Комуністична партія Радянського Союзу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Запит «КПРС» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС)
Коммунистическая партия Советского союза
КПСС.png
Голова партії: Генеральний секретар ЦК КПРС
Дата заснування: РСДРП (1898—1917)
РСДРП (б) (1917—1918)
РКП (б)(1918—1925)
ВКП (б) (1925—1952)
КПРС (1952—1991)
Дата розпуску: 6 листопада 1991
Штаб-квартира: СРСР, Москва
Союзники і блоки: Комсомол
Ідеологія: Марксизм, марксизм-ленінізм, більшовизм, соціалізм, комунізм
Кількість членів: 19 487 822 чол. (на 1 січня 1989 р.)
Друкований орган: Правда (газета)
Девіз: Пролетарии всех стран, соединяйтесь!

Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС) (рос. Коммунистическая партия Советского Союза (КПСС)) — єдина легальна політична партія (з середини 1920-х років до 1991) у Радянському Союзі. Попередні назви: РСДРП(б), РКП(б), ВКП(б). Творцем партії і її вождем вважається В. І. Ленін.

З початку 1920-х рр. до 1990 р. КПРС функціонувала в умовах однопартійної системи і володіла монопольним правом на політичну владу, що сприяло встановленню в країні тоталітарного режиму. Монополія на владу була закріплена конституційно: у статті 126 Конституції 1936 р. Комуністична партія проголошувалася «керівним ядром» державних та громадських організацій, в статті 6 Конституції СРСР 1977 р. КПРС проголошена керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства в цілому.

Провал путчу ДКНС у серпні 1991 р. послужив підставою для звинувачення КПРС в антиконституційній діяльності. Указами президента РРФСР Б. М. Єльцина діяльність партії на території РРФСР була припинена, її майно — конфісковано. Указом президента РРФСР від 6 листопада 1991 р. діяльність КПРС припинена, її організаційні структури розпущені.

Історія[ред.ред. код]

Заснування[ред.ред. код]

Російська соціал-демократична робітнича партія виникла наприкінці XIX століття як наслідок об'єднання кількох соціал-демократичних гуртків («Союз боротьби за визволення робітничого класу», група «Робітничої газети», «Бунд»), а також численних марксистських груп. Установчий з'їзд партії відбувся у Мінську 13-15 березня 1898 року. За офіційною версією, що пропагувалася у СРСР, «хоча з'їзд і проголосив створення партії, але партія все ж не була створена» [1]. З'їзд випустив маніфест, що декларував основні програмні цілі партії. Майбутні лідери партії — Плеханов, Цедербаум, Ульянов та інші не мали відношення до з'їзду. Незабаром члени обраного на з'їзді ЦК були заарештовані й партія практично припинила свою діяльність.

У майбутні роки продовжувалося формування марксистських груп, їх ідейний та організаційний розвиток. Це надало можливість лідерам цих груп встановити зв'язки між групами, перетворити їх на зародки партійних організацій і, певною мірою, об'єднати їх. Це дозволило остаточно організаційно оформити РСДРП 1903 року на II з'їзді партії.

Як окрема партія РСДРП (б) виділилася фактично від 1912, формально від 1917, із більшовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

Національний склад партії[ред.ред. код]

Частка членів КПРС у населенні регіонів УРСР

Національний склад членів РКП(б) у 1922 р.[2]

  • росіяни — 71,9 %
  • українці — 5,9 %
  • євреї — 5,2 %
  • латиші — 2,5 %
  • грузини — 2,0 %
  • білоруси — 1,5 %
  • поляки — 1,5 %
  • тюрко-татари — 1,2 %
  • вірмени — 1,0 %
  • естонці — 0,5 %

Історичні назви[ред.ред. код]

Фальсифікація історії КПРС[ред.ред. код]

У зв'язку із монопольним становищем комуністичної партії, протягом усього періоду існування Радянської Росії та СРСР історія тлумачилася згідно з її ідеологічними установками та цілями під контролем відповідних партійних структур, — відділів ЦК КПРС та республіканських партійних організацій (відділи пропаганди та агітації, відділ науки і т. ін.),— та підпорядкованого ЦК КПРС головного органу державної цензури в СРСР - Головліту.

У час важливих змін у розвитку суспільства і суттєвих змін офіційної політики партії історія революційного руху в Росії і історія партії перероблялась наново.

За свідченням науковців АН СРСР, що входили до Наукової ради «Історія Великої Жовтневої соціалістичної революції», науковців Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС та Центрального партійного архіву, початок переписуванню та прямій підробці революційного минулого поклала так звана «літературна дискусія про «Уроки Жовтня»», під час якої Політбюро і Секретаріат РКП(б), на пропозицію Генерального секретаря ЦК Й. Сталіна, ухвалили рішення про централізоване вилучення у громадян та організацій для архіву ЦК усіх матеріалів, що стосувалися історії партії, та про суворе обмеження доступу до них, особливо до документів часів революції та громадянської війни у Росії. Як результат цієї операції почали з'являтися праці, у яких прекручувався дійсний сенс історичних подій, їх хронологія, змінювався склад дійових осіб, наводились тендеційні політичні їх характеристики, у масову свідомість настирно втовкмачувалась фальшива «теорія двох керманичів Жовтня» (тобто Леніна і Сталіна) [3]. Від партії та народу старанно приховувалися, а отже, були недосяжними навіть для істориків, дійсні документи революції, що могли посвідчити про найближче оточення В. Ульянова, про справжні справи, вчинки, погляди Л. Троцького, Л. Каменєва, Г. Зинов'єва, М. Бухаріна, Й. Сталіна та інших діячів Жовтня [4].

