Користувач:Shaan Wickens/Чернетка
На протязі Другої світової війни Британія відновила роботу Міністерства Інформації для виробництва пропаганди для того, щоб спрямувати зусилля населення на підтримку війни. Для цього було задіяно широкий спектр засобів масової інформації для впливу як на місцеву, так і на закордонну публіку. Традиційні форми, як от газети і плакати, були поєднані з новими видами медіа, включно з кінострічками, кінохроніками та радіо. Вони були направлені на освітлення широкого спектру тем -- від сприяння формуванню ворожого відношення до супротивника та підтримки союзників, до підтримки специфічних проектів на підтримку війни, як от збір металу чи вирощування овочів.
Історія британського кінематографу протягом Другої світової війни нерозривно пов'язана з Міністерством Інформації.[1] Міністерство Інформації було створене на наступний день після оголошення Великою Британією війни, 4 вересня 1939 року, і було центральним урядовим підрозділом, що відповідав за публічність та пропаганду на протязі Другої світової війни. Міністерство відповідало за "представлення національної справи громадськості вдома і за кордоном".[2] У Міністерстві інформації усвідомлювали значущість комерційного розважального кіно у сприянні національній справі, і підтримувало тісні зв'язки з виробниками фільмів:
Міністерство одночасно давало рекомендації щодо доцільності обраних продюсерами сюжетів, і пропонувало сюжети, які, на нашу думку, могли б бути корисними за кордоном. Як тільки міністерство затверджувало сюжет, ми надавали підтримку продюсерам для завершення виробництва кінострічки.[3]
В результаті типовий британський фільм воєнного періоду намагався поєднати захоплюючу історію, що, в свою чергу, передавав тези пропаганди про підтримку справи союзників. Голова кінематографічного підрозділу міністерства інформації Кеннет Кларк у 1940 році стверджував, що громадськість повинна бути переконана у жорстокості Німеччини, заявивши "всюди, де це можливо, ми повинні підкреслювати злочинність і лихо заподіяні в окупованих країнах."[4] Згодом, Home Planning Committee визнав за необхідне повністю зобразити "лихі речі, що стоять перед нами ... для зміцнення волі для продовження боротьби". До 1942 року страх вторгнення — як це було зображено у Went the Day Well?, — відступив, і виробники фільмів звернулися до жорстокої реальності життя в окупованих державах. The Day Will Dawn (1942) розповідав про норвезький опір, а Uncensored розповідав історію опору в Бельгії. Tomorrow We Live показує історію Руху Опору у Франції і героїзм звичайних французьких громадян, а One of Our Aircraft Is Missing (1942) показує як громадяни Нідерландів допомагають, ризикуючи власним життям, групі британських льотчиків повернутися до Англії.
Фільми також імпортували. Вінстон Черчилль замовив повну серію фільмів Френка Капри Why We Fight щоб показати ії громадськості. [5]
Кінохроніки мали винятковий ефект на американську публіку, а зображення куполу Собору святого Павла над руїнами довкола нього мало особливо значний вплив.[6]
Плакати широко застосовувалися у пропагандистських кампаніях. Їх зміст коливався від простих інструкцій до суто мотиваційного посилу. Одна серія плакатів для лондонського міського транспорту зображала персонажа Billy Brown of London Town.
Це ряд з трьох мотиваційних плакатів, випущених британським урядом у 1939 році. Зміст цих плакатів наступний:
- "Свобода у небезпеці, захищай її всіми силами" ("Freedom is in peril, defend it with all your might."),
- "ВАША СМІЛИВІСТЬ, ВАША БАДЬОРІСТЬ ТА ВАША РІШУЧІСТЬ ПРИНЕСУТЬ НАМ ПЕРЕМОГУ" ("YOUR COURAGE, YOUR CHEERFULNESS AND YOUR RESOLUTION WILL BRING US VICTORY"). Усі версії були написані великими літерами, у другому виданні іменники були підкреслені для ще більшого наголосу на них, і
- "Зберігайте спокій і продовжуйте".
Листівки широко вживалися для ведення пропаганди на утримуваних ворогом територіях шляхом скидування їх з літаків із самого початку Дивної війни.[5][7] На річницю передчасно оголошеної Гітлером перемоги над Радянським Союзом у 1941 році, копії Völkischer Beobachter з цією історією було скинуто на Німеччину.[5]
Один італієць звернувся до Джузеппе Гарібальді, який сказав, що майбутнє Італії пов'язане з Великою Британією, і сказав, що бомбардування це «прокляття Гарібальді».[5]
Через кілька тижнів після висадки військ у Нормандії, туди прибули ящики з книжками для розповсюдження їх місцевими книжковими магазинами.[8]
Широко застосовувалося радіо, мовлення велося 23 мовами. Це виявилося простішим для окупованих країн ніж для Німеччини.[5]
Спокійна, невимушена та сповнена фактами манера ведення передач журналіста Едварда Марроу під час бомбардувань Британії) були особливо корисними з точки зору пропаганди у Сполучених Штатах Америки. Він отримав всі можливості для своєї діяльності, навіть мав доступ по Черчилля.[5] Його репортажі про упертість та відвагу британців допомогли підтримати надію.[6]
Також з Англії велося мовлення, що видавалося за мовлення Німеччини, де поширювалися інформаційні програми, пронизані брехнею.[5]
Сотні тисяч примірників книги Чому Британія Воює була продана на протязі Дивної війни.[7]
- ↑ Anthony Aldgate and Jeffrey Richards, Britain can take it: the British cinema in the Second World War, Edinburgh University Press, 1994, p. 4.
- ↑ Ian McLaine, Ministry of Morale, London, 1979, p. 12.
- ↑ Geoff Hurd (ed.), National Fictions. World War II in British Films and Television, London, 1984, p. 15.
- ↑ Anthony Aldgate and Jeffrey Richards, Britain can take it: the British cinema in the Second World War, p. 133.
- ↑ а б в г д е ж Rhodes, Anthony (1976). Propaganda: The Art of Persuasion: World War II. New York: Chelsea House Publishers.
- ↑ а б Overy, Richard (2006). Why the Allies Won (вид. 2nd). London: Pimlico. ISBN 0-393-03925-0.
- ↑ а б Briggs, Susan (1975). The Home Front: War Years in Britain, 1939–1945. ISBN 0-07-007805-X.
- ↑ John B. Hench, Books As Weapons, p. 1 ISBN 978-0-8014-4891-1