Комуністична партія України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з КПУ)
Перейти до: навігація, пошук
Комуністична партія України
Kpu logo.png
Голова партії Петро Симоненко
Заснована/зареєстрована 1918
1993[1]
Штаб-квартира Київ
Політична ідеологія Соціалізм(Марксизм-ленінізм)[2]
Союзники, блоки Блок лівих і лівоцентристських сил, Україна Партія Регіонів [3][4]
Кольори
Кількість членів 111 323
Кількість депутатів у ВР
32 / 450
Веб-сторінка www.kpu.ua


Комуністи́чна па́ртія Украї́ни — до 1952 — Комуністична Партія (більшовиків) України (КП(б)У) — частина Комуністичної Партії Радянського Союзу, що об'єднувала осередки останньої в межах України, керувала всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. Ідеологічно КП(б)У ґрунтувалася на марксизмі-ленінізмі, проголошувала своєю метою побудову комуністичного суспільства.

Політична програма[ред.ред. код]

  • Політична сфера. Скасування інституту президентства, демократизм державного і суспільного життя; реформа виборчого законодавства, забезпечення частки представництва у ВР України, органах місцевого самоврядування робітників, селян, інтелігенції тощо; право відкликання депутатів і суддів виборцями; виборність суддів низової ланки громадянами; система народного контролю в країні; створення рад трудових колективів; боротьба з корупцією, організованою злочинністю; ліквідація пільг і привілеїв держслужбовців; федералізація України; всебічний розвиток української мови і культури, надання статусу державної російській мові; зміна символіки України, тексту та музики Державного гімну.[5]
  • Духовна сфера. Якісна молодіжна політика; збереження історичної та культурної спадщини, в т.ч. радянської; посилення покарання за розповсюдження наркотиків, торгівлю людьми, проституцію, пропаганду порнографії, насильства; протидія аморальності, вульгарності, цинізму, націонал-шовінізму, ксенофобії, фальсифікації історії, фашизму, неонацизму, антикомунізму, антирадянщини; заборона неонацистських організацій в Україні, кримінальне покарання за прояви фашизму; свобода світогляду та віросповідання, світська держава.[8]
  • Зовнішня політика. Позаблоковий військовий статус, незалежний зовнішньополітичний курс, активна позиція щодо створення нової загальноєвропейської системи колективної безпеки, реформа ЗСУ, перегляд міжнародних угод із СОТ і МВФ, членство і активна позиція в СНД, МС і ЄЕП РФ, Білорусі та Казахстану.[9]

Структура партії[ред.ред. код]

Історія[ред.ред. код]

Передумови[ред.ред. код]

КПУ виникла з більшовицьких осередків Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), які діяли в українських губерніях Російської Імперії. До революції 1917 року вони не були об'єднані в окрему всеукраїнську організацію. Більшовики визнавали існування української нації — її права на самовизначення.

З активізацією діяльності більшовицьких організацій в Україні після Жовтневого збройного повстання керівництво РСДРП(б) погодилось створити загальноукраїнський більшовицький центр і відправило до Києва членів ЦК Зінов'єва і комісара Румунського фронту Рошаля. 3 грудня 1917 року у Києві відкрився з'їзд, що увійшов в історію як Крайовий (Обласний) з'їзд РСДРП(б). З'їзд проголосив утворення всеукраїнської більшовицької організації під назвою РСДРП(б) — Соціал-демократія України та обрав її керівний центр — Головний комітет соціал-демократії України (ГК СДУ).

До Головного комітету було обрано дев'ять членів: Євгенію Бош, Георгія Лапчинського, Олександра Горвіца, Володимира Ауссема та інших. За деякими спогадами головою комітету стала Євгенія Бош, згідно з іншими джерелами посаду секретаря Головного комітету обійняв Лапчинський. Фактично керівний центр виявився недієздатним. Причин цього декілька. Одна — невизнання Донецько-Криворізьким обкомом РСДРП(б) Головного комітету як всеукраїнського партійного центру; друга — переобтяженість членів ГК СДУ роботою в ЦВК і Народному Секретаріаті; третя — невизначеність позиції ЦК РСДРП(б).

Виникнення. І зїзд КП(б)У[ред.ред. код]

КП(б)У утворена 18-20 квітня 1918 р. у Таганрозі (що входив до Запоріжжя і пізніше до Землі Донського війська, а нині — Росія) на нараді представників більшовицьких організацій України за ініціативою Миколи Скрипника під назвою Комуністична партія (більшовиків) України.

