Геноцид у Руанді

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кістки загиблих у Мурабі

Геноци́д у Руа́нді (1994) (руанда Itsembabwoko ry'u Rwanda ry'1994)  — дії тимчасового уряду Руанди, що прийшов до влади в результаті військового перевороту 6-7 квітня, етнічної більшості країни  — народності хуту, керованої тимчасовим урядом армії і загонів «Інтерахамве» і «Імпузамугамбі» проти представників етнічної меншини країни — народності тутсі, і проти хуту, що дотримувалися поміркованих політичних поглядів, направлені на повне знищення і тих, і інших. Число убитих за 100 днів склало, ймовірно, близько 800 тисяч чоловік[1], з них приблизно 10% склали хуту.

Вбивствам тутсі поклало кінець просування Руандійського патріотичного фронту .

Передісторія[ред.ред. код]

Найдавнішими жителями Руанди були пігмеї Тва, які й досі складають невелику частину населення країни. Народи Банту  — предки сучасних хуту оселилися на території країни кілька століть тому. Їх головним заняттям було землеробство. Пізніше прийшли тутсі, що за походженням були кочовим нілотським народом. Скотарі тутсі підкорили землеробів хуту, однак дуже швидко, буквально за одне покоління, перейняли мову банту та багато що запозичили в хуту. Подібність двох народів така, що на думку деяких дослідників хуту та тутсі є нащадками тих самих народів, певні фізичні відмінності пояснюються різним способом життя і дієтою. Новіші генетичні дослідження все ж підтверджують думку про різне походження двох етнічних груп. В будь-якому випадку і хуту і тутсі розмовляють однією мовою  — Кіньяруанда, їхні традиції, релігійні погляди, культура є ідентичними і переважна більшість дослідників схиляється до думки, що з середини 19 століття поняття хуту і тутсі були радше класовими і економічними, ніж етнічними.

Перші держави створені банту-мовними народами(як хуту так і тутсі) датуються 15 ст. Проте сильна центральна влада в країні з'явилася у середині 19 ст. за правління мвамі(короля) Рвабугірі[2]. Рвабугірі, його найближче оточення і більшість дрібних феодалів були тутсі і саме в цей період посилюється соціальне розмежування між двома групами. Також відмінності між ними стають більш чіткими і поступово зменшується кількість переходів з однієї групи в іншу і кількість змішаних шлюбів. Для контролю над підлеглим населенням королівський двір встановив два види соціальних інституцій  — убухаке і убуретва[3]. При убуретва власники земельних наділів повинні були відпрацювати за можливість користуватися землею, яка формально належала мвамі чи його оточенню. Це стосувалося землеробів тобто хуту. Убухаке стосувалася власників худоби і полягала лише в незначних сезонних роботах, що значно покращувало статус простих тутсі порівняно з хуту. Також найбагатші верстви хуту могли перейти в систему убухаке і в стан тутсі. Окрім власне держави Руанда на території сучасної країни також існували два королівства хуту  — Букунзі і Бусозо[4].

В 19071916 рр. Руанда перебувала під владою Німеччини. У 1910 р. країна набула сучасних кордонів. У 1916 р. Руанда перейшла під владу Бельгії. Обидві колоніальні адміністрації опиралися на тутсі, яких вони вважали расово розвинутішим народом, ніж хуту. Бельгійська адміністрація підтримала і далі розвинула існуючий феодальний лад. Також за допомогою бельгійців під владу центрального двору підпали раніше незалежні держави хуту на півночі Руанди. У 1933 р. колоніальна адміністрація запровадила ідентифікаційні картки на яких кожен місцевий житель однозначно визначався як хуту, тутсі чи тва. Таким чином поділ між цими групами був офіційно оформлений. Після Другої світової війни поступово бельгійська адміністрація відмовляється від абсолютної підтримки тутсі і розпочинає демократизацію країни. В цей же час Мвамі Мутара здійснив перерозподіл землі і відмінив системи Убухаке і Убуретва. Всі ці зміни значно посилили позиції хуту.

