Курінь (хата)
Курі́нь — сільський житловий будинок у деяких районах України і південної Росії (на Дону)[1]. На території України, згідно зі словником Грінченка, «куренем» називали хату на Поділлі (у той час як слово «хата» вживали в значенні «могила»). У журналі «Основа» засвідчена фраза «Хати наші на цвинтарі, а вас просю до куріня»[2].
Історія[ред. | ред. код]
Історично «курінь» являв собою і місце проживання, і оборонну споруду (пор. козачі курені Східної України). На будову звичайного козачого житла, званого куренем, вплинула річкова культура Нижнього Дону і Передкавказзя.
Перші козацькі поселення виникали в плавнях (річкових очеретяних заростях), житла мали турлучні стіни (тобто плоти з двох рядів прутів або очерету і заповненим землею для тепла і міцності простором між ними), очеретяна стріха з отвором для виходу диму. Однак широкі, багатокілометрові розливи річок вимагали особливих будівель — пальових, що і вплинуло на подальший розвиток будови куреня.
Риси пальової споруди легко вгадуються в сучасному козацькому житлі. Козачий курінь — двоповерховий. І, швидше за все, його другий ярус — це не «підкліт», що виріс до другого поверху, а спогад про палі, на яких колись стояли житла[3].
Будова[ред. | ред. код]
Козачий курінь буває, як правило, двох видів: типу південноросійської (української) хати (поширений більш на Кубані) і двоповерхового типу (був поширений у верхньодонських козаків, на Кавказі). Останній тип називався також «півкам'яним», тобто перший поверх — цегляний (раніше — саманний, з цегли-сирцю), другий — дерев'яний. Характерно, що чим північніше поселення, тим перший поверх нижче. На Сіверському Дінці ж він більше схожий на підвал, хоча характерні риси загальної козацької споруди видно і тут.
Перший поверх, як правило, не житловий, господарський (вважалося, що «жити потрібно в дереві, а припаси зберігати в камені») — називається «низи». Центром низів є, так звана, «холодна» кімната: без вікон, але з невеликими отворами в стіні, влаштовані особливим чином, що дозволяють так ходити повітрю, що в ній постійно дув протяг, остиглий в коморах, що оточують цю кімнату . Комори облямовують «холодну» вузьким коридором. Входом всередину служать вузькі і низькі двері, які зазвичай відкриваються всередину (щоб легко можна було їх підперти), що дозволяє увійти тільки по одному, зігнувшись під низьким одвірком (в минулому за дверима могла бути влаштована і яма для непроханих гостей).
Головний вхід в курінь — по ґанку («поріжках») влаштований на другий поверх, оточений особливою терасою («баляси»). Головна кімната («застави») відгороджена від вхідних дверей сіньми. У красному кутку зали (лівому навпроти входу) — божниця, під нею розташовувався стіл (завжди накритий чистою скатертиною). Уздовж стін розташовувалися лавки. Тут же була піч, стояв «постав» (шафа для розміщення посуду зі скляними дверцятами). У центрі зали завжди стояв обідній стіл. Оздоблення доповнювали дзеркало, скриня, ліжко (яке стояло в кутку, покрите байковою або зшитою з клаптиків ковдрою).
Із зали двері вели в спальню — на жіночу половину, де стояло велике ліжко, висіла колиска для немовляти, розміщувався скриня з речами, прядка та інше. Також із зали виходили двері на чоловічу половину, тобто кімнату («гридниця», «кунацька», «молодецька»), призначену для підлітків, неодружених козаків.
При будь-якій кількості кімнат обов'язково виділялася в самостійне приміщення кухня, («стряпна», «стряпка»), де готували і їли їжу. У кухню виходила однією стороною і піч, розміщена в залі. Тут вона мала і чавунну плиту. Також на кухні розташовувалися шафи з посудом і припасами.
Південноросійський тип куреню був подібний до української хати. Це була споруда, яка зберегла свої архаїчні особливості: однокамерне квадратне житло з гостроверхим дахом. Обов'язковою прибудовою були сіни, рідше — комора.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ «курень» — Большой Энциклопедический словарь. Архів оригіналу за 8 червня 2019. Процитовано 8 червня 2019.
- ↑ Хата // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
- ↑ Алмазов Б. А. Казаки. — Спб.: Золотой век, 1999. — 88 с.
Джерела[ред. | ред. код]
- Казачий курень [Архівовано 22 червня 2019 у Wayback Machine.]. Заметка Раздорского этнографического музея-заповедника.