Українська Радянська Соціалістична Республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Warning: Value not specified for "continent"
Українська Радянська Соціалістична Республіка
(УРСР)
1919 – 1991 Україна Flag of Ukraine.svg
Прапор Герб
Прапор Герб
Гімн
Гімн Української РСР
Розташування Української Радянської Соціалістичної Республіки
Столиця Харків (1919 — 1934), Київ (1934 — 1991)
Мови Українська — офіційна (1920—1989)
потім державна (1989—1991),
російська — офіційна
Форма правління Радянська республіка
Історія
 - Проголошено 10 березня 1919
 - Проголошення незалежності 24 серпня 1991
Площа
 - [1] 603 700 км2
Населення
 - [1] 51 706 746 осіб
     Густота 85,6 осіб/км² 
Валюта карбованець
Попередник
Наступник
Flag of Ukraine.svg Українська Народна Республіка
Flag of Ukraine.svg Західноукраїнська Народна Республіка
Flag of Ukraine.svg Карпатська Україна
Flag of Russian SFSR.svg Кримська область
Flag of Romania.svg Бесарабія та Буковина
Україна Flag of Ukraine.svg

Украї́нська Радя́нська Соціалісти́чна Респу́бліка, УРСР[2] — адміністративно-територіальна одиниця СРСР, «союзна республіка у складі СРСР»[3][4][5][6], що у деякі періоди свого існування мала певні формальні ознаки державності у структурі органів управління.

За історіографією часів СРСР початком існування так званої радянської влади на українських землях вважається 12 (25) грудня 1917 року, коли російськими більшовиками (РСДРП(б))[7] разом із російськими соціалістами-революціонерами, був організований так званий Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові, на якому обраний Народний секретаріат, оголошений «радянським урядом України».

Українська Соціалістична Радянська Республіка була проголошена 10 березня 1919 року на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР. До початку 1923 року мала формальні ознаки незалежної держави, що від грудня 1920 року мала союзні відносини із РСФРР, БСРР, ЗСФРР. На час створення УСРР керівною силою в УСРР була проголошена КП(б)У, що входила на правах обласної організації до РКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР.

З 1934 року столицею УРСР був Київ, до того — Харків. Територія УРСР зазнала низки змін і остаточно сформувалася 1954 року.

УРСР припинила своє існування у 1991 році, з розпадом СРСР: фактично — із прийняттям Акту проголошення незалежності України, а формально — із підписанням Біловезької угоди.

Територіальні зміни[ред.ред. код]

У ході Другої світової війни 19391945 років збільшила свою територію за рахунок приєднання Західної України. Проте одночасно, на підставі всесоюзних рішень, втратила низку територій на користь інших радянських республік: Берестейщина та північне Полісся перейшли до Білорусі, Стародубщина, Таганрозька та Шахтинська округи — РРФCР, Придністров'я — Молдови. 1946 року стала однією зі співзасновниць Організації Об'єднаних Націй (ООН), хоча й була не суверенною державою. В 1954 року отримала від РРФCР Крим. З 1959 року була поділена на 25 областей. У 19701980-х роках була третьою союзною республікою СРСР за площею після РРФCР та Казахстану. За економічними і демографічними показниками була другою після РРФCР. Виробляла чверть усієї продукції СРСР. За останнім переписом населення 1989 року нараховувала 52 млн мешканців.

1991 року, в ході розпаду СРСР, УРСР проголосила незалежність і змінила назву на «Україна».

Мапа європейської частини СРСР, 1929 р.
Карта Української РСР, 1931
Територіальні зміни УРСР

Історія[ред.ред. код]

Радянська історіографія веде історію УРСР від 25 грудня 1917 року.

Намагаючись розв’язати проблему протистояння політичних сил на свою користь, більшовики скликали 17 грудня 1917 р. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. <…> Серед 2500 учасників з’їзду більшовицьких депутатів було тільки 60 (за іншими даними — 130). Звичайно, при такому співвідношенні сил більшовики не могли захопити владу в Україні у легальний спосіб. <…> Відносно мала кількість більшовицьких делегатів на з’їзді не була випадковою — це відбивало дійсну картину впливу більшовиків на території України. <…>

Під час дискусії виявилася неабияка розбіжність у поглядах делегатів на те, як саме проводити національну політику в Україні. Були й такі, що радили відкликати з Південно-Західного фронту гвардійський корпус, який був під впливом більшовиків, і кинути його на Центральну Раду. Подібні заяви В. Аусема та Є. Бош викликали гострий осуд більшості з’їзду.

Маневр більшовиків України не вдався: замість вибрати нову Центральну Раду, підконтрольну більшовикам, з’їзд висловив діючій Центральній Раді повне довір’я. <…> Зрозумівши, що в Києві їм не вдасться нічого вдіяти проти Центральної Ради, більшовики разом із фракцією лівих російських соціалістів-революціонерів покинули з’їзд і переїхали до Харкова. Тут вони об’єдналися зі з’їздом Рад Донецького та Криворізького басейнів, що якраз відбувався, і оцей об’єднаний з’їзд проголосив себе першим Всеукраїнським з’їздом Рад, який обрав Центральний виконавчий комітет і Народний секретаріат, тобто перший радянський уряд України. [8]


Під час виборів до Установчих зборів восени 1917 року[9] за більшовиків в Україні проголосувало лише 10 % виборців: 750 тис. голосів[10]. В усій Росії більшовики спиралися на міське населення та робітників промисловості. В Україні ці групи були нечисленними і складалися переважно з великоросів.

Усвідомлюючи справжній стан речей, Затонський в одній із своїх тодішніх промов сказав таке:[11]
«Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька»[12][13]

У такий спосіб був створений маріонетковий окупаційний уряд.

Не зайве ще раз підкреслити, що більшовики України були членами Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), а не аналогічної української партії, якої на той час ще не існувало. Тобто вони виступали нічим іншим, як територіальною агентурою проводу більшовиків Росії, котрий використовував їх для здійснення своїх планів в Україні. А плани були ясні: за допомогою українського радянського уряду підірвати Українську Народну Республіку зсередини, а Центральну Раду розчинити у радах робітничих, селянських і солдатських депутатів.[14]

Варто зазначити, що так звана партія більшовиків — РКП(б) — була загальноросійською партією, а так звана КП(б)У:

«

Формально заснована у квітні 1918 як самостійна партія, але вже через 3 місяці, на своєму I з'їзді, КП(б)У увійшла до РКП(б) з підпорядкуванням спільним партз'їздам і ЦК.[15]

Оригінальний текст (рос.)

Формально основана в апреле 1918 как самостоятельная компартия, но уже через 3 мес., на своём I съезде, КП(б)У вошла в РКП(б) с подчинением общим партсъездам и ЦК.

 »

Перший Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв резолюції «Про організацію влади на Україні» та «Про самовизначення України». З'їзд проголосив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали також «Українською Народною Республікою».

У 19171920 pp. відбулися три спроби встановлення радянської влади (а точніше — більшовицької диктатури) в Україні, супроводжувані військовою інтервенцією Радянської Росії.

28 листопада 1918 року у Курську було створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» та його збройні формування, після чого більшовики розгорнули наступ на Україну. Частини радянської (Червоної) армії 3 січня 1919 р. взяли Харків. А 6 січня 1919 року «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» вперше була затверджена назва «Українська Соціалістична Радянська Республіка». УСРР (до січня 1919 р. використовувала назву «Українська Народна Республіка») була формально проголошена як «окрема держава» на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад 6-10 березня 1919 р., коли ухвалено першу конституцію УСРР. Остаточно Конституція УСРР була затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Конституція була підписана членами президії з'їзду: Раковським, П'ятаковим, Бубновим та Квірінгом, що було відомими більшовиками, але право їх виступати представниками українського народу було більш ніж сумнівним [16].

Вступ до СРСР[ред.ред. код]

30 грудня 1922 року Українська СРР разом з РСФРР, Білоруською РСР та Закавказькою Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, а фактично була анексована, втрачаючи таким чином номінальну незалежність, яку мала доти. У жовтні 1924 року Таганрозький і Шахтинський округи були передані до складу РСФРР. У жовтні 1925 року постановою ЦВК СРСР «Про врегулювання кордонів Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР» до України було приєднано територію з населенням 278 тис. чол., а до складу інших республік, передусім до РСФРР, було передано від України територію з населенням близько 479 тис. чол.[17]. Водночас Кубань, яка була заселена переважно українцями, не увійшла до УРСР та була поступово зрусифікована.

Індустріалізація і Голодомор[ред.ред. код]

З 1928 року впроваджено в життя 5-річний план, а з ним колективізацію сільського господарства та індустріалізацію коштом селянства. Тоді ж припинено НЕП, а в національній політиці Москва, побоюючися українського культурного відродження, вдарила по діячах культури, науки і релігійного життя, інспірувавши процес Спілки визволення України 1930 року. Від колективізації жахливо потерпало село, особливо в часи штучно викликаного голодомору 19321933 рр.

У 1930-х pp. проведено кількаразові чистки в державному та партійному апараті УСРР; перші секретарі ЦК КП(б)У чергувалися один за одним (Лазар Каганович, Станістлав Косіор, Микита Хрущов).

У 19351937 рр. чистку перекинено на всі щаблі партійних і урядових кадрів. Косіор і другий секретар КП(б)У Постишев були ліквідовані, кілька керівних діячів наклали на себе руки. Масово розстрілювали діячів української культури. Було скасовано рештки адміністративної й економічної автономії УРСР.

