Волков Павло Порфирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Волков Павло Порфирович
Народився 1 жовтня 1935(1935-10-01) (84 роки)
Бережне, Конотопський район, Київська область, Українська СРР, СРСР
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність політик

Павло Порфирович Волков (нар. 1 жовтня 1935(19351001), село Бережне, тепер Конотопського району Сумської області) — український радянський діяч, міністр автомобільного транспорту Української РСР. Депутат Верховної Ради УРСР 11-го скликання. Кандидат у члени ЦК КПУ в 1986—1990 р. Заслужений працівник транспорту України, дійсний член Транспортної академії України, засновник Всеукраїнського громадського об'єднання «Спілка ветеранів автомобільного транспорту України».

Біографія[ред. | ред. код]

Народився Павло Порфирович 1935 року в селі Бережне, нині Конотопського району Сумської області, у родині військовослужбовця. Через службу батька до 1941 року родина багато переїжджала (м. Конотоп, м. Лебедин (Сумська обл.), м. Куп'янськ (Харківська обл.), а в наступні три роки Павло із матір'ю потрапили до евакуації в Оренбургську область (РФ). Далі була школа, за нею Глухівський технікум механізації сільського господарства і Київський автомобільно-дорожній інститут, який у 1960 році закінчив із відзнакою.

Паралельно з навчанням в інституті Павло Волков починає працювати. Спершу водієм, згодом електрослюсарем, лаборантом. У 1959—1962 роках працює в органах МВД. Далі повернувся до автотранспортної галузі і вже ніколи її не полишав. Протягом наступних шести років Павло Порфирович працює завідувачем гаража, начальником автоколони автотранспорту, директором автопарку, заступником начальника управління вантажного автотранспорту Мінавтошосдору УРСР, заступником начальника головного управління центрального апарату Мінавтошосдору УРСР, начальником самостійного управління міжміських вантажних перевезень та транспортно-експедиційного обслуговування Мінавтошосдору УРСР. Із 1975 до 1983 року — інструктор, завідувач сектору відділу транспорту і зв'язку ЦК Компартії України та ЦК КПРС.

Далі шлях проліг на омріяних багатьма та здоланих лише одиницями висотах: заступник Міністра плодоовочевого господарства СРСР з питань транспорту (до 1984 року), Міністр автомобільного транспорту УРСР та Міністр транспорту УРСР (1984—1991 роки), президент української державної корпорації автомобільного транспорту «Укравтотранс» (1991—1995 роки), заступник голови правління ДААК «Укртранс» (з 1995 року), директор компанії «Укртранс Нідерланди Б. В.» (м. Роттердам, Королівство Нідерланди, 1996—2000 роки), голова наглядової ради ВАТ АК «Укртранс» (2000—2001 роки).

Із 2001 до 2010 року — радник директора ДП «ДержавтотрансНДІпроект». Павло Порфирович  — це нова сторінка в організації роботи відділів інституту. Протягом цього періоду він розробив нові напрями діяльності у сфері міжнародних перевезень, переобладнання КТЗ. Також паралельно провадив наукову діяльність, зокрема написав розділ до Монографії «Автомобільний транспорт України: стан, проблеми, перспективи розвитку».

Серед численних орденів, медалей і нагород Павла Порфировича є й відзнака ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії. Він одним із перших відреагував на складну ситуацію; організував автоколони, що вивозили мешканців з ураженої зони. Має ордени: Жовтневої революції, Дружби народів, два ордени «Знак пошани»; медалі: За доблесну працю на відзнаку 100-річчя В. І. Леніна, Ветеран праці, В пам'ять 1500-річчя м. Києва, Дружба Монгольської Народної Республіки; почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР.

Хронологія[ред. | ред. код]

1955 року вступив до КПРС.

У 1957 — 1963 р. — водій автомобіля, черговий електрослюсар Київметробуду, державтоінспектор, старший інспектор управління пожежної охорони МВС УРСР, завідувач гаражем радгоспу, начальник автоколони, директор вантажного автопарку «Київавтотранс» у місті Києві та Київській області.

Закінчив Київський автомобільно-дорожній інститут.

У 1963 — 1968 р. — заступник начальника, начальник Управління Міністерства автомобільного транспорту Української РСР.

У 1968 — 1975 р. — інструктор, завідувач сектором відділу транспорту і зв'язку ЦК КПУ. У 1975 — 1981 р. — завідувач сектором відділу транспорту і зв'язку ЦК КПРС.

У 1981 — листопаді 1984 р. — заступник Міністра плодоовочевого господарства СРСР.

26 листопада 1984 — 15 липня 1988 р. — Міністр автомобільного транспорту Української РСР.

15 липня 1988 — 1991 р. — міністр транспорту Української РСР.

З вересня 2011 року — Засновник Всеукраїнського громадського об'єднання «Спілка ветеранів автомобільного транспорту України».

Нагороди[ред. | ред. код]

  • орден Дружби народів
  • орден Жовтневої революції
  • два ордени Знак Пошани
  • медалі (За доблесну працю на відзнаку 100-річчя В. І. Леніна, Ветеран праці, В пам'ять 1500-річчя м. Києва, Дружба Монгольської Народної Республіки)
  • почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР
  • відзнака ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії
  • заслужений працівник транспорту України

Посади[ред. | ред. код]

  • Депутати Верховної Ради УРСР. 11-е скликання — 1985 р.

Джерела[ред. | ред. код]

http://www.insat.org.ua/phpfiles/other/news/300915/