Асиміляція і дисиміляція приголосних в українській мові

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Асиміляція (від лат. assimilatio — уподібнення) — це таке фонетичне явище, при якому відбувається артикуляційне уподібнення звуків один одному в межах слова чи словосполучення. Дисиміляція (від лат. dissimilatio — розподібнення) — це таке фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи подібних приго­лосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким.[1]

Види асиміляцій приголосних[ред. | ред. код]

Асиміляція за дзвінкістю[2][ред. | ред. код]

Якщо за глухим приголосним іде дзвінкий приголосний, то попередній глухий одзвінчується. Під час артикуляції такого звука голосові зв'язки починають вібрувати. Наприклад:

молотьба — [молод'ба]

вокзал — [воґзал]

Така асиміляція можлива і на стикові слів, особливо при швидкому темпі мовлення. Наприклад:

як же — [йаґже]

наш брат — [нажбрат]

Перед звуками [л], [р], [й], [м], [в], [н] подібна асиміляція відсутня. В українській мові також відсутня асиміляція за глухістю. Приголосні зберігають свою дзвінкість у кінці слова. На межі кореня й суфікса явище оглушення також відсутнє.

Кінцеві приголосні префіксів [ж], [д], [б] зберігають дзвінкість: мі[жп]ланетний, на[дх]одити, о[бк]ладинка.

Приголосний [з] у кінці префіксів та прийменників не повинен оглушуватися: ро[зх]итати, бе[зп]еречний, чере[зс]илу.

Асиміляція за місцем і способом творення[2][ред. | ред. код]

Ця асиміляція найбільш поширена в середині слів, менш на їхньому стикові. Артикуляція попереднього приголосного може повністю уподібнюватися артикуляції наступного (повна асиміляція) або частково (часткова асиміляція). Наприклад:

безжурний — бе[ж:]урний

качці — ка[ц':]і

вітчизна — ві[ч:]изна

робиться — роби[ц':]я

умиваєшся — умиває[с':]я

Асиміляція за м'якістю[2][ред. | ред. код]

Передньоязикові [с], [з], [ц], [ ͡дз], [м], [д], [н], [л] уподібнюються за м'якістю м'яким цієї ж групи. Наприклад:

дня — [д'н'а]

тління — [тлін':а]

Однак звуки [т], [д], [н], [л] перед звуками, які пом'якшуються лише частково — [р’], [к’], [г’], [м’], [б’], [в’], [ф’], [ш’], [ч’], [ж’], за м'якістю не асимілюються:

дряпати — [дра]пати

трьох — [тр]ох

Звуки ж [с], [з], [ц], [ ͡дз] пом'якшуються навіть перед легко пом'якшеними:

світ — [с'в']іт

свято — [с'в']ято

Звуки [р], [к], [г], [ґ], [х], [м], [б], [п], [в], [ф], [ш], [ч], [ж] у позиції перед м'якими не асимілюються.

Асиміляція за глухістю[3][ред. | ред. код]

Префікс або прийменник оглушується перед дальшим глухим приголосним; оглушення префікса з- перед глухими [к], [п], [т], [х] та [ф] на письмі передається написанням с:

стиха — [ст]иха

Прийменник з перед названими глухими вимовляється тільки як с, але на письмі не змінюється:

з книги — [ск]ниги,

з хати -[сх]ати

Префікс і прийменник з перед іншими глухими приголосними оглушується також повністю, але в українській орфографії ніколи не замінюється на с: з чого — [зч]ого —> [сч]ого -> [шч]ого,

зшити — [зш]ити — [сш]ити — [ш:]ити

Кінцевий дзвінкий приголосний [з] у прийменниках і префіксах типу без-, роз-також здебільшого оглушується перед дальшим глухим, хоч повний перехід у вимові не відбувається, особливо перед глухим [с]; на письмі зміна не передається: розписка [роспи'ска]

безпечний [беиспе'чний]

але розсада [розса'да], безславно [беизсла'уно] і подібні

Дзвінкий приголосний [з] оглушується перед глухими [к], [т] у словах [н'і'хт'і), [кЧ'хтЧ], [ле'хко], [во'хко] та похідних від них утвореннях.

Напрямки асиміляції приголосних[ред. | ред. код]

За напрямом розрізняють прогресивну і регресивну асиміляції.[4]

Прогресивна асиміляція[ред. | ред. код]

Прогресивною є асиміляція за умови, коли артикуляція попереднього звука впливає на артикуляцію наступного — іі змін зазнає наступний звук.

Регресивна асиміляція[5][ред. | ред. код]

Регресивна асиміляція — це асиміляція, за якої артикуляція наступного звука впливає на артикуляцію попереднього — і змін зазнає попередній звук. За сусідством звуків асиміляція буває контактною (суміжною) та дистактною. Якщо уподібнення звуків відбувається за всіма параметрами творення, то асиміляція називаються повною, якщо ж ні — то неповною.

