Хитрово Єлизавета Михайлівна
| Єлизавета Михайлівна Хитрово | ||||
|---|---|---|---|---|
 Портрет Є. М. Хитрово роботи П. Ф. Соколова, 1838 рік | ||||
| Народилася |
8 (19) вересня 1783 Російська імперія | |||
| Померла |
21 квітня (3 травня) 1839 (55 років) Російська імперія | |||
| Громадянство |
 Російська імперія | |||
| Діяльність | господиня літературного салону | |||
| Рід | Голенищеви-Кутузовиd | |||
| Батько | Михаїл Іларіонович Кутузов | |||
| Мати | Катерина Іллівна, уроджена Бібікова | |||
| У шлюбі з | Ferdinand von Tiesenhausend і Q15061827? | |||
| Діти | Тизенгаузен Катерина Федорівна і Доллі Фікельмон | |||
|
| ||||
 Хитрово Єлизавета Михайлівна у Вікісховищі | ||||
Єлизавета Михайлівна Хитрово - (8 (19) вересня 1783 — 21 квітня (3 травня) 1839; у першому шлюбі — графиня Тизенгаузен, уроджена Голєнищева-Кутузова) — дочка Михайла Іларіоновича Кутузова, подруга О. С. Пушкіна. Господиня відомого петербурзького салону.
Біографія[ред. | ред. код]
Єлизавета Михайлівна (Еліза, Лізонька) була третьою дочкою Михайла Іларіоновича Кутузова (1745—1813) і Катерини Іллівни, уродженої Бібікової (1754—1824). Отримала звичайну для дівчат того часу домашню освіту.
Після тривалої відсутності, повернулася в Петербург у 1826 році разом з дочкою Катериною. Пізніше (1829) до них приєдналася друга донька Єлизавети Михайлівни — Доротея (Дар'я) та її чоловік, австрійський посланець граф Шарль-Луї Фикельмон (1777—1857). Єлизавета Михайлівна тримала свій салон, який став центром інтелектуального життя. Його відвідували Пушкін, Жуковський, Вяземський.
П. А. Вяземський згадував про Є. М. Хитрово: «В літописах петербурзького гуртожитку ім'я її залишилося таким самим незмінно привабливим, що й протягом багатьох років. Її ранкові зустрічі (що тривали від години до чотирьох пополудні) й вечори дочки її, графині Фикельмон, залишились у пам'яті тих, хто мав щастя брати в них участь».
Предметом нескінченних жартів вищого світу було захоплення Єлизавети Михайлівни не за віком відкритими туалетами. Жартуючи над дивацтвами Елізи друзі завжди ставилися до неї з глибокою симпатією за доброту, щирість і широту душі[1].
Померла Єлизавета Михайлівна 3 травня 1839 року, похована в Олександро-Невській Лаврі. На її могилі було встановлено надгробок, замовлений доньками в італійського скульптора Вінченцо Леві.
Родина[ред. | ред. код]
Перший шлюб[ред. | ред. код]
6 червня 1802 року Єлизавета Михайлівна вийшла заміж за флігель-ад'ютанта батька, Фердинанда з графського роду Тизенгаузенів. На російський манер її чоловік називався Федором Івановичом. Весілля відбулося в Павлівській палацовій церкві у присутності імператриці Марії Федорівни, у якої Єлизавета Михайлівна була фрейліною.
У листі до дочки в 1803 році (незабаром після народження онуки Катерини) Кутузов писав:
Отже ти — мати, кохана Ліза. Люби своїх дітей, як я люблю моїх — цього досить… Якщо бути у мене сину, то не хотів би мати іншого як Фердинанд .
Шлюб не був довгим: 2 грудня 1805 року в битві під Аустерліцем, піднявши солдатів в атаку, Фердинанд Тизенгаузен був важко поранений, взятий в полон і помер через кілька днів. Єлизавета Михайлівна важко переживала втрату. У двадцять два роки вона залишилася вдовою із двома дочками. Люблячий батько пише:
Лізонька, мій друг сердешний, у тебе дітки маленькі, я кращий твій друг і матінка; побережи себе для них
27 травня 1807 року Михайло Іларіонович знову звертається до дочки, яка, мабуть, перебувала на межі самогубства.
Лізонька, наважуюся нарешті, тебе покартати: ти мені розповідаєш про розмову з маленькою Катрусею, де їй оголошуєш про далекі подорожі, які ти маєш намір зробити і що ми зробимо все, але бажати не сміємо, тим більше, коли маємо істоти, що прив'язують нас до життя …
Другий шлюб[ред. | ред. код]
Лише у серпні 1811 року Єлизавета вийшла заміж вдруге за генерала Миколи Федоровича Хитрово, призначеного в 1815 році тимчасовим повіреним у справах Росії у Флоренції. За чоловіком вирушила й Єлизавета Михайлівна із доньками. Незабаром вони вже володіли обширними зв'язками. Меттерніх, що бачив їх під час роботи конгресу в Лайбахе писав дружині: «Мадам Хитрово знаходиться тут разом з обома своїми чарівними дочками. Ми всі закохані в цих молодих осіб…» За ними закріпилося прізвисько «люб'язне Тріо»[2].
