Радіо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
У сучасній радіостудії

Ра́діо (від лат. radio — випромінюю) — загальна назва методів безпровідного передавання та отримання інформації за допомогою електромагнітних хвиль радіочастотного діапазону. Передавання інформації здійснюють у системах радіозв'язку, радіомовлення, телебачення, радіокерування, активної радіолокації тощо. В системах пасивної радіолокації, пеленгації і подібних здійснюють тільки отримання інформації. Словом радіо також скорочено називають радіомовлення — засіб масової інформації, призначений для широкої аудиторії, й побутові радіоприймачі.

У побуті словом радіо називали також дротові абонентські гучномовці. Поєднання радіоприймача та електричного програвача платівок мало назву радіола. Поєднання радіоприймача та магнітофона —  радіомагнітола. Поєднання радіоприймача, телевізора, програвача платівок та/або магнітофона — радіокомбайн.

Як мас-медіа радіо набуло популярності на початку XX-го століття. У другій половині XX-го століття його популярність поступилася телебаченню, але радіо досі (на почато XXI-го століття) залишається доволі популярним, конкуруючи з телебаченням та Інтернетом. У час свого розквіту радіо було потужним засобом масової пропаганди й тому технічним засобом, що значно впинув на історію людства. Діапазон радіопередач, проте, дуже широкий, крім новин і пропагандистських матеріалів, радіопрограми включають трансляцію розважальних передач: музики й театральних постановок, спортивних подій, освітніх програм тощо.

Фізичний принцип[ред.ред. код]

Діаграма передачі звуку за допомогою радіосигналу (AM та FM)

Радіозв'язок використовує сигнали радіочастотного діапазону, тобто частот, що набагато перевищують частоти акустичних сигналів. Тому для здійснення передачі акустичні сигнали накладать на високочастотну основу, здійснюючи модуляцію, а при прийомі демодулюють, відтворюючи початковий сигнал.

Наприклад, при передаванні звукової інформації голос оператора створює акустичні звукові коливання, які в мікрофоні перетворюються у відповідні їм електричні коливання звукової частоти - це так званий модулюючий сигнал, який надходить у передавальний пристрій. Там генеруються гармонічні так звані носійні (призначені для "перенесення" інформації в просторі) коливання, частота яких значно перевищує частоту модулюючого сигналу. Один або декілька з параметрів носійного коливання (амплітуда, частота, фаза) змінюється відповідно до зміни модулюючого сигналу. Модульовані носійні коливання випромінюються передавальною антеною у простір у вигляді електромагнітних радіохвиль. Вони надходять до приймальної антени радіоприймача разом із безліччю інших радіохвиль від інших передавальних пристроїв та джерел завад: природних (в основному блискавки) та штучних. У приймачі здійснюється вибір (селекція), підсилення, демодуляція (детектування) переданих модульованих носійних коливань. У результаті отримують електричні коливання звукової частоти, які в гучномовці відтворюють голос оператора.

З розвитком електроніки крім передавання аналового сигналу стали використовувати також цифровий формат кодування — виникло цифрове радіо. Такий формат дозволяє, серед іншого, записувати й зберігати радіопередачі на електронних носіях інформації, передавати їх через Інтернет тощо.

Подібними принципами послуговуються, крім власне радіо, також інші засоби безпровідного радіозв'язку, наприклад телебачення, яке втім вимагає для кодування зображення вищих частот, мобільні телефони, WiFi тощо.

Історія радіо[ред.ред. код]

Питання першості у відкритті радіо у різних країнах трактується по-різному, тому що розвиток радіо був еволюційним, протягом двох століть. Теоретичні засади радіо були сформульовані англійським вченим Джеймсом Кларком Максвеллом у 1878 році. Практичне підтвердження теорії Максвела у 1886 році здійснив німецький вчений Генріх Герц, який побудував передавач і приймач радіохвиль та дослідив їхню інтерференцію, дифракцію, поляризацію, відбиття. Це дало потужний поштовх для практичного використання отриманих результатів і побудови досконаліших приймальних та передавальних пристроїв. Практичну розробку та застосування радіопристроїв здійснювали Нікола Тесла в Америці, Олівер Лодж, Гульєльмо Марконі в Європі, Джагадіш Ч.Бос в Бенгалії, Олександр Попов в Росії, Микола Пильчиков в Україні та інші.

Подальший розвиток радіо відбувався завдяки вдосконаленню передавачів та приймачів. У 1904-му Джон Амброз Флемінг винайшов електровакуумну лампу, яка замінила когерер як детектор. Тріод (лампу з контрольною сіткою, заповнена парою ртуті) запатентував 4 березня 1906 року австрієць Роберт фон Лібен[1][2][3] та незалежно 25 жовтня 1906 року[4][5] Лі де Форест. Але практичне застосування вони знайшли не раніше 1912-го, коли дослідники дотямили, що ці лампи можна використовувати для підсилення[6].

