Династія Північна Вей

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Північна Вей
386 рік – 534 рік
Розташування Північна Вей
Династія північна Вей (позначена рожевим кольором)
Столиця Шенле
(386398)

Пінчен
(398493)

Лоян
(493534)

Чан'ань
(534535)
Мови Китайська
Релігії Буддизм
Форма правління Монархія
Історія
 - Заснування 386 рік
 - Розпад 534 рік

Дина́стія Північна Вей (кит. традиц.: 北魏піньїнь: Běi Wèi) — династія, що правила північним Китаєм у 386535 роках. Інші назви Тоба Вей, Юань Вей, Пізня Вей. Ця династія керувалася імператорами з роду Тоба, яке у 495 році змінили прізвище на Юань. За часи цієї династії відбулася політична та економічна стабілізація. Водночас значного впливу набули буддизм та даосизм. Внаслідок внутрішніх конфліктів держава у 535 році розпалася на Західну та Східну Вей.

Історія[ред.ред. код]

Підвалини держави закладені вождями сяньбійського племені тоба (одного з предків монголів), яких було запрошено у 310-х роки імператорами династії Цзінь у боротьбі проти держави Рання Чжао. Тоді ж представники роду Тоба стають ванами (князями) Даї. В подальшому внаслідок постійних війн на півночі Китаю тоба або держава дай (як тепер називалася) отримала цілковиту незалежність. Втім їй доводилося протистояти державам Пізня Чжао та Рання Янь. У 376 році Тоба визнали себе данниками держави Рання Цінь.

Новий підйом Тоби розпочався після занепаду Ранньої Цінь у 385 році. У 386 році було оголошено про незалежність ванства Дай, яке згодом перейменовано на Вей. Звідси походить назва усієї династії. У наступні роки Вей довелося воювати проти хунну Ордоса, Жужанського каганату, Пізньої Янь. У 399 році володарі Тоба прийняли титул імператора.

У 400—430-х роках Північна Вей зуміла розширити свої володіння на північний схід Китаю, водночас завдало низку поразок династії Лю Сун. Водночас підкорено державу Ся, розбито жужанів, у 430-440-х роках здійнено заходити щодо встановлення контролю над великим шовковим шляхом, проет повністю досягти цієї мети не вдалося.

У 450—470-ті роки тривали числені війни з каганатами та дрівними державами уздовж великого шовкого шляху, тибетцями, південнокитайськими державами, особливо запеклими були війни з Лю Сун. У 495 році завершилася китаїзація управління та знаті, були впроваджені китайські прізвища, заборонено одяг, звичаї кочівників. У 500–515 роках точилися запеклі війни з державами Південна Ці та Лян. Тоді вже позначилися внутрішні та зовнішні труднощі Північної Вей.

У 520-х роках розпочалася тривала боротьба за владу серед представників імператорської родини, яка посилювалася численними повстаннями впливових військовиків. Водночас посилилися повстання кочових племен на територіях сучасного Ордосу та Шаньсі. Зрештою у 535 році держава розпалася на Західну Вей та Східну Вей.

Внутрішній розвиток[ред.ред. код]

Для зміцнення своєї влади перші імператори спирадися на даосистів, а інші релігійні течії, особливо буддистів забороняли. Лише у 518 році буддизм оголошено державною релігією. Навіть самого імператор оголосили утіленням будди, а будистського чернця призначили головою офіційной «церкви».

Володарі Північної Вей багато уваги приділяли зведеню храмів, відновленню міст, які зазнали руйнування у період шістнадцяти держав, зокрема Лоян та Чан'ань.

Відбулася земельна реформа — уся земля стала власністю держави, підданні могли лише пожиттєво володіти нею. При цьому права на наділи отримали як чоловіки, так й жінки.

Відбувся офіційний розподіл на вільних людей та простолюдинів. До перших належали знать, чиновництво, військовики. Вони поділялися на 9 рангів. До друго групи належали пастуху, ворожьбити, ремісники, лікарі, музики. наймити, кріпакі, державні та приватні раби, могильники. Вони не мали прав займати державні посади.