Радянські джерела у офіційному виданні зазначали, що КП(б)У: «Формально заснована у квітні 1918 як самостійна компартія, але вже через 3 міс., на свомєу I з'їзді, КП(б)У увійшла до РКП(б) з підпорядкуванням загальним партійним з'їздам і ЦК»[10]. На І з'їзді КП(б)У, який відбувся у липні 1918 в Москві на вимогу російських більшовиків ухвалила рішення про входження до складу РКП(б) із збереженням власної назви.

З'їзд КП(б)У ухвалив наступну резолюцію:

І з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України вважає, що завданням нашої партії на Україні є: рішуче порвавши з помилками минулого, боротися за революційне об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму, в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки, на шляху до утворення всесвітньої пролетарської комуни[11]

Спочатку партію очолював Георгій П'ятаков (липень-вересень 1918 р.), потім — Серафима Гопнер (вересень-жовтень 1918 р.), Емануїл Квірінг (жовтень 1918 р. — березень 1919 р.), Станіслав Косіор (травень 1919 — листопад 1920 р.).

Пріоритетність українських національних питань виборювалась, а не падала як манна небесна, у міжнародному комуністичному русі. Так, повстання у Таврійській губернії у травні 1919 р. 6-ї радянської дивізії під командуванням Григор'єва спонукало до того, щоб Українська комуністична партія (боротьбистів) (члени — Шумський, Довженко та ін.), яка стояла у джерел створення УНР, інтегрувалась у лави КП(б)У.

Після серії військових поразок та в зв'язку з ризиком втрати України на початку липня 1919 замість ЦК КП(б)У було створене Зафронтове бюро для керівництва підпільними організяціями у тилу генерала Денікіна. Чільником залишався Косіор, а місце перебування бюро постійно змінювалося. Деякий час Зафронтове бюро квартирувало у Брянську, потім — у Серпухові. В грудні 1919 року воно припинило свою роботу.

Навесні 1920 року відбулась значна подія в історії Комуністичної партії України: IV конференція КП(б)У, що проходила у Харкові з 17 по 23 березня. З доповіддю на ній виступив російсько-грузинський комуніст Сталін, який виклав тези ЦК РКП(б) до IX з'їзду партії. Після бурхливої дискусії за тези ЦК РКП(б) проголосувало 86 чоловік, проти — 117. Більшість отримало революційно-пролетарське крило партії — «децисти», а основу більшості складала Харківська партійна організація. Меншість в знак протесту залишила конференцію. Усі рішення IV конференції КП(б)У було невизнано московським керівництвом РКП(б), Центральний комітет, обраний на конференції, — розпущено, а 5 квітня призначено тимчасовий ЦК.

20 березня 1920 року відбулося спільне засідання IV конференції КП(б)У та конференції УКП(б). Так під тиском Комінтерну до КП(б)У приєдналася Українська комуністична партія (боротьбистів), а згодом — і Українська Комуністична Партія. До 1925 року змінилося ще три партійних керівника — Вячеслав Молотов (листопад 1920 р. — грудень 1921 рр.), Дмитро Мануїльський (грудень 1921 р. — квітень 1923 р.) і ще раз Емануїл Квірінг. У 1925 році першим секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович, який проводив подвійну політику — формально партія підтримувала курс на українізацію, неформально — усі її чільні провідники ізолювалися і усувалися від впливу на ухвалення рішень. У 1928 році Кагановича було зміщено, а його посаду став обіймати Станіслав Косіор, який був першим секретарем ЦК КП(б)У аж до 1938 року.

Незалежність КП(б)У відмічає помічник-ренегат Сталіна у контексті конкуренції у російській ВКП(б) 1920-х років між керівником апарату ВКП(б) Сталіним і керівником Ленінградського губкому ВКП(б) Зіновієвим:

Выдвинув весной 1922 года Сталина на пост генерального секретаря партии, Зиновьев считал, что позиции, которые он сам занимал в Коминтерне и в Политбюро, явно важнее, чем позиция во главе партийного аппарата. Это был просчет и непонимание происходивших в партии процессов, сосредоточивавших власть в руках аппарата. В частности, одна вещь для людей, боровшихся за власть, должна быть совершенно ясной. Чтобы быть у власти, надо было иметь свое большинство в Центральном Комитете. Но Центральный Комитет избирается съездом партии. Чтобы избрать свой Центральный Комитет, надо было иметь свое большинство на съезде. А для этого надо было иметь за собой большинство делегаций на съезд от губернских, областных и краевых партийных организаций. Между тем эти делегации не столько выбираются, сколько подбираются руководителями местного партийного аппарата — секретарем губкома и его ближайшими сотрудниками. Подобрать и рассадить своих людей в секретари и основные работники губкомов, и таким образом будет ваше большинство на съезде. Вот этим подбором и занимаются систематически уже в течение нескольких лет Сталин и Молотов. Не всюду это проходит гладко и просто. Например, сложен и труден путь ЦК Украины, у которого несколько губкомов. Приходится комбинировать, смещать, перемещать, то сажать на ЦК Украины первым секретарем Кагановича, чтоб навел в аппарате порядок, то перемещать, выдвигать и удалять строптивых украинских работников. Но в 1925 году основное в этом рассаживании людей проделано. Зиновьев увидит это тогда, когда уже будет поздно.