Згідно з Конституцією 1937 року, порядок слів у назві республіки було змінено на «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР)

Щойно після того, як у великій чистці обезголовили на 70-80% державно-партійний апарат УРСР, 1938 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У скерували Микиту Хрущова.

Друга світова війна[ред.ред. код]

Плакат 1939 р., який закликає голосувати за входження Західної України до складу Української РСР
Радянська карта УРСР 1940 р.

Унаслідок політичної угоди між СРСР та гітлерівською Німеччиною у вересні 1939 р. і червні-липні 1940 р. до УРСР було приєднано західноукраїнські землі, які до того перебували у складі Польщі та Румунії. Ще до формального узаконення включення захоплених земель до складу СРСР була розпочата депортація населення у східні регіони СРСР[18].

У кінці вересня 1939 до Львова прибули член Військової Ради Українського фронту М.Хрущов та нарком внутрішніх справ УРСР І.Сєров. Останній особисто керував масовими арештами, виконуючи наказ Л.Берія" очистити" територію Західної України від «українських буржуазних націоналістів» та «польських ворожих елементів».[19]

Вересень 1940, Москва. Нарком оборони СРСР К.Ворошилов видав наказ забезпечити у Галичині та на Волині доброзичливе ставлення до німецьких колоністів. Містилася категорична заборона реквізицій, вимога розраховуватися за придбані товари грішми.

Того ж місяця нарком оборони СРСР К.Ворошилов видав наказ № 0059, у якому констатував доведені до відома Й.Сталіна повідомлення про злочинні дії бійців і командирів 6-ї армії Українського фронту на зайнятій ними території Західної України, зокрема випадки самочинних розстрілів. Командарму армії Ф.Голікову і члену Війської Ради Захаричову …оголошено догану. [2]

Німецько-радянська війна (19411945) відбувалася значною мірою на українських землях, й Україна зазнала в ній великих руйнацій і шкоди. Територію окупованої німецькими військами України знову було адміністративно розподілено на західну (Дистрикт Галичина у складі Генерал-губернії Польща) та східну (Райхскомісаріат Україна) частини, права корінного населення значно обмежено, незважаючи на періодичні, суто формальні, вияви «симпатії» до українства (наприклад, заборона в деяких містах на вживання російської мови в адміністративних установах).

У 19431944 рр. Червона армія звільнила територію УРСР від німців і почала відновлювати радянські порядки.

Початково на Західній Україні велася дещо відмінна політика (наприклад, колективізацію відкладено на 19481950 pp.), проте ліквідація Греко-Католицької Церкви (1946) і боротьба проти збройного підпілля УПА (1944–1952) створила з західноукраїнських земель пацифіковану зону з масовими депортаціями й арештами[20][21].

Початкові надії, що автономія й зовнішній престиж (вступ УРСР до ООН) після війни зростуть, не виправдалися. Сталін і партійне керівництво в Москві повели «політику твердої руки».

Післявоєнна відбудова[ред.ред. код]

Знищена війною матеріально і вичерпана у людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відбудови і відновлення. Згідно з радянською статистикою воєнні збитки України становили 285 млрд карб. (у довоєнній валюті). Уряд УРСР одержав лише незначну частину з відшкодувань від держав Осі, недостатню для потреб знищеної економіки. Україні самій доводилося відбудовувати своє народне господарство, без зовнішньої допомоги (Радянський союз відкинув план Маршала), до того ж необхідно було давати свої незначні засоби і робочу силу на відбудову тепер збільшеної радянської імперії. Ряд евакуйованих у глибину СРСР підприємств не повернено в Україну. 1946 Україна зазнала чергового голоду. Поряд з тим почався наступ на деякі концесії, надані укр. культурі під час війни, як також проведеному кін. 1940-их pp. чергову чистку в КП(б)У під закидом боротьби з буржуазним націоналізмом.

У 1950-х pp. далі тривав аґресивний наступ великодержавного шовінізму на українство, зокрема на західно-українських землях після другої світовій війні фізично винищено організоване збройне й політичне підпілля (УПА, ОУН). 1951 московська газета «Правда» викривала націоналістичні ухили в творах таких режимних авторів, як В.Сосюра (поезія «Любіть Україну») й О.Корнійчук (лібретто опери «Богдан Хмельницький»). Це було продовження «ждановщини» у національній політиці, здійснюване першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. Стан «Холодної війни» Кремлівська влада використала як додатковий аргумент для посилення терору в Україні, поширеного й на єврейське населення.

Однак смерть Сталіна і наступна боротьба за владу в Кремлі деякою мірою захитали цей курс. Це виявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, звинуваченого в русифікації західно-українських земель, і призначенні на його місце О. Кириченка, першого українця від часу короткого секретарства Д.Мануїльського (1922). Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперіальними інтересами СРСР і національними прагненнями неросійських народів. В Україні створилися можливості деякої культурної діяльності: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук, почалася контрольована лібералізація («відлига») в літературі і мистецтві. Але ювілей 300-ліття Переяславської угоди 1654, т. зв. возз'єднання України з Росією, Москва максимально використала для ідеологічного зміцнення «єдності» (гасло «навіки разом») України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СРСР. У «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654–1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї протягом історії, вигоди спілки України й Росії навіть під пануванням царів. Пропагандивним виявом «дружби» України з Росією була ухвала Верховної Ради СРСР 19.02.1954 про приєднання Криму до УРСР.

Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво заініціювало ряд нових законів, в основному в господарській сфері. Для збільшення продукції збіжжя М.Хрущов, поряд з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 план засвоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях мобілізовано близько 100 000 осіб, переважно молоді. Колгоспам надано деякі пільги й декретовано підвищення цін на сільсько-господарські продукти. Але цілинний проект не дав бажаних наслідків, і Хрущов запровадив дальші реформи: 1958 скасовано машинно-тракторні станції (МТС) з залишенням у руках держави лише ремонтно-технічних функцій (РТС). Проведено кампанію за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеної продукції хімічних добрив. Одночасно запроектовано т. зв. міжколгоспні об'єднання, але для обмежених цілей виробництва будівельних матеріалів і будівництва.

Після досягнення на поч. 1950-х pp. рівня довоєнної продукції, насамперед у видобутку вугілля й металургії, в УРСР розпочато розбудову й інших галузей промисловості, головним чином паливно-енергетичної, машинобудівної і металообробної. Курс Г.Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних наслідків, й Україна далі терпіла на велику нестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і назагал низьку купівельну спроможність населення, не зважаючи на деяке підвищення заробітної плати.

Реорганізація промисловості відбувалася у двох напрямах: децентралізація господарського управління і творення господарських районів (ради народного господарства). В УРСР постало кілька союзно-республіканських міністерств (чорної й кольорової металургії, вугільної промисловості та ін.), наслідком чого частка промислової продукції УРСР, підпорядкована всесоюзним міністерствам у Москві, зменшилася з 64% 1953 до 24% 1956. Розширення повноважень республіканських урядів радянська пропаганда підносила як вияв автономізації республік й усунення т. зв. «антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдувала їх опозицією до розширення прав союзних республік.

Хрущовські реформи[ред.ред. код]

З травня 1957 господарське планування й управління перейшло на систему господарських районів, керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Через те, що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, призвели до т. зв. «місницьких» тенденцій (висування місцевих і республіканських інтересів перед загально-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а після усунення від влади Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).

Однією з хрущовських ініціатив у плані боротьби з «культом особи» (про яку було оголошено на XX з'їзді КПРС) була реабілітація частини політ. в'язнів і повернення багатьох засланих в Україну. Однак це не стосувалося засуджених на значні терміни політичних діячів й учасників підпілля УПА та багатьох церковних діячів. Намагання відновити «соціалістичну законність» мало своїм наслідком нову кодифікацію радянського законодавства. В культурній сфері режим пішов на заснування нових українських друкованих видань, відновлення установ та товариств, які раніше були ліквідовані або створення нових. Розпочато загальний перехід на обов'язкове 8-річне шкільне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничотехнічних знань, але водночас була розрахована на русифікацію освіти в Україні. Дискусія над проектом закону виявила тривожні голоси з боку української інтелігенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову республіки. У цьому законі, схваленому в усіх республіках, крилася нова доктрина національної політики КПРС — злиття націй і культур («зближення та взаємозбагачення»), що була схвалена на XXII з'їзді КПРС. В Україні цю нову політику пропагували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957–1962 pp. посилено велася антирелігійна боротьба, у ході якої ліквідовано близько половини парафій і церковних громад, дві третини монастирів та дві з трьох православних духовних семінарій в Україні.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму радянський режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже було не легко контролювати. На національному відтинку це була оборона мови, культурної спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою історією, а головне — настанова підвищити рівень літературної і мистецької творчості. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літературної генерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював громадську думку, критику національної політики комуністичної партії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіційних установах республіки, в основному — в культурі, та в пресі.

З метою укріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх соратників з України: А.Кириленка, М.Підгорного, а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Заході припущення, ніби в Кремлі урядує «українська мафія». Проте тон у національній політиці задавали російські консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, головний ідеолог КПРС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі народного господарства (галузева перебудова управління 1965), а в національній політиці партії призвело до посилення російського шовіністичного курсу, русифікації та звуження повноважень союзних республік.