Великих переробок історії партії та революційного руху в Росії до початку 1930 років було три: протягом 1923—1926 років історія перероблялась для потреб періоду головним чином Г. Зінов'євим, за підтримки так званої «старої гвардії», до якої також належали Каменєв, Сталін, Риков, Томський, Бухарін, Куйбишев. Після виступу 1926 року «нової опозиції» у складі Зінов'єва, Каменєва, Крупської, Сокольникова — історія заново переглядається блоком Сталіна — Бухаріна, щоб скомпрометувати частину «старої гвардії», що її на той час очолювали Зінов'єв та Каменєв, а також звеличити її частину, очолювану Сталіним та Бухаріним. Теоретиком цієї переробки стає Бухарін, а її істориком — Ярославський. Від 1929 року більшовицька теорія і історія переробляються втретє. Сталін є теоретиком цієї переробки, а Ярославський спеціалізується на перегляді і «виправленні» історії. Мета цих дій: довести, що ніякої «старої гвардії» раніше не існувало, а був Сталін і, окрім нього, лише опортуністи і штрейкбрехери, котрі, як це не дивно, з невідомих прочин керували ЦК більшовицької партії [5].

Тотальний контроль за засобами масової інформації дозволяв керівництву партії фальсифікувати будь-яку інформацію і будь-які події. Так, вже на початку 1918 року керівник більшовицького уряду Радянської Росії В. Ульянов у своїх виступах з пропагандистською метою наводив недостовірну інформацію: 7 квітня у промові на мітинзі стверджував, що меньшовики та праві есери «поставили шибеницю для тов. Шаумяна» [6], хоча на той час він навіть не був заарештований [7]; 23 ж квітня говорив, що «перший за хоробрістю контрреволюціонер Корнілов убитий своїми ж власними, обуреними солдатами» [8], хоча Л. Корнілов був убитий у бою під Катеринодаром [9].

Одним із прикладів фальсифікації було висвітлення діяльності Революційної військової раді Республіки (РРФСР), що не було об'єктивним, бо більшість її членів були оголошені «ворогами народу» й репресовані: голова РВРР Л. Троцький [10], командарми І. Вацетіс, С. Каменєв, члени ради Ф. Раскольніков, І. Смирнов, В. Антонов-Овсієнко, О. Риков, А. Розенгольц, К. Юренєв, В. Невський, Л. Серебряков, К. Мехоношин, О. Окулов, К. Данишевський, І. Смілга. Їх імена й фотографії видалялися із виданих книжок, діяльність перекручувалась та фальсифікувалась [11]. У 48-му томі першого видання Великої радянської енциклопедії, що вийшов друком 1941 року, немає про Раду й згадки [12].

Після чергових репресій до передплатників Малої радянської енциклопедії, Великої радянської енциклопедії першого, а потім і другого видання надсилалися сторінки для заміни тих, де містилися статті про репресованих, або тих, де про них згадувалось у інших статтях. Вилучені сторінки передплатник мусив знищити. Із бібліотек вилучалися та знищувалися книги авторів, що були репресовані.

Видані за кордонами СРСР книги, що містили критику політичного режиму в СРСР, було заборонено ввозити у країну. У разі потреби такі книги, як, наприклад Mein Kampf А. Гітлера, перекладались для вищого керівництва КПРС, але зберігались у спеціальних сховищах з обмеженим доступом.

При підготовці текстів творів В. Леніна для так званої «Повної збірки творів» «було проведене їх деяке редагування» [13]. В усіх виданнях промови В. Ульянова на площі Фінляндського вокзалу у Петрограді 4 квітня 1917 року після 1938 року, із заключної фрази «Хай живе світова соціалістична революція!» було викреслене слово «світова» [14], і вперше було надруковане лише 1984 року у спогадах Н. Крупської [15]. У статті «Війна і російська соціал-демократія», написаній у вересні і надрукованій 1 листопада 1914 року, В. Ленін писав: рос. «2 Интернационал умер, побежденный оппортунизмам. Долой оппортунизм и да здравствует очищенный не только от «перебежчиков», но и от оппортунизма 3 Интернационал!… 3 Интернационалу предстоит задача организации сил пролетариата для революционного натиска на капиталистические правительства, для гражданской войны против буржуазии всех стран за политическую власть, за победу социализма» [16].
У п'ятому виданні творів В. Леніна, т. зв. «Повному зібранні творів» цих слів немає.