Борис Бажанов[12]

У роки Другої світової[ред.ред. код]

Під час Другої світової війни — в умовах нацистської окупації — КП(б)У діяла в підпіллі, а після повернення на територію України Червоної Армії швидко відновила свою структуру. Найяскравішими комуністичними діячами українського підпілля були Сидір Ковпак в північних областях України та представники Молодої гвардії у південно-східних областях.

Українські лідери радянського комуністичного підпілля не зламалися, але й, навпаки, підняли свій авторитет після зради російського комуніста і сталінського сподвижника генерала Власова у 1942 році.

Післявоєнна відбудова[ред.ред. код]

У березні 1947 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У знову повернули Лазаря Кагановича, у грудні того ж року його вкотре змінив Микита Хрущов, а з грудня 1949 р. українськими комуністами керував Леонід Мельников. З приходом до керівництва КПРС самого Хрущова і в СРСР, і в Україні почалася «відлига».

Народжений на території Російської Імперії у селі, яке розташоване сьогодні в Росії поруч з українським кордоном, Хрущов став одним з найвпливовіших про-українських політиків світового масштабу. Його прізвище має українське коріння (слова «хрущ» немає в російській мові), його дружина — українка-галичанка родом з міста Перемишль, а більша частина його трудової діяльності пов'язана з Україною.

Однак політика керівництва Компартії України — Олексія Кириченка (1953-57 рр.), Миколи Підгорного (1957–1963 рр.) і Петра Шелеста (1963–1972 рр.) послідовністю не відзначалися. На часи Шелеста припадає кілька кампанії по боротьбі з дисидентами, які традиційно звинувачувалися в «українському націоналізмі», але й самого керівника КПУ усунули з посади з майже аналогічною аргументацією. Врешті решт, Підгорний і Шелест зрадили Хрущова, підтримавши закулісний переворот Брежнєва у 1964 році.

Застій[ред.ред. код]

З приходом до керма партії Володимира Щербицького у відносинах з керівництвом КПРС встановилося повне взаєморозуміння, яке пізніше назвали «застоєм». Щербицький відіграв значну роль в приході до влади в Москві Михайла Горбачова, але з ним в очільників КПУ відносини не склалися.

Перебудова[ред.ред. код]

Врешті решт у жовтні 1989 р. Горбачов домігся призначення на посаду першого секретаря ЦК Компартії України свого протеже Володимира Івашка. У квітні 1990 р. Івашка обрали ще й головою Президії Верховної Ради України. Але обидві посади він обіймав недовго. Вже влітку 1990 р. він переїхав на роботу до Москви. Компартію очолив Станіслав Гуренко, а на посаді спікера парламенту Івашка змінив другий секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук. За іронією долі саме Кравчук — як голова Президії Верховної Ради України — підписав не лише Акт проголошення незалежності України, але й документи про припинення діяльності, а потім і заборону КПУ у серпні 1991 року.

Список з'їздів і конференцій (на правах з'їзду)[ред.ред. код]

І з’ їзд КП(б)У — Москва, 5-12 липня 1918 р.

II з'їзд КП(б)У — Москва 17-22 жовтня 1918 р.

III з'їзд КП(б)У — Харків, 1-6 березня 1919 р.

IV конференція КП(б)У — Харків, 17-23 березня 1920 р.

V конференція КП(б)У — Харків, 17-22 листопада 1920 р.

VI Всеукраїнська конференція КП(б)У — Харків, 9-14 грудня 1921 р.

VII Всеукраїнська конференція КП(б)У — Харків, 6-10 квітня 1923 р.

VIII Всеукраїнська конференція КП(б)У — Харків, 12-16 травня 1924 р.

IX з'їзд КП(б)У — Харків, 6-12 грудня 1925 р.

Х з'їзд КП(б)У — Харків, 20-29 листопада 1927 р.

XI з'їзд КП(б)У — Харків, 5-15 червня 1930 р.

XII з'їзд КП(б)У — Харків, 18-23 січня 1934 р.

