Комуністична партія України
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Комуністична партія України | |
|---|---|
 |
|
| Голова партії | Петро Симоненко |
| Заснована/зареєстрована | 1993 |
| Штаб-квартира | Київ |
| Політична ідеологія | соціалізм[1] опортунізм[2] |
| Членство у міжнародних організаціях | |
| Союзники, блоки | |
| Кольори | |
| Кількість членів | |
| Кількість депутатів у ВР | 27 |
| Веб-сторінка | www.kpu.net.ua |
Комуністи́чна Па́ртія Украї́ни — до 1952 — Комуністична Партія (більшовиків) України (КП(б)У) — частина Комуністичної Партії Радянського Союзу, що об'єднувала осередки останньої в межах України, керувала всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. Ідеологічно КП(б)У ґрунтувалася на марксизмі-ленінізмі, проголошувала своєю метою побудову комуністичного суспільства.
Зміст |
[ред.] До виникнення
КПУ виникла з більшовицьких осередків Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), які діяли в Україні. До революції 1917 року вони не були об'єднані в окрему всеукраїнську організацію. Більшовики хоча й визнавали існування української нації і — формально — її права на самовизначення, на практиці вважали Україну «органічною частиною» Росії і тому питання про створення окремої територіальної організації у власній партії навіть не ставили.
Для активізації діяльності більшовицьких організацій в Україні після Жовтневого збройного повстання керівництво РСДРП(б) вважало за потрібне створити якийсь загальноукраїнський більшовицький центр. Для цього до Києва прибули член ЦК Зінов’єв і комісар Румунського фронту Рошаль. 3 грудня 1917 року у Києві відкрився з’їзд, що увійшов в історію як Крайовий (Обласний) з’їзд РСДРП(б). З’їзд проголосив утворення всеукраїнської більшовицької організації під назвою РСДРП(б) – Соціал-демократія України та обрав її керівний центр – Головний комітет соціал-демократії України (ГК СДУ).
До Головного комітету було обрано дев'ять членів: Євгенію Бош, Георгія Лапчинського, Олександра Горвіца, Володимира Ауссема та інших. За деякими спогадами головою комітету стала Євгенія Бош, згідно інших джерел посаду секретаря Головного комітету обійняв Лапчинський.
Фактично керівний центр виявився недієздатним. Причин цього декілька. Одна — невизнання Донецько-Криворізьким обкомом РСДРП(б) Головного комітету як всеукраїнського партійного центру; друга — переобтяженість членів ГК СДУ роботою в ЦВК і Народному Секретаріаті; третя — невизначеність позиції ЦК РСДРП(б).
[ред.] Виникнення
КП(б)У утворена 18-20 квітня 1918 р. у Таганрозі (нині — Росія) на нараді представників більшовицьких організацій України за ініціативою Миколи Скрипника під назвою Комуністична партія (більшовиків) України.
На І з'їзді КП(б)У, який відбувся у липні 1918 в Москві на вимогу російських більшовиків ухвалила рішення про входження до складу РКП(б) із збереженням власної назви. Спочатку партію очолював Георгій П'ятаков (липень-вересень 1918 р.), потім — Серафима Гопнер (вересень-жовтень 1918 р.), Емануїл Квірінг (жовтень 1918 р. — березень 1919 р.), Станіслав Косіор (травень 1919 — листопад 1920 р.).
Після серії військових поразок та в зв'язку з ризиком втрати України на початку липня 1919 замість ЦК КП(б)У було створене Зафронтове бюро для керівництва підпільними організяціями у тилу генерала Денікіна. Чільником залишався Косіор, а місце перебування бюро постійно змінювалося. Деякий час Зафронтове бюро квартирувало у Брянську, потім — у Серпухові. В грудні 1919 року воно припинило свою роботу.