Політика Комуністичної партії Радянського Союзу[ред.ред. код]

Спроби експорту революції[ред.ред. код]

На II Всесвітньому конгресі Комінтерну був прийнятий «Маніфест II конгресу Коминтерну» (серпень 1920), де була викладена програма прискорення революції у Європі за допомогою Червоної армії Радянської Росії та встановлення політичної влади європейського пролетаріату у формі Рад з майбутнім «воз'єднанням» цих радянських європейських та азійських республік із Радянською Росією. «Комуністичний Інтернаціонал є партія революційного повстання міжнародного пролетаріату. …Радянська Німеччина, об'єднана із Радянською Росією, виявилась би відразу сильнішою за усі капіталістичні держави, разом узяті! Справу Радянської Росії Комуністичний Інтернаціонал оголосив своєю справою. Міжнародний пролетаріат не вкладе меча до піхов до того часу, допоки Радянська Росія не включиться ланкою до федерації Радянських республік усього світу» [17].

Ще задовго до того була здійснена спроба єкспорту революції до Угорщини. Для цього РКП(б) була використана угорська група Федерації іноземних груп при ЦК РКП(б).

У жовтні 1918 року близько 20 комуністів цієї групи нелегально прибуло до Угорщини. 4 листопада вони оголосили про створення Комуністичної партії Угорщини. У листопаді ж до Угорщини прибув голова Федерації іноземних груп при ЦК РКП(б) Бела Кун з іще 80-ма комуністами. Він став головою компартії. Наприкінці 1918 — на початку 1919 року прибуло ще 250—300 більшовицьких агітаторів та емісарів. Скориставшись фінансовою допомогою Радянської Росії угорські комуністи змогли розширити революційну пропаганду та посилити свій вплив.

18 лютого вони перейшли до радикальних дій, організувавши напад на газету соціал-демократів «Непсава» («Голос народу»). Під час нападу було вбито 8 та поранено близько 100 осіб. Тієї ж ночі Бела Кун та його штаб були заарештовані.

21 березня, ще перебуваючи у в'язниці, Бела Кун досяг угоди із соціал-демократами і, того ж дня, завдяки оголошеній відставці президента Міхая Каройі, був відпущений на волю.

Того ж дня комуністи проголосили створення Радянської республіки та Революційної Державної ради, що складалася, за прикладом російських більшовиків, із народних комісарів. Народним комісаром торгівлі став Матіяш Ракоші, наркомом економіки Еньо Варга, що скоро по тому стали діячами Комінтерну.

В. Ленін підтримував постійний телеграфний зв'язок із Бела Куном (218 переговорів та повідомлень за 133 дні) і давав вказівки щодо діяльності комуністів. Він порадив розв'язати червоний терор, розстрілювати соціал-демократів та дрібних буржуа. Комуністи вжили репресій щодо євреїв: закликали до знищення євреїв, які не хотіли йти на фронт, а також заарештували 5000 польських євреїв, що приїхали до Угорщини за провізією.
Врешті-решт, налаштувавши проти себе значну частину населення, не маючи можливості чинити спротив Румунії, що сподівалася силою вирішити суперечку щодо Трансильванії, радянські керівники вже втрачали владу.

1 серпня проти Бела Куна був організований путч, ймовірно, радикальними прибічниками Тібора Самуелі. Бела Кун утік із Будапешта і виїхав до Радянської Росії. Ракоші та Варзі також вдалося втекти до Росії. Самуелі намагався перебратися до Австрії, але, затриманий на кордоні, заподіяв собі смерть.
Угорська радянська республіка проіснувала до 1 серпня 1919 року.

1920 року війська Радянської Росії під командуванням М. Фрунзе допомогли встановити радянську владу у Бухарі.

«Чудо на Віслі»,— розгром Червоної армії під командуванням М. Тухачевського того ж року,— врятувало від такої ж долі Польську республіку. 23 липня 1920 року, під час роботи II конгресу Комінтерну, Політбюро ЦК РКП(б) вже було затвердило склад Тимчасового революційного комітету у Польщі — зародок «радянського уряду».

У 1920—1921 роках вдалося здійснити «радянизацію» Закавказзя,— Грузії, Вірменії, Азербайджану,— XI армією РСЧА на чолі із С. Кіровим [18].

23 липня 1920 року Голова Ради робітничої та селянської оборони Радянської Росії В. Ленін, оцінив становище у Комінтерні як «пречудове»: «Зинов'єв, Бухарін, а також і я, вважаємо, що варто було би заохотити революцію зараз же ув Італії. Моя особиста думка, що для цього потрібно радянізувати Угорщину, а, може бути, також Чехію та Румунію» [19].

Великим, запланованим Комінтерном, заколотом мала стати революція у Німеччині.

17 березня 1920 року В. Ленін телеграфував Й. Сталіну про необхідність «максимально прискорити оволодіння Кримом» оскільки «громадянська війна у Німеччині може примусити нас рушити на захід на допомогу комуністам» [20]. У наказі М. Тухачевського, командувача Західним фронтом, що наступав на Варшаву, мовилося: «На багнетах ми принесемо трудящому людству счастя та мир! Вперед, на Захід!». А в цей час на сцені «Большого» театру у Москві, де відбувалися засідання II конгресу Комінтерну, на величезній електрифікованій карті театру радянсько-польських військових дій , що її делегати конгресу називали «картою світової революції», керівники Комінтерну позначали прапорцями просування «міжнародної» Червоної армії до Варшави [21].

