Англо-французький контингент у Маріуполі
Англо-французький контингент у Маріуполі — вступ збройних сил Французької республіки в місто Маріуполь і його околиці за рішенням керівництва Антанти в 1918 році й супровідні їм переговори з листопада 1918 до січня 1919 року між Донським урядом і французьким командуванням про збільшення французького контингенту в Приазов'ї і розвитку наступальних операцій в район Юзівки і Луганська.
Історія[ред. | ред. код]
Франція у жовтні 1918 р. ініціювала розроблення військовим командуванням Антанти плану військової інтервенції на півдні Росії та в Україні. Інтервенція союзників мала бути спрямована не проти розміщених в Україні й небоєздатних вже австро-німецьких військ, а мала на меті захист країни від більшовицького впливу й надання допомоги антибільшовицьким силам в Росії. Після звісток про Протигетьманське повстання передбачалося також, що висадка в Україні французького десанту перешкодить поширенню „антигромадських і обмежених націоналістичних елементів, які штовхають країну у вир анархії”[1]. Питання про допомогу Антанти антибільшовицьким силам в Росії й долю України розглядалися на скликаній з ініціативи французьких дипломатів нараді у Яссах, що відбулася 16 – 23 листопада 1918 р. Участь у її роботі взяли представники не лише держав Антанти, але й російські політичні організації[1]. Нарада мала неофіційний характер, але її рішення враховувалися французьким керівництвом при організації інтервенції. Про можливість збереження за Україною незалежності на Ясській нараді навіть не йшлося – на одностайну думку переважної більшості присутніх, їй належало увійти до складу Росії. Максимумом, на який Україна могла розраховувати, був автономний статус у складі оновленої Російської федерації[1]. Учасники Ясської наради схвалили вироблений союзницьким командуванням план висадки десанту на „півдні Росії”. Інтервенція ж тим часом починалася – 25 листопада флотилія Антанти з французьким десантом на борту (до його складу входили й грецькі підрозділи) причалила до Севастополя, де застала німецькі війська, що мирно готувалися до від`їзду додому[1]. 6 грудня французькі частини висадилися в Маріуполі, 12 грудня – в Одесі. У зайнятому французами районі негайно розпочалася організація російських білогвардійських формувань[1].
22 листопада 1918 після відходу німецьких та австрійських військ Маріуполь перейшов під контроль білогвардійців козачий загін полковника Жирова, підтримуваних французькими військовими кораблями. Відразу ж після переходу Маріуполя під контроль донських козаків місцеві представники Антанти вступили в переговори з Донським урядом та керівництвом Добровольчої армії про умови введення союзницьких англо-французьких військ в Донбас. 25 листопада французька делегація висадилася в Маріуполі і по залізниці вирушила на Дон через Таганрог — Ростов-на-Дону — Новочеркаськ.
7 грудня 1918 року до Маріупольському порту висадився десант англо-французьких військ який зайняв місто Маріуполь та околиці.
Переговори між Доном та Антантою у Новочеркаську[ред. | ред. код]
28 грудня 1918 році в Новочеркаськ прибули англійський начальник військової місії на Кавказі, відомий вже нам генерал Пуль, його начальник штабу, полковник Кісс, і з ними три англійських офіцерт, і представник генерала Франше-д'Еспере — капітан Бертеллі та лейтенанти Еглоніл і Ерліш. Вони в самих категоричних виразах запевняли Краснова в самій швидкої посилці союзних військ на Донський фронт в тому числі і Донбас Англійської бригади з Батумі й французьких військ.[2]
27 січня 1919 року до Краснову знову прибув начальник Французької місії капітан Келзет. Детально ознайомившись зі станом Донського фронту в Донбасі, капітан Фуке обіцяв :
«завтра ж послати бригаду французької піхоти через Маріуполь в Донецький басейн».[3]
умовою цієї допомоги представник Франції ставив підписання наступного документа, складеного капітаном Фуке: "Ми, представник французького головного командування на Чорному морі, капітан Фуке з одного боку, і Донський Отаман, голова ради міністрів Донського Війська, представники Донського уряду і Круга з іншого, цим засвідчуємо, що з сього числа і надалі:
1. "Ми цілком визнаємо повне і єдине командування над собою генерала Денікіна і його ради міністрів.