Навесні 1920 року відбулась значна подія в історії Комуністичної партії України: IV конференція КП(б)У, що проходила у Харкові з 17 по 23 березня. З доповіддю на ній виступив Сталін, який виклав тези ЦК РКП(б) до IX з'їзду партії. Після бурхливої дискусії за тези ЦК РКП(б) проголосувало 86 чоловік, проти — 117. Більшість отримало революційно-пролетарське крило партії — «децисти», а основу більшості складала Харківська партійна організація. Меншість в знак протесту покинула конференцію. Усі рішення IV конференції КП(б)У було відмінено московським керівництвом РКП(б), Центральний комітет, обраний на конференції, — розпущено, а 5 квітня призначено тимчасовий ЦК.
20 березня 1920 року відбулося спільне засідання IV конференції КП(б)У та конференції УКП(б). Так під тиском Комінтерну до КП(б)У приєдналася Українська комуністична партія (боротьбистів), а згодом — і Українська Комуністична Партія. До 1925 року змінилося ще три партійних керівники — Вячеслав Молотов (листопад 1920 р. — грудень 1921 рр.), Дмитро Мануїльський (грудень 1921 р. — квітень 1923 р.) і ще раз Емануїл Квірінг. У 1925 році першим секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович, який проводив подвійну політику — формально партія підтримувала курс на українізацію, неформально — усі її чільні провідники ізолювалися і усувалися від впливу на ухвалення рішень.
[ред.] Репресії
У 1928 р. КП(б)У знову очолив Станіслав Косіор. Партія взяла курс на виконання завдань керівництва ВКП(б) щодо форсованої індустріалізації та примусової колективізації сільського господарства, наслідком якої став голодомор 1932-33 рр. Незгодні з такою політикою комуністи піддавалися репресіям — у 1929—1933 рр., з лав КП(б)У було виключено 77 тисяч осіб (46 % складу партії). У 1936—1938 рр. партією прокотилася ще одна хвиля репресій, з партії було виключено (і переважно знищено) більше половини її членів, серед яких і попередні виконавці волі ЦК ВКП(б): Постишев і Косіор. У 1938 р. КП(б)У очолив Микита Хрущов.
[ред.] В роки Другої світової
Під час Другої світової війни — в умовах нацистської окупації — КП(б)У діяла в підпіллі, а після повернення на територію України Червоної Армії швидко відновила свою структуру.
[ред.] Післявоєнна відбудова
У березні 1947 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У знову повернули Лазаря Кагановича, у грудні того ж року його вкотре змінив Микита Хрущов, а з грудня 1949 р. українськими комуністами керував Леонід Мельников. З приходом до керівництва КПРС самого Хрущова і в СРСР, і в Україні почалася «відлига». Однак політика керівництва Компартії України — Олексія Кириченка (1953-57 рр.), Миколи Підгорного (1957—1963 рр.) і Петра Шелеста (1963—1972 рр.) послідовністю не відзначалися. На часи Шелеста припадає кілька кампанії по боротьбі з дисидентами, які традиційно звинувачувалися в «українському націоналізмі», але й самого керівника КПУ усунули з посади з майже аналогічною аргументацією.
[ред.] Застій
А ось з приходом до керма партії Володимира Щербицького у відносинах з керівництвом КПРС встановилося повне взаєморозуміння. Яке пізніше назвали «застоєм». Щербицький відіграв значну роль в приході до влади в Москві Михайла Горбачова, але з ним в очільників КПУ відносини не склалися.
[ред.] Перебудова
Врешті решт у жовтні 1989 р. Горбачов домігся призначення на посаду першого секретаря ЦК Компартії України свого протеже Володимира Івашка. У квітні 1990 р. Івашка обрали ще й головою Президії Верховної Ради України. Але обидві посади він обіймав недовго. Вже влітку 1990 р. він переїхав на роботу до Москви. Компартію очолив Станіслав Гуренко, а на посаді спікера парламенту Івашка змінив другий секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук. За іронією долі саме Кравчук — як голова Президії Верховної Ради України — підписав не лише Акт проголошення незалежності України, але й документи про припинення діяльності, а потім і заборону КПУ у серпні 1991 року.