Дисидентський рух[ред.ред. код]

Докладніше: Дисидентський рух

В УРСР посилено боротьбу проти дисидентського руху, який набрав форм боротьби з русифікацією, з порушеннями законності, оборони громадянських і національних прав. 1965 проведена перша хвиля арештів у Києві і на Західній Україні. Опозиція набрала прилюдного характеру й почала виявлятися у формі «Самвидаву». Вже раніше почало наростати невдоволення, що виявилося в критиці совєтської національної політики в офіційних установах та організаціях, наприклад, у Спілці письменників, у наукових установах (конференція з питань культури мови в Київському Університеті в лютому 1963). Носіями цього руху була здебільшого молодь, найвиразнішими представниками якої стали В.Симоненко, В.Чорновіл, І.Світличний, А.Горська, І.Сокульський, В.Мороз і зокрема І.Дзюба з його самвидавною працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала своєрідною політичною програмою руху опору 1960-х років. Стихійне відзначення шевченківських роковин, протести (з приводу підпалу фонду рукописів бібліотеки АН УРСР), політичні процеси, спонтанна художня самодіяльність стали каталізаторами нового відродження, що охопило широкі кола суспільности. Хоч почалися вже репресії, проте режим також ніби робив деякі поступки (спроба за міністра вищої освіти Ю.Даденкова поширення викладання українською мовою, заснування Донецького університету 1965, дні і декади української культури в різних республіках і за кордоном, участь УРСР в міжнародних виступах, серед іншого — на ярмарку в Марселі, усунення 1968 А.Скаби, що був відповідальним за ідеологічні справи, з секретаріату ЦК КПУ).

Найважливішим політичним процесом 1960-х років був таємний процес 7 українських юристів (Л.Лук'яненка, І.Кандиби та ін.) перед обласним судом у Львові 16-20 травня 1961. Підсудним закидали, що вони нібито хотіли силою відірвати УРСР від інших радянських республік. Насправді підсудні збиралися тільки зовсім мирно й легально агітувати за вихід УРСР на підставі статті 17 конституції СРСР 1936. «За зраду батьківщини» Лук'яненка засудили на розстріл, інших на тривале ув'язнення. Верховний суд УРСР, проте, замінив смертний вирок на 15 літ ув'язнення.

Дискримінація української культури, репресії проти окремих діячів та взагалі протестний рух збудили інтерес до українських справ за кордоном, зокрема й у Комуністичної партії Канади, яка 1967 вислала офіційну делегацію для ознайомлення з ситуацією в Україні. Звіт делегації був критичний, і Москва домоглася відкликання його.

На господарському відтинку декретовано ґарантовану мінімальну зарплату колгоспникам (1966), чим відносно покращено долю селян, частина підприємств (бл. 20%) перейшла на нову систему планування й економічного стимулювання (реформа, запропонована харківським економістом Є.Ліберманом, яку введено експериментально в усьому СРСР, але згодом її дуже обмежено). Індустріальний потенціал України збільшився завдяки побудові значного числа нових великих заводів (бл. 900) й модернізації ряду інших. Українська промисловість частково зорієнтовано на експортну продукцію.

В кінці 1960-х pp. події в Чехословаччині мали деякий відгомін в Україні. Радянська збройна інтервенція пояснювалась зокрема побоюванням Москви щодо можливості впливу «Празької весни» на сусідні республіки СРСР. Разом з тим відчувалися труднощі у партійних і бюрократичних взаєминах між центром і Києвом. Місцеві партійні керівники, очолені П.Шелестом, відстоювали в Москві деякі господарського права і домагання УРСР щодо інвестицій і політики в питанні кадрів, а також певного ступеня культурної автономії. Цю ситуацію ще більше ускладнювала наявність дисидентського руху. На початку 1970-их pp. московське керівництво твердило, що київські комуністи не можуь дати собі ради з дисидентами, і вимагало розгрому опозиції. Оскільки цього не зроблено в 1970–1971 pp., Москва доручила провести чергову хвилю арештів (січень-квітень 1972) серед діячів руху опору, а разом з тим з України усунено в травні 1972 П.Шелеста. Падіння його було пов'язане з критикою його книги «Україно наша радянська» за «національні ухили». З відходом Шелеста від керівництва КПУ замінено й відповідального за ідеологічні справи в КПУ Ф.Овчаренка В.Маланчуком. Тоді ж розпочато чистку секретарів обкомів (1972–1973 замінено 5 перших секретарів). Першим секретарем ЦК КПУ після Шелеста став В.Щербицький, який під протекцією Л.Брежнєва слухняно провадив лінію Москви. У партії він зміцнив дисципліну й усунув від впливів більш незалежні елементи, особливо з т. зв. харківської (висуванці М.Підгорного) і київської групи (П.Шелеста), притягаючи до керівництва людей Л.Брежнєва (дніпропетровська група). У середині 1970-их років з'явилося більше росіян на впливових постах у партії й уряді, наприклад, у січні 1976 росіянин І.Соколов був призначений другим секретарем ЦК КПУ (відповідальний за кадри). Назагал партійна і державна бюрократія стала ще більш відчуженою від народних мас. Частково толеровану українізацію окремих установ і шкільництва припинено; багато свідоміших одиниць, які активізувалися в 1960-х pp., усунено. Одночасно проведено чистку в різних українських науково-культурних установах, зокрема в інститутах археології, історії і філософії АН УРСР, в Українському Товаристві охорони пам'ятників історії та культури й ін.

Проте хвиля арештів 1972 не зупинила руху опору, хоч завдала йому дошкульних ударів. «Український Вісник» (1 випуск 1970) з'являвся до 1974, на Захід почали доходити інші документи «Самвидаву». 1972–1973 невдоволення населення почало виявлятися в страйках і заворушеннях (Дніпропетровське, Дніпродзержинське, Київ). Розпочата між Заходом і СРСР політика «розрядки» якоюсь мірою сприяла цим ферментам і рухові опору, зокрема після підписання Кінцевого акту Гельсінкських угод про європейську безпеку і співробітництво (1975). На цій підставі оформився в СРСР і УРСР правозахисний рух. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод постала в листопаді 1976 під проводом письменника М.Руденка; до неї приєднався відомий дисидент українського роду в Москві ген. П.Григоренко. У 1977–1980 pp. групу, яка поповнювалася новими членами, майже ліквідовано (останній гол. на волі О.Мешко заарештована 1980). Документи київської Гельсінкської групи, що реєстрували порушення національних і людських прав в Україні, вияскравили важкий підневільний стан України перед світовою думкою, гол. на Білградській і Мадридській конференціях, скликаних для перевірки виконання Гельсінкських угод. Ряд нових документів політ. в'язнів з таборів після 1977 ще виразніше унагляднюють політичні цілі руху опору — держ. визволення України (звернення Укр. Нац. Визв. руху до ООН 1979 і заяви Укр. Патріотичного руху).

На рел. відтинку особливо переслідуються євангельські християни баптисти"ініціативники", як також ін. протестантські групи (п'ятидесятники, єговісти), поширені в Україні. Окремі гр.кат. свящ., що діють нелеґально, разом з мирянами домагалися леґалізації своєї Церкви на Західній Україні, але безуспішно; їхні громади продовжують діяти підпільно, при чому були арешти і процеси проти їх активістів (1969 засуджено таємного єп. В.Величковського). За винятком зах. укр. земель, правосл. Церква в Україні піддана русифікації. Офіц. пропаганда поборює концепцію укр. автокефалії та окремої сх. укр. Кат. Церкви. Екзарх України, київ. митр. Філарет Денисенко відогравав чималу роль в ієрархії Російської православної церкви, гол. у її зовнішніх зв'язках.

Протягом 1970-х pp. посилився еміграційний рух єврейського населення з СРСР, у тому ч. й з України, до Ізраїлю і на Зах., який охопив бл. 100–125 000 укр. євреїв. Але з укр. діячів опору видалені на Захід лише одиниці: Л.Плющ (1976), П.Григоренко (1977), Н.Світлична (1978), В.Мороз і пастор Г.Вінс (1979) та С.Караванський, Н.Строката і В.Малинкович (1980).

Нар. господарство УРСР повнотою інтеґроване в заг. сов. екон. систему, підлягало тим самим змінам, що й заг. сов. економіка. Частка УРСР в заг. сов. нац. прибутку (бл. 20%) не була пропорційно відбита в капіталовкладеннях Україна докладала для розвитку ін. районів СРСР. В УРСР не реалізовано жадних більших проектів розбудови промисловості чи транспорту й капітального будівництва. Закінчено розпочату давніше побудову т. зв. Дніпрового каскаду ГЕС, який, дає електроенергію не лише для внутр. вжитку, але й на експорт.

Економічна ситуація СРСР з середини 1970-их pp. назагал погіршилася, темпи річного приросту сповільнилися (з 8,5% у 1970 до 3,2% 1981), на що вплинула й світова енергетична криза. Кілька неврожаїв спричинили харчову кризу, що змусило радянський уряд імпортувати значну кількість збіжжя. При цьому радянське керівництво продовжувало витрачати поважні суми на озброєння та коштовні міжпланетарні дослідження. Немало коштують радянській економіці чималі видатки, пов'язані з зовн. допомогою та військовими інтервенціями в Африці і на Близькому Сході. Факт, що українці гинуть з 1980 в Афґаністані, створив атмосферу війни, якою погрожує воєнна верхівка в Кремлі, драматизуючи ситуацію ще й китайською небезпекою. Курс на військову перевагу СРСР та використання слабих місць Зах. чи «третього світу» створив нове напруження між Зах. і сов. блоком. Змін чи їх ознак не вніс і 26 з'їзд КПРС (лютий 1981), який підтвердив попередні позиції та те саме керівництво в Москві і в УРСР. Події у Польщі 1980–1981 викликали ще більшу чуйність Москви у зах. респ., гол. в УРСР; запроваджено ряд обмежень щодо руху населення. Далі зберігається суворо олігархічний характер сов. влади, при чому до слова більше приходять рос. націоналістичні кола. Укр. елементи, які в 1960-х pp. могли мати ще деякі впливи в Кремлі, тепер мають лише номінальне представництво.