Напередодні незалежності у 1959—1961 роках відбуваються сутички між бойовиками хуту і тутсі внаслідок яких загинуло 20000-100000 тутсі і 150000 тутсі покинули межі країни.

На референдумі у 1960 р. було вирішено перетворити Руанду в республіку. Першим президентом став хуту Грегуар Каїбанда. В країні поступово формується однопартійна система з домінуванням хуту. Перші роки незалежності характеризуються новими сутичками з численними жертвами.

У 1973 році внаслідок військового перевороту до влади прийшов Жувеналь Габ'ярімана при якому продовжилося домінування хуту.

В період загострення економічних складнощів, що збігся за часом з активізацією повстанського руху на базі тутсі, відомого як Руандійській патріотичний фронт, з 1990 року почався процес демонізації тутсі в засобах масової інформації. Громадянська війна між РПФ і армією Уганди завершилася Арушськими угодами 1993 року, проте радикальні сили з середовища хуту їх не прийняли.

Приготування і пропаганда в ЗМІ[ред.ред. код]

Ідеологічним підгрунтям для геноциду була так звана ідеологія Сила Хуту. Її основи закладені ще перед незалежністю Руанди проте нового розвитку і широкої популярності вона набула наприкінці 80-их років і особливо після початку громадянської війни. Одним із центрів розвитку даної ідеології була неформальна організація Аказу сформована з оточення президента Хаб'ярімана і його дружини. Дана організація, як вважається була організатором геноциду. Основними виконавцями геноциду стали молодіжні угруповання «Інтерахамве» і «Імпузамугамбі,» які активно розвивалися у 90-их роках.

Масова пропаганда у друкованих ЗМІ направлена проти тутсі і РПФ почалася відразу після входження повстанців на територію Руанди у жовтні 1990 р. Започаткувала цей процес газета Кангура, яка постійно була впливовим інструментом радикальних політиків хуту. У грудні 1990 р. у спеціальному виданні газети з'явилися так звані "десять заповідей хуту" одна з яких закликала припинити будь-яку пощаду у відношенні до тутсі. Згодом подібну пропаганду поширили десятки дрібніших видань.

Файл:Kangura 12-1993 cover.gif
Титульна сторінка газети «Кангура» з зображенням Грегора Каїбанди і мачете. Напис означає: «Яку зброю ми використаємо щоб покінчити з тарганами» (В пропагандистській пресі тарганами називали тутсі)

Проте зважаючи на невисокий рівень писемності куди більший вплив на громадську думку мало радіо. До початку громадянської війни в країні існувала лише одна радіостанція  — державне Радіо Руанда[5]. До 1992 р воно повністю поділяло проурядову лінію і виступало з пропагандою проти тутсі. У березні 1992 р. повідомлення на Радіо Руанда спровокувало масові вбивства тутсі в провінції Бугесера. Проте згодом після зняття з посади наглядача Фердінанда Нахімани, радіо зайняло більш нейтральну позицію. В той же час РПФ розпочав мовлення власної радіостанції  — Радіо Мугабура. У відповідь екстремісти хуту розпочали організацію Radio Télévision Libre des Mille Collines(RTLM), яке вийшло в ефір у 1993 році. Серед засновників радіо було багато людей наближених до Хаб'ярімани і навіть декілька міністрів уряду. Очолив RTLM Фердінанд Нахімана. У своїх передачах RTLM використовувало популярну музику і інтерактивний зв'язок зі слухачами, що шидко забезпечило йому широку популярність. Проте основною метою радіостанції було поширення пропаганди проти тутсі.

Початок геноциду[ред.ред. код]

6 квітня 1994 року при наближенні до Кігалі з ПЗРК був збитий літак, на якому летіли президент Руанди Жувеналь Габ'ярімана і президент Бурунді Нтаріаміра. Літак повертався з Танзанії, де обидва президенти брали участь в міжнародній конференції. Після аварії відбулися збори вищого військового керівництва під керівництвом полковника Теонеста Богосори. На зібранні був також присутній голова місії UNAMIR Ромео Даллер. На зібранні була відкинута пропозиція Богосори про перехід влади до військових, проте не була прийнята ідея про співпрацю з чинним прем'єр-міністром Агатою Увілінгіїмана.