Перша спроба революції у Німеччині була здійснена 1921 року. За наказом Голови Виконавчого комітету Комінтерну Г. Зінов'єва до Німеччини був направлений Бела Кун. Він привіз ЦК Компартії Німеччини наказ Виконкому Комінтерну, що стверджував: оскільки у Німеччині склалась «революційна ситуація», то комуністична партія повинна взяти владу у свої руку шляхом збройного повстання [22]. 4 березня ЦК Компартії Німеччини опублікував у газеті «Роте Фане» (нім. Die Rote Fahne) заклик до німецького пролетаріату негайно розпочати боротьбу за повалення уряду і встановлення влади робітничого класу, а також укладення оборонного і наступального союзу із Радянською Росією [23].

Комуністи організували серію страйків. Уряд заарештував кількох комуністичних вождів. 22 березня був оголошений загальний страйк у містах Центральної Німеччини. Із його початком комуністи перейшли до рішучих дій: захоплення установ, суден, муніципалітетів, банків та дільниць поліції, а також погрожували організувати вибухи у громадських спорудах. На той час загони комуністів мали вогнепальну зброю, кулемети, гранати та вибухівку. В деяких містах комуністи підривали залізничну колію, мости, вели вуличні бої, застосовували кулемети, гранати, як, наприклад у Айслебені при нападі на казарми поліції [24]. У Геестхахті на Ельбі (нім. Geesthacht) загін близько 2000 комуністів, озброєний кулеметами проголосив «радянську республіку» і погрожував підірвати порохові заводи. Поблизу Альтони (нім. Altona) комуністи захопили динамітні заводи. Вони захопили головного лікаря вугільного району і вимагали за нього викуп у півмільйона марок. Вони примушували приєднуватись до комуністичних загонів усіх чоловіків віком до 50 років [25].

У боях брав участь голова Центрального бюро еврейських комуністичних секцій при ЦК РКП(б) Исаак Єфімовіч Чемеринський, відомий як член керівництва КПН Аркадій Маслов.

24 березня був заарештований лідер комуністів Макс Гельц (нім. Max Hoelz), 26 березня — депутат рейхстагу комуніст Венделін Томас.

Але основна маса робітників не підтримали дії комуністів і до початку квітня владі вдалося придушити заколот. Поліція знайшла організаційний штаб повстання, захопила там документи, карти та плани широкого повстання, разом із доказами отримання інструкцій та грошей із Росії. Німецька преса (наприклад, «Берлінер Таґеблатт» нім. Berliner Tageblatt) стверджувала, що комуністи діяли за наказом із Москви. Газета вказувала, що рух у Німеччині був нав'язаний Москвою внаслідок того, що в умовах поширення у Росії антибільшовицького руху їй необхідно було показати незадоволеним, що більшовизм поширюється по світу.

У червні завершився суд над комуністами — організаторами березневих подій. Макс Гельц був засуджений до довічних каторжних робіт. [26]

1923 року одним із керівників «революції в Німеччині» мав бути Карл Радек. Він був нелегально відряджений Комінтерном «для участі у керівництві повстанням, що очікувалося» [27]. Вночі з 22 на 23 жовтня 1923 року владу в більшості великих міст мали захопити штурмові загони комуністів. Але в останні хвилини перед початком операції Радек віддав наказ відкласти революцію на три місяці. Однак, Ернст Тельман не отримав повідомлення про цей наказ і розпочав заколот, який отримав назву Гамбурзьке повстання.

У вересні 1923 року було організоване збройне повстання у Болгарії, яке було також придушене.

Після цього фіаско було вирішено випробувати революцію в якійсь невеличкій країні. Обрана була Естонія. 1 грудня 1924 року комуністичні загони захопили контроль над стратегічними об'єкатми в столиці — Таллінні. Але ці атаки владі вдалось відбити, а повстання придушити.

1925 року у Болгарії було заплановано знищити царську родину під час траурної служби в Софійському соборі. Від вибуху бомби загинуло понад сто людей, але цар Борис III та міністр залишились неушкодженими.[28]

Репресії керівництва партії проти її членів[ред.ред. код]

З метою утриматися при владі керівництво партії в усі часи здійснювало репресії проти політичних противників,— як членів інших партій, так і власної партії. Унаслідок цього партію постійно лихоманило: велась постійна боротьба із різними «опозиціями», провадились «чистки», вишукувалися «вороги народу».

У 20-ті роки це була боротьба із «лівою» та «правою» опозиціями, потім із «троцькізмом». У 30-ті роки внутрішньопартійна боротьба посилилась, а внаслідок жорстокого переслідування інакомислячих опозиційна діяльність стала таємною. На початку 30-х років центральною фігурою опору політиці верхівки партії став колишній секретар Краснопресненського райкому Москви Мартем'ян Рютін, що, на базі своєї теоретичної роботи «Сталін та криза пролетарської диктатури», написав маніфест-звернення «До всіх членів партії», а також створив нелегальний «Союз марксистів-ленінців». Члени Союзу звинуватили керівництво ВКП(б) на чолі зі Сталіним у зраді світової революції, у форсованій індустріалізації та насильницькій колективізації, що призвели до «жахливого зубожіння мас». Вони закликали до повалення Сталіна та його кліки. У вересні 1932 року практично усі члени Союзу були заарештовані, засуджені до ув'язнення і потім розстріляні.