XIII з'їзд КП(6)У — Київ, 27 травня-3 червня 1937 р.

XIV з'їзд КП(б)У — Київ, 13-18 червня 1938 р.

XV з'їзд КП(б)У — Київ, 13-17 травня 1940 р.

XVI з'їзд КП(б)У — Київ, 25-28 січня 1949 р.

XVII з'їзд КП(б)У — Київ, 23-27 вересня 1952 р.

XVIII з'їзд КПУ — Київ, 23-26 березня 1954 р.

XIX з'їзд КПУ — Київ, 17-21 січня 1956 р.

XX позачерговий з'їзд КПУ — Київ, 16-17 січня 1959 р.

XXI з'їзд КПУ — Київ, 16-19 лютого 1960 р.

XXII з'їзд КПУ — Київ, 27-30 вересня 1961 р.

XXIII з'їзд КПУ — Київ, 15-18 березня 1966 р.

XXIV з'їзд КПУ — Київ, 17-20 березня 1971 р.

XXV з'їзд КПУ — Київ, 10-13 лютого 1976 р.

XXVI з'їзд КПУ — Київ, 10-12 лютого 1981 р.

XXVII з'їзд КПУ — Київ, 6-8 лютого 1986 р.

XXVIII з'їзд КПУ — Київ, 19-23 червня 1990 р. (перший етап), 13-14 грудня 1990 р. (другий етап).

26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України видала указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», а 30 серпня — указ «Про заборону діяльності Компартії України».

Відновлення партії[ред.ред. код]

Після заборони КПУ частина колишніх комуністів вступила до новоствореної Соціалістичної партії України. 6 березня 1993 р. на конференції в Макіївці, 19 червня 1993 р.- на з'їзді у Донецьку Компартія була відновлена (формально — заново створена). Очолив КПУ Петро Симоненко.

КПУ офіційно зареєстрована у жовтні 1993 р.. З того часу постійно декларувала свою опозиційність — до президентів Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка.

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням 139 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) указів Президії Верховної Ради України «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» і «Про заборону діяльності Компартії України» (справа про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року) м. Київ 27 грудня 2001 року N 20-рп/2001 Справа N 1-2/2001

Комуністична партія України як громадське об'єднання була зареєстрована Міністерством юстиції Української РСР 22 липня 1991 року. Діяльність цього об'єднання поширювалась на територію Української РСР (Свідоцтво про реєстрацію статуту громадського об'єднання N 107 від 22 липня 1991 року).

Згідно зі Статутом Компартія України — політична організація, «що діє на засадах самоврядування згідно з Конституцією та законами Української РСР».

Реєстрацію цього громадського об'єднання було проведено як новоствореної політичної партії на підставі Постанови Президії Верховної Ради УРСР «Про порядок реєстрації громадських об'єднань» від 29 вересня 1990 року N 281-XII та в порядку, встановленому Тимчасовими правилами розгляду заяв про реєстрацію статутів громадських об'єднань, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР від 21 грудня 1990 року N 385.

У зв'язку із закінченням Генеральною прокуратурою України розслідування можливої причетності керівництва Компартії України до подій 19 — 21 серпня 1991 року Президія Верховної Ради України зазначила, що «не встановлено кримінальних звинувачень керівництва Компартії України у підтримці своїми діями державного перевороту 19 — 21 серпня 1991 року і сприянні тим самим його здійсненню на території України» (Постанова Президії Верховної Ради України від 14 травня 1993 року).

Враховуючи наведене, Конституційний Суд України вважає, що Компартія України мала статус самостійної політичної організації України і її програмні цілі та дії в період з 19 по 21 серпня 1991 року (що стали підставою для тимчасового припинення та заборони її діяльності) не суперечили визначеним на конституційному рівні умовам утворення і діяльності політичних партій та громадських організацій (частина перша статті 37 Конституції України).

У зв'язку з цим Конституційний Суд України вважає, що Комуністична партія України, яка була зареєстрована 22 липня 1991 року саме як об'єднання громадян, не є правонаступником КПРС і Компартії України у складі КПРС.

Парламентська партія[ред.ред. код]

Після парламентських виборів 1994 року КПУ перетворилася на потужну політичну силу Верховної Ради, комуністи фактично сформували керівництво парламенту та отримали портфелі керівників ключових парламентських комісій. Самостійної участі в президентських виборах 1994 року Компартія участі не брала, підтримавши кандидатуру лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза.