Політика керівництва Радянської Росії та СРСР щодо УСРР—УРСР[ред.ред. код]

Від першого дня захоплення влади у Російській республіці[22], більшовицьке крило РСДРП провадило політику насильницького утримання українських земель під владою Росії.

1928 року, вперше в СРСР, у журналі «Більшовик України» (№ 2-3) економістом-географом Михайлом Волобуєвим у статті «До проблеми української економіки»[23] було викрито колоніальний характер політики російського керівництва держави щодо українських земель у складі СРСР. У статті було окреслено фази розвитку колоніальної політики царату в Україні до 1917 року і спростовано версію про повну єдність дореволюційної російської економіки. На думку Волобуєва, економіка була єдиною на антагоністичній імперіалістичній основі, але, з погляду відцентрових сил пригнічених нею колоній, вона являла собою комплекс національних економік. Україна ж являла собою єдиний господарський комплекс. Однак, за радянської влади, ці обставини ігнорували і російські економісти, і московські керівні установи (зокрема Держплан СРСР), які взагалі уникали навіть назви «Україна», віддаючи перевагу термінам «Південь», «Південний район», «Південно-Західний», «Південь Європейської Росії», «Південноросійське господарство», і, також, вважали Україну колонією європейського типу, що увійшла до складу СРСР. Волобуєв заявив, що Україна має всі ознаки колонії Росії і економічно експлуатується нею[24].

За перше пореволюційне десятиріччя питання про конфлікти між Україною і Росією, питання українських домагань й опозиційних рухів стояло близько десяти разів перед керівництвом Комінтерну — на міжнародних конгресах і на пленумах ВККІ[25].

За рішенням ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 року другим секретарем ЦК КП(б)У був призначений Павло Постишев, з наданням йому диктаторських повноважень. Одночасно із ним в Україну було направлено до кожного району близько 30 «політкомісарів», що разом складало біля 15 000 осіб[26]. Ця акція ознаменувала початок насильницького втручання Москви в українській внутрішні справи.

Одночасно із організацією Голодомору 1932–1933 років провадилося нищення національної культури та інтелігенції України усіх національностей. Тарас Гунчак[27] наводить підрахунки Григорія Костюка:

1. Знищено Українську автокефальну православну церкву з усім єпископатом, духівництвом і багатьма віруючими.

2. Знищено основоположника і творця новітньої української історичної школи академіка Михайла Грушевського, всіх його учнів і всі наукові заклади, де вони працювали.
3. Знищено історичну школу академіка Матвія Яворського разом з усіма учнями і заснований ним Інститут історії.
4. Знищено філософську школу академіка Юринця, усіх його учнів, а також Інститут філософії.
5. Знищено Науково-дослідний шститут літературознавства імені Шевченка, а його директора Сергія Пилипенка та більшість працівників ув'язнено або розстріляно.
6. Знищено Науково-дослідний інститут історії української культури імені академіка Дмитра Багалія з усіма його співробітниками.
7. Розгромлено Інститут мовознавства Академії наук. Переважну більшість співробітників Інституту знищено.
8. Знищені Сільськогосподарська академія і Науково-дослідний інститут економіки та організації сільського господарства з його керівниками і співробітниками.
9. Розгромлено Український науково-дослідний шститут сходознавства, а директора Л.І.Величка і більшість наукових співробітників заарештовано.
10. Розгромлено всі літературно-мистецькі об'єднання та організації, а всіх основних письменників і критиків заарештовано (за неповними даними — 97 осіб).
11. Знищена велика мистецька школа бойчукістів на чолі з видатним художником Михайлом Бойчуком.
12. Знищено театр «Березіль», а його керівника Леся Курбаса і ряд визначних акторів ув'язнено. Курбас загинув у концтаборі.
13. Розгромлено видавництво і редакцію Української Радянської Енциклопедії, а керівництво і редакторів її знищено.
14. Заборонено студії над історією КП(б)У на підставі архівних джерел, а визначних істориків М. Равича-Черкаського та М. Попова разом з їхніми співпрацівниками знищено.
15. Майже весь професорський склад усіх українських вищих навчальних закладів був заарештований і знищений. [28]

Державно-політичний устрій[ред.ред. код]

Радянські органи в Україні за революції — Центральний Виконавчий Комітет України і Народний Секретаріат (гол. Є.Медведєв, згодом М.Скрипник), утворені в Харкові 25 і 30 грудня 1917, як і створений у Курську в кінці 1918 Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України (гол. Ю.Пятаков), були задумані як протиставлення урядові УНР. Більшовики проголосили Україну «республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів» у тісному федеративному зв'язку з Радянською Росією. Проте конституція УСРР 14.03.1919 не згадувала про федеративні зв'язки і номінально створила «незалежну» державу. Фактично ж весь час діяла зверхність Москви (партії й уряду РРФСР) над УСРР, насамперед через КП(б)У, яка, за винятком короткого періоду між партійною конференцією в Таганрозі в квітні 1918 і першим з'їздом КП(б)У в Москві у липні 1918, була не тільки фактично, але й формально складовою частиною РКП(б) (що пізніше була перейменована на ВКП(б), а потім на КПРС).

Утворені, згідно з конституцією, органи влади УСРР були цілковитою подобою органів та інституцій РРФСР, таким же було й радянське законодавство в Україні. Навіть законодавчі акти РРФСР застосовувалися автоматично в Україні. Видимість державності УСРР при її фактичному підпорядкуванні російській центральній владі були лише перехідною стадією, диктованою станом війни і наявністю в Україні чи в екзилі уряду УНР. Цей стан мав устабілізуватися створенням союзної держави — СРСР, складовою частиною якого стала УСРР.

Найвищим органом державної влади за 1919–1922 pp. був Всеукраїнський З'їзд робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, який обирав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, що здійснював верховну владу між Всеукраїнськими З'їздами; виконавчо-адміністративним органом була Рада Народних Комісарів. На місцях поставали подібні ради: міські, сільські, волосні, повітові і губерніальні з їх виконавчими комітетами. Ці органи влади творилися шляхом посередніх виборів, при чому міське робітниче та сільське населення не були однаково репрезентовані (з дискримінацією останнього), при відлученні від участі у виборах різних категорій громадян, позбавлених права голосу.

Включення УСРР до РРФСР відбувалося шляхом об'єднання наркоматів унаслідок укладення т. зв. союзно-оборонних і господарських договорів між двома, або й всіма існуючими радянськими республіками (1.06.1919 і 28.12.1920). Спільне керівництво, а в дійсності обмеження і підпорядкування найважливіших ділянок державної влади російському центрові (оборона, транспорт, праця, зовнішня торгівля, пошта-телеграф) робили характер УСРР як окремої державної формації, сумнівним.

УСРР мала у новій і формальній федерації СРСР після 1922 року номінально рівноправне місце з РРФСР, Білоруською РСР та Закавказькою Федерацією. Згідно зі зміненою у травні 1925 року конституцією УСРР та її новим варіантом 1929 року, верховні органи влади були подібні до попередніх: Всеукраїнський З'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (гол. Г.Петровський) і Рада Народних Комісарів (В.Чубар, П.Любченко). Органи державного управління — наркомати були поділені на: а) злиті, які існували в уряді СРСР і мали в республіках своїх уповноважених, б) об'єднані (існували при урядах і СРСР і УСРР) та в) самостійні (діяли лише у республіках). За союзним договором було створено 5 загальносоюзних наркоматів: закордонні справи, оборона, зовнішня торгівля, транспорт та пошта і телеграф. Проте шляхом внесення змін до законодавства поступово об'єднано низку інших ділянок державного життя.

Ще більшу централізацію влади і державного управління установили нові конституції СРСР (1936) і УРСР (1937), згідно з якими була впроваджена система прямих виборів та надано всім громадянам однакові виборчі права. Найвищу владу за цими конституціями здійснювала Верховна Рада та її президія, а виконавчу — Рада Народних Комісарів (з 1946 — Рада Міністрів). Наркомати було поділено на: а) загально-союзні, б) союзно-республіканські і в) республіканські, при чому обсяг безпосередньо чи опосередковано централізованих галузей поширився.

Конституційним законом від 01.02.1944 поширено компетенцію УРСР на зовнішні справи й оборону утворенням союзно-республіканських наркоматів (згодом міністерств з цих ділянок). З кінця 1940-х pp. припинено призначення міністра оборони УРСР.

Й. Сталін у своєму листі до президента США Франкліна Делано Рузвельта (11 лютого 1945), пов'язаному з обговоренням питання створення ООН, фактично визнавав повністю залежний характер УРСР:

«

Я цілком згодний з Вами, що, оскільки число голосів Радянського Союзу збільшується до трьох у зв'язку з включенням до списку членів Асамблеї Радянської України і Радянської Білорусі, належить також збільшити кількість голосів для США.[29]

Оригінальний текст (рос.)

Я совершенно согласен с Вами, что, поскольку число голосов Советского Союза увеличивается до трех в связи с включением в список членов Ассамблеи Советской Украины и Советской Белоруссии, следует также увеличить количество голосов для США.

 »

Після смерті Сталіна відбулися деякі зміни у державно-правовому статусі УРСР. Від кінця 1950-х років поширено права виборних рад по лінії т. зв. демократизації і більшої участі рад у розв'язуванні державних справ. У Верховній Раді УРСР було створено постійні комісії, які збиралися раз на 3 місяці на короткі сесії для розгляду доручених їм питань. Крім попередніх комісій (мандатної, законодавчих передбачень, закордонних справ і старійшин), було утворено комісії: планово-бюджетну, важкої промисловості, легкої і харчової промисловості, місцевої промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку, сільського господарства, комунального господарства і побутового обслуговування, торгівлі, освіти й науки, культури, охорони здоров'я і соціального забезпечення, охорони природи, молоді (за станом на 1971). Постійні комісії також було утворено при місцевих радах. Серед інших, комісії, до складу яких входили і не члени рад, мали своїм завдання сприяти виконанню заходів місцевого управління.

