Житловий будинок Домініканців (Львів)
| Житловий будинок Домініканців | |
|---|---|
|
| |
|
49°50′36″ пн. ш. 24°02′00″ сх. д. / 49.84333333336110883° пн. ш. 24.0333333333611136595209246° сх. д.Координати: 49°50′36″ пн. ш. 24°02′00″ сх. д. / 49.84333333336110883° пн. ш. 24.0333333333611136595209246° сх. д. | |
| Тип | будівля і пам'ятка архітектури[d] |
| Статус спадщини | пам'ятка архітектури національного значення України |
| Країна |
 Україна |
| Розташування | Львів |
| Архітектурний стиль | готика і Відродження |
| Адреса | Вулиця Вірменська (Львів) |
  Житловий будинок Домініканців (Львів) (Україна) | |
 | |
 Житловий будинок Домініканців у Вікісховищі | |
Житловий будинок домініканців (також кам'яниця Рабичковичівська; конскрипційні № 130 і 132[1]) — житловий будинок XVII століття[2], розташований в історичному центрі Львова, на вулиці Вірменській під № 35. Занесений до Реєстру пам'яток архітектури і містобудування України національного значення з охоронним номером 325[1].
Історія[ред. | ред. код]
На місці сучасного будинку № 35 у XVI столітті стояли дві кам'яниці, одно- та двовіконна, від яких збереглася хрестова система мурування у підвалах та приміщеннях першого поверху[3]. Один із цих будинків, імовірно, був так званим «будинком Норберга», малюнок і опис якого зробив на початку XVII століття чернець-домініканець Мартін Ґруневеґ[1][4][3]. У XVII столітті дві старі кам'яниці перепланували та об'єднали в один двоповерховий чотиривіконний ренесансний будинок, вимурований пальчатою цеглою[5]. Внаслідок перепланування внутрішнього простору будинку з'явилися широкі сіни, простора світлиця, господарські приміщення[3]. У підвалах під світлицею розмістили камеру гіпокауста[3].
У 1640—1649 роках у будинку мешкав друкар Михайло Сльозка[4].
У XVIII столітті будинок належав черницям-домініканкам (терціанкам), які жили тут як мінімум з 1709 року. Ймовірно, пізніше у тому ж столітті будинок перебував у власності родини Рабичковичів, від якої отримав неофіційну назву кам'яниця Рабичковичівська[1]. У 1741 році проведено чергову перебудову кам'яниці[1][2]: добудували третій поверх, підсилили фундамент, фасад на рівні першого поверху обклали кам'яними блоками. Тоді ж з'явилися ескарпи з боку вулиці Лесі Українки та пам'ятна табличка над порталом[3], гіпокауст замінили на пічне опалення. Внутрішнє планування лишилося практично без змін, лише перебудували сходову клітку, на тильному фасаді влаштували ще один вхід, а на головному вході замурували аркову браму, лишивши прямокутний дверний отвір.
У XIX столітті власником будинку став орден домініканців (Conventus Leopoliensis Ordinis Praedicatorum)[3]. Наприкінці XIX століття у будинку облаштували туалети та підвели каналізацію, через це довелося частково переробити перекриття у підвалах та на першому поверсі.
За радянських часів будинок перейшов у комунальну власність і використовувався як житловий. Окрім житлових приміщень у ньому також розміщувалася: у 1950-х роках база готового одягу, пізніше — бакалійний склад і склад Облкнигторгу[6]. У 1963 році Постановою Ради Міністрів УРСР № 970 від 23 серпня 1963 року будинок внесли до Національного реєстру пам'яток під охоронним № 325[3]. У 1970-х роках реставрували перший поверх і відновили вхідний портал, також реставраційні роботи проводилися наприкінці 1980-х років та на початку XXI століття[3].
З літа 1996 року в будинку розташований культурно-мистецький центр «Дзиґа»[6], будинок частково житловий[3].
Опис будинку[ред. | ред. код]
Будинок стоїть у кінці верхньої частини вулиці Вірменської, створюючи завершальний акцент у її архітектурному ансамблі. Розташований між вулицями Вірменською та Лесі Українки, на вузькій, неправильної форми ділянці, що зумовлює нетипову для середньовічного Львова відсутність внутрішнього подвір'я та флігелів; східна стіна будинку прилягає до будівлі колишнього Домініканського монастиря. Тильний фасад виходить на вулицю Лесі Українки.
