Філіп Андерсон

Філіп Андерсон (Philip W. Anderson)

Андерсон Філіп (народ. 13 грудня 1923 р. - американський фізик, Нобелівська премія по фізиці, 1977 р. спільно з Невілом Моттом і Джоном X. Ван Флеком.

З біографії

Народився в м. Індіанаполісе (штат Індіана), жив в м. Урбана (штат Ілінойс), де його батько, Гарі Уоррен Андерсон, був професором патології рослин в університеті Ілінойса. Його мати, Елсі (у дівоцтві Осборн) Андерсон, була дочкою професора математики, його дядьки і багато друзів сім'ї були вчителями.

Освіта - Гарвардський університет (ступінь бакалавра по електронній фізиці в 1943 р.). Через Другу світову війну йому довелося відкласти аспірантуру, поступивши старшим унтер-офіцером у ВМФ США. Наступні два роки він працював у Військово-морській дослідницькій лабораторії у Вашингтоні (округ Колумбія) як радіоінженер і займався конструюванням антен. В кінці війни він повернувся до Гарварду, де його науковим керівником став Джон X. Ван Флек.

Наукові праці присвячені проблемам квантової механіки. Його наукові результати належали до перших кількісних характеристик ширини спектральної лінії як функції внутрішньомолекулярних взаємодій. За цю роботу А. отримав ступінь магістра в 1947 р. і ступінь доктора в 1949 р. Працював у лабораторії компанії «Белл», яка була у той час одним з найбільш передових дослідницьких центрів в галузі фізики твердого тіла. Серед теоретиків, що займалися цією областю фізики в цих лабораторіях, були Джон Бардін Леон Н. Купер Чарлз Кіттел і Уільям Шоклі. Продовжуючи займатися питаннями розширення спектральних ліній, А. почав також досліджувати магнітні властивості твердих тіл під керівництвом Чарльза Кіттела. Йому вдалося пояснити деякі властивості ізоляційних магнітних матеріалів, таких, як ферити і антиферомагнітні оксиди.

У 1961 р., за допомогою квантової моделі Андерсон пояснив магнітну поведінку окремих іонів магнетика в немагнітних матеріалах (наприклад, іонів заліза в алюмінії). Ця робота пожвавила інтерес Андерсона до явища надпровідності.

У 1957 р. Бардін, Купер і Дж. Роберт Шриффер дали першу задовільну теорію надпровідності (названу по ініціалах її творців БКШ-теорией). У співдружності з іншими ученими з лабораторій компанії «Белл» Андерсон провів подальші теоретичні і експериментальні дослідження в цьому напрямі, і в результаті йому вдалося пов'язати надпровідність з іншими властивостями надпровідних матеріалів.

У 1960 р. разом з П'єром Морелем, він передбачив, що у надпровідного рідкого гелію повинні існувати анізотропна фаза – форма рідини, що проявляє різні властивості по різних напрямах. Дванадцять років через це явище було підтверджено експериментально Дугласом Ошероффом і його колегами в лабораторіях компанії «Белл».

У 1962 р., працюючи з Дж. М. Роуеллом, Андерсон отримав лабораторне підтвердження ефекту Джозефсона («тунельне» просочування електрона крізь тонкий ізолюючий бар'єр, передбачене в 1962 р. Брайаном Д. Джозефсоном). Підсумкова робота Андерсона по спонтанному порушенню симетрії часто цитується фахівцями з фізики елементарних частинок.

У 1953...1954 рр. під час роботи запрошеним лектором в Токійському університеті Андерсон захопився японською культурою, зокрема японською грою го.

Дослідження Андерсона, що стосується провідності, допомогли закласти основи для створення аморфних напівпровідників, які використовуються сьогодні в таких приладах, як сонячні батареї і машини, що фотокопіюють.

З 1967 по 1975 р., після того, як Мотту вдалося організувати унікальну за тривалістю ставку запрошеного професора, Андерсон половину кожного року проводив в Кембріджі, а іншу половину – в лабораторіях «Белл». У 1974 р. він став заступником директора цих лабораторій, а наступного року залишив свій пост в Кембріджі, щоб влаштуватися на півставки в Прінстонському університеті на посаду професора фізики.

А., Мотт і Ван Флек розділили в 1977 р. Нобелівську премію по фізиці «за фундаментальні теоретичні дослідження електронної структури магнітних і неврегульованих систем». При презентації лауреатів. Пер Улоф Льовдін, член Шведської королівської академії наук, описав активність атомних частинок як «танець електронів, відповідальних за електричні, магнітні і хімічні властивості матерії... У своїх роботах А„ Мотт і Ван Флек показали, що електронна хореографія не тільки дивно красива з погляду науки, але також вельми важлива для розвитку технології в наший повсякденному життю».

У 1976 р. Андерсон був призначений директором-консультантом у фізичній дослідницькій лабораторії компанії «Белл» в Мюррей-Гілл (штат Нью-Джерсі), і займав цей пост аж до 1984 р., коли вийшов у відставку.

У 1987 р., коли відбулося декілька істотних просувань в області надпровідності, Андерсон першим з фізиків опублікував теорію, що пояснює, яким чином деякі нові матеріали можуть досягти стану надпровідності при температурах значно вищих, ніж ті, які застосовувалися раніше.

Згідно теорії Андерсона, не існує теоретичних обмежень на досягнення надпровідності навіть при кімнатній температурі.

Андерсон продовжує викладати в Прінстоні.

Нагороди

Окрім Нобелівської премії, А. отримав премію по фізиці твердого тіла Олівера Баклі Американського фізичного суспільства (1964), премію Денні Хейнемана Геттингенській академії наук (1975), медаль Гутрі Лондонського фізичного інституту (1978) і Національну медаль «За наукові досягнення» Національного наукового фонду (1982). Він є членом американської Національної академії наук. Американської академії наук і мистецтв, Японського фізичного суспільства і Американської асоціації фундаментальних наук.

Інтернет-ресурси

• http://svitovyr.vybir.com/index.php?rubr=3
• Інформація з сайту Нобелівського комутету
• Відеокліп доповіді Андерсона на міждународній конференції зі складних систем. На сайті Інституту складний систем Нової Англії (NECSI)
• Веб-сайт Андерсона у мережі Прінстона

Основні статті

• P.W. Anderson, «Absence of Diffusion in Certain Random Lattices», Phys. Rev. 109, 1492 (1958).
• P.W. Anderson, P. W., Halperin, B. I., Varma, C. M., "Anomalous low-temperature thermal properties of glasses and spin glasses, " Philosophical Magazine, 25, 1 (1972).
• P.W. Anderson, «More is Different», Science 177, 393 (1972).
• P.W. Anderson, «The resonating valence bond state in La₂CuO₄ and superconductivity», Science 235, 1196 (1987).