1934 року та опісля була проведена серія чисток у партії із обміном партійних квитків. Далі були організовані показові судові процеси над старою більшовицькою гвардією. Відбувалося масове винищення членів партії. Донині не опубліковані дані про кількість репресованих та фізично знищених. Історики-дослідники вважають, що із 3 млн членів та кандидатів у члени партії (на 1934 рік) було репресовано більш ніж 1,3 млн осіб [29].

Терористична діяльність проти народів СРСР[ред.ред. код]

Докладніше: Терор голодом

Організаційна будова КПРС[ред.ред. код]

Органи партії[ред.ред. код]

Республіканські партійні організації[ред.ред. код]

Підрозділи КПРС (РКП(б), ВКП(б)), що створювалися у різний час у адміністративних одиницях СРСР, які мали назву «союзні республіки», вважалися частинами єдиної партії, не мали самостійних програм, статутів і від самого моменту створення включалися до партії на правах обласних партійних організацій. Так, КП(б)У була заснована у квітні 1918 у Москві як формально самостійна партія, але вже через 3 місяці, на своєму I з'їзді, включена до складу РКП(б) з підпорядкуванням спільним партз'їздам і ЦК.[30]
Число республіканських партійних організацій змінювалась зі зміною адміністративного поділу СРСР. Так, наприклад, зі створенням Карело-Фінської РСР (1940), була утворена відповідна республіканська партійна організація, а з ліквідацією республіки (1956) за рішенням ЦК партії була ліквідована і республіканська партійна організація.

Членство[ред.ред. код]

Партійний квиток (1989)

Для вступу до КПРС були потрібні рекомендації двох членів партії (з партійним стажем не менше року). За рішенням зборів первинної партійної організації безпартійний ставав кандидатом у члени КПРС і йому видавалася кандидатська картка. Після успішного проходження випробувального терміну (не менше року) кандидат рішенням зборів первинної партійної організації приймався у члени партії, або ж його кандидатура відхилялася і він вибував із числа кандидатів у члени партії.

Історично кількість необхідних рекомендацій змінювалася, і, в 1920-ті — 1930-роки могла залежати від соціальної приналежності претендента (дві рекомендації, три, п'ять). Міг змінюватися і термін кандидатського стажу (один рік, два, три).

Усі члени партії та кандидати були зобов'язані платити партійні внески.

Станом на 1 січня 1982 року КПРС налічувала у своєму складі 17 млн 770 тис. членів і кандидатів у члени.
Розподіл членів КПРС за національним складом (1982 р.):

  • росіяни — 59,8 %
  • українці — 16,0 %
  • білоруси — 3,8 %
  • узбеки — 2,3 %
  • казахи — 1,9 %
  • грузини — 1,7 %
  • азербайджанці — 1,6 %
  • вірмени — 1,5 %
  • євреї — 1,4 %

Таємні інструкції КПРС[ред.ред. код]

Із таємних інструкцій, що ними керувалась комуністична партія у своєму внутрішньопартійному житті та управлінні державою центральними та місцевими партійними комітетами, нині відомі лише деякі, або ж окремі їх положення. Після заборони КПРС (1991) її архіви залишились закритими і знаходяться у Російській Федерації.

1937 року була видана Інструкція ЦК ВКП(б), підписана Й. Сталіним від ЦК, М. Єжовим від НКВС СРСР, А. Вишинським від прокуратури СРСР про порядок «вилучення класово-чужих та соціально-ворожих елементів по СРСР». Цією інструкцією встановлювався точний відсоток вилучення людей по областях, краях та республіках — десь між 3—4 % населення адміністративної одиниці, що мало скласти 5—6 мільйонів «ворогів народу» (раніше так розверстувалась заготівля худоби). І оскільки таку кількість людей було неможливо «пропустити» навіть через радянські суди, то інструкцією пропонувалося створити «надзвичайні трійки» при НКВС і основну масу заарештованих «судити» заочно списками через ці «трійки»[31].

У часи панування Й. Сталіна був створений «інститут других секретарів» ЦК союзних та автономних республік. Його сутність зберігалась до ліквідації КПРС: перший секретар ЦК союзної республіки призначався з осіб титульної нації, а другий — обов'язково росіянин, що призначався із Москви. Він не знав ні мови, ні культури, ні історії місцевого народу, та це йому було й не потрібне: він був очима й вухами Москви проти потенційного сепаратизму. Другий секретар насправді відігравав роль першого, а номінальний перший секретар — лише національна бутафорія при другому.

На додачу до такого становища у національних республіках були посади, які могли займати лише росіяни, або, як виняток, зрусифіковані, вірні Москві національні кадри.

Це були посади командувачів військовими окру́гами, начальників гарнізонів, начальників прикордонних загонів, голів КДБ республік, міністрів внутрішніх справ, керівників залізниць та повітряними лініями, міністрів зв'язку республік, директорів підприємств союзного значення, завідувачів головними відділами ЦК республіки. Перші замісники голів рад міністрів союзних республік та перші замісники усіх міністрів (де міністр — не росіянин) теж обов'язково мали бути росіянами[32].