Імператори[ред.ред. код]

Посмертне ім'я Особисте ім'я Роки правління Девіз і роки правління
Дао У-ді
道武帝 Dàowǔdì
Тоба Гуй
拓拔珪 Tuòbá Gūi
386409
  • Денго (登 国 Dēngguó) 386–396
  • Хуанші (皇 始 Huángshǐ) 396–398
  • Тяньсін (天 兴 Tiānxīng) 398–404
  • Тяньци (天赐 Tiāncì) 404–409
Мін-юань-ді
明元帝 Míngyuándì
Тоба Си
拓拔嗣 Tuòbá Sì
409423
  • Юнсін (永興 Yǒngxīng) 409–413
  • Шеньжуй (神瑞 Shénrùi) 414–416
  • Тайчан (泰常 Tàicháng) 416–423
Тай У-ді
太武帝 Tàiwǔdì
Тоба Тао
拓拔燾 Tuòbá Táo
424452
  • Шігуан (始光 Shǐguāng) 424–428
  • Шеньцзя (神麚 Shénjiā) 428–431
  • Яньхе (延和 Yánhé) 432–434
  • Тайянь (太延 Tàiyán) 435–440
  • Тайпінчженьцзюнь (太平真君 Tàipíngzhēnjūn) 440–451
  • Чженпін (正平 Zhèngpíng) 451–452
Нань Ань-ван
南安王 Nánānwáng
Тоба Юй
拓拔余 Tuòbá Yú
452
  • Юнпін (永平 Yǒngpíng) или Чэнпин (承平 Chéngpíng) 45
Вень-чен-ді
文成帝 Wénchéngdì
Тоба Цзюнь
拓拔濬 Tuòbá Jùn
452465
  • Сін'ань (興安 Xīngān) 452–454
  • Сінгуан (興光 Xīngguāng) 454–455
  • Тайань (太安 Tàiān) 455–459
  • Хепін (和平 Hépíng) 460–465
Сянь Вень-ді
獻文帝 Xiànwéndì
Тоба Хун
拓拔弘 Tuòbá Hóng
466471
  • Тяньань (天安 Tiān'ān) 466–467
  • Хуансін (皇興 Huángxīng) 467–471
Сяо Вень-ді
孝文帝 Xiàowéndì
Юань Хун
元宏 Yuán Hóng
471499
  • Яньсін (延 兴 Yánxīng) 471–476
  • Ченмін (承 明 Chéngmíng) 476
  • Тайхе (太和 Tàihé) 477–499
Сюань У-ді
宣武帝 Xuānwǔdì
Юань Ке
元恪 Yuán Kè
500515
  • Цзінмін (景 明 Jǐngmíng) 500–503
  • Чженші (正始 Zhèngshǐ) 504–508
  • Юнпін (永平 Yǒngpíng) 508–512
  • Яньчан (延昌 Yánchāng) 512–515
Сяо-мін-ді
孝明帝 Xiàomíngdì
Юань Сюй
元詡 Yuán Xǔ
516528
  • Сіпін (熙平 Xīpíng) 516–518
  • Шеньгуй (神龟 Shéngūi) 518–520
  • Чженгуан (正光 Zhèngguāng) 520–525
  • Сяочао (孝昌 Xiàochāng) 525–527
  • Утай (武 泰 Wǔtài) 528
Ю Чжу
幼主 yòu zhǔ
Юань Чжао
元釗 Yuán Zhāo
528
Сяо Чжуан-ді
孝莊帝 Xiàozhuāngdì
Юань Цзию
元子攸 Yuán Ziyōu
528530
  • Цзяньі (建 义 Jiànyì) 528
  • Юн'ань (永安 Yǒng'ān) 528–530
Чан Гуан-ван
長廣王 Chángguǎngwáng
Юань Є
元曄 Yuán Yè
530531
  • Цзяньмін (建明 Jiànmíng) 530–531
Цзе Мінь-ді
節閔帝 Jiémǐndì
Юань Гун
元恭 Yuán Gōng
531532
  • Путай (普泰 Pǔtài) 531–532
Ань Дін-ван
安定王 Āndìngwáng
Юань Лан
元朗 Yuán Lǎng
531532
  • Чжунсін (中興 Zhōngxīng) 531–532
Сяо У-ді
孝武帝 Xiāowǔdì
Юань Сю
元脩 Yuán Xiū
532535
  • Тайчан (太 昌 Tàichāng) 532
  • Юнсін (永兴 Yǒngxīng) 532
  • Юнсі (永熙 Yǒngxī) 532–535

Джерела[ред.ред. код]

  • Jean Sellier, Atlas des peuples d'Asie méridionale et orientale, La Découverte, Paris, 2008, p. 136.
  • Jenner, W. J. F. Memories of Loyang: Yang Hsuan-chih and the lost capital (493–534). Oxford: Clarendon Press, 1981.