Чоловік Єлизавети Михайлівни генерал-майор Н. Ф. Хитрово був повіреним у справах за Тосканському дворі (1813—1817). Її сестра Ганна Михайлівна була одружена з родичем і тезкою чоловіка Єлизавети — Миколою Захаровичем Хитрово. Можливо, в 1817 році, чоловік Єлизавети Михайлівни впав у немилість через своїх непомірних витрат: він жив на широку ногу і займався колекціонуванням, склавши прекрасне зібрання античних ваз і гем. Посада Хитрово була скасована, а самому йому було поставлено умову для отримання пенсії залишатися в Тоскані. За свідченням Ф. Р. Головкіна, Хитрово переносив «своє нещастя мужньо <…> Він все продає і розраховується зі своїми кредиторами; своє господарство він скасував і найняв маленьку квартирку». Другий шлюб Єлизавети Михайлівни теж був коротким: 19 травня 1819 року Микола Хитрово, не відрізнявся міцним здоров'ям, помер. Єлизавета Михайлівна раніше жила у Флоренції, в 1820 році здійснила подорож до Неаполя з дочками, а пізніше — поїздку в Центральну Європу. Серед особистих друзів сім'ї Хитрово були прусський король Фрідріх-Вільгельм III (свого часу залицявся до Катерини, старшої дочки Єлизавети Михайлівни), майбутній бельгійський король Леопольд і багато інші члени можновладних європейських сімей.
У 1823 році Єлизавета Михайлівна з дочками здійснила поїздку в Петербург. Залишившись після смерті другого чоловіка у важкому матеріальному становищі, Хитрово сподівалася виклопотати пенсію. При дворі вона була прийнята надзвичайно прихильно. За словами французького дипломата Шарля де Флао, вона отримала пенсію «в сім тисяч рублів» і землі в Бессарабії.
Діти[ред. | ред. код]
Від першого шлюбу з графом Фердинандом Тизенгаузеном (1782—1805):
- Катерина, фрейліна (1803—1888) — не заміжня.
- Дарина (1804—1863) — з 1821 року дружина Шарля-Луї Фікельмона (1777—1857).
Дружба з Пушкіним[ред. | ред. код]
Знайомство Єлизавети Михайлівни з Олександром Пушкіним відбулося влітку 1827 року і незабаром переросло в міцну дружбу. Вона справно постачала поета новинами про культурне життя Європи, літературними новинками і новинами про політичні події. Пушкін писав:
Повернувшись до Москви, добродійко, знайшов у княгині Довгорукої пакет від Вас, — французькі газети і трагедію Дюма, — все це було новиною для мене, нещасного зачумленого нижегородця.
21 січня 1831 року поет повідомляє з вдячністю:
Ваші листи — єдиний промінь, що проникає до мене з Європи.
Хоча відносини Елізи і поета не були безхмарними. Будучи старше поета на шістнадцять років й не маючи шансів на яке-небудь відповідне почуття, Єлизавета Михайлівна оточила Пушкіна прямо-таки материнською турботою, якою той часто відверто обтяжувався. Пушкін писав своєму другові Вяземському:
…… а вона переслідує мене й тут листами та посилками. Визволи мене від Пентефреїхи.
Втім, П. Вяземський у листі до дружині скаржився:
Скажи Пушкіну, що він шахрай. Тобі говорить про свою досаду, скаржиться на Єрмінію (прізвисько Єлизавети Михайлівни), а сам до неї пише … Я на днях бачив у неї лист від нього. Не прочитав, але прочитав на обличчі її, що вона задоволена.
Чоловік приятельки Пушкіна Олександри Смирнової-Россет, дипломат Н. М. Смирнов, також відзначав:
Він ніколи не міг зважитися засмутити її, відштовхнувши від себе, хоча, сміючись, кидав у вогонь, не читаючи, її щотижневі записки.
І сам поет, відповідаючи на лист Елізи, в якому та переживає з приводу його заручин з Наталі Гончаровою, повідомляє:
Повірте, що я завжди залишуся самим щирим шанувальником Вашого чарівності, такої простої Вашої розмови, настільки привітної й настільки захоплюючої. Ви маєте нещастя бути самою блискучою з наших світських дам.
У 1925 році в бібліотеці Юсуповського палацу були виявлені двадцять сім листів Пушкіна до Є. Хитрово.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ http://rvb.ru/pushkin/01text/10letters/1815_30/01text/1830/1549_366.htm Листи
- ↑ Так прозвали Єлизавету та її дочок.
Література[ред. | ред. код]
- Неверов О. Колекції родини Хитрово. // Наша спадщина. — 1990. — № 6(18). — С. 41-46; іл.
- Раєвський Н. А.. Вибране. — М.: Художня література, 1978. — Сс. 52-342.