Прем'єр-міністр Агата Увілінгіїмана була вбита наступного дня, 7 квітня. Вранці цього дня 10 бельгійських і 5 ганських миротворців ООН, що прибули до дому прем'єр-міністра були оточені солдатами президентської гвардії Руанди.

Меморіал загиблим солдатам місії UNAMIR

Побачивши, що охороняючі її миротворці роззброєні, прем'єр-міністр Увілінгіїмана з чоловіком, дітьми і декількома супровідниками намагалася сховатися на території американського посольства. Проте солдати і бойовики молодіжного відділяння правлячої партії, відомого як «Інтерахамве», знайшли і убили прем'єр-міністра, її чоловіка і ще декілька людей. Дивом уціліли тільки її діти, заховані одним із співробітників ООН.

Доля бельгійських солдатів ООН, що здалися, також була вирішена бойовиками, керівництво яких вважало за необхідне нейтралізувати миротворчий контингент. Бойовики «Інтерахамве» спочатку підозрювали бельгійський контингент сил ООН в «симпатіях» до тутсі. До того ж у минулому Руанда була колонією Бельгії і багато хто був не проти порахуватися з колишніми «колонізаторами». За свідченнями очевидців, бойовики спочатку кастрували всіх бельгійців, потім запихнули відрізані статеві органи їм в рот і після жорстоких тортур і знущань застрелили.

В цей самий час військові і поліція стратили двох можливих наступників президента, президента Конституційного суду. Також були страчені більшість провідних політиків опозиційних партій.

Хроніка подій[ред.ред. код]