У зв'язку з курсом на «розширення прав союзних республік» УРСР шляхом відповідних конституційних змін було надано деякі повноваження, які раніше належали загально-союзними органами управління: у справах адміністративно-територіального поділу, судоустрою і судочинства, деякі права у розробці місцевого бюджету та господарського планування. УРСР одержала право на власне законодавство у цих сферах, щоправда, в межах загальносоюзного законодавства і лише з доручення союзних органів. За таким самим порядком було опрацьовано в кінці 1950—1960-х років низку нових кодексів УРСР, які розробили на підставі загальних основ союзного законодавства; вони засадничо нічим не відрізнялися від кодексів інших республік.

Подібним чином було розширено повноваження виконавчої влади УРСР з середини 1950-х років. В уряді УРСР було утворено деякі союзно-республіканські міністерства, які раніше не існували: зв'язку, вищої освіти (якому в УРСР підпорядковано 58 вузів), енергетики й електрифікації; збільшилося число союзно-республіканських комітетів; було переведено союзно-республіканські міністерства в розряд республіканських (торгівлі, будівельних матеріалів, хлібопродуктів, юстиції, внутрішніх справ, охорони громадського порядку). Тоді ж ряд міністерств у Москві і Києві було ліквідовано, а управління тими галузями перейшло до рад народного господарства. Цей децентралізаційний курс, що з нього скористалися республіканські уряди, припинився в середині 1960-х років, і тоді було відновлено центральні міністерства у Москві, а в УРСР перетворено ряд республіканських на союзнореспубліканські (освіти, торгівлі, внутрішніх справ, сільського господарства, монтажних і спеціальних робіт, промислового будівництва, лісової і деревообробної промисловості, харчової промисловості, будівельних матеріалів, радгоспів) або їх було скасовано взагалі (юстиції, охорони громадського порядку). Так само ряд комітетів Ради Міністрів УРСР стали союзно-республіканськими комітетами; союзно-республіканське міністерство хімічної промисловості стало загально-союзним у 1970 році.

З кін. 1960-х років Рада Міністрів розрослася знову на важку централізовану бюрократичну машину з перевагою союзнореспубліканських міністерств і державних комітетів (1978 — 28 і 16 з кількома ін. підвідомчими органами) тільки при шістьох республіканських міністерствах.

Нова конституція УРСР 1978 року, ухвалена на зразок конституції СРСР 1977 року, повторювала дослівно головні статті останньої і вносила лише мінімальні зміни до структури влади: Верховна Рада обиралася на 5 років у складі 650 депутатів; місцеві ради обиралися на 2,5 роки. У складі Ради Міністрів УРСР було утворено президію, яка фактично існувала й раніше, хоч досі не була конституційним органом. Міністерства і далі поділялися на союзні, союзно-республіканські і республіканські, яких нова конституція не перераховувала. Зміни у структурі і категоріях міністерств регулювалися тепер уже звичайними законами. Конституція уже не згадувала повноважень УРСР у сфері збройних сил, таким чином було формально ліквідовано союзнореспубліканське міністерство оборони.

УРСР формально і фактично була унітарною формацією і не мала у своєму складі ніяких автономних одиниць. До 1940 року була в її складі Молдавська РСР, яка перейшла на статус союзної республіки. Тогочасна Кримська область УРСР до 1944 року була АРСР у межах РРФСР. Будучи сама централізованою одиницею, УРСР входила у ширшу централізовану структуру СРСР; органам влади останньої підпорядковувалися державні органи УРСР. Керівною силою політичної системи УРСР була КПРС, яка діяла в Україні через повністю інтегровану в неї Комуністичну Партію України.

Наслідуючи інші держави, УРСР, як і 14 інших радянських союзних республік, мала деякі зовнішні ознаки також держави: прапор, державний гімн і герб.

Питання суверенітету, правосуб'єктивності та природи радянської союзної республіки в колах теоретиків державного права були й лишаються дискусійними. Радянська доктрина наполягала на наявності суверенних прав союзних республік, у тому числі й УРСР. Натомість більшість західних правників заперечували суверенний характер союзних республік. Обмежена участь УРСР, як і деяких інших республік, у міжнародних взаєминах до 1923 року та після 1944 року надавала їм лише часткову правосуб'єктність, яку не можна було вважати істотною функцією українського радянського державного організму, а можна було говорити лише про тактичне значення для зверхньої держави — СРСР. Саме СРСР визначав доцільність чи недоцільність тих чи інших дій УРСР у зовнішніх зв'язках, маніпулюючи ними з погляду інтересів радянської великодержавної політики. Обсяг формально окремих міжнародних зв'язків УРСР був надзвичайно вузьким і селективним: право на посольства здійснювалося лише мінімально (представництво УРСР при ООН і місія при ЮНЕСКО в Парижі; у Києві не було ні одного акредитованого дипломатичного представника іноземної держави), існували лише генеральні консульства європейських соціалістичних країн, а в 1976–1979 існувало консульство США; в Одесі були розташовані генеральні консульства Болгарії, Куби й Індії. УРСР брала участь лише у тих міжнародних конференціях, де це не підносило її престижу як окремої держави (наприклад, в технічних і адміністративних). УРСР підписала тільки колективні (багатосторонні) міжнародні угоди (в 1944–1945 була сиґнатором двох двосторонніх угод), але не політичного характеру; УРСР не брала жодної участі як окрема держава в нарадах і міжнародних організаціях країн соціалістичного блоку.

Участь УРСР в ООН та спеціалізованих і міжурядових організаціях, очевидно, була умотивована лише можливістю здобуття таким чином додаткового впливу і голосів для СРСР.

Початок нешвидкої дерадянізації в Україні, фото 1991 р.

Розбудований для цих обмежених зовнішньополітичних дій апарат в уряді УРСР був мінімальним: міністерство закордонних справ, комісія закордонних справ Верховної Ради, згадані вже місії в Нью-Йорку і Парижі (представник УРСР у Женеві входив до складу загально-радянської місії при європейській штаб-квартирі ООН). В 1947 році Москва відкинула пропозицію Великобританії про встановлення прямих дипломатичних зв'язків з Києвом. Так само не існувало у Києві неурядових установ міжнародного спілкування, як це було в Москві чи столицях інших країн радянського блоку (асоціації сприяння ООН тощо). Український Червоний Хрест, Республіканський Комітет молоді тощо не були членами відповідних міжнародних союзів. Т. зв. товариства дружби і культурного зв'язку з зарубіжними країнами (СРСР — Франція, СРСР — Італія тощо) діяли у загальносоюзному маштабі, а їх роботу в Києві лише координувало Українське товариство дружби і культурних зв'язків, що було підрозділом Союзу радянських товариств дружби. У цьому ж плані діяло й товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном «Україна». Конституція УРСР 1978 року не внесла ніяких змін у зовнішньополітичні повноваження УРСР, хоч деякі українські радянські правники (І.Лукащук) свого часу вказували на потребу чіткішого розмежування і визначення їх.

Не зважаючи на мінімальні вияви прав УРСР у практиці зовнішньої політики та на їх допоміжну функцію у радянській зовнішній політиці, з погляду позитивного міжнародного права (чинне право і його виявлення в актах) можна ствердити часткову правосуб'єктність УРСР, при чому потенційно вона могла бути значно поширена.

Суверенний характер УРСР можна ставити під сумнів не лише з погляду міжнародного, але й державного права. У принципі класична теорія держави не знає такого прецеденту, щоб одна державно-політична одиниця, як УРСР, була так залежна від іншої зверхньої держави,— СРСР,— і водночас претендувала б на статус окремої держави. Лише деякі васальні держави і протекторати у минулому були в подібному становищі.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня 1991 року.

Адміністративно-територіальний поділ[ред.ред. код]

На момент створення УСРР фактично не включала в себе території Західної України (Львів, Рівне, Тернопіль, Дрогобич та ін), Криму, територій Донецько-Криворізької радянської республіки (Харків, Луганськ, Донецьк, Кривий Ріг та ін), Північної Буковини (з Чернівцями), Закарпаття, частини Бессарабії, Одеси. Одночасно, з самого початку свого існування вона претендувала на територію 9 українських губерній (Таврійської — без Криму). Постнановою ЦК РКП(б) від 15 березня 1918 року Донецький басейн був визнаний територією України. На Другому Всеукраїнському з'їзді рад були присутні делегати від Донбасу, а Україна була проголошена незалежною радянською федеративною республікою. При цьому до складу УСРР входили південні території сучасної Гомельської області Білорусі.

Зміни 1919–1926 рр.[ред.ред. код]

Після закріплення радянської влади в Україні, її столицею до середини березня 1919 р. був Харків. До складу УСРР якийсь час входили Білгородський і Грайворонський повіти дореволюційної Курської губернії. 31 січня 1919 РНК УСРР приймає постанову про утворення Донецької губернії в складі двох повітів — Бахмутського та Слов'яносербського. У чернетці постанови обмовлялося, що український уряд не претендує на Донську область РСФРР. 25 лютого 1919 розглядалося питання про кордони між РСФРР і УСРР. Основним рішенням було зберегти дореволюційні кордони між губерніями в якості кордонів між республіками, але 4 північні повіти Чернігівської губернії були передані РСФРР, яка включила їх до складу Гомельської губернії — першої нової губернії, яку створило радянське керівництво.

