Користувач:Propodail/чернетка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Інші експертизи та огляди[ред. | ред. код]

У 1969 році після арешту П. Г. Григоренка в Ташкенті комісія місцевих лікарів під керівництвом професора Ф. Ф. Детенгофа прийшла до висновку: «Наразі Григоренко ознак психічного захворювання не виявляє, як не виявляв їх і в період здійснення (2-га половина 1965 р. — по квітень 1969 р.) інкримінованих йому злочинів»[1]. Після цього Григоренко перевезли до Інституту ім. Сербського, де внаслідок психіатричної експертизи його знову (у перший раз — в Інституті ім. Сербського в 1964 році) визнали неосудним, а потім помістили до Черняхівської спеціальної психіатричної лікарні[2]. У висновку цієї психіатричної експертизи стверджувалося, що Григоренко «страждає на психічне захворювання у формі патологічного (паранояльного) розвитку особистості з наявністю ідей реформаторства, що виникли в особистості з психопатичними рисами характеру й початковими явищами атеросклерозу судин головного мозку»[3].

Семен Глузман, відомий психіатр, радянський дисидент, політв'язень

У 1971 році молодий психіатр Семен Глузман провів заочну судово-психіатричну експертизу по справі генерала Григоренка, скориставшись при цьому матеріалами кримінальної справи, отриманими від адвоката Григоренка Калістратової, а також поговоривши з близькими генералу людьми. Експертиза доводила неправомірність діагнозу, виставленого представниками офіційної психіатрії. Результати експертизи були опубліковані в самвидаві, після чого Глузман отримав сім років таборів суворого режиму й чотири роки заслання.[4]:23

Згодом, перебуваючи в США й будучи позбавленим радянського громадянства, П. Григоренко в 1978 році звернувся до відомого психіатра, доктора медицини Волтера Райха з проханням про проведення судово-психіатричної експертизи[4]:28. Розширена комісія за участю відомих психіатрів, невролога, нейропсихолога[4]:28, яка мала у складі президента Американської психіатричної асоціації професора Алана Стоуна[5], довго розмовляла з П. Григоренком і не виявила в нього жодких ознак психічного розладу ні на момент обстеження, ні в минулому[5][4]:28; зокрема, не було знайдено ніяких параноїдних симптомів навіть у найслабшій формі[3]. Ці висновки були підтверджені дослідженнями біометричної лабораторії Інституту психіатрії штату Нью-Йорк, які проводилися незалежно на матеріалі вивчення всіх бесід із Григоренком, записаних на відеомагнітофон[6].

Офіційна посмертна судово-психіатрична експертиза, яка проходила в 1991–1992 роках у Ленінграді (Санкт-Петербурзі), підтвердила бездоказовість радянських експертиз по справі Григоренка та безпідставність багаторічного «лікування» генерала у психлікарнях суворого режиму.[4]:23,28

Н. Горбаневська після своєї еміграції в Парижі була оглянута французькими психіатрами, які прийшли внаслідок цього огляду до висновку, що вона психічно здорова й була поміщена до психіатричної лікарні в СРСР з політичних мотивів, а не через медичні показання[7].

У 1977 році на прес-конференції під час конгресу Всесвітньої психіатричної асоціації в Гонолулу відомий австралійський психіатр Сідней Блох заявив, що він ретельно обстежив шість колишніх пацієнтів радянських психіатричних лікарень, які емігрували на Захід, і ні в кого з них не виявив ані найменшої ознаки психічних захворювань[8].

У квітні 1978 року член Королівського коледжу психіатрів (Великобританія) доктор Гаррі Лоубер відвідав Москву й оглянув дев'ять радянських нонконформістсько налаштованих громадян, які побоювалися, що представники влади можуть госпіталізувати їх до психіатричних лікарень проти їх волі (вісім осіб з цих дев'яти раніше вже поміщалися недобровільно до психіатричних лікарень). Г. Лоубер зробив висновок, що в жодного з цих дев'яти осіб не було ознак психічного захворювання, настільки вираженого, щоб вимагати обов'язкового лікування ні в поточний момент, ні в будь-який момент минулого[5].

Анатолій Корягін, психіатр, консультант Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях

Психіатр Анатолій Корягін, який співпрацював з Робочою комісією з розслідування використання психіатрії в політичних цілях правозахисної організації «Московська Гельсінська група», на рубежі 1970–80-х років проводив психіатричні огляди людей, які раніше госпіталізувалися в політичних цілях, а також тих, хто боявся, що їх найближчим часом чекає така ж доля. А. Корягін обстежив багатьох жертв політичної психіатрії та визнав їх здоровими; його висновки стали прямим доказом того факту, що психічно здорові люди поміщалися до психіатричних лікарень з політичних міркувань.[9]

Консультантом Робочої комісії також був Олександр Волошанович, який оглянув 27 осіб, що або були госпіталізовані раніше, або перебували під загрозою госпіталізації, і в жодному з випадків не знайшов підстав для насильницької ізоляції від суспільства. Згодом Королівський коледж психіатрів ретельно вивчив звіти Волошановича й високо оцінив їх професійний рівень.[7]