2. "Як вищу над собою владу в військовому, політичному, адміністративному і внутрішнє ставлення визнаємо владу французького головнокомандувача генерала тр ан ш е д 'Еспере.
3. "Згідно з переговорами 9 лютого (28 січня ст. стилю) з капітаном Фуке, всі ці питання з'ясовані з ним разом, і що з цього часу всі розпорядження, віддаються Війську, будуть робитися з відома капітана Фуке.
4. «Ми зобов'язуємося всім надбанням Війська Донського заплатити всі збитки французьких громадян, які проживають у вугільному районі» Донець "і де б вони
не знаходилися, і що відбулися внаслідок відсутності порядку в країні, в чому б вони не виражалися, в псуванні машин і пристосувань, у відсутності робочої сили, ми зобов'язані відшкодувати втратили працездатність, а також і сім'ям убитих внаслідок заворушень і заплатити повністю середню прибутковість підприємств з зарахуванням до неї 5-ти відсоткової надбавки за весь той час, коли підприємства ці чомусь не працювали, починаючи з 1914 року, для чого скласти особливу комісію з представників вугільних промисловців і французького консула ..[4][5]
У той же день Краснов написав нове звернення до французького генерала Франше д 'Еспере, знову нагадував про листопадові і грудневі обіцянки Союзників допомогти військами протівобольшевіцкім фронтах, говорив про вельми скрутному становищі Дона, про відступ Донських армій на 300 верст, просив про надсилання до Луганська тільки трьох-чотирьох союзних батальйонів для моральної підтримки донців і т. д. В цей же час Краснов відправив телеграму Денікуну незабаром послідувала реакція від головнокомандувача Добровольчої армії:
Ніколи не допущу ніякого втручання в наші внутрішні справи і вважаю, що всі питання повинні вирішуватися тільки нами, росіянами, і ніякі чужоземні влади не сміють навіть претендувати на якесь керівництво.[6]
29 січня 1919 капітан Фуке попередив Краснова про те, що допомога Дону не буде надана до тих пір, поки не буде підписано вищенаведену обіцянку. Однак, Дон не міг підписати і не підписав вищенаведених умов, запропонованих представником Франції.[7]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д Архівована копія. Архів оригіналу за 18 травня 2022. Процитовано 22 вересня 2021.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ Краснов П. Н. Всевеликое Войско Донское // АРР, т.5. — Берлин, 1922 Стр 293—299
- ↑ Макаренко П. Л. «Трагедия казачества», (Очерк на тему: Казачество и Россия). Часть 2, (Декабрь 1918 — июнь 1919). Стр 109
- ↑ Архив русской революции, издаваемый И. В. Гессеном. Т. V. Стр 308
- ↑ Макаренко П. Л. «Трагедия казачества», (Очерк на тему: Казачество и Россия). Часть 2, (Декабрь 1918 — июнь 1919). Стр 109—110
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 23 вересня 2019. Процитовано 23 вересня 2019.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ Макаренко П. Л. «Трагедия казачества», (Очерк на тему: Казачество и Россия). Часть 2, (Декабрь 1918 — июнь 1919). Стр 110—111
Джерела[ред. | ред. код]
- Макаренко П. Л. «Трагедия казачества», (Очерк на тему: Казачество и Россия). Часть 2, (Декабрь 1918 — июнь 1919). Отдельный оттиск из номеров 137—155 журнала «Вольное казачество — Вільне козацтво». Прага 1934.
- Архив русской революции, издаваемый И. В. Гессеном. Т. V. Берлин, 1922.
- Краснов П. Н. Всевеликое Войско Донское // АРР, т. 5. — Берлин, 1922