  • Державне радіо і приватна станція, відома як «Тисяча горбів» (Radio Television Libre des Mille Collines), підігрівали обстановку закликами до вбивства тутсі і зачитували списки потенційно небезпечних персон, бургомістри на місцях організовували роботу з їх виявлення і вбивств. За допомогою адміністративних методів в організацію кампанії масових вбивств були залучені і звичайні громадяни, і багато тутсі були убиті своїми сусідами. Знаряддям вбивства в основному служила холодна зброя (мачете). Найжорстокіші сцени розігрувалися в місцях тимчасової концентрації біженців в школах і церквах.
  • У ніч на 7 квітня бойові дії починає загін РПФ в 600 чоловік, розквартирований на околиці Кігалі відповідно до угод серпня 1993 року. Того ж дня на півночі країни починають бойові дії основні сили РПФ.
  • 8-9 квітня — Бельгія і Франція починають операції з евакуації своїх громадян.
  • 11 квітня — Організація Червоного хреста повідомляє, що загинули вже десятки тисяч руандійців.
  • 11 квітня — вбивство 2000 тутсі в школі Дон Боско (Кігалі), після евакуації бельгійських миротворців.
  • 14 квітня — Бельгія закінчує виведення своїх військовослужбовців з Руанди.
  • 15 квітня — в центрі Святого Йосипа, в містечку Ньярубуе провінції Кібунго, 20000 людей народності тутсі і поміркованих хуту атаковані солдатами армії Руанди і Інтерахамве і закидані гранатами.
Тіла загиблих у музеї в Муранді
  • 18 квітня — за наказом префекта Кібує 15 тисяч тутсі були зібрані на стадіоні «Гатваро» в місті Кібу і вбиті членами Інтерахамве. 2000 чоловік убиті руками членів Інтерахамве в римсько-католицькій церкві в Мабірізе, префектурі Чьянгугу. 18-20 квітня 4300 чоловік убиті в притулку Святого Іоанна.
  • 19 квітня — глава «тимчасового уряду Руанди» Теодор Синдікубвабо особисто закликає по радіо до вбивства «спільників» в Бутаре, останній префектурі, ще не поглинутій хвилею насильства. У ту ж ніч в Бутаре прибуває президентська гвардія і починає страти тутсі. Гинуть тисячі чоловік.
  • 21 квітня — Міжнародний Червоний Хрест повідомляє про можливі страти сотень тисяч цивільного населення. Цього ж дня Рада безпеки ООН одноголосно голосує за скорочення штату UNAMIR до 270 чоловік — одного мотострілецького взводу з Гани. Масові вбивства в технічній школі в місті Мурамбі.
  • 22 квітня — різанина 5000 тутсі в монастирі Сову.
  • 3 травня — президентська директива № 25 (PDD 25), що обмежує участь американських озброєних сил в операціях ООН з підтримання миру; має місце точка зору, що США не втручалися в конфлікт, побоюючись повторення подій 3-5 жовтня 1993 в Сомалі.
  • 13 травня — Генеральний секретар ООН Б.Бутрос-Галі говорить про два мільйони біженців і про гуманітарну катастрофу в регіоні, а також про необхідність відтворити місію ООН з допомоги Руанді (UNAMIR). Того ж дня Рада безпеки ООН готується провести голосування з приводу відновлення чисельності UNAMIR, проте представник США в ООН, Мадлен Олбрайт, відкладає голосування на 4 дні.
  • 17 травня — Рада безпеки ООН резолюцією 918 вводить ембарго на ввезення зброї до Руанди і голосує за відновлення чисельності UNAMIR до 5500 чоловік, але внаслідок розбіжностей з питання фінансування місія, що одержала назву UNAMIR II, до початку липня все ще не діяла.
  • 19 травня ООН запрошує у США 50 бронетранспортерів для UNAMIR II, але починаються розбіжності з питання вартості.
  • До 31 травня РПФ контролює половину території країни і закріплюється на околицях Кігалі, зокрема захоплює аеропорт.
  • 22 червня — Рада безпеки ООН, визнаючи питання про організацію UNAMIR II що зайшов в безвихідь, закликає своїх членів організувати міжнародну операцію з підтримки миру в Руанді під національним командуванням; початок операції «Бірюза» французьких озброєних сил. Операція продовжилася до 21 серпня 1994 року, мета її полягала в створенні демілітаризованої безпечної зони в трикутнику Гома — Жіконгоро — Чьянгугу і проведенні гуманітарних акцій.
  • 4 липня — загони Руандійського патріотичного фронту увійшли до столиці. 5 липня ними був узятий Бутаре, 14 липня — Рухенгері, 17 липня — Гісеньї і до 18 липня РПФ контролював велику частину країни. 2 мільйони хуту, побоюючись хто розплати за геноцид (у воєнізованих загонах було 30 тисяч чоловік), а більшість геноциду з боку тутсі, покинули країну.

Організація[ред.ред. код]

Організацією геноциду займалися представники тодішньої влади Руанди. Розпочало геноцид центральне військове правління, однак скоро значну роль почала відігравати місцева влада. Вже 6 квітня мер міста Гісеньї організував збори на яких роздавалася зброя і заохочувалися вбивства тутсі. Основними виконавцями вбивств були угрупування «Інтерахамве» і «Імпузамугамбі», чисельність яких на початок геноциду становила до 30 тис. осіб і які підкорялися армії і місцевій цивільній владі. Однак постійно долучалися і прості жителі, які часто вбивали своїх сусідів, співробітників. Для залучення простих жителів бургомістри організовували команди, що повідомляли хуту про роботу, яку вони мали виконати. Це могла бути і участь у вбивствах і отримання інформації про місцезнаходження тутсі і інша допомога. Ті хто відмовлявся самі могли стати жертвами вбивств.

З початком геноциду армія і озброєні угруповання почали масове спорудження дорожніх постів для унеможливлення втечі біженців. На подібних постах охоронці перевіряли документи чи по іншому визначали приналежність людей до певних груп. Відомі випадки коли охоронці під загрозою власного життя пропускали потенційних жертв геноциду. Поширений був також підкуп.