До 1920 року технологія вакуумних ламп дозріла до рівня практичного застосування для радіомовлення[7][8]. Однак перша передача звукового сигналу відбулася уже напередодні Різдва 1906 року завдяки Реджиналду Фессендену, хоча це питання дискусійне.[9]. Серед перших дослідників багато намагалися створити щось на зразок радіотелефона для двостороннього спілкування, однак були й такі, що ставили перед собою мету транслювати передачі для широкої аудиторії. Чарлз Герролд почав радіомовлення в Каліфорнії у 1909 році.

Типи модуляції та діапазони для радіомовлення[ред.ред. код]

Радіомовлення використовує, в основному, два типи модуяції сигналу — амплітудну (AM) та частотну (FM), планується широке впровадження цифрового радіо. FM-радіо має перевагу над амплітудним, оскільки допомагає подолати проблему завад, пов'язаних з інтерференцією сигналів різних станцій. Початковою перевагою AM-радіо була відносна простота радіоприймача, однак на початок XXI століття практично всі побутові радіоприймачі можуть приймати як амплітудномодульований так і частотномодульований сигнал. Завдяки цьому FM-радіо набуло більшої популярності в містах, де відстані менші. У сільській місцевості переважає AM-радіо.

За частотними діапазонами радіосигнали поділяються на довгохвильові, короткохвильові[10] та ультракороткохвильові. Виділяють також середні хвилі між короткохвильовим та довгохвильовим діапазонами. Хвилі різних діапазонів по різному поширюються над поверхнею Земллі. Довгі хвилі за рахунок дифракції можуть обігнути Землю, але цей діапазон доволі вузький, і його використовує обмежене число радіостанцій, здебільшого в Європі. Середні та в основному короткі хвилі можуть поширюватися на значні відстані завдяки відбиттю від іоносфери. Це основний діалазон державного радіомовлення та мовлення на закордон. Ультракороткі хвилі мають незначну відстань поширення (діапазон прямої видимості), але він найкраще підходить для FM-радіо.

Історія радіомовлення в Україні[ред.ред. код]

Будинок у Херсоні, в якому була обладнана перша в Україні цивільна радіостанція та встановлено бездротовий зв'язок між Херсоном та Голою Пристанню
Меморіальна дошка на будівлі Голопристанської міської ради

Радіо використовується в Україні для радіотелеграфічного зв'язку з 1902 року. Початки радіомовлення припадають на 1924 рік, коли у Харкові, через 4 роки після того, як почали діяти 4-кіловатні радіостанції в Москві, Ленінграді й Казані, розпочато радіопересилання через малопотужні передавачі. Перші потужні радіостанції були збудовані у Харкові й Києві 1925 року Московським акціонерним товариством для широкого мовлення по радіо. Згодом постали радіостанції в Одесі, Дніпропертровську, Донецьку та інших містах. Введена у дію 1927 Харківська «РВ 4» (Радиовещательная станция 4) була четверта за потужністю в усьому СРСР. 1941 найпотужнішою довгохвильовою радіостанцією УРСР була Київська («РВ 84»), призначена також для пропагандних пересилань за кордон.

Розпочата 1928 року, уже під керівництвом Народного комісаріату пошт і телеграфів СРСР, радіофікація України відбувалася головним чином релейною системою — шляхом будування радіовузлів та подальшої ретрансляції дротами до підключених репродукторів — гучномовців. Панівний в інших країнах світу ефірний метод — встановлення радіоприймачів — використовувалася мало. Ефірні радіоприймачі вироблялися у незначній кількості, в основному для урядових і партійних установ і осіб. Кількість їх почала збільшуватися лише під кінець 1930-их pоків, після того, як удосконалено засоби заглушування радіопересилань з-за кордону та коли розпочато виробництво ефірних приймачів, які були придатні винятково для слухання радянських радіостанцій. В основному аж до останнього часу головним засобом радіомовлення в УРСР, зокрема в робітничих кварталах міст і по селах, були радіовузли та трансляційні радіоточки з репродукторами. У 1940 трансляційних радіоточок в УРСР було 1 047 000, у тому числі у сільських місцевостях 137 200. Усіх радіоприймачів було лише 255 400, здебільшого по містах. Їх треба було реєструвати в міліції.