Не дотримуючись встановлених КПРС законів, ЦК встановив порядок, за яким партійні працівники, починаючи з рівня райкому, щорічно отримували гроші у конверті «на оздоровлення», що не обкладались податком і з яких не платили членські внески до каси партії[33].

Відповідно до однієї з інструкцій, кожен районний комітет щотижня надсилав до вищестоящого комітету зведену «Інформацію про настрої у районі», де вказувалось, хто, у якому селі, у якому колгоспі чи на якому підприємстві, у розмові з ким і що сказав [34].

Комітети партії отримували спеціальні видання, що надсилалися закритою партійною поштою, про публікації у закордонній пресі, до якої громадяни СРСР не мали доступу. Інформацію із закордонної преси партійним працівникам дозволялось використовувати у пропаганді, не вказуючи джерела інформації.

Пенсійне забезпечення керівників партійних комітетів[ред.ред. код]

Керівникам і працівникам партійних комітетів пенсії, включаючи і персональні, призначалися і виплачувалися за рахунок держави у той час, коли більшість населення країни — колгоспники — не отримували пенсій.

Злочинці у керівництві КПРС[ред.ред. код]

Як до приходу до влади, так і під час перебування при владі усіх партій, правонаступником яких була КПРС, у керівництві цих партій завжди були люди, засуджені за різні злочини. Ідеологи партії віднаходили виправдання діяльності цих осіб, а, часто, навіть намагалися героїзувати їх діяльність. Крім того, у випадку, коли та чи інша особа у певний час могла бути корисною для партійної чи державної діяльності, керівництво КПРС приймало спеціальні, інколи таємні, рішення про використання таких осіб, не звертаючи уваги на їх минуле.

  • Ульянов В. І. (рос. Ульянов, Владимир Ильич), вперше заарештований у ніч з 4 на 5 грудня 1887 року за участь у студентському виступі і 7 грудня висланий до д. Кокушкіно Казанської губернії; заарештований 9 грудня 1895 року і перебував у петербургській в'язниці близько 14 місяців, засуджений до заслання на 3 роки, вирок оголошено 13 лютого 1897 [35]. Заарештований 26 липня 1914 року у с. Пороніному (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина), утримувався у в'язниці міста Новий Тарг, потім Кракова близько двох тижнів.
  • Джугашвілі Й. В. (груз. იოსებ ჯუღაშვილი), вперше заарештований 5 квітня 1902 року, півтора року утримувався у в'язниці, потім засланий до Східного Сибіру; 25 березня 1908 року заарештований, утримувався близько року у в'язниці, засланий до Вологодської губернії; втік із місця заслання, але знову був заарештований і повернений на місце заслання; 5 травня 1912 року заарештований і засланий до Наримського краю; у березні 1913 року заарештований, утримувався у в'язниці, потім засланий до Туруханського краю;[36] [37] на підставі розгляду кримінальної справи, порушеної за фактом вчинення геноциду в Україні в 19321933 роках визнаний судом винним у безпосередньому вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (Постанова Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року). [38].
  • Бронштейн Л. Д. (івр. לאון (לב) דוידוביץ' טרוצקי ‎), вперше заарештований 28 січня 1898, утримувався в одеській в'язниці близько двох років, 1900 року засланий до Іркутської губернії; заарештований 3 грудня 1905 року, 1906 року засуджений на довічне заслання із позбавленням усіх громадянських прав; 1916 року заарештований у Франції і висланий до Іспанії, звідки висланий до Північно-Американських Сполучених штатів; силою вивезений 1927 року із Москви і утримувався у засланні в Алма-Аті; 1929 року висланий за кордон СРСР[39].
  • Дзержинський Фелікс (пол. Feliks Dzierżyński), вперше заарештований 1897 року, 1898 засланий до Вятської губернії, звідки утік; 1900 року заарештований, до 1902 року утримувався у в'язниці, потім засланий до Східного Сибіру на 5 років звідки утік і виїхав за кордон; у липні 1905 року заарештований, звільнений по амністії у жовтні; у кінці 1906 заарештований, пів року утримувався у в'язниці; 1908 року заарештований, утримувався у в'язниці, 1909 засланий на поселення до Сибіру, звідки утік; 1912 року заарештований, засуджений до 3-х років каторги; знову засуджений ще до 6 років каторжних робіт 1916 року.
  • Розенфельд Л.Б. (івр. לב בוריסוביץ' קמנייב ‎), вперше заарештований 1902 року, утримувався у Бутирській, потім Таганській в'язниці у Москві, через кілька місяців висланий на батьківщину, до Тифлісу, під наглід поліції; заарештований у лютому 1904 у Москві, утримувався у в'язниці 5 місяців, висланий до Тифлісу, під наглід поліції; заарештований у квітні 1908, у в'язниці перебував до липня; заарештований у листопаді 1914 року, утримувався у в'язниці до травня 1915, засуджений до позбавлення усіх прав та заслання до Сибіру, де знаходився до революції 1917 року; заарештований 1927, засланий до Калуги; 1932 року засланий до Мінісінська; у грудні 1934 заарештований, утримувався у в'язниці, у січні 1935 засуджений до 5-ти років ув'язнення, у червні 1935 року до 10-ти років ув'язнення; 1936 року засуджений до найвищої міри покарання і розстріляний.
  • Брилліант Г.Я. (івр. ‎), у лютому 1909 засуджений до довічного заслання, 30 січня 1937 року у справі «Паралельного антирадянського троцкістського центру» засуджений до 10 років ув’язнення.
  • Квірінг Е.Й. (нім. Emmanuel Quiring), тричі заарештовувався 1913—1914 року, висланий із Санкт-Петербурга 1914 року; пізніше засланий до Іркутської губернії, де відбував покарання до 1917 року; у листопаді 1937 року засуджений до вищої міри покарання — розстрілу.