Значна частина вбивств відбувалася у церквах, школах, урядових будівлях де тутсі і помірковані хуту намагалися знайти порятунок. Часто урядові ЗМІ заохочували перебування тутсі у певних визначених місцях на які згодом здійснювалися напади.

Злочини, поставлені в провину Руандійському патріотичному фронту[ред.ред. код]

Члени РПФ у ході свого наступу протягом квітня-липня 1994 року, а також пізніше, здійснювали вбивства без суду і слідства. У серпні і вересні 1994 року з річки Кагера виловлювали безліч трупів, до 5 в день. Багато трупів були зв'язані по руках і ногах . Військовослужбовці РПФ залишили після свого наступу нові могили з масовими похованнями, що додалися до тих, що залишили після себе ополченці і руандійські військові . Багато повстанців РПФ мстили за своїх родичів, убитих за те, що їх близькі служать в РПФ, і аналогічним чином винищували сім'ї солдатів урядової армії і підозрюваних в членстві в Інтерахамве і Імпузамугамбі. Офіційні особи РПФ, що прийшов до влади на початку липня 1994 року в результаті успішних для нього бойових дій, всі висунуті проти нього звинувачення в масових вбивствах і судах без суду і слідства заперечували, одночасно звинувачуючи учасників французької операції «Бірюза» в штучній дестабілізації обстановки . При цьому, не зважаючи на те, що визнається доведеним, що РПФ повинний в деяких злочинах проти людства, також доведено, що члени народності тутсі не здійснювали актів геноциду відносно народності хуту.

Наслідки геноциду[ред.ред. код]

За офіційними даними уряду Руанди, число загиблих склало 937 тисяч чоловік, за іншими даними, прийнятими ООН — 800 тисяч. В цілому діапазон оцінок кількості жертв геноциду коливається від 500 до 1030 тисяч чоловік.

Графік кількості населення Руанди у 1961—2003 рр.

Було переміщено декілька мільйонів людей усередині країни і біля 2 мільйонів хуту перемістилися закордон, рятуючись від загибелі. У таборах біженців виникли антисанітарні умови, лютувала епідемія холери, не вистачало медикаментів і продуктів харчування. Для сусідніх з Руандою держав руандійськіє події квітня-липня 1994 року вилилися у величезне число прибулих біженців. Наприклад, в р. Заїру Гома, власне населення якого становило 300 тисяч чоловік, прибуло 1200 тисяч руандійців. Спалахнула епідемія холери, потім з'явилася дизентерія[6]. В результаті там загинуло від 20 до 50 тисяч чоловік.

Після геноциду Руанда зіткнулася з різноманітними проблемами. Зокрема незаконне захоплення земель і майна. Після повернення до Руанди біженці-тутсі займали будинки і майно, покинуті хуту. Коли старі господарі, що також знаходилися у втечі, поверталися, то спалахували конфлікти. Унаслідок того, що законні власники майна були хуту, вони видавалися військовими як учасники геноциду або піддавалися жорстокому зверненню і навіть стратам без суду і слідства . Проблема ускладнювалася тим, що багато хто з новоприбулих репатріантів були емігрантами 1960-70-х рр. Крім того, серйозною проблемою стали масові арешти підозрюваних в геноциді . Арешти проводилися абсолютно довільно, в'язниці були переповнені, ув'язнені містилися у важких умовах сильної тісноти і браку їжі . Проблема голоду стала важливою проблемою для країни в цілому. Урожай був незібраним, а великі території країни пустували. До того ж, на півдні Руанди була засуха. У таборах для біженців були випадки голодної смерті. Ще однією серйозною проблемою стала відсутність санітарної безпеки. Воно пов'язане з величезною кількістю трупів, кинутих на відкритому повітрі, а також скинутих у водоймища. Це привело до виникнення епідемій, зокрема, епідемії холери. Крім того, бідою стала епідемія СНІДу, що і раніше була серйозною проблемою в Руанді.