У серпні 1930 постановою Ради народних комісарів УРСР була створена при уповноваженому Народному комісаріату пошт і телеграфів СРСР при уряді УРСР Всеукраїнська радіопрограма з підлеглими їй радіоцентром Автономної Молдавської РСР та місцевими радіоцентрами. У 1932 Всеукраїнську Радіоуправу перейменовано на Всеукраїнський комітет радіофікації та радіомовлення при РНК УРСР (з 1938 скорочено — Український Радіокомітет). Цей комітет одержував інформацію від Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ). Допоміжною установою було створене 1930 з місцевих товариств друзів радіо республіканське Радіотовариство України. У 1930-их pоках діяв також Комітет сприяння радіофікації та радіоаматорству при ЦК ЛКСМУ. Питанням радіотехніки, радіомовлення і радіоаматорства був присвячений журнал «Радіо» (19301941).

УРСР була охоплена насамперед радіопересиланнями московських радіопередавачів. Програми українською мовою були обмежені спершу щодо часу і за змістом. Наприкінці 1920-их pоків і на початку 1930-их pоків вони складалися на понад 70% з політичного мовлення (політосвіта й агітація). Програма Харківської радіостанції, крім «радіогазет» — робітничої, селянської, комсомольської, піонерської, єврейської та есперанто — складалася з доповідей, бесід, останніх новин, повідомлень зі з'їздів і нарад. На мистецьке слово припадало з усіх 18 годин щоденної роботи — 3-4 год. У другій половині 1930-их pоків програми радіостанцій в УРСР доповнено музичними пересиланнями і літературно-драматичними радіомовленнями, як також окремими пересиланнями для дітей і молоді. 30-40% часу приділювано на обов'язкове транслювання московських пересилань на радіомережу УРСР і на пересилання з Москви російською мовою 12 раз на добу останніх новин. Під час другої світової війни, коли більшість радіостанцій була знищена внаслідок воєнних дій, населення України було обслуговуване або радіопересиланнями німецької окупаційної влади, або ж радіомовленням московських окупаційних радіостанцій та радянських військових радіостанцій. Українські радіопересилання у 1941-44 роках вела Радіостанція імені Тараса Шевченка із Саратова, куди евакуйовано частково устаткування радіостанцій з УРСР.

Після війни оправами радіомовлення і радіофікації в УРСР відав Комітет радіомовлення (з 1950 і телебачення) при Раді міністрів УРСР. З лютого 1957 цей комітет видає щодня свої програми під назвою «Говорить Київ».

1965 року в УРСР діяло понад 50 потужних довгосередніх- коротко- і ультракороткохвильових радіостанцій. Стан радіомовлення в УРСР за 1950-69 унаочнюють нижче подані таблиці (з даними також для всього СРСР):

Тип Місце Кількість за роками, тис. шт.
1950 1960 1965 1970
Трансляційні радіовузли УРСР 3 055 5 870 5 462 4 657
У тому числі у сільських місцевостях 1910 3 655 3 168 ?
В СРСР 18919 39033 34206 35145
Трансляційні радіоточки (у тис.) УРСР 1482 7 203 8 356 10 267
У тому числі у сільських місцевостях 334 4 418,5 4 850 4 970
СРСР 9 685 30 837 35 638 46 193
Радіоприймачі (у тис.) УРСР 528 4431 6571 8157
У тому числі у сільських місцевостях 158 1101 1535 1889
СРСР 3643 27811 32828 48575
Виробництво УРСР
радіоприймачі й радіоли 8,5 231,2 553 673
гучномовці 165 899 700 1648

Порівняно до 1930-их програми радіомовлення в УРСР значно поширилися. На початку 1965-го обсяг республіканського радіомовлення становив пересічно 3 години на добу. Крім 10 випусків «останніх вістей», передаваних щодоби з Київської радіостанці, програми радіостанцій в УРСР включали лекції, бесіди, консультації, загальноосвітні, літературні і музичні пересилання. Велися також радіопересилання для дітей і молоді й окремі програми чужими й українською мовами для закордону. У 1960-их pоках Українська республіканська радіостанція передавала свої пересилання за трьома програмами — першою, що її трансльовано радіовузлами і радіоточками для масового слухача, і другою та третьою — для власників радіоприймачів здебільшого по містах або поблизу них. У першій програмі на теми місцевого партійного і господарського життя припадало 20 — 25% часу, решту становили транслювання з Москви. У двох інших більше уваги присвячено загальноукраїнським справам, у тому числі літературі й мистецтву.

Поза тижневиком «Говорить і показує Україна» в УРСР не було жодного україномовного радіожурналу. У видавництві Київського Політехнічного Інституту виходить з 1958 року, як орган Міністерства вищої і середньої освіти СРСР, двомісячний журнал «Радиотехника» (3500 —5000 накладу).