Фотографії під час арештів та перебування у в'язницях[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ленин Владимир Ильич. Краткая биография / Изд. 2-е.— М.: Гос. изд-во политич. лит-ры, 1955.— 312 с. (Институт Маркса — Энгельса — Ленина — Сталина при ЦК КПСС).— С. 39.
  2. Национальный состав и национальная политика партии большевиков до прихода к власти
  3. Вилкова В.П., Ненароков А.П. Послесловие. — В кн.: Троцкий Л. Д. Сталинская школа фальсификаций: Поправки и дополнения к литературе эпигонов.— Репринтное воспроизведение книги, опубликованной в Берлине в 1932 г. издательством «Гранит».— М.: Наука, 1990.— 336 с. (Академия наук СССР. Научный совет «История Великой Октябрьской социалистической революции»).— С.294.
  4. Вилкова В.П., Ненароков А.П. Послесловие. — В кн.: Троцкий Л. Д. Сталинская школа фальсификаций: Поправки и дополнения к литературе эпигонов.— Репринтное воспроизведение книги, опубликованной в Берлине в 1932 г. издательством «Гранит».— М.: Наука, 1990.— 336 с. (Академия наук СССР. Научный совет «История Великой Октябрьской социалистической революции»).— С.294 - 295.
  5. Троцкий Л. Д. Сталинская школа фальсификаций: Поправки и дополнения к литературе эпигонов.— Репринтное воспроизведение книги, опубликованной в Берлине в 1932 г. издательством «Гранит».— М.: Наука, 1990.— 336 с. (Академия наук СССР. Научный совет «История Великой Октябрьской социалистической революции»).— С.8-9.
  6. Ленин В. И. Сочинения / Издание третье, перепечатанное без измененией со второго, исправленного и дополненного издания. Под. редакцией: Н.И. Бухарина, В.М. Молотова, М.А. Савельева. — М.: Партиздат ЦК ВКП(б), 1933.— Том XXII. 1917—1918.— С. 427.
  7. Ленин В. И. Сочинения / Издание третье, перепечатанное без измененией со второго, исправленного и дополненного издания. Под. редакцией: Н.И. Бухарина, В.М. Молотова, М.А. Савельева. — М.: Партиздат ЦК ВКП(б), 1933.— Том XXII. 1917—1918.— С. 620.
  8. Ленин В. И. Сочинения / Издание третье, перепечатанное без измененией со второго, исправленного и дополненного издания. Под. редакцией: Н.И. Бухарина, В.М. Молотова, М.А. Савельева. — М.: Партиздат ЦК ВКП(б), 1933.— Том XXII. 1917—1918.— С. 431.
  9. Ленин В. И. Сочинения / Издание третье, перепечатанное без измененией со второго, исправленного и дополненного издания. Под. редакцией: Н.И. Бухарина, В.М. Молотова, М.А. Савельева. — М.: Партиздат ЦК ВКП(б), 1933.— Том XXII. 1917—1918.— С. 621.
  10. Вбитий за наказом Секретаря ЦК ВКП(б) Й. Сталіна
  11. От издательства.— В кн.: Реввоенсовет Республики (6 сент. 1918 г.— 28 авг. 1923 г.).— М.: Политиздат, 1991.— 464 с. — С. 5.
  12. Шевоцуков П. А. Революционный военный совет Республики.— В кн.: Реввоенсовет Республики (6 сент. 1918 г.— 28 авг. 1923 г.).— М.: Политиздат, 1991.— 464 с. — С. 7.
  13. Вилкова В.П., Ненароков А.П. Послесловие. — В кн.: Троцкий Л. Д. Сталинская школа фальсификаций: Поправки и дополнения к литературе эпигонов.— Репринтное воспроизведение книги, опубликованной в Берлине в 1932 г. издательством «Гранит».— М.: Наука, 1990.— 336 с. (Академия наук СССР. Научный совет «История Великой Октябрьской социалистической революции»).— С. 302.
  14. Сироткин В. Г. От «военного коммунизма» к непу. Международная обстановка.— В кн.: Архивы раскрывают тайны…: Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов.—.: Политиздат, 1991.— 383 с.: ил. ISBN 5—250—01215—9.— С. 48.
  15. Надежда Константиновна Крупская. Воспоминания о Ленине.— В кн.: Воспоминания о Владимире Ильиче Ленине: В 5-ти т. Т. 1. Воспоминания родных / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС; Редкол.: П. П. Мчедлов и др.— 3-е изд.— М.: Политиздат, 1984.— 639 с., ил.— С. 442.
  16. Малая Советская Энциклопедия. Том четвертый. Ковальская—Массив. — М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1929.— С. 80.
  17. Девятая конференция РКП(б). Протоколы. М., 1972.— С. 354,359.
  18. Сироткин Владлен. От «военного коммунизма» к непу. Международная обстановка.— В кн.: Архивы раскрывают тайны…: Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов.— М: Политиздат, 1991.— C. 54.
  19. Ленин В.И. Неизвестные документы. 1891-1922 гг. - М.: РОССПЭН, 1999.— С. 357.
  20. Политбюро ЦК РКП(б)-ВКП(б) и Коминтерн: 1919-1943 гг. Документы. — М.: «Российская политическая энцик­лопедия» (РОССПЭН), 2004.— 960 с.