15 березня 1920 РСФРР передала УСРР станиці Гундорівську, Кам'янську, Калітвянську, Усть-Белокалітвянську, волость Карбово-Обріську Донецького округу, ст. Володимирську, Олександрівську Черкаського округу і далі по лінії ст. Козачі Лагері, Мало-Несветайская, Нижньо-Крепінська, Таганрог (разом з округом). У серпні 1924 року частина Шахтинського і Таганрозького округів Донецької губернії Української РСР були повернені до складу РСФРР.

У 1925–1926 рр. продовжилося збільшення території України: 16 жовтня 1925 РСФРР передає частину Курської губернії (територія Путивльського повіту (без Крупецької волості), Кренічанську волость Грайворонського повіту, 2 неповні волості Грайворонського та Бєлгородського повітів); 1 квітня 1926 добавлена Семенівська волость Новозибківського повіту Брянської губернії; Троїцька волость Валуйського повіту Воронезької губернії.

Зміни 1939–1954 рр.[ред.ред. код]

У вересні 1939 року радянські війська окупують в Польщі територію Західної України, яка 14 листопада 1939 офіційно увійшла до складу УРСР. З придбаних територій 16 серпня 1945 Польщі були зроблені деякі поступки, лінія кордону УРСР з Польщею проведена по лінії Керзона з невеликими відхиленнями на користь Польщі (в тому числі місто Перемишль).

28 червня — 3 липня 1940 війська СРСР зайняли Бессарабію і Північну Буковину, що належали Румунії. 2 серпня 1940 зі складу УРСР виведено Придністров'я (воно разом з рядом територій в Бессарабії утворило Молдавську РСР). УРСР одержала Північну Буковину з Чернівцями, південні райони Бессарабії з містом Білгород-Дністровський (Аккерман).

У березні 1945 року, згідно з радянсько-польськими договорами, частина Дрогобицької області (Бірчанський, Ліськівський і західна частина Перемишльського району з містом Перемишль) були передані Польщі.

29 червня 1945 в Москві було підписано угоду про входження Підкарпатської Русі, що належить Чехословаччини, до складу УРСР. Крім того були передані деякі власне словацькі території. Нові території отримали назву Закарпаття.

В травні 1948 року Медиківський район з складу Дрогобицької області передано Польщі.

15 лютого 1951 відбувся обмін територіями між СРСР і Польщею, в результаті чого УРСР втратила частину території Дрогобицької області (Нижньо-Устріцький район).

19 лютого 1954 зі складу РРФСР до складу УРСР передано Крим (без вказівки статусу міста Севастополя).

Адміністративний поділ Української РСР станом на 17 січня 1979 року:

Області Райони Сіль. ради Міста С.м.т. Міськ. райони Нас. в тис.  % міськ. нас. Густота на 1 км²
Українська РСР 479 8 522 412 899 120 49 755 61 82,4
Вінницька 26 591 11  — 28 2 046 35 77,2
Волинська 15 309 10 20  — 1015 40 50,3
Ворошиловградська 18 170 37 105 4 2 787 85 104,4
Дніпропетровська 20 219 18 54 18 3639 80 114,1
Донецька 18 204 49 134 20 5 160 89 194,7
Житомирська 22 531 9 41 2 1597 44 53,4
Закарпатська 13 257 9 28  — 1 155 38 90,2
Запорізька 18 228 13 20 6 1 947 71 71,6
Івано-Франківська 14 350 13 26  — 1 332 36 95,8
Київська (вкл. Київ) 25 559 23 29 12 4068 74,1 140,7
Кіровоградська 21 293 12 26 2 1 251 52 50,9
Кримська 15 231 15 54 10 2 183 67 80,9
Львівська 20 487 39 36 5 2584 53 118,5
Миколаївська 19 216 7 20 4 1 242 60 50,5
Одеська 26 349 17 29 8 2 544 62 76,4
Полтавська 25 375 15 21 5 1 741 50 60,5
Рівненська 15 306 9 18  — 1 121 36 55,8
Сумська 18 341 15 20 2 1463 53 61,5
Тернопільська 16 423 16 14  — 1163 31 84,3
Харківська 25 327 16 62 9 3056 75 97,3
Херсонська 18 214 8 30 3 1164 58 40,8
Хмельницька 20 466 11 25  — 1558 36 75,6
Черкаська 20 412 15 19 2 1547 44 74,0
Чернівецька 10 204 10 9 3 890 38 109,9
Чернігівська 22 460 15 31 2 1 502 44 47,1

Збройні сили[ред.ред. код]

Див. також: Червона армія, Радянська армія, Чорноморський флот (СРСР)

За часи СРСР на території України збільшувалася кількість ядерної зброї, яка знаходилася на території України.

До цього угруповання входило:

1. 176 стаціонарних МБР:

  • 130 рідинних, по шість боєголовок кожна.
  • 46 твердопаливних МБР по десять боєголовок, з дальністю польоту до 11 000 км.

2. Частини мобільних стратегічних ракет типу «Темп» з ядерними боєголовками.

3. Фронтові та армійські бригади оперативно-тактичних ракет з ядерними боєголовками. Були розміщені в усіх військових округах на території УРСР, у Київській військовій окрузі — у Білій Церкві, Кіровограді, Кременчуці.

4. Частини тактичних ракет, що могли нести ядерні боєголовки.

5. 44 важких стратегічними бомбардувальниками Ту-95МС (25 одиниць) і Ту-160 (19 одиниць), оснащених ядерними крилатими ракетами класу «повітря — земля» великої дальності (1080 одиниць) і декількома сотнями одиниць тактичної ядерної зброї.

За своїм кількісним складом та потужністю ядерна зброя, що залишилася на 1992 рік на території України, посідала третє місце у світі після Росії і США.

Населення[ред.ред. код]

На початку 1920-х років, внаслідок політики царизму, українські міста були русифіковані. Українці у містах становили менше третини населення, а в Києві — 17%, у Харкові — менше 25%, в Одесі — не більше 10%[30]. Так само російськими або російськомовними були більшовицька верхівка, інтелігенція та пролетаріат[30]. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного рівнів українською мовою володіли лише 797 чол. Ще менше таких працівників було у республіканських установах[30]. Тим не менш, станом на 1926 рік частка українців у населенні України становила 80%, тоді як інших національностей — лише 20%[30].


ПП — природний приріст порівняно з попереднім переписом.

Національності 1926  % 1939  % ПП % 1959  % ПП % 1970  % ПП % 1979  % ПП % 1989  % ПП %
Українці 23218,9 80,01 23667,5 76,48 Green Arrow Up.svg 1,93 32158,5[31] 76,81 Green Arrow Up.svg 35,87 35283,9 74,87 Green Arrow Up.svg 9,71 36489,0 73,55 Green Arrow Up.svg 3,41 &&&&&&&037419053.&&&&0037 419 053 &&&&&&&&&&&&&072.073000072,73 Green Arrow Up.svg 2,54
Росіяни 2677,2 9,23 4175,3 13,49 Green Arrow Up.svg 55,95 7090,8 16,94 Green Arrow Up.svg 69,82 9126,3 19,37 Green Arrow Up.svg 28,70 10471,6 21,11 Green Arrow Up.svg 14,74 &&&&&&&011355582.&&&&0011 355 582 &&&&&&&&&&&&&022.07000022,07 Green Arrow Up.svg 8,44
Білоруси 75,842 0,26 158,2 0,51 290,9 0,69 385,8 0,82 406,1 0,82 &&&&&&&&&0440045.&&&&00440 045 &&&&&&&&&&&&&&00.08600000,86
Кримські татари 0,193 0,00 3,554 0,008 6,636 0,01 &&&&&&&&&&046807.&&&&0046 807 &&&&&&&&&&&&&&00.0900000,09
Молдавани 257,8 0,89 260,4 0,84 241,7 0,58 265,9 0,56 293,6 0,59 &&&&&&&&&0324525.&&&&00324 525 &&&&&&&&&&&&&&00.06300000,63
Болгари 92,078 0,32 113,5 0,37 219,4 0,52 234,4 0,50 238,2 0,48 &&&&&&&&&0233800.&&&&00233 800 &&&&&&&&&&&&&&00.04500000,45
Угорці 0,869 0,003 149,2 0,36 157,7 0,33 164,4 0,33 &&&&&&&&&0163111.&&&&00163 111 &&&&&&&&&&&&&&00.03200000,32
Румуни 1,530 0,005 0,825 0,003 100,9 0,24 112,1 0,24 121,8 0,25 &&&&&&&&&0134825.&&&&00134 825 &&&&&&&&&&&&&&00.02600000,26
Поляки 476,4 1,64 357,7 1,16 363,3 0,87 295,1 0,63 258,3 0,52 &&&&&&&&&0219179.&&&&00219 179 &&&&&&&&&&&&&&00.04300000,43
Євреї 1574,4 5,43 1532,8 4,95 840,3 2,01 776,1 1,65 632,9 1,28 &&&&&&&&&0486326.&&&&00486 326 &&&&&&&&&&&&&&00.09500000,95
Греки 104,7 0,36 107,0 0,35 104,4 0,25 106,9 0,23 104,1 0,21 &&&&&&&&&&098594.&&&&0098 594 &&&&&&&&&&&&&&00.01900000,19
Вірмени 10,631 0,04 21,688 0,07 28,024 0,07 33,439 0,07 38,646 0,08 &&&&&&&&&&054200.&&&&0054 200 &&&&&&&&&&&&&&00.01100000,11
Татари 22,281 0,08 55,456 0,18 61,334 0,15 72,658 0,15 83,906 0,17 &&&&&&&&&&086875.&&&&0086 875 &&&&&&&&&&&&&&00.01700000,17
Цигани 13,578 0,05 10,443 0,03 22,515 0,05 30,091 0,06 34,411 0,07 &&&&&&&&&&047917.&&&&0047 917 &&&&&&&&&&&&&&00.0900000,09
Азербайджанці 0,056 0,00 4,626 0,015 6,680 0,02 10,769 0,02 17,235 0,03 &&&&&&&&&&036961.&&&&0036 961 &&&&&&&&&&&&&&00.0700000,07
Грузини 1,265 0,004 10,063 0,03 11,574 0,03 14,650 0,03 16,301 0,03 &&&&&&&&&&023540.&&&&0023 540 &&&&&&&&&&&&&&00.0500000,05
Німці 393,9 1,36 392,5 1,27 23,243 0,06 29,871 0,06 34,139 0,07 &&&&&&&&&&037849.&&&&0037 849 &&&&&&&&&&&&&&00.0700000,07
Гагаузи 0,014 0,00 23,530 0,06 26,464 0,06 29,398 0,06 &&&&&&&&&&031967.&&&&0031 967 &&&&&&&&&&&&&&00.0600000,06
Загалом 29018,2 100,0 30946,2 100,0 41869,0 100,0 47126,5 100,0 49609,3 100,0 &&&&&&&051452034.&&&&0051 452 034 &&&&&&&&&&&&0100.&&&&00100,0
Зміна національного складу УРСР в 1926–1989 роках






