Хуту

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хуту
Кількість 5–9.5 мільйонів
Ареал Руанда Руанда
Бурунді Бурунді
ДР Конго ДР Конго
Близькі до: Тутсі, тва
Мова Кірунді, кіньяруанда

Ху́ту (також бху́тту) — народ у центральній Африці, основне населення Руанди й Бурунді. Відповідно до даних ЦРУ США 84 % населення Руанди й 85 % населення Бурунді є хуту. Історично основним заняттям хуту було землеробство. Розмовляють, в основному, мовами групи банту, панівна нині релігія — католицизм.

Історія[ред. | ред. код]

Хуту переселились в район Великих Африканських озер у I столітті з півночі, витісняючи пігмеїв тва, які до того часу займали панівне становище в області.

У XV столітті хуту були підкорені тутсі. Влада тутсі над хуту підтримувалась Бельгією до 1962 року, поки регіон не було поділено на Руанду й Бурунді. Хуту отримали повний контроль над Руандою, що 1994 року призвело до геноциду тутсі, 800 000 були вбиті,[1]. В результаті конфлікту загинуло близько мільйона осіб (14 % населення Руанди).[2]

До початку геноциду в Руанді поділ на хуту й тутсі мав здебільшого соціальний характер, між цими етнічними групами вже не було мовних і культурних розбіжностей, а фізичні відмінності багато в чому стерлись через міжетнічні шлюби, хоча донині поширено уявлення, що хуту нижчі за зростом, та що їхня шкіра є темнішою.[3] За часів бельгійського колоніального правління національність була записана в ідентифікаційній картці руандійця, при цьому запис про національність дитини відповідав запису про національність його батька[3].

Через конфлікти між хуту й тутсі обстановка в регіоні Великих Африканських озер залишається напруженою[джерело?].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. How the genocide happened. BBC. 1 квітня 2004. Архів оригіналу за 21 лютого 2009. Процитовано 7 грудня 2012. 
  2. Minorities Under Siege: Pygmies today in Africa. UN Office for the Coordination of Humanitarian Affairs. 2006. Архів оригіналу за 1 грудня 2006. Процитовано 7 грудня 2012. 
  3. а б Carl H. Wilkens, «I'm not leaving», 2011. ISBN 978-1-4507-8080-3

Посилання[ред. | ред. код]