У 1988 році Державний департамент США вирішив почати офіційне розслідування, щоб з'ясувати ситуацію зі зловживаннями психіатрією в політичних цілях в СРСР.[10] У 1989 році делегація американських психіатрів відвідала Радянський Союз і провела переогляд 27 підозрюваних жертв зловживань, чиї прізвища були повідомлені делегації різними правозахисними організаціями, Гельсінською комісією США та Державним департаментом[11]. Клінічна діагностика здійснювалася відповідно до американських (DSM-III-R) і міжнародних (МКХ-10, проєкт) критеріями[4]:9. Процес опитування кожного пацієнта тривав близько 4–6 годин[12]:377. Проводилися також опитування членів сімей пацієнтів. Делегація прийшла до висновку, що в 17 з 27 випадків не було жодних клінічних підстав для визнання пацієнтів неосудними; у 14 випадках не виявлено жодних ознак психічних розладів[11]. Більшість з осіб, опитаних делегацією, звинувачувалися в політичних злочинах, як-от антирадянська агітація та пропаганда чи наклеп на радянську державу[13]. Огляд усіх випадків продемонстрував високу частоту діагнозу «шизофренія»[4]:10: 24 з 27 випадків[11].

Крім цього, делегація Державного департаменту США прийшла до висновку, що, хоча безліч людей були госпіталізовані з політичних причин, серед них були також і ті, хто дійсно страждав на психічні захворювання, однак їх не слід було піддавати тому лікуванню, яке до них застосовувалося[14]. За висновком делегації, систематичне використання психіатрії в політичних цілях не тільки практикувалося в СРСР, але й не припинилося до 1989 року[12]:383.

У 1991 році СРСР відвідала комісія психіатрів Всесвітньої психіатричної асоціації, яку очолював Дж. Берлі. Вона виявила додаткові докази існування в СРСР політичних зловживань психіатрією й широкого виставлення невірних діагнозів. Обстеживши десять пацієнтів, у яких радянськими психіатрами раніше була діагностована шизофренія, комісія підтвердила цей діагноз лише в одному з десяти випадків; інші дев'ять пацієнтів, на думку комісії, ніколи не страждали на шизофренію. У п'яти з цих пацієнтів не було виявлено жодних ознак психічних захворювань. Шестеро пацієнтів з-поміж обстежених комісією раніше були госпіталізовані до психіатричних лікарень спеціального типу, причому четверо з цих шести — з причин, що носять явно політичний характер, і троє з цих чотирьох пацієнтів ніколи, за твердженням комісії, не були психічно хворими[12]:451—452,454.

У пострадянській Україні на базі державних архівів протягом п'яти років проводили дослідження політичних зловживань у психіатрії. Загалом були повторно обстежені 60 осіб — громадян, засуджених за політичні злочини й госпіталізованих на території УРСР. За результатами цих обстежень було зроблено висновок, що жоден з підекспертних не потребував психіатричного лікування. Обстеження здійснила група українських експертів у галузі судової психіатрії; один із членів цієї групи працював у КДБ, а інший — в Інституті Сербського в Москві. Експерти були вражені тим фактом, що вони зустріли людей, які були психічно цілком здорові, але яким раніше вони самі ставили діагноз уповільненої шизофренії.[15]

Робоча комісія Московської Гельсінської групи з розслідування використання психіатрії в політичних цілях[ред. | ред. код]

5 січня 1977 року при Московській Гельсінській групі з ініціативи Олександра Подрабінека була створена Робоча комісія з розслідування використання психіатрії в політичних цілях.[16] Цілями організації було виявлення та оприлюднення відомостей про випадки зловживання психіатрією, а також надання допомоги жертвам психіатричних репресій[17].

Членами організації були Олександр Подрабінек, В'ячеслав Бахмін, Фелікс Серебров, Ірина Каплун, Джемма Бабич[5], а згодом — також Ірина Гривніна та Леонард Терновський[18]. Від Московської Гельсінської групи до комісії входив Петро Григоренко[19]. Протягом року після створення комісії Ірина Каплун і Джемма Бабич вийшли з її складу[5]. Крім того, в роботі комісії брали участь Олександр Волошанович, Анатолій Корягін[20] і Софія Калістратова[16]. Лікар-психіатр Олександр Волошанович[21] та юрист Софія Калістратова[16] були консультантами комісії. Згодом, з моменту еміграції Волошановича (лютий 1980 р.) консультантом Робочої комісії став Анатолій Корягін[18].

Комісія провела велику роботу з надання допомоги особам, поміщеним до психіатричних лікарень, і членам їх сімей з перевірки умов утримання в'язнів сумління у психіатричних тюрмах, з розслідування й надання розголосу багатьом десяткам випадків необґрунтованого поміщення інакодумців і віруючих до психіатричних лікарень[21]. За час свого існування комісія випустила 22 номери «Інформаційного бюлетеня», у якому публікувалися відомості про подібні випадки[22]:45[21][23].

Діяльність Робочої комісії й опублікована нею інформація стали предметом уваги міжнародних психіатричних і медичних асоціацій, ставши стримуючим фактором для репресивного використання психіатрії проти інакодумців[21].