На парламентських виборах 1998 року комуністи здобули 123 мандати (84 — за списком (отримавши 24,65% голосів виборців) і 39 — в одномандатних округах). Згодом чисельність фракції скоротилася до 110 депутатів. Проте це не заважало КПУ бути основою парламентської більшості, яка діяла до 2000 року. Перша п'ятірка виборчого списку виглядала так:

  1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
  2. Парубок Омелян Никонович (КПУ)
  3. Наливайко Анатолій Михайлович (КПУ)
  4. Олійник Борис Ілліч (КПУ)
  5. Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна (КПУ)

Під час виборів керівника держави у 1999 році лідер КПУ Петро Симоненко в першому турі виборів отримав 22,24 % голосів і посів друге місце, в другому турі здобув 37,8 % голосів, поступившись Леоніду Кучмі.

На виборах до Верховної Ради 2002 року комуністи отримали 19,98 % голосів (друге місце після «Нашої України»). Перша п'ятірка виборчого списку виглядала так:

  1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
  2. Парубок Омелян Никонович (КПУ)
  3. Герасимов Іван Олександрович (позапартійний)
  4. Олійник Борис Ілліч (КПУ)
  5. Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна (КПУ)

Під час президентських виборів у 2004 році Петро Симоненко в першому турі виборів здобув 5 % голосів (4-е місце).

Підтримка КПУ на парламентських виборах 2007 р.

Під час парламентських виборів у 2006 році за КПУ проголосували 3,66 % виборців (5 місце, найгірший результат за всю історію партії). Проте це не завадило комуністам вперше з 2000 р. увійти до парламентської більшості (разом з СПУ та Партією регіонів). Перша п'ятірка виборчого списку виглядала так:

  1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
  2. Мартинюк Адам Іванович (КПУ)
  3. Герасимов Іван Олександрович (КПУ)
  4. Самойлик Катерина Семенівна (КПУ)
  5. Парубок Омелян Никонович (КПУ)
Результат КПУ на парламентських виборах 2012 р.
Результат КПУ на парламентських виборах 2012 р.

На позачергових парламентських виборах у 2007 році отримала 5,39% голосів, що дозволило отримати 27 місць у Верховній Раді. Перша п'ятірка виборчого списку виглядала так:

  1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
  2. Волинець Євген Валерійович (КПУ)
  3. Перестенко Марина Володимирівна (КПУ)
  4. Герасимов Іван Олександрович (КПУ)
  5. Гайдаєв Юрій Олександрович (позапартійний)

На парламентських виборах у 2012 році отримала 13,18% голосів виборців, але не виграла у жодному одномандатного окрузі, і отримала у Верховній Раді 32 місця. Перша п'ятірка виборчого списку була такою:

  1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
  2. Цибенко Петро Степанович (КПУ)
  3. Кілінкаров Спірідон Павлович (КПУ)
  4. Спіріна Ірина Дмитрівна (КПУ)
  5. Присяжнюк Олександр Андрійович (КПУ)

27 квітня 2010 р. всім складом голосувала за ратифікацію угоди Януковича — Медведєва, тобто за продовження перебування ЧФ Росії на території України до 2042 р.

30.01.2013 лідером КПУ Петром Симоненком спільно з депутатами від КПУ Ігорем Алексєєвим та Ігорем Калєтніком зареєстровано проект закону № 2128 про повернення до смертної кари.

Центральний друкований орган партії — газета «Комуніст».

Критика[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Реєстрація в якості партії України.
  2. Програма КПУ
  3. Фесенко: КПУ вже союзник ПР.
  4. В КПУ дивляться на ПР як на союзників, але вважають, що ті мало каші з'їли.
  5. Програма Комуністичної партії України
  6. Програма Комуністичної партії України
  7. Програма Комуністичної партії України
  8. Програма Комуністичної партії України
  9. Програма Комуністичної партії України
  10. Малая Советская Энциклопедия. Том четвертый. Ковальская—массив. — М.: Акционерное общество «Советская энциклопедия», 1929. — С. 278.
  11. З рішень І з'їзду Комуністичної партії (більшовиків) України (5-12 липня 1918 р.). — В кн: Національні процеси в Україні: Історія і сучасність: Документи і матеріали. У 2-х ч. — К.: Вища школа, 1997. Ч.1.//Цит.по: C.Губський. Створення та діяльність державного центру УНР в екзилі.
  12. Борис Бажанов. Воспоминания бывшего секретаря Сталина Изд."Всемирное слово", Санкт-Петербург, 1992. (с) «Третья Волна», Париж, 1980. Подготовка электронного текста — А. Панфилов.

Література[ред.ред. код]

Джерела інтернет[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Політичні партії і рухи Це незавершена стаття про політичні партії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.