  21. Сироткин Владлен. От «военного коммунизма» к непу. Международная обстановка.— В кн.: Архивы раскрывают тайны…: Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов.— М: Политиздат, 1991.— C. 52.
  22. Кривицкий В. Г. «Я был агентом Сталина». Записки сов. разведчика / Пер. с англ.— М.: «Терра—Terra», 1991.— 365 с.
  23. Воззвание комунистов.— Известия Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских, Казачьих и Красноарм. Депутатов и Моск. Совета Рабоч. и Красноарм. Депутатов, 6 марта 1921 года, № 50 (1193)
  24. Революционная борьба.— Известия Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских, Казачьих и Красноарм. Депутатов и Моск. Совета Рабоч. и Красноарм. Депутатов, 26 марта 1921 года, № 67 (1210)
  25. Захват динамитных заводов. — Известия Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских, Казачьих и Красноарм. Депутатов и Моск. Совета Рабоч. и Красноарм. Депутатов, 30 марта 1921 года, № 68 (1211)
  26. Приговор по делу Гельца. — Известия Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских, Казачьих и Красноарм. Депутатов и Моск. Совета Рабоч. и Красноарм. Депутатов, 25 июня 1921 года, № 136 (1279).— Пізніше Макс Гельц був вивезений до СРСР, де про його урочисту зустріч писали всі центральні газети. Коли ж, через деякий час, він спробував виїхати до Німеччини, то загинув при нез'ясованих обставинах
  27. Автобіографія Радека К. у кн.: Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской Революции (Автобиографии и биографии).— Приложение к циклу статей «Союз Советских Социалистических Республик», помещенных в 41-м томе Энциклопедического словаря Русского Библиографического Института Гранат. (Репринтное воспроизведение).— М.: Книга, 1989.—890 с.— С. 169.
  28. Aino Kuusinen: Der Gott stürzt seine Engel. Molden, Wien, München und Zürich 1972, S. 76-86, ISBN 3-217-00448-5. (Авторка була дружиною секретаря ВККІ Отто Куусінена, а починаючи від 1924 співробітником Комінтерну. З'ясування стосунків між Карлом Радеком, Ернстом Тельманом та Бела Кун після провалу революції в Німеччині вона могла спостерігати на власні очі.)
  29. Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— C. 353.
  30. Малая Советская Энциклопедия. Том четвертый. Ковальская—Массив. — М.: Акционерное общество «Советская энциклопедия», 1929. — С. 278.
  31. А. Авторханов. Мемуары
  32. Авторханов А. Загадка смерти Сталина. Главы из книги. — Новый мир, № 5 (9-789), май 1991 (сентябрь 1990).— С. 229.
  33. Свідчення працівників одного з райкомів КПРС в Українській РСР. Незнищені інструкції, включаючи й таємні, зберігаються у Архіві Президента РФ
  34. Інформація працівників РК КПРС
  35. Ленин Владимир Ильич. Краткая биография / Изд. 2-е.— М.: Гос. изд-во политич. лит-ры, 1955.— 312 с. (Институт Маркса — Энгельса — Ленина — Сталина при ЦК КПСС)
  36. Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской Революции (Автобиографии и биографии).— Приложение к циклу статей «Союз Советских Социалистических Республик», помещенных в 41-м томе Энциклопедического словаря Русского Библиографического Института Гранат. (Репринтное воспроизведение).— М.: Книга, 1989.—890 с.— Часть ІІІ. С. 108—111.
  37. Стаття у Вікіпедії
  38. а б в г д е ж Постанова Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року у розслідуваній Службою безпеки України кримінальній справі про геноцид в Україні у 1932–1933 роках
  39. Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской Революции (Автобиографии и биографии).— Приложение к циклу статей «Союз Советских Социалистических Республик», помещенных в 41-м томе Энциклопедического словаря Русского Библиографического Института Гранат. (Репринтное воспроизведение).— М.: Книга, 1989.—890 с.— Часть ІІІ. С. 151—160.
  40. Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской Революции (Автобиографии и биографии).— Приложение к циклу статей «Союз Советских Социалистических Республик», помещенных в 41-м томе Энциклопедического словаря Русского Библиографического Института Гранат. (Репринтное воспроизведение).— М.: Книга, 1989.—890 с.— Часть ІІ. С. 57—64.
  41. Стаття у Вікіпедії

Джерела / Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Андреев Герман. Не близнецы, но - братья // Новый мир. — 1994. — № 4. — С. 185—189. — ISSN 0130-7673. (рос.)

Див. також[ред.ред. код]


Політичні партії і рухи Це незавершена стаття про політичні партії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.