Однак члени організації зазнали репресій[17][21]. Робоча комісія з розслідування використання психіатрії в політичних цілях припинила своє існування 21 липня 1981 року, коли її останній член Фелікс Серебров був засуджений до 5 років таборів і 5 років заслання[23]. Інші члени організації були засуджені раніше: Олександра Подрабінека засудили до 3 років позбавлення волі (засуджений вдруге), В'ячеслава Бахміна — до 3 років позбавлення волі, Леонарда Терновського — до 3 років позбавлення волі, Ірину Гривніну — до 5 років заслання, лікаря-консультанта робочої комісії Анатолія Корягіна — до 7 років ув'язнення в таборах і 5 років подальшого заслання[23].

У той час як Корягін знаходився в ув'язненні, Генеральна Асамблея Всесвітньої психіатричної асоціації прийняла резолюцію про присвоєння йому статусу персонального почесного члена Всесвітньої психіатричної асоціації за «прояв у боротьбі зі збоченим використанням психіатрії в немедичних цілях професійної свідомості, мужності й відданості обов'язку»[24]:17. Американська психіатрична асоціація надала Анатолію Корягіну статус почесного члена, а Королівський коледж психіатрів, який також надав йому статус члена, направив Юрію Андропову лист із проханням про звільнення Корягіна[25]. У 1983 році Американська асоціація з розвитку науки вшанувала його премією наукової свободи та відповідальності[26][27]. Зрештою Корягін був звільнений 19 лютого 1987 року[28].

Засудження політичних зловживань світовою психіатричною спільнотою[ред. | ред. код]

Інформація про використання в СРСР психіатрії в політичних цілях досягла західних країн у 1960-ті роки.[17][29] Політичне зловживання психіатрією в СРСР неодноразово викривалося на конгресах Всесвітньої психіатричної асоціації (ВПА) — у Мехіко (1971), Гонолулу (1977), Відні (1983) й Афінах (1989).[29]

У 1971 році західним психіатрам були надані документи на 150 сторінках, що свідчили про зловживання психіатрією в політичних цілях і супроводжувалися листом В. Буковського, який просив західних лікарів вивчити шість випадків, описаних у документах (копії судово-психіатричних висновків щодо П. Григоренка, В. Файнберга, Н. Горбаневської, В. Борисова, І. Яхимовича й витяги з висновку щодо В. Кузнєцова[30]). На підставі даних документів група британських психіатрів зробила висновок, що діагнози цим шести дисидентам виставлялися виключно з політичних мотивів. Однак на конгресі в Мехіко обговорення не відбулося[10], прохання Буковського розглянути ситуацію зі зловживаннями не були почуті. Радянське психіатричне товариство пригрозило вийти з ВПА, і страх, що це завдасть шкоди ВПА, був настільки сильним, що делегати в Мехіко піддалися радянському тиску. [31] Згодом Буковський був засуджений до 7 років таборів і 5 років заслання.[31]

У період між конгресом у Мехіко й наступним конгресом все більша кількість задокументованої інформації про зловживання досягала Заходу[31] та все більша кількість національних психіатричних асоціацій висловлювала свою стурбованість цим питанням, але аж до наступного конгресу Всесвітня психіатрична асоціація надані докази ігнорувала та продовжувала зміцнювати дружні відносини з радянськими психіатрами.[10]

На VI конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації, який відбувся в 1977 році в американському місті Гонолулу (столиця штату Гаваї), Генеральна асамблея ВПА прийняла резолюцію, що засуджувала зловживання психіатрією в СРСР:[32]

Всесвітня психіатрична асоціація звертає увагу на зловживання психіатрією в політичних цілях і засуджує такі зловживання, у яких би країнах їх не здійснювали. Дана Асоціація закликає професійні об'єднання психіатрів тих країн, у яких практикуються зловживання психіатрією, засудити подібні явища й повністю їх ліквідувати. Всесвітня психіатрична асоціація вносить цю резолюцію насамперед з урахуванням вагомих свідчень систематичних зловживань психіатрією в політичних цілях у Радянському Союзі.[32][7][33]:330

Тижнем раніше Всесвітня федерація психічного здоров'я сформулювала аналогічну позицію та звернулася з цього приводу до ВПА[5].

Також на VI конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації прийняли рішення створити в рамках асоціації Комітет з розслідування випадків зловживання психіатрією (англ. WPA Committee to Review the Abuse of Psychiatry). Відповідно до своєї компетенції, він повинен розслідувати будь-які заявлені випадки зловживань у психіатрії[34]. Цей комітет діє дотепер[34]. Крім того, була прийнята Гавайська декларація (англ. The Declaration of Hawaii)[35] — перший документ з викладом низки основних етичних норм, які стосуються діяльності психіатрів у всіх країнах.

Радянська сторона довгий час не відповідала на запити Комітету, що стосувалися тих чи інших випадків зловживань[7], заперечувала факти зловживань і відмовлялася дозволити іноземним спостерігачам відвідати радянські психіатричні лікарні й побачити ув'язнених[13]. У серпні 1982 року правління Американської психіатричної асоціації розіслало всім національним товариствам психіатрів у складі Всесвітньої психіатричної асоціації лист про прийняту їм резолюцію, у якій стверджувалося:

...у разі якщо Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів до 1 квітня 1983 року не відреагує відповідним чином на всі запити, які надходять від ВПА щодо зловживань психіатрією в цій країні, ВНТ повинно бути тимчасово позбавлене членства у ВПА доти, доки ці зловживання не припиняться.[36][37]

У ньому також повідомлялося, що американська делегація на засіданні Комісії з прав людини ООН (запланованому на лютий 1983 року в Женеві) збирається внести на розгляд Комісії проєкт резолюції, яка засуджує практику використання психіатрії в політичних цілях. У зв'язку з цим керівникам національних товариств психіатрів у разі, якщо вони підтримують позицію США, рекомендувалося направляти відповідні пропозиції до міністерств закордонних справ, членам делегацій їх країн у Комісії з прав людини ООН, до міжнародного відділу Американської психіатричної асоціації та Комітету, який займається питаннями зловживання психіатрією в міжнародному аспекті[36].