Circle frame.svg

Перепис населення УРСР (1926)

   Українці  (80.00%)
   Росіяни  (9.23%)
   Євреї  (5.43%)
   Поляки  (1.64%)
   Німці  (1.36%)
   Болгари  (0.32%)
   Молдавани  (0.89%)
   Білоруси  (0.26%)
   Греки  (0.36%)
   Інше (0.51%)






Circle frame.svg

Перепис населення УРСР (1959)

   Українці  (76.81%)
   Росіяни  (16.94%)
   Євреї  (2.01%)
   Білоруси  (0.69%)
   Молдавани  (0.58%)
   Болгари  (0.52%)
   Поляки  (0.87%)
   Угорці  (0.36%)
   Греки  (0.25%)
   Інше (0.97%)






Circle frame.svg

Перепис населення УРСР (1979)

   Українці  (73.55%)
   Росіяни  (21.11%)
   Євреї  (1.28%)
   Білоруси  (0.82%)
   Молдавани  (0.59%)
   Болгари  (0.48%)
   Поляки  (0.52%)
   Угорці  (0.33%)
   Румуни  (0.25%)
   Інше (1.07%)






Circle frame.svg

Перепис населення УРСР (1989)

   Українці  (72.73%)
   Росіяни  (22.07%)
   Євреї  (0.95%)
   Білоруси  (0.86%)
   Молдавани  (0.63%)
   Болгари  (0.45%)
   Поляки  (0.43%)
   Угорці  (0.32%)
   Румуни  (0.26%)
   Інше (1.3%)

Економіка[ред.ред. код]

Первинний сектор[ред.ред. код]

Вторинний сектор[ред.ред. код]

Третинний сектор[ред.ред. код]

Докладніше: Торгівля УРСР

Транспорт[ред.ред. код]

Культура[ред.ред. код]

Українізація[ред.ред. код]

Плакат часів українізації.

У квітні 1923 року ХІІ з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації. Її метою було посилення більшовицького контролю і впливу в національних районах шляхом сприяння розвитку національної за формою культури. Український варіант коренізації називався українізацією[30]. Вона проводилася шляхом залучення українців до державного апарату і керівних органів громадських організацій, запровадження української мови в усьому суспільному життів, в усіх установах і навчальних закладах. Хоча частка українців серед населення України становила 80%, у керівному апараті КП(б)У їх було менше 30%[30]. Органи радянськоївлади в Україні на 95% складалися з російських або русифікованих працівників[30]. Через це значна частина керівництва КП(б)У на чолі з Дмитром Лебедем опиралася українізації. Їй протистояла група, очолювана Миколою Скрипником, Олександром Шумським, Володимиром Затонським[30].

27 липня 1923 року Раднарком УСРР видав декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», яким визначав порядок і терміни переведення викладання на українську мову у навчальних закладах. 1 серпня того ж року було видано постанову «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови», якою проголошувала рівноправність усіх мов на території УСРР й офіційність української мови як основної для офіційних зносин. Ставилася на меті українізація всього державного апарату задля змісцення союзу влади і населення[32]. Протягом 19241925 років українська мова була запроваджена у більшості шкіл та установ республіки. Нагляд за проведенням українізації здійснював секретар ЦК КП(б)У Володимир Затонський. 30 квітня 1925 року Президія ВУЦВК і Раднаркому УСРР створили Всеукраїнську центральну комісію українізації на чолі з головою уряду Власом Чубарем. 20-29 листопада 1927 року, в Харкові, пройшов Х з'їзд КП(б)У, який відзначив «величезні досягнення» у алузі проведення національної політики[32]. Чисельність українців у КП(б)У тоді становила 54,5% її складу, у комсомолі —65%[32]. Понад 50% серед відповідальних працівників і працівників окружкомів партії було українців, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. Українською велося викладання і видання газет, журналів і літератури. Керівництво УСРР надавало культурну допомогу українцям Кубані, у Курській і Воронезькій губерніях, на Далекому Сході і в Казахстані.

Негативно на розвиткові української культури позначилася діяльність одного з найближчих соратників Сталіна Лазаря Кагановича, який у 19251928 роках був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Він займався дискредитацію керівних діячів КП(б)У, був упередженим до української інтелігенції, опирався українізації, вишукуючи націоналістичні ухили[32]. 26 квітня 1926 року Сталін надіслав Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У листа, у яких розкритикував політику українізації. Цей документ було використано проти лідерів українізації, зокрема Олександра Шумського. 2 лютого 1927 року під його тиском Політбюро ЦК КП(б)У звільнило Шумського з посади наркома освіти УСРР. На об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, що працював 26 лютого-3 березня 1927 року, Каганович дав початок кампанії боротьби проти «шумськізму», «хвильовизму» й «волобуєвщини», що загальмувало українізацію. На початку 1930-х років Сталін і його прихильники остаточно припинили її. Активні українізатори були репресовані більшовицьким режимом[32].

Освіта[ред.ред. код]

Після громадянської війни партія більшовиків намагалася підпорядкування своєму контролю всі сфери культурно-освітнього і духовного життя суспільства. Ставилося на меті комуністичне виховання українського населення. Для цього, насамперед, було проведено кампанію з ліквідації неписьменності, що тривала з 1921 по 1935 роки[33]. В її роботі брали участь громадські й партійні організації, а також школи та пункти ліквідації неписьменності. Завдяки кампанії кількість писемних збільшилася з 53% (1920) до 70% дорослого населення у містах і 50% у селах (1927)[33].

У 1920—1930-х роках в УСРР діяла загальноосвітня трудова школа двох ступенів: першого — 1-4 класи (8—11 років) і другого — 5-7 класи (12—15 років)[34]. Середню освіту (15—18 років) давали професійні школи з 3-річним строком навчання. Існувала мережа фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) і гірничопромислових шкіл, де навчалися 3-4 роки ті, хто закінчив чотирирічну початкову школу[34]. Тут готували робітників масових професій нижчої кваліфікації. Незважаючи на ріст кількості шкіл — від 17 тисяч (1923) до 20 тисяч (1928) — понад третина дітей шкільного віку залишалися без освіти. Викладання велося переважно українською мовою, хоча існували й національні школи. В освіті панував класовий підхід, за яким представники робітничих класів мали привілеї. У школах було впроваджено вивчення марксизму[34].

Оцінка діяльності урядів УРСР[ред.ред. код]


Примітки[ред.ред. код]