Радіоаматорські клуби й гуртки в УРСР працювали в системі Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). У 1961-му в УРСР було 220 самодіяльних радіоклубів з понад 24 тисячами радіоаматорів. Працювало також понад 2500 аматорських радіостанцій.

На глушення радіопередач з-за кордону в СРСР витрачалися величезні кошти, проте глушення було ефективним лише у великих містах.

На Західних Українських Землях під Польщею радіо було включене у систему державного зв'язку, і радіослухачі мали реєструватися і оплачувати щомісяця абонемент у поштових урядах. Окремі україномовні радіопрограми, розпочаті Львівським радіо у 1930-их pоках, були спорадичні й обмежені часом (15-30 хвилин) і змістом. У неділі й у більші свята передавано богослуження з українських церков.

У 1930-их pоках було розпочато україномовне радіомовлення для населення Закарпаття. У рамках чехословацьких пересилань з Кошиць передавано двічі на тиждень (з 1934-го 5 разів) 15-хвилинну програму українською мовою. У 1934-му радіо-журнал Прага увів щоденні радіопересилання для Закарпаття. Під час карпато-української державності пересилання українською мовою передавалося з Банської Бистриці на Словаччині. З початку 1939 діяла короткохвильова радіостанція у Хусті.

Під час другої світової війни, у 1939-41 роках, українське населення західних земель обслуговували радянські радіостанції у Львові, Станиславові й Тернополі. За німецької окупації західних українських земель (19411944) діяла німецька радіостанція у Львові (30-хвилинні україномовні програми 3 рази на тиждень).

У незалежній Україні питаннями радіомовлення відає Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. До її компетенції входять видача ліцезій на мовлення й розподіл частотних діапазонів.

Українські радіостанції в еміграції[ред.ред. код]

На еміграції радіопересилання українською мовою передають щоденно на Україну державні радіостанції «Голос Америки» з Вашингтону та «Голос Канади» з Оттави, як також напівофіційне американське Радіо-Свобода з Мюнхена. В усіх цих радіостанціях існують для цього окремі українські відділи. З Риму українські програми на Україну і для українців на еміграції передає українська секція Радіо Ватикану під керівництвом отців Василіян. Українські радіопрограми включені у радіопередачі деяких радіостанцій Риму, Мадриду та інші, а також Бразилії й Аргентини. Ведуться україномовні радіопрограми, здебільша пів- чи одногодинні, у рамках радіомовлення приватних американських і канадських радіостанцій по великих містах США і Канади.

Радіослухачі в Україні[ред.ред. код]

Одна з найактивніших аудиторій радіо — це автомобілісти. За даними міжгалузевого індустріального об'єднання «Радіокомітет», у містах України з населенням понад 50 тисяч хоча б раз упродовж доби контактує з радіо в автомобілі 31% чоловіків, серед жінок цей показник становить 15%. Типовий слухач-автомобіліст має дохід вище середнього, він одружений, його вік 25–44 роки. Пік слухання радіо в автомобілі припадає на ранок і день. Зокрема, найпопулярніші слоти: 8:00–9:00 год, а також з 10:00 до 15:00 год. У вечірні години на високому рівні увага утримується до 19:00 год. і відтоді починає падати — о цій порі радіо починають активніше слухати вдома.[11]

Дані другої хвилі дослідження, яке здійснює компанія GfK на замовлення «Радіокомітету», свідчать про те, що серед радіослухачів побільшало власників авто. Якщо 2014 року їх було 53,42% (дані другої хвилі дослідження), то у 2015 їхня кількість зросла до 57,3%.[11]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. [1] DRP 179807
  2. Tapan K. Sarkar (ed.) "History of wireless", John Wiley and Sons, 2006. ISBN 0-471-71814-9, p.335
  3. Sōgo Okamura (ed), History of Electron Tubes, IOS Press, 1994 ISBN 90-5199-145-2 page 20
  4. [2] Patent US841387 from 10/25/1906
  5. U.S. Patent 879,532
  6. Nebeker, Frederik (2009). Dawn of the Electronic Age: Electrical Technologies in the Shaping of the Modern World, 1914 to 1945. John Wiley & Sons. с. 14–15. ISBN 0470409746. 
  7. The Invention of Radio. 
  8. Guarnieri, M. (2012). The age of vacuum tubes: the conquest of analog communications. IEEE Ind. Electron. M.: 52–54. doi:10.1109/MIE.2012.2193274. 
  9. Fessenden — The Next Chapter RWonline.com Архівовано 2009-09-16 у en:Wayback Machine.
  10. Grodkowski, Paul (2015-08-24). Beginning Shortwave Radio Listening (en). Booktango. ISBN 9781468964240. 
  11. а б Радіо для тих, хто за кермом. 

Посилання[ред.ред. код]