Королевский колледж психиатров Великобритании (здание с жёлтым флагом) на Белгрейв-сквер в Лондоне

Як і Американська психіатрична асоціація, Королівський коледж психіатрів Великобританії теж прийняв резолюцію, яка закликала Генеральну асамблею Всесвітньої психіатричної асоціації позбавити Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів СРСР членства у ВПА за «невиконання рішень попереднього конгресу й ігнорування запитів, що надходять від організацій». Схожа резолюція була прийнята також Датським товариством психіатрів[36].

Національні асоціації прийшли до думки, що 10 років прихованої дипломатії, приватних розмов з представниками радянської офіційної психіатрії та стриманих громадських протестів не позначилися на масштабі радянських зловживань і що, отже, цей підхід не приніс успіху.

У січні 1983 року кількість асоціацій — членів Всесвітньої психіатричної асоціації, які проголосували за безстрокове або тимчасове виключення з неї Всесоюзного наукового товариства, зросла до дев'яти. Оскільки ці асоціації володіли половиною голосів у керівному органі ВПА, представники СРСР були вже майже впевнені в тому, що будуть виключені з неї при голосуванні в липні[38]:44.

У 1983 році, напередодні VII конгресу ВПА в Австрії, Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів добровільно вийшло зі Всесвітньої психіатричної асоціації, щоб не втратити свою репутацію остаточно[7]. Мотиви цього рішення пояснюються в записці голови КДБ СРСР Віталія Федорчука й міністра охорони здоров'я СРСР Сергія Буренкова в ЦК КПРС «Про підготовку спеціальними службами супротивника нової антирадянської акції у зв'язку зі Всесвітнім Конгресом психіатрів в Австрії, який відбудеться в 1983 році»:

За отриманими КДБ СРСР даними, керівники австрійського оргкомітету з підготовки VII Всесвітнього конгресу психіатрів вважають питання про виключення СРСР з ВПА вирішеним, оскільки, за заявою професора Гофмана — члена оргкомітету, він «остаточно підготовлений до реалізації».
З урахуванням обстановки, що складається, вважали б за доцільне розглянути питання про вихід ВНТ невропатологів і психіатрів з ВПА та про ігнорування його участі в VII Всесвітньому конгресі психіатрів в Австрії.[36][37]

На конгресі ВПА в Австрії була прийнята резолюція, в якій ішлося:

Всесвітня психіатрична асоціація вітатиме повернення Всесоюзного товариства невропатологів і психіатрів СРСР до складу асоціації, але очікуватиме щирої співпраці й заздалегідь наданого конкретного доказу виправлення політичного зловживання психіатрією в СРСР.[7][12]

Стосунки російської психіатрії із західною налагодилися тільки в роки перебудови. У цей час у пресі активно публікувалися свідчення жертв психіатричних зловживань. Направляючи свою делегацію на афінський конгрес ВПА в 1989 році, Радянський Союз погодився визнати, що систематичні зловживання психіатрією в політичних цілях дійсно відбувалися, припинити ці зловживання й реабілітувати постраждалих[31]. Існування в радянській психіатрії «зловживань з причин немедичного, зокрема й політичного, характеру» було офіційно визнано в «Заяві» Всесоюзного наукового товариства на афінському конгресі[12]:433[39]:129.

У 1989 році на конгресі ВПА в Афінах Всесоюзне наукове товариство було знову прийняте до міжнародної психіатричної спільноти. Тоді ж членом ВПА стала Незалежна психіатрична асоціація Росії — на противагу Всесоюзному науковому товариству та через глибоке незадоволення Всесвітньої психіатричної асоціації становищем справ в офіційній радянській психіатрії.[36]

Приймаючи Всесоюзне наукове товариство до своїх лав, Всесвітня психіатрична асоціація зобов'язала його виконати кілька найважливіших умов:[40]

  1. Публічно визнавати зловживання психіатрією в політичних цілях, що відбувалися в Радянському Союзі.
  2. Реабілітувати постраждалих від каральної психіатрії.
  3. Прийняти закон про психіатричну допомогу й гарантії прав громадян при її наданні.
  4. Не чинити перешкод процедурам інспекційної діяльності ВПА в СРСР.
  5. Оновити керівництво офіційної радянської психіатрії.[40]

Для виконання даних умов 2 липня 1992 року в Росії був прийнятий Закон про психіатричну допомогу (№ 3185-1), який набрав чинності 1 січня 1993 року[41][42], було визнано використання психіатрії в політичних цілях і реабілітовано частину постраждалих. Відповідно до Закону РРФСР від 18 жовтня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій», особи, які з політичних мотивів були необґрунтовано поміщені до психіатричних установ на примусове лікування, підлягають реабілітації й користуються пільгами, встановленими для всіх категорій громадян, визнаних жертвами політичних репресій. Відповідно до затвердженого 16 березня 1992 року Положення про порядок виплати грошової компенсації особам, реабілітованим згідно із Законом РРФСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій», цим громадянам повинна виплачуватися грошова компенсація[43]. Тим самим держава визнала факти використання психіатрії в політичних цілях[43].