Будинок триповерховий з підвалами, цегляний, тинькований, у плані чотирикутний[2], із тридільним двотрактовим внутрішнім плануванням (в центрі розташовані сіни зі сходовою клітками, обабіч — житлові помешкання[3]), вкритий двосхилим дахом. Чільний фасад чотиривіконний, вирішений у стилістиці ренесансу, асиметричний, що підсилюється прибудовою XIX століття, яка прилягає зі сходу. Головний вхід розташований трохи праворуч від центральної осі та виконаний у вигляді аркового порталу, прикрашеного кам'яним обрамуванням. Над порталом розміщена плита із датою «1741» (рік перебудови кам'яниці) та вписаним у прямокутну площину різьбленим геральдичним знаком: увінчаним короною вінком, в середині якого — стилізоване зображення зайця, що біжить[5].
Вікна першого і другого поверху зберегли ренесансне кам'яне обрамлення XVII століття[7]: поличкові сандрики, лиштви та підвіконня, причому на першому поверсі сандрик об'єднує два вікна у лівій половині фасаду.
Між другим і третім поверхами — тонка горизонтальна тяга, розірвана посередині глухою арковою нішею[3], яка своїм білокам'яним обрамуванням перегукується з арковим вхідним порталом. Вікна третього поверху прямокутні, без декору. Завершується головний фасад вузьким карнизом.
Тильний фасад, що виходить на вулицю Лесі Українки, широкий, асиметричний, на п'ять вікон, практично не має декору. Перший поверх відокремлений від інших карнизом і укріплений кам'яними блоками у вигляді контрфорсу, розірваного по центральній осі, де розташовано ще один вхід до будинку. Вікна прості, прямокутні, на першому і частково на другому поверхах мають стримане кам'яне обрамування у стилістиці ренесансу. Фасад увінчується карнизом.
В інтер'єрі будинку збереглися деякі елементи первісного оформлення: в сінях — єдині на вулиці Вірменській[7] кам'яні нервюри хрестового склепіння з різьбленими розетами[7] та імпостами[1][2], у підвалах — склепіння епохи пізньої готики, у колишній світлиці на першому поверсі — ренесансні півколони в обрамленні вікон[5][2].
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е Мельник І., 2011, с. 244.
- ↑ а б в г д ПГиА, 1985, с. 22.
- ↑ а б в г д е ж и к л м Ігор Сьомочкін. Вул. Вірменська, 35 – житловий будинок. www.lvivcenter.org. Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Архів оригіналу за 26 лютого 2020. Процитовано 27 лютого 2020 року.
- ↑ а б Кос, Ганна. З історії забудови Вірменської дільниці у Львові // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — 1994. — Т. CCXXVII. Праці Секції мистецтвознавства. — С. 289—295.
- ↑ а б в Мельник Б., 2006, с. 152.
- ↑ а б 1243 вулиці Львова, 2009, с. 36.
- ↑ а б в Липка, 1983, с. 47.
Джерела[ред. | ред. код]
- Ілько Лемко, Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова (1939—2009). — Л. : Апріорі, 2009. — 528 с. — 1000 прим. — ISBN 978-966-2154-24-5.
- Липка Р. М. Ансамбль вулиці Вірменської. — Л. : Каменяр, 1983. — 110 с. — 16000 прим.
- Мельник Б. В. Вулицями старовинного Львова. — 3-тє. — Л. : Світ, 2006. — 272 с. — (Історичні місця України) — 10000 прим. — ISBN 966-603-393-3.
- Мельник І. В. Львівське Середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам'яниці. — Л. : Апріорі, 2011. — Т. V. — 320 с. — (Львівські вулиці і кам'яниці) — 1000 прим. — ISBN 978-617-629-032-2.
- Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР / Жариков Н. Л., Логвин Г. Н. — К. : Будівельник, 1985. — Т. 3. — 8000 прим.
- Кос, Ганна. З історії забудови Вірменської дільниці у Львові // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — 1994. — Т. CCXXVII. Праці Секції мистецтвознавства. — С. 289—295.
Література[ред. | ред. код]
- Володимир Вуйцик. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. — 2-ге, доповнене. — Л. : Каменяр, 1991.
- Денис Зубрицький. Хроніка міста Львова / пер. з пол. Івана Сварника ; наук. комент. Мирона Капраля [наук. ред. : Ярослав Дашкевич, Роман Шуст ; Міське громадсько-культурне об’єднання "Документальна скарбниця Львова", Львівський національний університет ім. Івана Франка, Львівське відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України ... [та ін.]. — Л. : Центр Європи, 2006. — Т. 3. — 602 с. — (Львівські історичні пам'ятки) — ISBN 966-7022-36-6.
Посилання[ред. | ред. код]
- Ігор Сьомочкін. Вул. Вірменська, 35 – житловий будинок. www.lvivcenter.org. Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Архів оригіналу за 26 лютого 2020. Процитовано 27 лютого 2020 року.
