Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ЕВОЛЮЦІОНІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ

ЕВОЛЮЦІОНІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ (від лат. evolutio – розгортання, від evolоо – розгортаю) – теор. напрям, що інтерпретує історію як різновид еволюційного розвитку, продовження космічної, геологічної та біологічної еволюції. Почав формуватися в серед. 19 ст. під впливом теорії Ч.-Р.Дарвіна про походження видів шляхом природного добору.

Концепція еволюційного розвитку сусп-ва близька до концепції істор. прогресу (див. Прогресу історичного теорія). В основі еволюціонізму лежить припущення, що розвиток – ускладнення існуючих форм – проходить через послідовні фази, жодна з яких не може бути пропущена. Еволюційний розвиток – це процес поступовий і причинно-наслідковий (див. Історичний детермінізм). Відгалуженнями еволюціонізму в сусп. науках є соціал-дарвінізм, органіцизм, органічна школа. Заг. установкою еволюційного підходу до розгляду соціального життя є інтерпретування останнього як арени безперервних конфліктів, зіткнень між індивідами, групами, сусп-вами, рухами, інститутами, звичаями. Ця установка випливає з ідеї, що гол. механізмом, рушійною силою істор. поступу є боротьба за існування різних проявів волі до життя.

Починаючи з 2-ї пол. 19 ст., майже всі зх. теорії істор. та сусп. розвитку, зокрема теорії військ. і пром. сусп-ва (Г.Спенсер), громади й сусп-ва (нім. соціолог Ф.Тьонніс), статусного і контрактного сусп-ва (Г.Мен), механічної та органічної солідарності (Е.Дюркгейм), нар. і міськ. сусп-ва (амер. етнограф Р.Редфілд), утворення первісної к-ри (англ. етнограф Е.-Б.Тайлор), розвивалися під впливом ідей еволюціонізму. Духові еволюціонізму були близькі: расова теорія, елітаризму підхід в історичній науці, аграризм, соціалізм, фашизм. Як наук. метод істор. пізнання еволюціонізм критикувався, зокрема, марксизмом, неокантіанством, позитивізмом (див. Марксизм в історичній науці, Неокантіанство в історичній науці, Позитивізм в історичній науці). Наприкінці 19 ст. в Німеччині та Австро-Угорщині поширився напрям, який визнавав еволюційну боротьбу, але заперечував існування прогресу (Ф.Тьонніс, Л.Гумплович, Г.Ратценгофер). На поч. 20 ст. класичний еволюціонізм вичерпав свій евристичний потенціал.

 

Неоеволюціонізм. Поновлення інтересу до Е. в і.н. відбулося в 1950-х рр. під впливом нових відкриттів у природничих науках, зокрема в біології та космології, а дещо пізніше – у нелінійній термодинаміці. Поширились уявлення про те, що сусп-во і к-ра – це складові ноосфери, яка, у свою чергу, є етапом – локалізованим у просторі й часі – заг. світ. еволюції. Проте, враховуючи минулий досвід, еволюціонізм в істор. пізнанні зосередився на дослідженнях розвитку окремих цивілізацій і к-р, а не людства в цілому, і не акцентував увагу на проблемах, пов’язаних з ідеєю заг. прогресу. Найвідоміші представники неоеволюціонізму – Т.Парсонс, Л.Вайт, Г. і Дж. Ленські. Від 1980-х рр. Е. в і.н. найбільш успішно розвивається в антропології історичній.

 

Література

• Гумплович Л. Социология и политика. М., 1895;
• Спенсер Г. Сочинения, т. 1–7. К.–СПб.–Х., 1898–1900;
• Дарвин Ч. Сочинения, т. 5. М., 1953;
• Осипов Г. Современный эволюционизм и проблема социального прогресса. М., 1970;
• Тайлор Э. Первобытная культура. М., 1989;
• Штомпка П. Социология социальных изменений. М., 1996.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: К.Ю. Галушко.; url: http://history.org.ua/?termin=Evoljucionizm_v_istor_nauci; том: 3