Комісія психіатрів Всесвітньої психіатричної асоціації, яка в 1991 році відвідала СРСР, під головуванням президента Британської психіатричної асоціації професора Дж. Берлі зробила висновок, що у країні ще не відбулися незворотні зміни, які повністю б забезпечували захист від необґрунтованих посягань на права людини. Керівники радянської психіатрії не збиралися серйозно реформувати систему психіатричної допомоги, і з цієї причини ВПА вирішила в 1992 році вигнати Всесоюзне товариство психіатрів зі своїх лав. Однак через розпад СРСР його стало неможливо піддати остракізму, і замість Всесоюзного товариства психіатрів до ВПА було прийнято Російське товариство психіатрів[44].

Спроби необґрунтовано позбавлених своїх прав людей, які зазнали зловживання у психіатрії, домогтися реабілітації, відшкодування моральної та матеріальної шкоди стикалися з небажанням органів прокуратури та судів розглядати такі справи[44].

Питання про притягнення до відповідальності осіб, які відігравали безпосередню роль у зловживанні психіатрією в СРСР, були проігноровані[36][44]; навпаки, багато хто з них продовжували керувати радянською психіатрією та представляти її за кордоном[44]. Жодний Всеросійський з'їзд психіатрів не виступив перед громадськістю із заявою про відповідальність радянських керівників психіатрії за зловживання, за нелюдські умови утримання людей у психіатричних закладах[44]. На початку 1990-х років директор Центру Сербського Тетяна Дмитрієва принесла слова покаяння за безпрецедентне за масштабами використання психіатрії в політичних цілях в СРСР, яке відбувалося для дискредитації, залякування та придушення правозахисного руху і здійснювалося насамперед саме в Центрі Сербського[45]. Однак згодом, у 2001 році у своїй книзі «Альянс права й милосердя» Дмитрієва писала, що якщо в СРСР і були зловживання у психіатрії, то не більше, ніж у західних країнах[45].

Зловживання психіатрією в СРСР сильно вплинуло на формування й радикалізацію антипсихіатрічного руху на Заході. За словами Юрія Савенка, ніщо не послужило антипсихіатрії більше, ніж психіатричні репресії в Радянському Союзі, що відбувалися в 1960–80-х роках[46], оскільки практика радянських зловживань психіатрією виявилася особливо широкомасштабною й отримала найбільшого розголосу[45]. Питання про політичні зловживання психіатрією в СРСР сильно вплинуло й на всю світову психіатрію, зокрема на Всесвітню психіатричну асоціацію. Це питання викликало великі дискусії стосовно медичної етики та професійної відповідальності лікарів, вплинувши на Гавайську декларацію та на прийняття етичних кодексів багатьма національними психіатричними асоціаціями[12]:475.

Масштаби[ред. | ред. код]

Існують різні дані й висловлюються різні оцінки щодо масштабів використання психіатрії в політичних цілях.

Так, у 1994–1995 роках комісія московських лікарів-психіатрів відвідала психіатричні лікарні спеціального типу системи МВС у Черняховську, Санкт-Петербурзі, Казані, Орлі й Сичовці, де змогла ознайомитися з картотекою пацієнтів і вивчити деякі історії хвороби. У розпорядження комісії товариством «Меморіал» були надані списки осіб, які перебували в цих лікарнях на примусовому лікуванні у зв'язку з обвинуваченням за «політичними статтями» КК. Виявилося, що кількість пацієнтів, які піддавалися примусовому лікуванню за політичними мотивами, перевищувала дані «Меморіалу» в десятки разів: вона становила понад 2000 осіб.[4]:29—30

Велика кількість випадків політичного зловживання добре задокументовані. Зокрема, С. Блох і П. Реддауей у книзі Soviet Psychiatric Abuse наводять задокументовані дані щодо 500 випадків зловживань.[47] На думку Реддауея, ці випадки складають не більше 5 відсотків від числа всіх випадків політичних зловживань психіатрією протягом двох десятків років.[17]

Історик-архівіст А. Прокопенко зазначає:

... завдяки наполегливості групи лікарів Незалежної асоціації психіатрів Росії, які зуміли ознайомитися з медичними архівами колишніх Ленінградської, Орловської, Сичовської й Черняховської тюремних психіатричних лікарень МВС СРСР і здобули копії облікових карток ув'язнених за формою № 1 МВС СРСР, можна достовірно поіменно назвати лише одну тисячу й сім сотень вісімдесят дев'ять радянських й іноземних громадян, засуджених за антирадянську пропаганду та діяльність, визнаних неосудними й відправлених на примусове лікування до «божевільних» МВС СРСР.[36]

