Епідемія сміху в Танганьїці
Епідемія сміху в Танганьїці — випадок масової істерії або психічної епідемії, який мав місце в 1962 році в Танганьїці (нині Танзанія)[1][2][3][4].
Епідемія розпочалася 30 січня 1962 року в селі Кашаша, у жіночій школі-інтернаті, яку відкрила християнська місія. Три учениці почали безконтрольно сміятися і плакати, їхній сміх заразив 95 з 159 осіб, віком від 12 до 18 років[5][6][4]. Сміх тривав від кількох годин до 16 днів. На вчителів сміх не поширювався, але учениці не могли сконцентруватися на навчанні, через що 18 березня 1962 року школу тимчасово закрили[7]. 21 травня заняття спробували відновити, але це не вдалося зробити (епідемія до того моменту вже вийшла за межі села)[4].
Після закриття школи учнів відправили по домівках, і епідемія поширилася на сусіднє село Ншамба[7]. У квітні і травні 217 осіб відчували напади сміху, більшість з них — діти та молодь. У червні сміхом заразилися 48 учениць середньої школи для дівчаток Рамашене (Ramashenye), що розташована поблизу міста Букоба[5].
На школу, в якій почалася епідемія, подали в суд. Безконтрольний сміх охопив деякою мірою всі школи Кашаші і сусіднього села[7]. Епідемія закінчилася через 18 місяців після початку[8]. Крім сміху повідомлялося про супутні прояви: біль, непритомність, проблеми з диханням, висип, приступи плачу і крики[9]. Всього було закрито 14 шкіл, понад 1000 людей потрапили під дію епідемії[10].
Однією з можливих причин виникнення епідемії сміху називають поєднання поганих умов утримання школярок (незручні стільці, гуртожиток без вікон і суворість вчителів) і стрес від неможливості висловити протест; сміх був одним з простих способів поскаржитися на навколишню дійсність[4]. Разом з тим у Середньовіччя відомі так звані епідемії раптових індивідуальних насильницьких дій на кшталт хореоманії, які без причин водночас охоплювали цілі групи, прошарки населення, навертаючи їх у звичайних умовах несвідомо танцювати, робити гримаси, викрутаси тощо. Часто це пов'язують саме з стресом внаслідок очікування чогось страшного, що було нерідким у ті століття. Не виключають і розвиток ерготизму.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Jeffries, Stuart (21 листопада 2007). The outbreak of hysteria that's no fun at all. The Guardian. Guardian News and Media Limited. Архів оригіналу за 28 травня 2012. Процитовано 11 червня 2014.
- ↑ Provine, 2001.
- ↑ Schmidt, 2014.
- ↑ а б в г McGraw, 2014.
- ↑ а б Provine, Robert R. (January-February 1996). Laughter. American Scientist. 84 (1): 38—47. Архів оригіналу за 29 травня 2017. Процитовано 11 червня 2014.
- ↑ Rankin, A.M.; Philip, P.J. (May 1963). An epidemic of laughing in the Bukoba district of Tanganyika. Central African Journal of Medicine. 9: 167—170. PMID 13973013. Архів оригіналу за 23 листопада 2014. Процитовано 11 червня 2014.
- ↑ а б в Laughter. Radiolab. Архів оригіналу за 11 липня 2013. Процитовано 12 січня 2011.
- ↑ Трауберг, 1998.
- ↑ Sebastian, Simone (29 липня 2003). Examining 1962's 'laughter epidemic'. Chicago Tribune. Архів оригіналу за 12 листопада 2014. Процитовано 11 червня 2014.
- ↑ Bartholomew, Robert E. (2001). Little Green Men, Meowing Nuns and Head-Hunting Panics: A Study of Mass Psychogenic Illness and Social Delusion. Jefferson, North Carolina: Macfarland & Company. с. 52. ISBN 0-7864-0997-5.
Джерела[ред. | ред. код]
- Schmidt S., A. Schmidt. Seriously Funny: Mexican Political Jokes as Social Resistance. — University of Arizona Press, 2014. — С. 19. — ISBN 9780816530779.
- Provine RR. Laughter: A Scientific Investigation. — Penguin Group US, 2001. — ISBN 9781101659250.
- McGraw P., Warner J.. The Humor Code: A Global Search for What Makes Things Funny. — Simon&Schuster, 2014. — 67-75 с. — ISBN 9781451665413.
- Трауберг Л.З.. Девід Уорк Гріффіт; Світ навиворіт. — Мистецтво, 1988. — С. 246. — (Вибрані твори в двох томах)
- Бутовська М.Л.. Мова тіла: природа і культура: еволюційні та крос-культурні основи невербальної комунікації людини. — Науковий світ, 2004. — С. 76.