Електрокардіостимулятор
Електрокардіостимуля́тор — це пристрій, що виконує функцію штучного водія ритму серця (або кардіовертер-дефібрилятор), який імплантується (вживляється) людині з метою відновлення та нормалізації порушень ритму серця.
Також існують спеціальні діагностичні кардіостимулятори для проведення функціональних проб.
Історія[ред. • ред. код]
Здатність м'язів скорочуватись під дією електричного струму помітив ще Алессандро Вольта (1876).
У 1899 МакВільям (J A McWilliam) опублікував статтю у Брітіш Медікал Джорнал про свої експерименти над впливом електричного струму на серцеві скорочення, де зазначив про можливість змусити серце битися з частотою 60-70 уд./хв. за допомогою імпульсів струму з такою ж частотою.
У 1941 році інженер Джон Хоппс на замовлення військово-морського флоту проводив дослідження в галузі гіпотермії. Перед ним було поставлене завдання знайти спосіб максимально швидко обігріти людину, котра довгий час була на морозі чи у воді. Хоппс намагався використати для розігріву високочастотне радіовипромінювання й випадково виявив, що серце, котре перестало битися в результаті переохолодження, може бути знову «запущене», якщо його стимулювати електричними імпульсами. В 1950 році на основі свого відкриття, Хоппс створив перший зовнішній кардіостимулятор. Він був великий і незручний, його застосування іноді призводило до появи опіків на тілі хворого.
Перший вживлюваний кардіостимулятор був створений у 1958 році шведськими вченими Рене Елмквістомом (Rune Elmquist) та Аке Сеннінгом (Åke Senning). Важливим для кардіології стало також відкриття Вілсоном Грейтбашем (Wilson Greatbatch) у 1971 році літій-іонної аккумуляторної батареї, яка стала стандартом для кардіостимуляторів.