Він також припускає, що «деякі розрахунки дозволяють з певною обережністю вести мову про 15–20 тисяч політичних ув'язнених психіатричних лікарень МВС СРСР» і що, вочевидь, набагато більше (ймовірно, сотні тисяч) людей стали жертвами зловживань психіатрією, будучи не політичними інакодумцями, але ставши жертвами зловживань через конфлікти з чиновниками — казнокрадами, хабарниками, бюрократами тощо.[36]

Правозахисна організація Freedom House провела ретельне вивчення даних про 1110 політичних в'язнів, 215 з яких були поміщені до психіатричних установ. Згідно з висновками організації, реальна кількість політичних в'язнів (і, відповідно, тих з них, хто став жертвами зловживань психіатрією) була приблизно в десять разів вище.[17]

Президент Асоціації психіатрів України С. Глузман пише:

Точної статистики... зловживань психіатрією в політичних цілях не існує. Відомості, що надаються українському суспільству архівним управлінням Служби безпеки України, стосуються виключно тих громадян, які пройшли через судові процедури. Набагато більше число людей було піддано так званим позасудовим психіатричним репресіям....[48]

Анатолій Собчак у своїй передмові до однієї з книг[49] про каральну психіатрію дає таку оцінку її масштабам:

Про масштабність застосування методів репресивної психіатрії в СРСР говорять невблаганні цифри й факти. За підсумками роботи комісії вищого партійного керівництва на чолі з О. М. Косигіним у 1978 році було вирішено до наявних побудувати додатково ще 80 психіатричних лікарень і 8 спеціальних. Їх будівництво мало бути завершено до 1990 року. Будувалися вони у Красноярську, Хабаровську, Кемерові, Куйбишеві, Новосибірську й інших містах Радянського Союзу. У ході змін, що відбувалися у країні в 1988 році, до ведення МОЗ з системи МВС передали 5 тюремних лікарень, а 5 ліквідували. Почалося поспішне замітання слідів шляхом масової реабілітації пацієнтів, частиною — психічно покалічених (тільки того року з обліку зняли 800 000 пацієнтів). Тільки в Ленінграді в 1991–1992 роки було реабілітовано 60 000 людей.[50]

Згідно з даними, опублікованими Міжнародним товариством прав людини в «Білій книзі Росії», загалом по країні жертвами зловживань психіатрією стали близько двох мільйонів людей[51]. З 1988 року їх почали поступово виписувати з психіатричних лікарень і знімати з психіатричного обліку у психоневрологічних диспансерах з ініціативи міжнародної громадськості та Всесвітньої психіатричної асоціації[36].

У 1988–1989 роках на вимогу західних психіатрів як одну з умов прийняття радянських психіатрів до Світової психіатричної асоціації близько двох мільйонів людей було знято з психіатричного обліку[52].

За оцінкою Ван Ворена, у Радянському Союзі були поміщені до психіатричних лікарень близько третини політичних ув'язнених.[53][31] З посиланням на доступні дані Ван Ворен робить висновок про те, що тисячі інакодумців були госпіталізовані з політичних мотивів.[53][31] Він зазначає також, що «тисячі жертв цих політичних зловживань становили лише верхівку айсберга з мільйонів радянських громадян, які стали жертвами тоталітарної радянської психіатрії», і вказує на важкі умови перебування людей із психічними порушеннями у психоневрологічних інтернатах та психіатричних лікарнях, на масові порушення прав пацієнтів у цих установах.[31] Ті самі проблеми, як зазначає Ван Ворен, є і в пострадянський час.[14]

Спроби виправдання каральної психіатрії[ред. | ред. код]

У радянський і пострадянський час використовувалися різні пояснення для того, щоб виправдати або заперечувати практики каральної психіатрії. У радянський період психіатри, які брали участь у репресіях, іноді стверджували, що вони таким чином рятують дисидентів від таборів і в’язниць. Однак, за словами правозахисника Подрабінека, це не відповідає дійсності, тому що самі дисиденти віддавали перевагу тюремному ув'язненню над насильницьким поміщенням до психіатричної лікарні. Примусова госпіталізація до психіатричної лікарні, на відміну від тюремного ув'язнення, не мала встановленого терміну, а умови утримання там передбачали використання психотропних препаратів, можлива була фізична фіксація, побиття[54]. Зокрема, дисидент Олег Радзинський говорив, що боявся потрапити до спецпсихлікарні та сподівався на звичайне позбавлення волі[55]:

І там було страшно, тому що немає нічого, на мою думку, страшнішого, ніж якщо тебе визнають неосудним — тому що тоді тебе відправлять до спецпсихлікарні, де немає терміну. У таборі, у засланні тобі дають термін: ти відсидів, вийшов або тобі додали. Але там ти начебто розумієш минущість покарання, і там у тебе є якісь права. У психіатрії немає термінів — коли ти «вилікуєшся», вирішують лікарі.

Уже після розпаду СРСР дії психіатрів намагалися пояснити їх низьким професіоналізмом, слабкою якістю освіти. Згідно з цим припущенням, дії психіатрів були наслідком помилок, а не злого умислу; вони щиро помилялися й були впевнені, що критика радянського ладу є явною ознакою психічного розладу. Однак цій версії суперечить той факт, що, за свідченнями дисидентів, психіатри у приватних бесідах зізнавалися, що не бачать у них ознак психічної хвороби, до того ж психіатри часом могли відразу визнати «вилікуваною» і виписати людину, яка погодилася співпрацювати зі спецслужбами[56] .