[ред.] Відновлення партії
Після заборони КПУ частина колишніх комуністів вступила до новоствореної Соціалістичної партії України. А в 19 червня 1993 р.- на з'їзді у Донецьку Компартія була відновлена (формально — заново створена). Очолив КПУ Петро Симоненко. КПУ була офіційно зареєстрована у жовтні 1993 року. З того часу постійно декларувала свою опозиційність — до президентів Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка.
[ред.] Парламентська партія
Після парламентських виборів 1994 року КПУ перетворилася на потужну політичну силу Верховної Ради, комуністи фактично сформували керівництво парламенту та отримали портфелі керівників ключових парламентських комісій. Самостійної участі в президентських виборах 1994 року Компартія участі не брала, підтримавши кандидатуру лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза.
На парламентських виборах 1998 рку комуністи здобули 123 мандати (84 — за списком і 39 — в одномандатних округах). Згодом чисельність фракції скоротилася до 110 депутатів. Проте це не заважало КПУ бути основою парламентської більшості, яка діяла до 2000 року. Перша п'ятірка виборчого списку виглядала наступним чином:
- Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
- Парубок Омелян Никонович (КПУ)
- Наливайко Анатолій Михайлович (КПУ)
- Олійник Борис Ілліч (КПУ)
- Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна (КПУ)
Під час виборів керівника держави у 1999 році лідер КПУ Петро Симоненко в першому турі виборів отримав 22,24 % голосів і посів друге місце, в другому турі здобув 37,8 % голосів, поступившись Леоніду Кучмі.
На виборах до Верховної Ради 2002 року комуністи отримали 19,98 % голосів (друге місце після «Нашої України»). Перша п'ятірка виборчого списку виглядала наступним чином:
- Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
- Парубок Омелян Никонович (КПУ)
- Герасимов Іван Олександрович (позапартійний)
- Олійник Борис Ілліч (КПУ)
- Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна (КПУ)
Під час президентських виборів у 2004 році Петро Симоненко в першому турі виборів здобув 5 % голосів (4-е місце).
Під час парламентських виборів у 2006 році за КПУ проголосували 3,66 % виборців (5 місце, найгірший результат за всю історію партії). Проте це не завадило комуністам вперше з 2000 р. увійти до парламентської більшості (разом з СПУ та Партією регіонів). Перша п'ятірка виборчого списку виглядала наступним чином:
- Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
- Мартинюк Адам Іванович (КПУ)
- Герасимов Іван Олександрович (КПУ)
- Самойлик Катерина Семенівна (КПУ)
- Парубок Омелян Никонович (КПУ)
На позачергових парламентських виборах у 2007 році отримала 5,39% голосів, що дозволило отримати 27 місць у Верховній Раді. Перша п'ятірка виборчого списку виглядала наступним чином:
- Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
- Волинець Євген Валерійович (КПУ)
- Перестенко Марина Володимирівна (КПУ)
- Герасимов Іван Олександрович (КПУ)
- Гайдаєв Юрій Олександрович (позапартійний)
В останні роки партія виступає за ліквідацію інституту президента.
Центральний друкований орган партії — газета «Комуніст».
[ред.] Див. також
[ред.] Література
- Калініченко В. В., Рибалка І.К. // Історія України. Частина ІІІ: 1917—2003 рр. — Харків: ХНУ, 2004.
- Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України. 17 – 23 березня 1920 р. Стенограма. К., 2003,
[ред.] Джерела інтернет
- Харченко В. "Георгій Лапчинський, лідер “групи федералістів” у КП(б)У"
- В.Солдатенко “Центральна постать тодішнього політичного життя”
- Динаміка виборчих рейтингів найпопулярніших політичних партій України (опитування Центру Разумкова)
[ред.] Посилання
 |
Це незавершена стаття про політичні партії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