  1. На 1991 рік
  2. До 30 січня 1937 року Українська Соціялістична Радянська Республіка, (УСРР)
  3. * Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3-х т. / Редкол.: … А. В. Кудрицький (відп. ред.) та ін.— 2-ге вид.— К.: Голов. ред. УРЕ, 1987 —
    Т. 3. Портулак — Ь. — 736 с., іл. — С. 460.
  4. Конституция Союза Советских Социалистических Республик 1924 года
  5. Конституция Союза Советских Социалистических Республик 1936 года
  6. Конституция Союза Советских Социалистических Республик 1977 года
  7. Після невдалої спроби відібрати владу у Центральної Ради на Першому Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів у Києві 4 (17) грудня, та вже після проголошення Третім універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки
  8. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії.— К.: Либідь, 1993. — С. 116—117.
  9. Результати виборів наведені у роботі депутата від Харківського виборчого округу М. Святицького [1]: «Итоги выборов во Всероссийское учредительное собрание.— В кн.: Год русской революции. 1917–1918.— М.: „Земля и Воля“, 1918». Цими даними користувався В. Ульянов: ПСС, т. 40, с. 1—24.
  10. Карр Эдвард. История Советской России. Кн.1: Том 1 и 2: Большевистская революция\. 1917–1923./Пер. с англ. Предисл. Ненарокова А. П.— М.: Прогресс, 1990.— С. 237.
  11. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії.— К.: Либідь, 1993. — С. 116—117.
  12. Попов М. Нарис історії Комуністичної партії (більшовиків) України.— Б. м., 1928.— С. 134.
  13. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії.— К.: Либідь, 1993. — С. 116–117.
  14. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії.— К.: Либідь, 1993. — С. 117.
  15. Малая Советская Энциклопедия. Том четвертый. Ковальская—Массив. — М.: Акционерное общество «Советская энциклопедия», 1929. — С. 278.
  16. Карр Эдвард. История Советской России. Кн.1: Том 1 и 2: Большевистская революция\. 1917–1923./Пер. с англ. Предисл. Ненарокова А. П.— М.: Прогресс, 1990.— С. 244.
  17. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА ІІІ: 1917–2003 рр.Національно-державне будівництво. Українізація
  18. Депортація українців у часи СРСР
  19. http://www.history.org.ua/?hrono&inyear=1939
  20. Операція «Вісла»
  21. Депортація українців у часи СРСР
  22. Була проголошена у вересні 1917
  23. Волобуєв М. До проблеми української економіки.— Документи українського комунізму. — Нью-Йорк: «Пролог», 1962. — Стор. 132–230.
  24. Гунчак Тарас. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії.— К.: Либідь, 1993.— С. 193.
  25. Костюк Г. Теорія і дійсність. До проблеми вивчення теорії, тактики і стратегії більшовизму в національному питанні.— Б.м. (Мюнхен): «Сучасність», 1971.— 145 с. (Суспільно-політична бібліотека ч. 9(28)).— С. 132.
  26. Гунчак Тарас. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії.— К.: Либідь, 1993.— С. 199.
  27. Гунчак Тарас. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії.— К.: Либідь, 1993.— С. 201–202.
  28. Kostiuk H.Stalinist Rule in the Ukraine: A Study of the Decade of Mass Terror, 1929—39.— London, 1960.— P. 142 — 144.
  29. Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны, 1941—1945 гг.: Сборник документов / М-во иностр. дел СССР. — М.: Политиздат, 1984. —Т. 4. Крымская конференция руководителей трех союзных держав — СССР, США и Великобритании (4—11 февр. 1945 г.).— С. 242.
  30. а б в г д е ж и Мета і труднощі українізації // Історія України. Частина ІІІ: 1917—2003 рр. Під ред. Калініченка В. В., Рибалки І. К. — Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. — 628 с.
  31. Цифра також враховує українців, які опинилися у складі УРСР після приєднання Волині, Бесарабії, Буковини, Галичини і Закарпаття.
  32. а б в г д Хід українізації // Історія України. Частина ІІІ: 1917—2003 рр. Під ред. Калініченка В. В., Рибалки І. К. — Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. — 628 с.
  33. а б Заходи з ліквідації неписьменності // Історія України. Частина ІІІ: 1917—2003 рр. Під ред. Калініченка В. В., Рибалки І. К. — Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. — 628 с.
  34. а б в Народна освіта // Історія України. Частина ІІІ: 1917—2003 рр. Під ред. Калініченка В. В., Рибалки І. К. — Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. — 628 с.

Література[ред.ред. код]

  • Алексєєв Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох. (Державотворчий процес 1985–1999 рр.). — К., 2000.
  • Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр..) — К., 1999.
  • Баран В. К. Україна 1950–1960 рр. еволюція тоталітарної системи. — Львів, 1996.
  • Баран В. К. Україна після Сталіна: нарис історії 1953–1985. — Львів.,1992.
  • Баран В. К. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.) — Львів, 2003.
  • Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Суспільно-політичний та правовий аналіз. У 2 кн. — К., 1994.
  • Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. — К., 1999.
  • Бондарчук П. М. Національно-культурна політика більшовиків на початку 1920-х рр. — К., 1998.
  • Бондарчук П. М. Українізаційні процеси у профспілковому русі УСРР. — К., 1999.
  • Верменич Я. В., Слюсаренко А. Г. Політика коренізації в Україні 1920-30-і рр.: досвід і уроки. // Теоретичні проблеми вітчизняної історії, історіографії та джерелознавства. Лекції спецкурсів. — К.,1993.
  • Винар Б. Економічний колоніалізм в Україні. — Париж, 1958.
  • Голодомор 1932–1933 рр. в Україні: причини і наслідки. Міжнародна наукова конференція, Київ, 9-10 вересня 1993 р.: Матеріали. — К., 1995.
  • Гриневич В. А. Німецько-радянська війна 1941–1945 рр. // Політична історія України XX століття. — К., 2003. — С. 129–304.
  • Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є. Україна Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х томах. — Т. 2. Радянський проект для України. — К., 2004.
  • Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації. ХІХ-XX століття. — К., 2000.
  • Данилюк Ю. З., Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. XX ст. — К., 2000.
  • Зленко А. Державний устрій Української РСР. — К., 1959.
  • Історія України. Частина ІІІ: 1917–2003 рр. Під ред. Калініченка В. В., Рибалки І. К. — Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. — 628 с.
  • Король В. Ю. Історія України. — К., 1999.
  • Костюк Г. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки): Дослідження і спостереження сучасника. -К., 1997.
  • Кравченко П. М. Індустріалізація в Україні: ідеологічне підґрунтя і політична боротьба (1920-ті — перша половина 1930-х рр.). — Вінниця, 1997.
  • Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). — К., 1996.
  • Кульчицький С. В. Особливості індустріалізації народного господарства УРСР. // УІЖ. — 1989. — № 10.
  • Кульчицький С. В. УСРР в добу НЕП (1921–1928): Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. -К., 1995.
  • Кульчицький С. В. Ціна «великого перелому». — К., 1991.
  • Курносов Ю. О. Проблеми перебудови в Українській РСР. // УІЖ, 1990. — N7.
  • Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України i світу. -К.1999.
  • Майстренко І. Історія Комуністичної Партії України. — Мюнхен, 1979.
  • Марочко В. І. Голод на Україні (1931–1933): причини і наслідки. // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. — К., 1991.
  • Мейс Д. та ін. Політичні причини голодомору в Україні (1932–1933).// УІЖ. — 1995. — № 1.
  • Мороз О., Злупко С. Українське селянство перша половина XX ст.: трагедія і героїзм. — Львів, 1997.
  • Муковський I., Лисенко О. Є. Звитяга i жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. — К., 1997.
  • Нариси з історії української інтелігенції: перша половина XX ст. У 3-х кн. — К., 1994.
  • Наулко В. Етнічний склад Української РСР. — К., 1965.
  • Новітня історія України. 1900–2000. — К., 2002.
  • Новохатько Л. М. Національний аспект доктрини «соціалістичної реконструкції». — К., 1997.
  • Новохатько Л. М. Проблеми соціально-економічного і культурного розвитку України в контексті національної політики (20-30-ті роки XX ст.). — К., 1998.
  • Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ-XX ст. Історичні нариси. — К., 2002.
  • Україна: друга половина XX століття. — К., 1997.
  • Український народ в другій світовій війні: навч. посібник. — К., 1998.
  • Українська РСР // Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985. т. 17. — К., 1965.
  • Україна в період розгорнутого будівництва комунізму, тт. 1-5. — К., 1967.
  • Українська інтелігенція під судом КГБ (зб. Самвидаву). — Мюнхен, 1976.
  • Уряди України у XX ст. — К.: Наукова думка. 2001. 608 с.
  • Феденко П. Україна після смерти Сталіна. — Мюнхен, 1956.
  • Шаповал Ю. І. Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії. — К., 2001.
  • Шаповал Ю. І. Людина i система. (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). — К.,1994.
  • Шаповал Ю. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. — К., 1990.
  • Шаповал Ю. І. Сталінізм в Україні. — К., 1992.
  • Шаповал Ю. І. Україна: 1920-1950-і рр.: сторінки ненаписаної історії — К., 1993.
  • Шаповал Ю. І., Золотарьов В. А. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. — К., 2002.
  • Шелест П. Україно наша Радянська. — К., 1970.


  • (англ.) Academy of Sciences Ukr. SSR. Soviet Ukraine. — K., 1970.
  • (англ.) Armstrong J. The Soviet Bureaucratic Elite: Case Study of the Ukrainian Apparatus. — Нью-Йорк, 1959.
  • (англ.) Bilinsky Y. The Second Soviet Republic: The Ukraine after World War II. — Нью-Брансвік, 1964.
  • (англ.) Birth J. The Ukrainian Nationalist Movement in the USSR since 1956. — Лондон, 1971.
  • (англ.) Brovne M. (ed.). Ferment in the Ukraine. — Лондон, 1971.
  • (англ.) Chornovil V. The Chornovil Papers. — Торонто, 1968.
  • (англ.) Dziuba I. Internationalism or Russification. — Лондон, 1968.
  • (англ.) Kolasky J. Education in Soviet Ukraine: A Study in Discrimination and Russification. — Торонто, 1968.
  • (англ.) Potichnyj P. (ed.). Ukraine in the Seventies. — Обквіль, 1975.
  • (англ.) Savczuk K. «Ukraine: A Sovereign and Independent State: A Juridical Approach». The Ukrainian Quarterly, No. 3, 1973.
  • (англ.) Sullivant R.S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917–1957. — Нью-Йорк, 1962.
  • (англ.) Verba L., Yasen В. (ed.). The Human Rights Movement in Ukraine: Documents of the Helsinki Group, 1976–1980. — Балтімор — Вашингтон — Торонто, 1980.


  • (нім.) Anna Veronika Wendland Die ukrainischen Länder 1945 bis 1993, in: Frank Golczewski (Hrsg.): Geschichte der Ukraine, Göttingen, 1994, с. 269–312 (огляд повоєнної історії України).
  • (нім.) Lewytzkuj В. Die Sowjetukraine 1944–1963. — Кельн — Берлін, 1964.


Посилання[ред.ред. код]