Зустрічається також повне заперечення систематичної й масової практики каральної психіатрії в СРСР. Стверджується, що всі або практично всі, хто потрапив до спецпсихлікарень з політичних причин, дійсно мали психічні розлади, що не виключали наявності в них деякої інтелектуальної та творчої обдарованості, здатності нестандартно мислити, критичного ставлення до радянської влади[57].

  1. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Казнимые не вказано текст
  2. ↑ Феофанова А. Песня судьбы // Зеркало недели. — 4 апреля 1997.
  3. ↑ а б Савенко Ю. (1992). Дело генерала Петра Григоренко по материалам посмертной экспертизы (PDF). Независимый психиатрический журнал. № 3—4. с. 36—60.
  4. ↑ а б в г д е ж и Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Коротенко не вказано текст
  5. ↑ а б в г д е Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою hearing-1983 не вказано текст
  6. ↑ Уолтер Райч. Четвёртая экспертиза. Приложение к книге Григоренко П. Г. «В подполье можно встретить только крыс…» — Нью-Йорк: Детинец, 1981.
  7. ↑ а б в г д е Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою shadow не вказано текст
  8. ↑ Рабочая комиссия по расследованию использования психиатрии в политических целях (1978). Информационный бюллетень № 2. Вольное слово. Самиздат. Избранное (PDF). Франкфурт-на-Майне. с. /175. {{cite book}}: Проігноровано |work= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |выпуск= (довідка)
  9. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою О диссидентах не вказано текст
  10. ↑ а б в Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою От политических не вказано текст
  11. ↑ а б в Richard J., Bonnie L.L.B. Political Abuse of Psychiatry in the Soviet Union and in China: Complexities and Controversies : [арх. 28 вересня 2011] : [англ.] // The Journal of the American Academy of Psychiatry and the Law : journal. — 2002. — Vol. 30, № 1. — С. 136—144. — PMID 11931362.
  12. ↑ а б в г д е Van Voren R. Cold war in psychiatry: human factors, secret actors : [англ.]. — Amsterdam & New York : Rodopi Publishers[en], 2010. — ISBN 90-420-3048-8.
  13. ↑ а б Bonnie RJ. Semyon Gluzman and the unraveling of Soviet psychiatry // J Am Acad Psychiatry Law. — 2001. — Т. 29, № 3. — С. 327—329. — PMID 11592461.
  14. ↑ а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою post-Soviet не вказано текст
  15. ↑ Ван Ворен Р. История повторяется и в политической психиатрии // Новости медицины и фармации. Психиатрия. — 2009. — № 303.
  16. ↑ а б в Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Инициативная группа не вказано текст
  17. ↑ а б в г д Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Gershman не вказано текст
  18. ↑ а б Шаблон:Книга:Алексеева Л. М.: История инакомыслия в СССР
  19. ↑ Сафронова Н.Н. (1994). С чистой совестью (Леонард Борисович Терновский) (PDF). Независимый психиатрический журнал. № 3. с. 33—35.
  20. ↑ Lymanov K. Working committee against psychiatric abuse for political purposes. Dissident movement in Ukraine: Virtual Museum. Архів оригіналу за 17 лютого 2012. Процитовано 15 червня 2010. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |datepublished= (довідка)
  21. ↑ а б в г д Боннэр Е., Каллистратова С., Ковалев И., Ланда М., Осипова Т., Ярым-Агаев Ю. Документ № 123: Репрессии против Рабочей комиссии по расследованию использования психиатрии в политических целях. Московская Хельсинкская группа. Процитовано 15 червня 2010. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  22. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою On Dissidents не вказано текст
  23. ↑ а б в Боннэр Е., Каллистратова С., Ковалев И. Документ № 176: Осуждение последнего члена Рабочей Комиссии по расследованию использования психиатрии в политических целях Феликса Сереброва. Московская Хельсинкская группа. Процитовано 16 червня 2010. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  24. ↑ Abuse of psychiatry in the Soviet Union: hearing before the Subcommittee on Human Rights and International Organizations of the Committee on Foreign Affairs and the Commission on Security and Cooperation in Europe, House of Representatives, Ninety-eighth Congress, first session, September 20, 1983 : [англ.]. — Washington : U.S. Government Printing Office, 1984. — 106 с.
  25. ↑ Wynn A. Imprisonment of Dr. Anatoly Koryagin : [англ.] // British Medical Journal : journal. — 1983. — Vol. 286, № 6361 (Помилка: неправильний час). — С. 309.
  26. ↑ Scientific Freedom and Responsibility and Science Journalism Awards : [англ.] // Science : journal. — 1983. — Vol. 220, № 4601 (Помилка: неправильний час). — С. 1037.
  27. ↑ Anatolyi Koryagin: AAAS Scientific Freedom and Responsibility Award, 1983. The American Association for the Advancement of Science (AAAS). Архів оригіналу за 27 квітня 2012. Процитовано 6 червня 2010. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  28. ↑ Keller, Bill (17 березня 1987). Soviet Study of Abuse of Psychiatry Is Urged. New York Times.
  29. ↑ а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Ougrin не вказано текст