Міжнародний трибунал[ред.ред. код]

У листопаді 1994 року в Танзанії почав роботу Міжнародний трибунал із злочинів у Руанді. Серед підслідних — організатори і натхненники масового знищення громадян Руанди весною 1994 роки, серед яких в основному колишні чиновники правлячого режиму. Зокрема ухвалений довічний вирок колишньому прем'єр-міністру Жану Камбанді за злочини проти людства. Серед доведених епізодів було заохочення людиноненависницької пропаганди радіостанції RTLM, що закликала знищувати громадян народності тутсі.

У грудні 1999 року засуджений до довічного увязнення Джордж Рутаганде, що в 1994 році очолював загони «Інтерахамве» («молодіжного крила» правлячої тоді Партії «Республіканський національний рух за розвиток демократії»). У жовтні 1995 року Рутаганде був арештований .

1 вересня 2003 року розглядалася справа Еммануеля Ндіндабахизі (Emmanuel Ndindabhizi), що був в 1994 році міністром фінансів Руанди. За даними поліції він причетний до масового знищення людей в префектурі Кібує. Э. Ндіндабахизі особисто віддавав накази вбивати, роздавав зброю добровольцям з народності хуту і присутній під час нападів і биття. За даними свідків він заявляв: «Немало тутсі проходять тут, чому ви їх не вбиваєте?», «Ви вбиваєте жінок-тутсі, які заміжжю за хуту? . Йдіть і убийте їх. Вони можуть вас отруїти» .

16 грудня 2008 року до довічного ув'язнення був засуджений Теонест Богосора, який був засуджений за злочини проти людства і вбивство Агати Увілінгіїмана і бельгійських миротворців.

Роль міжнародного трибуналу оцінюється в Руанді неоднозначно, оскільки судові розгляди в ньому дуже тривалі, а підсудні не можуть бути покарані смертною карою. Для судів над особами, що не потрапили в сферу юрисдикції трибуналу, що розглядає справи тільки найголовніших організаторів геноциду, в країні створена система місцевих судів, що ухвалила не менше 100 смертних вироків.

Відображення в культурі[ред.ред. код]

  • У 2000 році виходить роман канадського франкомовного журналіста Жіля Куртманша «Недільний день у басейну в Кігалі» . У 2001 році роман був названий «Книгою року» в Канаді, переведений на десятки мов і ліг в основу фільму режисера Роберу Фавро.
  • У 2004 році був знятий фільм "Готель «Руанда»[7]", що розповідає про менеджера готелю «Hotel des Mille Collines», що врятував під час геноциду в Руанді більше тисячі осіб.
  • У 2005 році вийшов фільм «Відстрілюючи собак» («Shooting Dogs»), що екранізує події в школі Дон Боско, коли 2000 чоловік були залишені силами ООН на вірну смерть.
  • У 2007 році фільмом «Рукостискання з дияволом» (англ. Shake Hands with the Devil) була екранізована автобіографія генерал-лейтенанта Ромео Даллейра, командуючого силами UNAMIR під час геноциду в Руанді.
  • У 2009 році на екрани США вийшов сьомий сезон серіалу «24», в якому розповідається про геноцид у вигаданій африканській країні Сангале, прототипом якої є Руанда.

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://news.bbc.co.uk/1/hi/world/africa/1288230.stm
  2. Johan Pottier, Re-imagining Rwanda Conflict, Survival and Disinformation in the Late Twentieth Century, 2002, c. 13
  3. Johan Pottier c. 13
  4. Johan Pottier c. 15
  5. Des Forges, Alison (1999). Leave None to Tell the Story: Genocide in Rwanda. Human Rights Watch. ISBN 1-56432-171-1. Процитовано 2007-01-12. 
  6. Ch. 10: "The Rwandan genocide and its aftermath"PDF in State of the World's Refugees 2000,
  7. Озвучений українською у 2012 р. на замовлення hurtom.com студією «Цікава ідея»

Посилання[ред.ред. код]