.[4][5] Зокрема 2018 року заявив:

Одеса переживає найважчий період у своїй історії. Український керівний режим брехливий і тримається тільки на війні. Не припиняються спроби переписати історію міста.[6]

Родина[ред. | ред. код]

Був чотири рази одружений. Донька Маша, сини Федір, Фелікс та Леонід.

Премії, нагороди[ред. | ред. код]

  • «За любов до Одеси», премія Національної спілки журналістів України, 1999;
  • «За кращий літературний твір, виданий в Одесі», 2000 (за книгу «Людина з вулиці Тираспольської»);
  • Лауреат премії «Твої імена, Одеса», 2001; «Мережевий Дюк», 2001 (у номінації «Мала проза»);
  • «За кращу журналістську роботу», 2002 (за альманах «Дерибасівська-Рішельєвська», спільно з Ф. Д. Кохрихтом та Є. М. Голубовським);
  • «Золоте перо Одеси» (журналістика), 2004;
  • «Одесит року — 2004» в номінації «Інтелект Одеси»;
  • Дипломи Міжнародної книжкової ярмарки «Зелена Хвиля» за мистецькі та краєзнавчі книги;
  • Почесна грамота Одеського міського голови за організацію повернення праху подружжя Воронцових у Спасо-Преображенський собор, 2005.
  • «Людина справи», 2007.
  • Почесний громадянин міста Одеси (2014)

Книги та брошури[ред. | ред. код]

  • «Пушкин. Театр. Одесса», 1993
  • "Сто вопросов «за Одессу», 1994
  • «Секция „Одессика“ за 30 лет», 1994
  • «Академик Александр Штеренгерц», 1995 (разом з Є. О. Поклітаром)
  • «Оружие самозащиты», 1995
  • «Народная икона Центральной, Левобережной и Южной Украины XVIII—XX столетий», 1997
  • «Всматриваясь в лица. К 155-летию фотографии в Одессе», 1998
  • «Воронцов и Воронцова», 1999
  • «Человек с улицы Тираспольской», 2000 (проза)
  • «Second hand», 2001 (проза)
  • «Мелкое хулиганство», 2002 (проза)
  • «Энциклопедия друзей», 2003
  • «Odessa Memories», Washington University Press, 2003 (альбом-монографія, разом з Патрісією Херліхі, Бел Кауфман, Олександром Розенбоймом, Ніком Ільїним)
  • «Одесса в новых памятниках, мемориальных досках и зданиях» (під патронатом Всесвітнього клубу одеситів), 2004
  • «Оккупация: Одесса, 1941—1944», 2004 (илюстрований альбом, разом з М. Б. Пойзнером та А. Л. Грабовським)
  • «Моё собачье дело. Иронические очерки о старой Одессе», 2004
  • «Одесса: Пале-Рояль. Иллюстрированный альбом», 2005
  • «„Весы и меры“ старой Одессы», 2005
  • «Телемак», 2005 (проза)
  • «101 вопрос об Одессе», 2006
  • «Старые дома и другие памятные места Одессы», 2006
  • Брав участь у перевиданні книг Доротеї Атлас (1992) і А. М. де Рібаса (2005)
  • Підготував до друку і видав книгу покійного друга, історика містобудування Одеси В. А. Чарнецького: «Древних стен негласное звучанье», 2001
  • Підготував до друку і видав збірку віршів і графіки покійного друга, художника Юрія Коваленка: «Последний альбом», 2004
  • Первые кладбища Одессы. — ТЭС, 2012 г. — ISBN 978-966-2389-55-5.
  • Second hand. — ТЭС, 2012 г.
  • Очерки ранней истории евреев Одессы. / предисл. М. М. Рашковецкий. — Одесса: ВМВ, 2013. — 415 с., ил.
  • «Second ear». — 2014.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е Czech National Authority Database
  2. Архівована копія. Архів оригіналу за 20 квітня 2021. Процитовано 19 березня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  3. Историк Олег Губарь стал Почетным гражданином Одессы | Новости Одессы. dumskaya.net. Архів оригіналу за 7 вересня 2018. Процитовано 6 квітня 2019.
  4. News-Front (18 листопада 2016), В Одессе люди приходят в себя после волны украинской пропаганды. Олег Губарь, архів оригіналу за 19 листопада 2016, процитовано 6 квітня 2019
  5. Oleg Gubar - - Многое бы надо предъявить порохоботовским... archive.is. 6 квітня 2019. Архів оригіналу за 6 квітня 2019. Процитовано 6 квітня 2019.
  6. Politnavigator TV (5 вересня 2018), Кто в Одессу с мечом придёт, тот его в металлолом и отнесёт – Олег Губарь 02 09 2018, процитовано 6 квітня 2019

Посилання[ред. | ред. код]