  30. ↑ Обращение В. Буковского к психиатрам // Казнимые сумасшествием: Сборник документальных материалов о психиатрических преследованиях инакомыслящих в СССР / Редакторы: А. Артемова, Л. Рар, М. Славинский. — Франкфурт-на-Майне : Посев, 1971. — С. 470—471. — 508 с.
  31. ↑ а б в г д е ж van Voren R. Comparing Soviet and Chinese political psychiatry // The Journal of the American Academy of Psychiatry and the Law. — 2002. — Т. 30, № 1. — С. 131—135. — PMID 11931361.
  32. ↑ а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Merskey не вказано текст
  33. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Блох, Реддауэй не вказано текст
  34. ↑ а б Kastrup M. The work of the WPA Committee to Review the Abuse of Psychiatry : [англ.] // World Psychiatry[en] : journal. — Wiley-Blackwell●, 2002. — Vol. 1, № 2 (June). — С. 126—127. — PMID 16946875.
  35. ↑ The Declaration of Hawaii. World Psychiatric Association (WPA). Архів оригіналу за 4 березня 2012. Процитовано 10 лютого 2010. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  36. ↑ а б в г д е ж и к Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Прокопенко не вказано текст
  37. ↑ а б Центр хранения современной документации, ф. 4, оп. 28, д. 503
  38. ↑ The national associations rightly took the view that 10 years of quiet diplomacy, private conversations with Soviet official psychiatrists, and mild public protests had produced no substantial change in the level of Soviet abuses, and that this approach had, therefore, failed. In January 1983, the number of member associations of the World Psychiatry Association, voting for the U.S.S.R.'s expulsion or suspension, rose to nine. As these associations would wield half the votes in the WPA’s governing body, the U.S.S.R. was now, in January, almost certain to be voted out in July. Abuse of psychiatry in the Soviet Union: hearing before the Subcommittee on Human Rights and International Organizations of the Committee on Foreign Affairs and the Commission on Security and Cooperation in Europe, House of Representatives, Ninety-eighth Congress, first session, September 20, 1983 : [англ.]. — Washington : U.S. Government Printing Office, 1984. — 106 с.
  39. ↑ Абрамов В.А., Табачников С.И., Подкорытов В.С. Основы качественной психиатрической практики. — Донецк : Каштан, 2004. — 248 с. — 500 екз. — ISBN 966-8292-58-8.
  40. ↑ а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Петрюк-рец не вказано текст
  41. ↑ Закон РФ от 2 июля 1992 г. N 3185-I «О психиатрической помощи и гарантиях прав граждан при её оказании» (с изменениями и дополнениями). Процитовано 2 серпня 2014.
  42. ↑ Савенко Ю. 15-летие Закона о психиатрической помощи. Независимая психиатрическая ассоциация России. Архів оригіналу за 4 квітня 2012. Процитовано 3 березня 2010. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  43. ↑ а б Законодательство Российской Федерации в области психиатрии. Комментарий к Закону РФ «О психиатрической помощи и гарантиях прав граждан при её оказании», ГК РФ и УК РФ (в части, касающейся лиц с психическими расстройствами) / Под общ. ред. Т. Б. Дмитриевой. — 2-е изд., испр. и доп. — Москва : Спарк, 2002. — 383 с. — ISBN 5889141872.
  44. ↑ а б в г д Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою zaprava не вказано текст
  45. ↑ а б в Савенко Ю.С. Тенденции в отношении к правам человека в области психического здоровья // Права человека и психиатрия в Российской Федерации: Доклад по результатам мониторинга и тематические статьи / Отв. ред. А. Новикова. — Москва : Московская Хельсинкская группа, 2004. — 297 с. — ISBN 5984400073. Архівовано травень 10, 2010 на сайті Wayback Machine.
  46. ↑ Савенко Ю., Виноградова Л. Латентные формы антипсихиатрии как главная опасность : [рос.] // Независимый психиатрический журнал[en] : журнал. — 2005. — № 4.
  47. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Finlayson не вказано текст
  48. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Глузман не вказано текст
  49. ↑ Куприянов Н.Я. ГУЛАГ-2-СН. — Санкт-Петербург, 2001. — 680 с.
  50. ↑ Собчак А.А. Предисловие // Карательная психиатрия / Под общ. ред. А.Е. Тараса. — Москва—Минск : АСТ, Харвест, 2005. — С. 6—7. — 608 с. — ISBN 5170301723.
  51. ↑ Белая книга России: Наблюдения и предложения в области прав человека / И. И. Агрузов и др. — Франкфурт-на-Майне : Издательство Международного общества прав человека, 1994. — 267 с. — ISBN 3892480575.
  52. ↑ Василенко Н.Ю. Основы социальной медицины. — Владивосток : Издательство Дальневосточного университета, 2004. — С. 34. — 129 с.
  53. ↑ а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою van Voren не вказано текст
  54. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Подрабинек не вказано текст
  55. ↑ Олег Радзинский: «В первые месяцы я был так рад, что в тюрьме оказался» // МБХ медиа
  56. ↑ Кондратьев Ф. В. «Правозащитное» злоупотребление психиатрией
  57. ↑ Гиндин В. П. Психиатрия: мифы и реальность. — ПЕР СЭ, 2006. — 128 с. — ISBN 9785985490206.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Propodail/чернетка&oldid=41443312