В українській мові частіше відбувається саме регресивна асиміляція, коли дзвінкі шумні приголосні перед глухими втрачають голос, що в певних випадках позначається й на орфографії; тхнути, скривдити, спе­чений, сформований. У префіксах роз-, без- асиміляція не обо­в'язкова, наприклад:

розстелити [рос(с)теилйти]'

небезпечний [небеспечний]

безпідставно [бесп'ітстауно]

Види дисиміляцій приголосних[ред. | ред. код]

Дисиміляція виявляється у:

• Зміні [кт] на [хт]: кгто — хто.

• При творенні вищого ступеня по­рівняння прикметників [с], [зьк] змінилися на [шч] і [жч]: високий — вищий, низький — нижчий.

• Зміні [чн] на [иін] у деяких давніх словах: мірошник, рушник (із ручьникг), а також рушниця, соняшник, сердешний.

• Розподібненні двох однакових звуків при творенні інфінітива від коренів, що закінчувалися на [д], [т]. Унаслідок регресивної дисимі­ляції утворилося звукосполучення [ст]: плетти — плести, ведти — вес­ти, метти — мести, бредти — брести.[1]

Напрямки дисиміляції приголосних[ред. | ред. код]

За напрямом буває регресивна і прогресивна дисиміляції приголосних.[6]

Регресивна дисиміляція приголосних[ред. | ред. код]

Регресивна дисиміляція приголосних — це зміна попереднього звука під впливом наступного.

Прикладом регресивної дисиміляції є зміна кт у хт (кто→хто, трактор→трахтор): перший із двох зімкнено-проривних приголосних змінився на щілинний. Ця дисиміляція відбулась лиш в окремих словах, бо в мові маємо чимало слів і форм, де вона відсутня: лікті, пекти, волокти тощо. Також унаслідок регресивної дисиміляції звукосполука із зімкнено-щілинного та зімкнено-прохідного (чн) змінилася в сполучення щілинного із зімкнено-прохідним (шн):

ручьникъ→ручник→рушник,

мѣрочьникъ→мірочник→мірошник

Але в переважній більшості слів такої дисиміляції немає: ручний, нічний, річниця, точний, заочник.

Звукосполука кр таким же чином перетворилася на хр: крьстъ→хрест(і похідні:хрестити, хрещення, хрестини), а дт, тт — у ст: ведти→вести, плетти→плести.[6]

Прогресивна дисиміляція приголосних[ред. | ред. код]

Прогресивна дисиміляція приголосних — це зміна наступного звука під впливом попереднього.

Прогресивної дисиміляції зазнає другий із двох щілинних у звукосполуках шш і жш,які виникли внаслідок попередньої регресивної асиміляції с, з до ш при творенні форм вищого ступеня порівняння прикметників:

висший→вишший→виш-чий,

красший →крашший →крашчий,

близший→ближчий→ближчий,

вузший→вужший→ вужчий.[6]

Ступені сусідства дисиміляцій приголосних[ред. | ред. код]

За ступенем сусідства дисиміляція може бути суміжна, або контактна, тобто коли сусідні звуки розподібнюються (кто→хто,ручник→рушник), і несуміжна, або дистантна, коли розподібнюються звуки, розділені іншими(рицар→лицар, рибарство→рибальство).[6]

Значення асиміляцій і дисиміляцій приголосних[ред. | ред. код]

Явища асиміляції й дисиміляції приголосних звуків спри­яють підвищенню зручності вимови. Вони роблять її більш природною та милозвучною, збільшують рівень співочості. Крім то­го, вони допомагають краще зрозумі­ти ті позиційні й історичні зміни, які становлять фонетичну особливість української мови.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Дисиміляція приголосних - Новий довідник: Українська мова. Українська література. Літературне місто (ru-RU). 20 липня 2012. Процитовано 27 жовтня 2021. 
  2. а б в Асиміляція приголосних звуків - СУЛМ - Мова - Каталог статей - Філолог України. filologukraine.ucoz.ua. Процитовано 27 жовтня 2021. 
  3. Асиміляція за дзвінкістю. Pidru4niki. Процитовано 27 жовтня 2021. 
  4. Асиміляція приголосних, її різновиди. Асиміляція за дзвінкістю та глухістю.. linguistics-konspect.org. Процитовано 27 жовтня 2021. 
  5. 14 Регресивна асиміляція. StudFiles (рос.). Процитовано 27 жовтня 2021. 
  6. а б в г Дисиміляція приголосних звуків. Спрощення в групах приголосних. sdamzavas.net. Процитовано 27 жовтня 2021. 

Література[ред. | ред. код]

  • Сучасна українська мова: Підручник / О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.; за ред. О. Д. Пономарева. — 4-те вид. — К.: Либідь, 2008. — 488 с.